Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 89

бідна челядь, чи півсвобідні закупи. Коли не можна вповнї згодити ся з поглядом, що через посадженнє невільників на певнім ґрунтї зроджуєть ся понятє повної властности 28), то безперечно, що доперва через таке посадженнє земля дістає свою вартість, бо без готових робочих (несвобідних) рук була мало що варта. Тому лїтопись оповідаючи про богатий дарунок кн. Глїба Печерському монастиреви, додає, що ті села були дані ”з челядию” — без того вони б були неб огато що варті.



Одиноку вказівку на цїни маєтностей дає нам тестамент кн. Воллодимира Васильковича: село Березовичі, дане ним на монастир св. Апостолів, він, як каже, купив від Ходорка Давидовича за 50 гривен кун, 5 локтїв скорлату (червоного сукна, нїмецьке Scharlach) і дощату броню; сї останнї річи служили, очевидно, тільки додатком до цїни, так що загальна вартість села, мабуть, не перевисшала 55 гривен. Цїна не велика: коли взяти розцїнку предметів з Руської Праавди (більше-меньше того ж часу) то се буде вартість 27-8 корів, на теперішнє — яких 1500-2000 ґульденів. Правдоподібно се була не велика маєтність, з дуже малим числом челяди, бо звичайна, законна оцїнка простого челядина — 5 гривен 29).



З множеннєм челяди в володїнню бояр-господарів ставало для них інтересним збільшати свої земельні володїння через заімку, присвояти собі свобідні й здатні до культури землї, а се загалом впливає на розвій понятя власности: громади й поодинокі господарі цїнять свої права на землї, розроблені й навіть нерозроблені, супроти можливих претенсій великих властителїв — бояр, князїв, монастирів.



В орґанїзації промисла я піднесу як визначний факт — спеціалїзацію й істнованнє корпорацій — спілок або підприємвтв — для певних ремесл чи зайнять. Так нпр. ми стрічаємо в Вишгородї корпорацію городників, на чолї котрих стоїть старшина — ”статЂй огородьникьмъ”; в Київі — корпорацію „ізвозників”, що возили в данім разї дерево з київської пристани; далї — корпорацію теслїв — „древодЂлів””, на чолї котрих стоїть „старЂйшина древодЂлямъ”, що зберає на роботу ”вся сущая подъ нимъ древозЂля”; спеціальних промисловцїв, що роблять нв продаж домовини; ”продающеи корсты” 30). На основі сих припадкових прикладів ми можемо здогадувати ся, що взагалї в ремеслї й промислї була широко розвинена колєктивна орґанїзація працї, чи то в вільних спілках майстрів, чи то в ґрупах орґанїзованих підприємцем з найнятих робітників, чи то нарештї — в робітнях, зложених з рабів, обучених певному ремеслу. Се останнє, повторяю, мусїло бути широко розповсюднен, і в деяких з наведених звісток ми, може бути, маємо такі спеціальні катеґорії, familiae холопів; нпр. вишгородські городники, або ті теслї могли бути княжими холопами.



Про висоту зарібкус вобідного ремісника ми маємо цїкаву, на жаль — одиноку вказівку в оповіданню про будову церкви св. Георгія в Київі, в 2-ій чверти XI в.: кн. Ярослав почав будувати сей свій патрональний монастир, але помітив, що коло нього робить щось замало робітників; тож він спитав ся тивуна — яка тому причина. Тивун відповів, що робітники не радо йдуть на сю роботу, тому що вона правительственна (понеже дЂло властелскоє): вони боять ся, що не дістануть заплати („найма”). Тодї Ярослав, аби запевнити людей, що вони дістануть заплату, казав оголосити на торгу, що за день роботи кождий має дістати по ногатї, а для більшої певности звелїв прилюдно возити гроші возами в сусїднї „комори Золотих воріт”. Тодї зібрало ся „множество дЂлающихъ” 31). Таким чином доброю платою за денну роботу майстрам уважала ся ногата, 1/20 гривни 32). Зауважу, що се оповіданнє дає нам ще иньшу цїкаву вказівку — ся неохота робітників до княжої будови натякає, як часто тодї практикували ся ріжні публичні будови, де люде мусїли робиити без заплати, за натуральну повинність.



В орґанїзації торговлї Руська Правда розріжняє „куплю” і „гостьбу”. Остання означає, здаєть ся, торговельні операції, що переходять за границїї счоєї землї, бо „гости” властиво значать купцїв, що ведуть заграничну торговлю: Р. Правда про купцїв сторонських каже: „а пришедъ гость — изъ иного города (себто князївства) или чюжоземець” (купець з чужих країв) 33); одначе і загальне „купець” часом теж прикладаєть ся до купцїв заграничних нпр. в умові Ігоря з Греками. Спеціальна опіка права для сеї заграничної торговлї виявляєть ся в однім параґрафі Руської Правди 34) — при конкурсї купця-банкрота заграничні купцї мають першенство перед свійськими: коли „гість” покредитує місцевому купцеви, не знаючи, що він уже дуже обдовжений, і сей купець показує ся неоплатним, а місцеві кредитори своїми претензіями перешкодять гостеви стягнути свої гроші, то треба продати неоплатного довжника, очевидно — разом з усїм його майном, і насамперед покрити претензії князя (як би вони були), потім гостя, а рештою мають подїлити ся свійські купцї. Подібні постанови, що дають першенство чужоземському купцеви перед свійськими, маємо і в умові Смоленська з Нїмцями 35).



Иньші постанови опікують ся торговлею взагалї, полекшуюч иїї кредит для торговельних операцій: тиа часом як звичайна позичка в смуах над три гривни вимагає сьвідків, инакше кредитор тратить свої претензії, між купцями дозволяють ся кредитові операції без сьвідків необмежно, і для попертя претензій кредитора вистає його присяга 36). Друга постанова дає полекшід ля купця-банкрота: коли се банкротство станеть ся через нещасливу пригоду, не через недбальство купця, себто коли потоне його корабель, або пропаде товар під час війни, або від огню, то кредитори не можуть жадати конкурсу зараз — не можуть „насилити” анї продати його: купыеви даєть ся право сплачувати свої довги ратами, „бо шкода від Бога, а він сам не винен”; коли ж він збауить своє майно піяцтвом, або залїзши в карні справи („пробьєт ся”) або взагалї знищить йото своєю непорадністю (въ безумии), то він віддаєть ся на волю кредиторів — вони можать дати йому прольонґату або зараз його продати 37).



В сих постановах бачимо не тільки опіку кредиту, старання коло його розвою, абе й сьвідоцтво того, що торговельний кредит був досить широко розвинений, як я то вже перше підносив 38): товар давав ся в кредит навіть заграничним купцям, а операції часто вели ся на позичені гроші 39).



Але кредит при тім був недешевий, судячи про ті постанови про проценти взагалї, які маємо в Руській Правдї. Вони мають на оцї ограниченнє лихви і були головно результатом народнього повстання 1113 р., тому я говорив про них з тієї нагоди 40). З них бачимо, що при позичках великість відсотку залежала відречинця і при коротших позичках проуент був вищий нїж при довших. Закон постановляв, що місячний процент може брати ся тільки при зовсїм коротких позичках: „а мЂсячный рЂзъ — оже за мало дни — поимати єму” 41). Який був той місячний процент, можемо судити з того, що при довших позичках, що доходили року, закон забороняв брати більше як „в треть”, себто 50% на капітал 42); місячний процент значить був ще вищий. Мономахів закон обмежив сей процент о стільки, що допускав його при позичках не довших як два роки: хто взяв два рази по 50%, більше не міг брати проценту, міг узяти лише капітал (исто); хто взяв три рази по 50%, той не міг жадати навіть капіталу 43). Нормальним річним процентом при довших позичках закон Мономаха признавав 10 кун від гривни річно: рахуючи, як то звичайно роблять, в гривнї 25 кун, се буде 40%, отже ріжниця від попереднього не велика.



Розумієть ся, не треба собі робити ілюзій, що видані в сїй справі закони — про нормальний процент і заборону вищих процентів — дїйсно знищили сї надужитя. Коли в теперішнїй полїційній орґанізації запони про лихву дуже часто зістають ся мертвтю буквою та дають початок тільки до нових штучок і форм скритої лихви, то тим більше можемо ми надїяти ся сього від тодїшнїх обставин.



Незвичайно високий процент і взагалї надужитя лихварів були причиною, що церковні сфери дуже завзято виступали против лихви, уважаючи її одним з найтяжших переступів против християнської морали, перешкодою до посьвящення в сьвященство, і т. и. Про се ми будемо говорити низше, тут тільки зауважимо, що всї їх напади, хоч як гострі, були безсильними против явища, викликаною елєментарною силою економічного розвою.



З сього погляду варті уваги ті, нечисленні вправдї голоси, що мирячи ся з неможливістю знищити зовсїм „різоімство”, старали ся тільки вплинути на зменьшеннє процентової стопи. Нифонт новгородський радить сьвященикам впливати в сїм напрямі на людей: коли хто позичив по 20%, то нехай візьме тільки 12 або 16% 44)· Анонїмне ”Сказаніє о заповЂди св. отеець о покаяніи” так само радить, „коли не можуть відстати від лихви”, брати не більше як 3 куни або 7 різан від гривни, себ то 14% по принятому рахунку 45).



В сих виводах, як бачимо, прийшло ся нам не раз оперти ся о монетну систему Руси, і я все говорив про неї з певною резервою. Се тому, що в нїй і досї дуже богато непевного і незвістного. Ми маємо два роди матеріалу: звістки писаних джерел й арэеольоґічні нахідки, і досї факти обох катеґорій з собою не зведені, а через те і наші відомости в значній мірі висять у повітрі 46).



Підставою для рахунку в більших сумах була гривна срібла. Звичайно виводять се слово від „грива” — шия, отжк первісно — намисто (з срібла), обруч, що міг якийсь час бути одиницею при обмінї, як вага, а потім як і монета. На вагу аж до XVIII в. гривною (або гривенкою) звав ся фвнт. Але ті гривни, на які рахувалися, себто гривни монетні — міняли ся в своїй вазї, подібно як і всяка монеиа, й були ріжні, але здебільшого вагали ся коло півфунта: на Українї пів візантийської лїтри (що важила 3/4 віденського фунта, 24 лоти), наа півночи — пів нїмецького фунта (як нїмецька марка). Така монетна гривна звала ся „гривною кун” (куни значать загалом гроші), а частїйше просто гривною, без всяких близших пояснень 47).



Найдавнїйшою вказівкою на великість монетної гривни служить порівняннє кари 5 лїтр срібла, уставлених по закону руському в Олеговій умові, з 12 гривнами, уставленими за ту
Страница 89 из 146 Следующая страница