LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 10

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    олость мав дістати Володимир, „якби якимсь чином відібрано Козельськ від Володимира або від його дїтей” 19). Сї припадково переховані звістки показують виразно, як великі були впливи Московської держави на території давнього Чернигівського князївства, і як повільно, але успішно розширяла ся в сїм напрямі московська теритоиія.



    В р. 1408 стала ся, як я вже згадував, громадна еміґрація сїверських князїв до Москви. Московські лїтописи записують сей факт так: „липня 26 приїхав з Брянська до в. князя, служити йому, литовський князь Свитригайло Ольгердович, а з ним владика брянський (властиво чернигівський) Ісакий, Патрикий (Наримунтович) Звенигородський (князь стародубський, чому названий він тут Звенигородським — не ясно), князь Олександер Звенигородський (його син, згаданий уже Олександр стародубський), з Путивля кн. Федор Олександрович, князь Семен перемишльський, князь Михайло хотетівський, князь Уркстай менський, і бояре чернигівські, брянські, стародубські любутські й ярославські. В. князь Василь (московський) прийняв Свитригайла з великою честию й дав йому в державу Володимир” з иньшими волостями 20).



    Се оповіданнє цїнне для нас і з того боку, що кидає сьвітло на становище обох конкурентів — Литви й Москви в Сїверщинї при кінцї XIV та на початках XV віку. Сї еміґранти — все литовські піддані або присяжники. Отже такими виступають тут, окрім Гедиминовичів, князї східнїх чернигівських волостей: кн. путивльський, кн. хотетівський (одна з лїнїй кн. карачевських, на місце їх „князївсьва” вказує c. Хотетово за Окою, в теп. Орловськім пов.), кн. перемишльський (Перемишль над Окою, повище Калуги), далї — бояре з Любутська і з смоленсько-чернигівського погранича — з Рославля 21).



    Бачимо отже, що як і за Ольгерда, так і тепер, при кінцї XIV і на початку XV в. литовське правительство, не обмежаючи ся західньою Чернигіущиною, хотїло держати в своїм впливі й східню. Для того старало ся воно мати свої опорні точки — замки там, серед дрібних княжих волостей, щоб тримати їх в залежности від себе. Але тогож хотїла й Москва, і скоро тільки приходило до розриву між Литвою й Москвою, зараз виявляла ся на сїй точцї емуляція тих двох держав. В 1371 р. Ольгерд нарікав на Москву, що позаберала йому пограничні замки — Мценськ і Калугу. Коли за Витовта, при добрих взагалї відносинах між Москвою й Литвою, прийщло до короткого розмиря в рр. 1406-8, знову виходить теж саме: припадково довідуємо ся, що литовське військо захопило Одоїв, а з другого боку не без впливу, очевидно, московського правительства сїверські князї Гедиминової династиї — Свитригайло й стародубські Наримунтовичі піддають Москві свої волости й замки. Деякі пограничні замки Москва при тім таки задержала при собі — нпр. Любутеськ баыимо потім, в р. 1410 серед волостей московських, і аж пізнїйше Литва вернула його собі 22).



    Взагалї на сїм пограничу московські й литовські впливи спирали ся дуже сильно. Тільки з ослабленнєм московської полїтики, по смерти в. кн. Василя Дмитровича († 1425), коли Витовт не тільки підбиває свому впливу рязанських князїв, але і в відносинах до московського князя стає в ролї опікуна, — здобувають литовські впливи перевагу над московськими і в східнїй Чернигівщинї. Але з відродженнєм полїтичної сили Москви й ослабленнєм литовської полїтики за Казимира московська полїтика здобуває собі назад сю утрачену позицію й починає проявляти свої впливи ще інтензивнїйше, користаючи з загального повороту, який довершив ся у внутрішнїй полїтицї Литовської держави в XV в.



    Примітки



    1) Про прилученнє українських земель до в. кн. Литовського див. Антонович Моноґрафії c. 113-5, 120-8 (більше про Київщину й Подїлє), Дашкевич ЗамЂтки c. 42 і далї (тільки про Київщину й Подїлє), моноґрафії Голубовського й Багалїя про Сїверщину (про литовську окупацію дуже мало й поверховно), Зотова О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому сингдику (c. 212 і далї, стараннїйше й детальнїйше, найлїпше, що ми мали дт тепер для історії окупації Сїверщини). Про Київщину — моя Історія Київщини c. 470 і далї, також див. іще працї що дотикають сеї справи, вказані в прим. 2. До окупації Подїля ще Н. Молчановского Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ до 1434 р. Далї, сюди належать згадані вже загальні огляди територіального складу в. кн. Литовського: Любавского Областное дЂленіе и провинціальное управленіе в. кн. Литовского с. 36 і далї (коротко і компілятивно) і Леонтовича Очерки исторіи русско-литовскаго права гл. V, VI, VIII (ширше, але також переважно компілятивно, і богато помилок). Нарештї ґенеальоґічні працї Стаднїцкого і Вольфа дотикають сих питань в біоґрафіях поодиноких членів Гедиминової династиї — Stadnicki. Synowie Gedymina, I (біоґрафії Патрикия Наримунтовича й Коріатовичів) і Bracia Wladyslawa Jagielly (бііоґрафії Корибута, Дмитра й Володимира Ольгердовичів), Wolf Rod Gedymina (біоґрафії тихже князїв). З усїм тим невиясненого й спірного зістаєть ся тут іще дуже богато.



    2) Див. в т. III 2 c. 189-191.



    3) Т. III 2 c. 175 і далї.



    4) Т. III 2 c. 181, 188.



    5) Никоп. л. II c. 228. Здогади (дуже гіпотетичні) про сю кампанїю у Голубовского Исторія Смоленской земли с. 174 і 318, також у Антоновича ор. c. c. 112.



    6) Голубовский ор. c. c. 174; Антонович натомість уважає Василя нїби братом смоленського князя (в текстї його оповідання єсть очевидна помилка).



    7) Про сього Романа див. прим. 17.



    8) Воскр. II c. 17, Собраніе госуд. грам. І c. 52.



    9) Воскр. II с. 34: в. кн. московський посилає „воєвати литовскыхъ городовъ и волостей, они же шедше взяша городъ Трубческъ и Стародубъ и иныя многіа волости и села”. Про Новгород найдавнїйша згадка в грамотї Корибутк 1386 — Codex epist. Vitoldi ч. 29.



    10) Про литовських князїв в Сїверщинї див. прим. 18.



    11) Т. III 2 с. 180.



    12) Рус. истор. библ. VI дод. c. 135, Никон. III c. 26.



    13) Воскрес. II с. 70.



    14) Никон. III c. 5,8 6, 184, 187, Воскр. II с. 70, 75.



    15) Воскр. II с. 34, Никон. III с. 45 і прим. 18.



    16) Карамзїн V пр. 254, Воскр. II c. 76 і 82, Codex epist. Vitoldi ч. 352 (тут мабуть мова про Витовтів похід звісний з московських і пруських джерел — Воскр. II c. 78, Scr. rer. prus. II c. 282). Про становище князїв чернигівських династий при кінцї XIV і на початку XV в. див. у Зотова ор. c. c. 214 і далї, Любавскій ор. c. c. 50 і далї. Про Олександра стародубського спеціально — Wolff Rniaziowie c. 172



    17) Се Дмитро Ольгердович Старший, згаданий вище.



    18) Воскр. II c. 22, 36, 39. Никон. III с. 54, Карамзїн V пр. 71 і 80, Татїщев IV с. 281.



    19) Cобраніе госуд. грамотъ и дог. I с. 66 (пор. Иловайскій Сочиненія I с. 120 і 70), Воскр. II с. 62. Одного з князїв козельських Федора бачимо в московській службі як воєводу в р. 1408 — Воскр. II c. 82.



    20) Воскр. II c. 82, пор. Никон. III с. 204.



    21) Що до „Урустая менського”, то таких князїв зрештою не звісно. Д. Зотов (c. 128) здогадуєть ся, чи не треба розуміти тут місто Мену, недалеко Десни, в сусїдстві Сосницї, але повторяю, таких князїв зрештою незвісно. Може се Минськ — але й там таких князїв не знаємо.



    22) Воскр. II c. 81, Собраніе госуд. грамотъ І c. 76.



    Прилученнє українських земель до в. кн. Литовського в 2-й пол. XIV в.:Київщина: звістка Густинської компіляції про окупацію її, вартість її; час і обставини переходу Київа в формальну залежність від Ольгерда; справа київської митрополїї. Переяславщина. Поділє — звістки про литовську окупацію і аналїза їх, татарсько-литовські відносини і литовсько-татарський компроміс, татарськ дань і тамга; наданнє Тохтамиша й оповіданнє Менґлї-ґерая про Хаджі-ґераєву грамоту на українські землї.



    Я забіг дещо вперед, аби дати можливо повний образ полїтичної ситуації в чернигівських волостях і не вертати ся до неї пізнїйше (доля східнїх, верхівських волостей не багато нас й інтересує, бо їх звязок з нашою історією тільки історичний, а лежать вони вже на чужім етноґрафічнім ґрунтї). Тепер вернїмось до иньших Ольгердових здобутків в українсько-руських земях — в Київщинї й на Поділю.



    Про Київщину з XIV в. нам звісно до роззпуки мало. Бачили ми вже 1), що деякі її части, від північного заходу, були, правдоподібно, ще перед Гедимином відірвані й прилувені до в. кн. Литовського, а за Гедимина, як показує епізод 1331 р., київський князь стояв під певним полїтичним впливом Литви, хоч зіставав ся в формальній безпосереднїй залежности від Татар (татарський баскак в Київі поруч київського „князя” Федора). Такий стан річей перетягнув ся, очевидно, і в часи Ольгерда, аж нарештї Київщину в цїлости прилучено до земель в. кн. Литовського, то значить — посаджено тут одного з литовських князїв. Про се одиноку відомість подає одно дуже пізнє джерело т. зв. Густирська компіляція, зложена в XVI-XVII вв. на Українї на підставі джерел руських, московських і польських. В нїй читаємо під рр. 1361-2:



    „Въ лЂто 6769 (1361). Въ Кіе†на княженіи Феодоръ. Въ сіе лЂто поставиша во льво†перваго бискупа Кристина”.



    „Въ лЂто 6870 (1362). Димитрый, князь московскій, согна изъ Галича московскаго князя Димитрія, а изъ Стародуба Іоанна. Въ сіє лЂто Ольгердъ побЂди трехъ царковъ татарскихъ и зъ ордами иъ, си єсть Котлубаха, Качбея, Дмитра, и оттоли отъ Подоля изгна власть татарскую. Сей Олгерд и инныя рускія державы во власть свою пріятъ, и Кіевъ подъ Феодоромъ княземъ взятъ, и посади въ немъ Володымера сына своєго, и нача надъ сими владЂти, имъже отцы его дань даяху” 2).



    При сих звістках маємо на марґінезї цитати на Кромера й Ґванїні, і з них компілятор дїйсно взяв звістки про еп. львівського Кристина та про побіду Ольгерда над татарськими „царками” й окупацію Поділя 3), тільки звіатка Ґванїні що той Ольгердів похід в ориґіналї дати не має. Звістки про те, як в. кн. московський прогнав князїв галицького й стародубського з їх волостей, взяті з московськогоо джерела — ми маємо сї звістки в Никонівській компіляції (XVI в.), тільки під р. 1363 (6871); компілятор взяв їх, очевидно, думаючи, що мова йде про український Галич і Стародуб. Джерело-ж звісток про Федора київського й відібраннє від нього Київа нам незвісне, тільки на стилїзації бачимо вплив того-ж оповідання Ґванїні про Ольгерда 4). Се одна з „самостійних”, взагалї досить нечислених звісток в сїй компіляції. Kaжy — одна, бо очевидно, що й згадка про Федора під р. 1361 і записка про відібраннє від нього Київа Ольгердом зводять ся до одної.



    Загальний, принагідний; характер другої звістки — про відібраннє Ольгердом Київа від Федора показує, що се не була якась датована певним роком записка, надибана компілятором. З датою 1362 р. вона не стоїть в нїякім звязку, а входить до загальної замітки про здобутки Ольгерда на Руси. Натомість суха та бідна звістка про Федора під р. 1361 дає здогадувати ся, що вона як раз зачерпнена була з якогось джерела зі своєю датою, себто що в якімсь джерелї компілятор під тим роком знайшов згадку про князя Федора в Київі. Супроти того дуже можливо, що вся звістка про відібраннє Київа від Федора була комбінацію компілятора. Маючи запиксу під р. 1361 про князя Федора в Київі, а з другого боку — звістку, що Ольгерд надав Київ синови Володимиру, компілятор зовсїм легко міг на підставі сього тільки, додати звістку про відібраннє Київа: говорячи про здобутки Ольгерда на Українї, сказати, що Ольгерд між иньшим (без близшого означення часу) відібрав Київ від кн. Федора й віддав синови Володимпру 5). Звістку, що Ольгерд надав Київ Володимиру, компілятор мав в тій же Никонівській компіляції, звідки (або з її джерела) взяв записки про вигнаннє галицького й стародубського князїв, тільки в нинїшнїх кодексах Никонівської компіляції ся звістка має пропущене імя Володимира 6). А що комбінаційну роботу ми у густинського компілятора мусимо однаково припускати під сим роком з значною правдоподібністю, се побачимо слїдом низше — розбираючи його дату подільської окупації.



    Взагалї поки сї звістки Густинської компіляції стоять так одиноко й відокремлено як тепер, їх треба брати з певною обережністю. Що найбільше 7), подану під р. 1361 звістку про кн. Федора треба брати як terminus non ante quem окупації Київщини. Але єсть иньша обставина, яка робить в значній мірі реальнпм зближеннє окупації Київа з датою 1362 р. (або може 1363), під котрою вона записана в Густинській коміляції, — хоч само се зближеннє у густинського компілятора стало ся може й припадково. Се звістки про похід Ольгерда в полудневу Україну, перепазані нам незалежно від себе в давнїйшій русько-литовській лїтописи і в Никонівській компіляції, а в сїй остатнїй при тім і датовані — а се нам в данім разї особливо важно — роком 1363. Можна з значною правдоподібністю здогадувати ся, що й відібраннє Київа та осадженнє тут Володимира стояли в звязку з сим походом і конфлїктом з Татарами, який при тім мав місце — що окупація Київа випередила або стала ся безпосередно по тім походї.



    На сю хронольоґію кидає деяке сьвітло тодїшня церковна полїтика Ольгерда й церковні подїї в київській митрополїї. Тому для вияснення хронольоґії київської окупації варто нам коло них на хвилю спинити ся, стільки, роэумієть ся, скільки се потрібне для нашої справи 8).



    В 50-х рр. XIV в. Ольгерда дуже займала справа засновання осібної митрополїї для земель, що належали до в. кн. Литовського. Коли по смерти м. Теоґноста московське правительство вислало до Царгорода свого кандидата на митрополїю — Алепсїя, вислав і Ольгерд свого кандидата-свояка Романа. По ріжних короводах висьвячено їх обох на митрополитів. Алексїй, іменованмй митрополитом „київським і всея Руси”, уважав Київ своєю катедрою. Але тому що Київ стояв тодї в сфері полїтичних впливів Литви, Роман не хотїв йому Київа попустити, і між обома митропоилтами виникла завзята боротьба за сю катедру. Зараз по сїм посьвященню Роман приїхав до Киїуа, але тут його не прийняли, мабуть тому, що мали свого митрополита, хоч не канонїчно поставленого — Теодорита. Пізнїйше Київ займав, здаєть ся, нейтральне становище й зарівно приймав і Алексїя й Романа. Вкінцї справа пішла на суд патріарха, і патрімрший синод, докладнїйше ознвчивши границї юрисдикції Романа (за першим разом се могло й не бути зроблене), признав Київ Алексїєви (1356). Роман не прийняв сього рішення і не залишив своїх претенсій: з пізнїйшої синодальної постанови довідуємо ся, що він після того таки приїхав у Київ, тут сповняв митрополичі функції „і називав себе без церемонії митрополитом київським і всеї Руси, а се знову виклиакло замішаннє й непорядки в епархії митрополита київського і всеї Руси (Алексїя), а володаря Литви (Ольгерда) привебо до того, що він повстав на християн і починив їм великі страти і розлив крови”, як каже та постанова 9). З свого боку й м. Алексїй, щоб не дати Романови закорінити ся в Київі, приїздив сюд й більше як рік перебував тут. Справа знову пішла до патріарха, визначено було слїдство на ґрунт (1361 липень) 10). Смерть Романа (1362) перервала його справу, але справа литовської митрополїї потягнула ся далї. Пізнїйша синодальна постанова згадує, що коли м. Алексїй оден раз поїхав в епархії „Малої Руси”, Ольгерд зловив його, пограбив і ледво не забив; в сїй очевидно прибільшеній реляції, маємо, правдоподібно, якусь дїйсну пригоду, звязану з Київом, що мусїла стати ся вже по синодї 1361 р. В 1371 р. Ольгерд поновив прошеннє про осіібного митрополита, підносячи ріжні скарги на полїтичну сторонничість м. Алексїя, між иньшим — щ він не приїздить нїколи в Київ, і просив, щоб той осібний митрополит був поставлений на землї литовські або з Литвою союзні, між иньшим також „на Київ”. Дїйсно се бажаннє, по ріжних протяганнях було сповнено: 1376 р. поставлено було Кипріана митрополитом київським і литовським 11).



    В сїй боротьбі за київську катедру є багато хронольоґічних неясностей, але коли, поминаючи їх, виберемо ряд певних фатів, то вони нам потраплять дещо сказати. І так в 1354/5 р, Кияне не приймають до себе протеґованого Ольгердом Романа. Коли потім його ріщучо відсуджено в Царгородї від Київа, він сповнявт ут — в кінцї 50-х рр. — митрополичі функції. Одначе й м. Алексій, запеклий Ольгердів ворог, перебуває вр . 1358-60 без перешкоди, без всякої пригоди (бо про се мовчать близькі йому джерела) 12). Тільки десь по 1361 р. спіткала його пригода, коли він схотїв поїхати в „Малу Русь”, правдоподібно — в Київі. А в 1370-х рр. царгородський патріарх признає литовському митрополиту й Київ, чого нїяк не хотїв зробити в р. 1356-1361.



    З перегляду сього ряда фактів не тяжко набрати переконання, що до 1361 р., себто до царгородської постанови, що стала ся лїтом того року, Київ, хоч стояв під полїтичним впливом Литви, не був під властию в. кн. литовського. Инакше такі факти як опозиція Киян Рооманови або пробуваннє в Київі Алексїя не могли-б мати місця. Можливо, що на сїм ґрунтї й прийшло до більше рішучого вмішання Ольгерда в київські справи (прошу порівняти ту синодальну звістку про біди задані Ольгердос християнам з причини митрополїї). А закінчилося се відібраннєм київського стола від Федора, що не був досить послушним Ольгерду в церковних справах, й посадженнєм в Київі Володимира Ольгердовича. В початках 1370-х рр., перед номінацією Кипріяна, се вже, очевидно, було довершеним фактом.



    З рештою й наведене вище оповіданнє Никонівської компіляції про посадженнє Володимира, противставляючи князюваннє Володимира в Київі тому, що стало ся з Київом по смерти Ольгерда, виключає гадку, аби Володимир дістав Київ десь саме перед смертию Ольгерда.



    Оте ріжними дорогами приходимо ми до того самого виводу, що Київщину прилучено безпосередно до земель в. кн. Литовського десь в 1360-х рр. А що кн. Федор був підручником татарським, то, як я сказав, найправдоподібнїйше можнс звязувати його скиненнє з походом Ольгерда й конфлїктом з Татарами 1363 р. Отже й посадженнє Володимира в Київі, коли б хто хотїв се близше датувати, можна класти коло р. 1363. Близших подробиць не можемо дати нїяких, окрім вище вказаної можливости, що се стало ся в звязку з церковними справами: що київський князь не так докладно йшов за церковною полїтикою Ольгерда, як собі бажав сей остатнїй, і се привело до скинення того київськогр князя й посадження в Київі Ольгердовича.



    З Київщиною перейшла в залежність від литовських князїв і давня Переяславщина. Ми знаємо, що вона належала до Київа в XV в., і в сю залежність, очевидно, перейшла ipso facto. Наслїдком повного полїтичного упадку ся територія та її кольонїзація були притягнені найблизшим полїтично-адмінїстраційним центром, яким під литовською зверхністю став Київ. Се могло стати ся тим лекше, що київські волости переходили споконвіка на лївий берег Днїпра 13), важнїйші ж адмінїстраційні центри Сїверщини лежали тепер досить далеко на північ (Новгород, Стародуб ), а полудневе пограниче давньої Чернигівщини було в XIV в. ослаблене й дезорґанїзоване під довгою татарського звепхністю. Тим всїм пояснюєть ся, що Переяславщина не була притягнена Сїверщиною, звязаною з нею етноґрафічно, а Київщиною. Та й давнїйше Переяславщина тягнула не до Чернигова, а від нього.



    Нїяких звісток чи записок про прилученнє Переяславщини до в. кн. Литовського не маємо, і се прилученнє мусїло довершити ся само собою, після того як у Київі засїв литовський княжич, а татарська орда, побита Ольгердом, стратила свою власть над переяславською людністю.



    Я тепер власне перейду до сього Ольгердового конфлїкту з Татарами й безпосередно звязаної з ним в наших джерелах окупації Поділя.



    Клясичний текст давнїйшої русько-литовської лїтописи оповідає се так:



    „Коли господарем над Литовською землею був великий князь Ольгерд, він пішов в степи („в поле”) з литовським, військом, побив на Синїй водї Татар — трох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати — татарські князї були дїдичними володарями (отчичи і дедичи) Подольської землї; ві
    Страница 10 из 65 Следующая страница



    [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ]
    [ 1 - 10] [ 10 ] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 60] [ 60 - 65]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.