Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340 Страница 95

гає сьвідків. Се показує, що всї тодїшнї (XI і початок XII вв.) умови звичайно були словесні; запись, документ в тім часї зовсїм ще не здобув права горожанства, як то бачили ми і в оглядї процесових форм і як побачимо ще при тестаменті; мабуть в сї часи письменність ще не пеерейшла на услуги права. Чимале значіннє мусїли мати певні симболїчні форми скріплення умов, хоч сучасні памятки майже мовчать про них 64).



Про право на річи (рухомість і нерухомість) говорив я вже вище 65). Одинока форма заставу, котру згадує Р. Правда — се застав самої людини, себто закупництво.



Так важне з культурно-історичного погляду спадщинне право розроблене в Р. Правдї дуже слабко. Кардинальні питання в нїм зістають ся неясними та толкують ся в лїтературі в сей і той бік.



Перше питаннє — чи розумів ся спадок в чисто матеріальнім значінню, себто тільки реальні річи, що лишили ся по небіжчику, чи переходили на спадкоємцїв і його з'обовязання? Се питаннє рішають і так і инак, але безперечно, що на нього можна відповісти тільки позитивно. Уже самий розвій кредиту — дуже значний, як ми бачили вище, каже a priori догадувати ся, що спадкоємець відповідав за з'обовязання того, по кім дістав спадок. Але і в самих правних памятках ми знаходимо на се виразні вказівки: так Руська Правда постановляє, що коли вітчим, бувши опікуном своїх пасинків, потратить що з майна їх, а помре перед закінченнєм опіки, то його спадкоємыї мають звернути сю недостачу 66): тут маємо тільки казуістичну згадку, але вона виходить, очевпдно, з того погляду, щь з'обовязання переходять на спадкоємців. Другий такий казус маємо в смоленській умові з Нїмцями: хто переймає спадок по холопі, що мав грошеві справи з нїмецькими купцями, переймає й його обовязки. З рештою приналежність майна цїлій родинї, що виясняєть ся з тестаментарної практики, такий перехід з'обовязань робить конче потрібним.



Друге важне питаннє: в яких відносинах стояли до себе в часи Р. Правди спадок через заповіт і спадок без тестаменту, і яку сферу обіймало право тестаменту? Що обидва способи істнували, в тім нема сумнїву. Уже в умові Олега для Русинів, що були в службі візантийського імператора, уставляєть ся порядок передачі їх майна на Русь і в тім випадку, „аще кто умреть не урядивъ своєго имЂнья” і в тім „аще сотворить обряженіє” 67). Супроти можливости тут вплива візантийського права, сї постанови вправдї мають меньше значіннє для руського права. Але і в Р. Правдї розріжняють ся виразно обидві форми: „Коли хто вмераючи роздїлить майно (домъ) своїм дїтям, то його роспорядження мають бути сповнені; ктли-ж умре „безъ ряду”, то майно йде усїм дїтям, а частину дати за душу його” (на церкву) 68).



Але тут звертає на себе увагу се, що круг спадкоємцїв право приймає однаковий: чи буде „ряд” (тестамент), чи нї — однаково спадкоємцями будуть дїти (як побачимо ще — властиво сини). Право не припускає, аби тестатор своє майно відкажав кому иньшому. Що правда, в однім з кодексів (Синодальнім) нема слів „дЂтемъ своимъ”, і деякіт римають ся сього варіанту 69), але вище висловлений погляд на справу потверджують иньші постанови Р. Правди, а то постанови про спадщину смердів і бояр 70): „коли смерд умре не маючи синів 71), то спадщина йде на князф: коли у нього будуть незамужні доньки, то вони дістають частину спадщини (на посаг); замужні не дістають нїчого. По боярах і по членах боярських дружин спадщина (коли нема синів, а є доньки) не йде на князя, але як не буде синів, то дістають її доньки” 72). (Сї постанови не обмежають такого порядку самою смертию без тестаменту, і тим дають зрозуміти, що постороннїм особам, окрім дїтей (властиво — синів), не можна було передати свого майна.



Прийнявши се, приходимо до виводу, не безсумнївного (з огляду на зазначені непевности), але вповнї правдоподібного, що круг спадкоємцїв був однаковий чи при тестаментї чи без тестаменту, так що тестамент не мав своєї спеціальної сфери. Тестатор був ограничений у своїх правах і як справедливш поясняють — у своїм „рядї” він не так визначав спадкоємцїв, як тільки близше роздїляв своє майно між спадкоємцями прийнятими звичаєм — себто своїми синами (а у бояр — і доньками). Що більше — термін „ряд” своїм значіннєм (умова, контракт) дає розуміти, що се була не так одностороння заява волї тестатора, як борше — його умова з членами родини що до дальшого порядку в майнї; кн. Володимир Василькович, збераючи ся писати тестамент, відповідно до того каже, що він хоче „рядъ учинити” з Мстиславом, своїм спадкоємцем, — умовити ся з ним що до свого майна 72). Се все вповнї зрозуміло, коли пригадаємо, що по споконвічному погляду, перйенятому з родових часів і додержаному на Українї в значній мірі доси, майно належало спільно цїлій родинї (тепер сїмї, давнїйше -роду), a батько, або иньший „домачин” був тільки його управителем, а не одиноким властителем 73).



Тим поясняєть ся, що мати-вдова мала більшу свободу в тестаментї як батько: вона роспоряджає своїм особистим, батько — спільним майном цїлої родини: „a матерня часть дЂтемъ не надобЂ”, себто дїтр не можуть претендовати на неї,- мати може дати її або всїм дїтям, або котрійсь одній, що її годувала, навіть і доньцї 74). Як бачимо, й тут не припускаєть ся, аби мати могла своє майно дати комусь окрім дїтей; се потверджує сказане вище про ограничені права тестатора, як і замітка про свободу матери в тестаментї: очевидно — свобода матери противставляєть ся більш обмеженим правам батька.



Тестамент — „ряд” — був, очевидно, устний. На се вказує вираз „безъ языка умреть” для смерьи без тестаменту 75), а також те, що спори про спадок рішають ся сьвідоцтвом послухів 76); зрештою, як ми бачили, всякі контракти тодї звичайно були устні. Правда з 2-ої пол. XIII в. маємо ми писаний тестамент — новгородського боярина Климента, але се нове явище, і в сїм спеціальнім випадку може викликане тим, що тестатор, як каже, не мав нїкого з свояків, кому б міг переказати свою волю, а може й тим, що тим тестаментом заінтересовані були письменні люде — чернцї Юриєвого монастиря 77). Не йдуть в рахурок для характеристики і тестаменти Володимира Васильковича як акти характера більш полїтичного 78). З рештою Руська Правда характеризу є порядки на початку XII в., а не кінця XIII-ого.



Иньші питання фамілїйного права я полишаю до дальшого огляду родинного й взагалї приваиного житя.



Огляд судового устрою й процеса дано вже було вище. Тут піднесу тільки як дуже цїкаві з культурно-історичного погляду прикмети — формальний характер процесу, що вказує, між иньшим, на давність його форм, на довге вироблюваннє, друге — поважаннє для свободи чоловіка (огрсниченнє випадків арешту).



Взагалї право Руської Правди має вирзані слїди довгого й старанного вироблювання. Уже в сї часи — кінця XI і початку XII в. ми знаходимо в нїм виразно зазначені поступові напрями, що підіймають ся над матеріалїзмом примитивного права (вчислюваннє або невчислюваннє вини, оцїнка напруження злого замислу, погляд на характер спадщини). Деякі-ж прикмети — як нпр. високо поважаннє до гідности чоловіка (що правда — ще свобідного тільки), що виявляєть ся в браку кар на тїлї і в карах за самовільний арешт, розвинене понятє чести, що каже гірше карати образливі для чести чоловіка вчинки, як матеріальні чи фізичні шкоди, як печаливість про правну охорону чужоземцїв, і т. и., дають йому дуже похвальне з культурного погляду сьвідоцтво й високо підіймають його нпр. над пізнїйшим московським правом, що вийшло з нього, але під впливом нового державного процесу занедбало деякі благорлдні прикмети давнього руського права.



Примітки



1) Лїтературу див. в прим. 28.



2) Нпр. уставляючи кару 5 лїтр срібла за удар, умови (Олегова § 5, Ігорева §14) покликують ся при тім на ”закон руский”, і дїйсно сїй карі близько, а може й вповнї відповідає кага 12 гривен, положена за се в Руській Правдї.



3) Се стоїть у звяэку з тим, як розуміти Кар. 2 і 76: коли приняти толкованнє Серґєєвіча (минї воно здаєть ся дуже правдоподібним), що тут іде мова про кару смерти, відновлену за Ярослава, але знесену за його синів, то Найдавнїйшу Правду (17 параґрафів), де сеї кари смерти ми не знаходимо, мусимо признати старшою кодифікацією — десь з 1-ої чверти XI в. що найпізнїйше. Шмельов, розвиваючи гіпотезу Ключевского, що Р. Правду зладжено для потрбеи церковного суду, виводить, що перша редакція її (Найдавнїйша Правда) явила ся з кінцем Х в., зараз по видачі церковної устави Володимира. Розумієть ся, все тут від початку до кінця оперте на гіпотезах.



4) Акад. 20 і 38.



5) В Короткій Правдї: „То ти урокь Ярославль”, в ширшій версії натомість: „Се бо закони вирные были при в. кн. Яросла—.



6) Коли прийняти, що постанова Ярославичів, згадана в Кар. 76, не увійшла сюди тому, що редакція зладжена скорше, то се б вказувало на кілька років скорше від 1068 року, що закінчив спільну дїяльність Ярославичів.



7) Кар. 66.



8) Ключевский на підставі своєї теорії змін монетної системи датує ширшу редакцію другою половиною XII або початком XIII в. (ор. c. c. 264), але сама та теорія гіпотетична.



9) Нпр. такса мостників — Кар. 109.



10) Вісїм кодексів з описаних Калачовим.



11) Так думаю на тій підставі, що цїни ріжної худоби, подані в сїй вставцї, часом сходять ся зовсїм з цїнами основних частин сеї редакції (§ 42).



12) Ключевский думає, що й зладжена була Р. Правда в церковних кругах і для церковного суду; але вихідна точка сеї гіпотези: що перші духовні-приходнї, не знавши руського права, мусїли мати для церковного суду якусь кодифікацію його, — не має такого значіння. Нїм орґанїзував ся церковний суд, духовна адмінїстрація була вже о стільки орґанїзована, що на епископських дворах не бракувало знавцїв місцевого права, з духовних і сьвітських осіб, що й правили суд, а не особисто сам епископ. В детайлях можна також дещо знайти проти сеї гіпотези — див. вище.



13) Кар. 76. Страница 95 из 146 Следующая страница