Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 88

є його наберати в скотарськім, але справдешньої вартости доходить з розвоєм хлїборобства й ремесла, призначених не для задосолення своїх тільки потреб, але для торгу, як то й було в часах давньої Руської держави. В давнїйші часи на Руси невільник міг мати цїну головно як предмет заграничної торговлї, і вивозив ся з Руси в чужі краї в великих масах. В XI-XIII вв. ми рідше чуємо про вивіз невільника з Руси: на нього був попит і на ґрунтї, а разом з тим розвивали ся способи кріпощення свобідного чоловіка більше або меньше „ лєґальними” способами.



Лєґалїзоване насильство війни й не лєґалїзоване, але безперечно — широко практиковане в звичайних буденних відносинах насильне, безправне кріпощеннє свобідних 9), в великих масах постачало невільника тим, хто його потрібував. Та може ще й богатшим джерелом невільництва була економічна залежність в ріжних формах. Стопа процентова була незмірно висока; не тільки гроші, а й позички натуральними продуктами давали ся з лихвою — „куны (гроші) въ рЂзы, медъ въ поставы, жито въ присопъ”, як означає се Руська Правда 10). По анальоґії з процентом при грошевих позичках, ми можемо міркувати, що й при таких натуральних позичках птактикувала ся дуже висока лихва. Звичайним способом її покритя у мало засібних свобідних було відробленнє, але праця цїнила ся низько: річна робота жінки рахуєть ся в Р. Правдї на одну гривну, тим часом як цїна корови рахуєть ся на 2 гривни, а коня на 3 гривни 11). При так низькій оцїнцї такої працї кожда знначнїйша позичка, навіть без всяких надужить, затягала довжника в невилазне ярмо. Як ми бачили вже, навіть ті постанови, що мали ограничувати хапчивість кредиторів і були, правдподібно, вимушені народнїм рухом, зіставляли широке поле для визиску й кріпощення довжника; алее, як було вже зауважено, і ся буква права мала не богато шансів бути переведеною, і в дїйсности мали всї шанси далї практикувати ся ті ріжнородні надужитя, з якими знайомлять нав постанови Руської Правди, повертаннє закупів в холопи або обтяжаннє їх довгу ріжними принагідними карами, наслїдком яких закуп фактично ставав невиплатним, і т. и. 12).



Не підлягає сумнїву, що власне сею дорогою — через помноженнє несвобідних або напівсвобідних рук — розвивало ся боярське господарство і взагалї більше володїннє землею. Де заходить мова про князївські, боярські, церкочні маєтности, все йде мова про „челядь” — невільників, або иньших безземельних, напів-свобідних осадників: вдова Глїба Всеславича дає Печерському монастирю „пять селъ и съ челядью” 13); Давидовичі з Ізяславом Мстиславичом, розграбивши двір Сьвятослава Ольговича в Путивлїї, забрали там сїм сот мужа челяди 14). Ростислав надає смоленській катедрі город з „капустником” і його родиною 15). В Руській Правдї згадують ся „ролейні закупи” — що робили рільничу роботу, княжі і боярські тивуни „сїльські” і „ратайні” — себто невільні слуги, що доглядали господарських робіт на фільварках; вона ж згадує нарештї між холопами поруч княжих і боярських — холопів монастирських, що могли бути хиба сїльськими робітниками 16).



Зрештою зрозуміло само собою, що тільки працею несвобідних і півсвобідних, себто економічно-залежних і можна було в тих часах розвинути більше господарство, бо при великих масах незанятої землї, при лекших способах добування, економічно самостійні, засібні селяне не мали нїякого мотиву йти в робітники, та й при дуже нквисокім (розмірно) доходї (рентї), яке могло дати сїльське господарство, не було місця для такого господарення наємним робітником. Ширше господарити можна було тільки примусовою працею. Війна давала маси невільника-полоненника князям і боярам, що мусїли вести ширше господарство, мати великі двори для удержання своїх дружин і служби; кольонїзаційні пертурбації й усякі руїни та економічні крізи наганяли несвобідного й півсвобідного робітника капіталїстам, купцям, промисловцям, що також держали більші двори, більшу челядь. По за тим на певні продукти господарства був деякий попит і в торговлї (віск, риба, збіже тапож). Вкінцї розуій великих господарств стояв в безпосереднїм звязку й залежности від помноження невільного робітника, а знову з свого боку, своїм запотрібованнєм, безперечно, впливав на се помноженнє.



Сїмсот мужа челяди, захоплених в однім тільки княжім дворі, дають нам зрозуміти, як великі вже бували тодї сї осади холопів-кріпаків і яке велике господарство провадило ся часом на сих дворах. Сьому відповідають звістки про иньші княжі господарства, поруйновані в тім же походї на Ольговичів: під Курськом попалені були княжі села, і про розмір господарства в них дає знати згадка, що княже стадо, яке годувало ся тут, числило чотири тисячі голів; в Ігоревім сїльцї спалено було девятьсот стогів збіжа 17).



Розумієть ся, невільнича праця грала важну ролю не тільки в рільнім господарстуі бояр і князїв. З Руської Правди виходить, як сказано, що домашня служба їх складала ся звичайно з самих рабів, так що хто вступав в домашню службу не застерігши своєї свободи спеціальною умовою, ставав через се саме холопом 18). Руська Правда говорить тут про тивунів і ключників, але се, правдоподібно, треба розуміти взагалї про домову службу.



Безперечно, невільничі руки мали важне значіннє і в промислї та в ремеслї. Руська Правда згадує між холопами осібну катеґорію — ремісників, чоловіків і жінок (реместьмяникъ і реместьвеница) 19). Ми бачили вже, що й на попів учитись бояре давали своїх невільників; очевидно — теж саме, ще й скорше мусїло бути з ріжними ремеслами, і всякого рода ремісники-раби, від найменьш простих ремесл до чисто артистичних, уже тодї грали ролю не меньшу як ріжні спеціалїсти-кріпаки за недавнїх кріпацьких часів. Я думаю, що більший промисел, великі робітнї, для потреб торгу (як теперішнї фабрики), дуже часто, а може й переважно робили руками рабів, що спеціально давали ся в науку сього ремесла, як то з рештою було і в тодїшнїйй Візантиї.



аТ в XII-XIII вв. торговля поднїпрянських городів і найголовнїйшого з них торговельного центра — Київа очевидно упадає — і що до великости, і що до своєї активности. Тим часом як давнїйше ся торговля вела ся місцевими купцями, що вивозили свої товари до чужих земель і привозили чужоземні товари на свої торговища, тепер сей довіз і вивіз все більше, очевидно, переходить в руки чужих купцїв: в звязку з сим стоїть і збільшеннє звісток що говорять про чужоземельних купцїв у Київі. З другої сторони, західнї українські міста, що давнїйше лише посередничили в торговлї Київа з західнїми краями, тепер виходять з залежности від київської торговлї, відкривають самостійні торговельні дороги на чорноморське побереже, Днїстром і Прутом, заводять власні зносини з західноевропейськими містами на захід і північ, через Польщу і Прусію 20). Сї явища як стоять в залежности від упадку патриціанської верстви Київа, так і з свого боку на нього впливали, а результатом було ослабленнє торговельної і нерозривно з нею звязаної також артистично-ремісничої дїяльности поднїпрянських городів. Через те все більше значіннє поруч сих галузей в економічнім житю вищих міщансько-боярських верств здобуває господарство. Боярство, о скільки не відливає відси, все більше осїдає на землї, переносить свої капітали в господарство, й велике госпьдарство, оперте на несвообідній працї, і звязані з ним суспільні й правні процеси розвивають ся далї.



Одпим з дуже важних наслїдківв розвою великого господарсива був розвій понять земельної власности й землї як товару — предмету продажі й купна, торговельних контрактів.



Що індівідуальна земельна власність в сї часи істпувала, в тім не може бути сумнїву: ми маємо в наших джерелах звістки про продажу, дарованнє, конфіскованнє маєтностей 21). В Руській Правдї маємо дуже високу кару — 12 гривен продажі 22) за зрубленнє бортної межі, знищеннє межі полевої (ролейної), переставленнє паркану, що дїлить двори, або зрубленнє граничного дерева 23). Тут таким чином вмразно бачимо права власности не тільки на двори, але й на рільну землю, і то не тільки права власности на землю оброблену в данім моментї — себто на працю, вложену в землю в сїм моментї, але й на всяку землю зайняту, без ріжницї — чи в данім моментї вона підлягає господарській експльоатації (дубъ межьны). Одно слово понятє земельної власности бачимо тут уже значно розвиненим, хоч воно й не дійшло ще тої повности й виробленности, в якім знаємо його тепер 24).



Як творила ся та земельна власність, наші джерела не кажуть: в них іде мова тільки про перехід власности з рук до рук. Мусїла вона творити ся через „заімку” — окупацію і культивованнє порожної землї, й ся культура давала право на володїннє: такий погляд на початок власности ми бачимо у нашого народа пізнїйше, аж до новійших часів. Заімка в границях земель, що входили в круг уживання певної громади, могла вимагати згоди сеї громади. Абсолютно незайняті землї люде, правдоподіюно, займали зовсїм свобідно 25).



На те, щоб князь у сї часи мав якісь права на свобідні землї, роздавав їх або взаглаї мав якісь спеціальні відносини до землї, вказівок не маємо. Одинокий приклад, що звичайно наводить ся як доказ — дозвіл князя Печерському монастирю зайняти сусїдню гору 26), нїчого не доводить, бо гора ся стояла в сусїдстві княжого двора й могла уважати ся його приналежністю. Може бути, що пізнїйший погляд на права „господаря” над порожньою землею мав які небудь початки ще в сї часи, але, повторяю, ми не маємо звісток, аби князь такі права мав і користав з них. По всякій правдоподібности, він, як і кождий иньший, мав право тільки на землї зайняті і розроблені ним або куплені чи иньшим способом здобуті, і число таких земель бувало не велике, як судити нпр. з тестаментів Ярополка Ізяславича і його зятя Глїба Всеславича, або Володиимира Васильковича, де таких княжих земель видко зовсїм не богато 27).



Розробленнє ґрунту, побдованнє на нїм вже давало йому певну вартність, і він міг бути предметом певного контракту. Але правдиву вартість він діставав, коли з ним були звязані певні робочі руки — несво
Страница 88 из 146 Следующая страница