LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 13

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    довести що Поділє нїколи не було завойоване литовськими князями, анї належало до них, видкидає оповіданнє русько-литовської лїтописи про битву на Синїй водї, про Кориятовичів, про похід Витовта й його володїннє Поділєм перед 1411 р. Кладе натомість в основу своїх виводів Длуґошеву звістку під р. 1352, а проти історії Витовтового похода на Федора Кориятовича вимишляє похід Ягайла на Поділє 1393 р. Сї виводи його по части операють ся на голословних і зовсїм довільних твердженнях, по части на хибних інтерпретаціях і натяганнях, так що найменшої наукової стійности не мають. Детальнїйше розібрав я їx в своїй рецензії в т. XIII Записок наук. тов. ім. Шевченка і туди відсилаю цїкавих, а тут уважаю себе в праві супроти того близше не спиняти ся коло сеї невдалої елюкубрації.



    7) Codex epist. Vitoldi c. 39 == Archiwum Sanguwzkow c. 19.



    8) В давнїйших часах можемо вказати тільки одну осаду такого імени — се нинїшнї Стїнки коло Золочева (на них вказували вже видавцї Archiwum Sanguszkow І, index). Вони звісні уже в актах XV в., але тільки як villa (Akta grodz. і ziem. XII c. 230, 246), та й лежать де що задалеко. Молчановський з граничного обводу 1546 р. вказував на лїс Stenki на устю Гнїзди в Серет (ор. c. c. 14 і 188), але се не помагає нїчого — стїнка для лїса в нашій мові nomen appellativum, а не рroprium.



    9) Stryjkowski II c. 6-7.



    10) Akta grodz. i zoem. VII ч. 7, Codex dipl. m. Krakowa ч. 47 і 60, Monum. Poloniae hist. II c. 643.



    11) Угода 1366 р. — Kwartalnik hist. 1890 c. 573, Monum. Poloniae hist. II c. 631, пор. вище c. 390.



    Прилученнє українських земель до в. кн. Литовського в 2-й пол. XIV в.: Загальні заміткип ро литовську окупацію на Україні; руські елєменти в в. кн. Литовським, ідеф руської державної спадщини в литовській династиї, нахил до в. кн. Литовського на Руси.



    Стільки про саме Поділє. Додам лише кілька загальнїйших уваг про окупацію українських земель Литвою взагалї.



    Оповіданнє русько-литовської лїтописи про литовську окупацію Поділя, виразно зазначаючи брак всякої насильности в сїм актї, дуже цїнне для характеристики литовської окупації в уккраїнських землях взагалї.



    Я вже вище зазначив дуже слбу інтензивність литовської полїтики в руських землях. По части була вона наслїдком її великої екстензивности, по части — причини її лежали в слабій державній орґанїзації, а ще більше в тім, що сили в. кн. Литовського відтягала й скупляла коло себе боротьба з нїмецькими рицарямт, яка разом з тим тягла ся без перерви на північних границях. В. кн. Литовське могло вкладати лише мінїмальну енерґію в окупацію українських і білоруських земель. І коли воно при тій мінїмальній тратї сил і енерґії в середнїх десятолїтях XIV в. так незвичайно розширило свою територію в напрямі України, то се можна толкувати тільки трм, що сї укоаїнські землї переходили під литовську зверхність або добровільно, або що найменьше — при пасивности людности. А окрім самої людности тут не було більше нїкому боронити ся. Бо в однїх землях не було зовсїи державної орґанїзації (як на Поділю або в значній частинї давньої Київщини та в Переяславщинї), в иньших (як у Сїверщинї, або в самім Київі) ся державна орґанїзація хоч і була, але незвичайно слабка. Зверхник же сих земель — Татарська орда була в такім розстрою, що не могла поставити перепони литовській окупації.



    Тому так непримітно переходило прилученнє українських земелль до в. кн. Литовського. Тому-ж, між иньшим, і такі незначні слїди лишило воно в сучасних джерелах, а що важнїйше — не відбило ся глубше в місцевій традиції.



    Чим же пояснити ту пасивність або добровільність в переходї українських земель, підчеркнену взагалї новійшими дослїдниками, які займали ся історією сеї окупації? 1). При великій бідностм звісток про сю литовську окупацію, де оповіданнє русько-литовмької лїтописи про прилученнє Поділя зістаєть ся властиво одиноким виразним сьвідоцтвом, на се питаннє можна відповісти на підставі більле меньше теоретичних виводів і анальоґій.



    Насамперед треба з притиском піднести, що литовська зверхоість не мала, або дуже мало мала характер етноґрафічно-чужий. В. кн. Литовське й литовська княжа династия в серединї XIV в. литовськими були більше з імени тілько. Уже Гедимин, як ми бачили, звав себе „королем литовським і руським”, rex Letwinorum et Rutenorum, або — Letwinorum et multorum Ruthenorum. З його сїмох синів половина напевно були православними: Наримунт-Глїб, Корият-Михайло, Любарт-Дмитро, а здаєть ся й сам Ольгерд,-ще в 1342 р. називав перед Псковичами себе християнином: „уже хрещенъ есмь, и христіанинъ есмь, вторгє крестити ся не хочу” 2), хоч офіціально до смерти зіставав ся поганином. Гедиминові доньки також повиходили за християн.



    Але у Гедимина се було тільки телєранцією, признаннєм за руським елєментом відповідного значіння в своїй державі. Сам Гедимин хотїв зістати ся до смерти Литвином і поганином: „нехай мене сам чорт хрестить, коли я заявляв коли небудь охоту вихрестити ся”, казав він з нагоди висланих в його імени заяв про замір охрестити ся. Натомість його сини, виростаючи по ріжних руських містах, оженені з Русинками, обертаючи ся між Русинами, не тільки рахували ся з руськими елєментом, але переважно самі чули себе Русинами. Тільки оден Кейстут між ними репрезентував литовський, поганський елємент. Друге-ж поколїннє Гедиминовичів було вже руське майже без виїмків. З дванадцятьох синів Ольгерда тільки декотрі мають іще литовські імена. З них рахують з десять православних. Про самого Ягайла є традиція, що він був охрещений на православну віру з іменем Якова, і се a priori зовсїм правдоподібно, хоч він і не манїфестував ся своїм хрещеннєм 3). А вже документально звісно, що він свого стриєчного брата Витовта змусив перейти на православну віру після того вже, як той був охрещений на католицьку 4).



    Але на вірі не кінчило ся. Руська мова пановала на литовськім дворі. Знаємо певно, що Ягайло з Витовтом кореспондував по руськи і то при кінцї житя, по кількадесяти лїтах польського королювання 5). Призвичаєннє до руської штуки, до руської культури перенїс він з собою до Кракова й защепив своїй родинї (руські майстри в Кракові й иньших польських містах за Ягайла, „грецькі”, властиво руські каплицї на Вавелю) 6).



    Але династия була лише показчиком національних вібносин в самій державі. Уже при кінцї житя Гедимина більшість в. кн. Литовського складала ся з білоруських земель. При кінцї XIV в. властиві литовські провінциї не творили й пятої части держави: словянська стихия (білоруська й українська) заливала литовську, що давно перестала бути властивою підставою держави. При тім самий литовський елємент дуже значно підпав уже руській культурі Виїмок становила Жмудь, що міцно тримала ся литовської віри і ще в 1382 р. заявила Ягайлу, що признає його своїм князем тільки в такім разї, коли він зістанеть ся вірним поганській релїґії предків своїх 7). Але через таке своє консервативне становище, Жмудь і стояла осторонь від державного житя. Литовські роди, що правда, займали перші місця в державі (але й то поруч білоруських та українських родів — князївських і декотрих визначнїйших боярських), але в значній части вони були литовськими по імени вже тільки.



    „Руська віра” ширила ся між верхнїми верствами Литви. Ширша русько-литовська лїтопись переказує традицію литовських аристократичних кругів, що за Ольгерда ,,римскоє віри в Литве не было, только руская змешала ся” 8). Росповсюдненнєм її поясняєть ся й досить мсле число охрещених на католицтво за Ягайла на Литві. Значно пізнїйше потвердженнє земської грамоти Витебської землї (1504 р.) забезпечає свободу тим, „которыи будуть — Литвинъ або Ляхъ крещены были у Витебску въ рускую вЂру” 9).



    Норми державного права, хоч і змінені дальшою державною еволюцією, були перейняті в. кн. Литовським від Руси. Приватне й карне право в. кн. Литовського оперло ся також на руськім, як показу єпорівняннє Руської Правди з земськими грамотами в. кн. Литовського й Литовським Статутом 10). Руська мова стала урядовою й культурною мовою в. кн. Литовського — мовою великокняжої канцелярії і урядів, праводавства й письменства взагалї, навіть у чисто-литовських землях; навіть на Жмуди документів писаних по литовськи не маємо зовсїм. Сю ролю задержала вона навіть по сполученню з Польщею, по радикальній перемінї в загальнім напрямі державної полїтики. І ще в першій половинї XVII в. руський патріот дїйсно міг би казати:



    Полска квитнет лациною,



    Литва квитнет русчизною:



    Без той въ Польще неп ребудеш,



    Без сей въ Литве блазном будзеш 11).



    Тим поясняєть ся, що самі в. князї литовські дивили ся на себе як на спадкоємцїв давньої Руської держави. В. кн. Литовське дїйсно було таким самим полїтичним і культурним спадкоємцем давньої Руси, як і в. кн. Московське. Дарма що на чолї його стояв нпр. Ольгерд, до смерти уважаний за поганина (в московських кругах його „невірність” навмисно підчеркувано дуже). Він не вважаючи на се сам дивив ся на себе, і на нього дивили ся дїйсно, як на спадкоємця Руської держави. Далеко скорше, нїж московські володарі, що тільки в XV в. відкрито виступили з проґрамою „збирання Руси”, — уже в другій половинї XIV в. заявляють в. князї литовські своє переконанє, що всї „руські землї” мають до них належати. Я вже згадував заяву дану Ольгердом в 1358 р. пруським рицарям, що „вся Русь мусить належати до Литви'' (omnis Russia ad Letwinos deeret simpliciter pertinere). Згадаю тут іще оповіданнє про битву над Ворсклою: що Витовт обіцяв свому претенденту Тохтамишу (в його інтересї йшов він тодї походом на Орду) посадити його ханом в Ордї, а Тохтамиш його в такім разї мав „посадити на всей Руской земли” 12).



    Таким становищем поясняєть ся та сильна конкуренція, яку в. кн. Литовське робило в. кн. Московському в XIV і навіть — силою інерції — ще в першій половинї XV в., і се ваганнє між тими двома полїтичними тїлами стількох земель давньої Руської держави. Вел. князїство Литовське і вел. князївство Московське се були два полїтичні тїла зовсїм анальоґічні, котрих суперництва трудно було вгадати кінець, доки Литва не зійшла зі становища руської держави, спадкоємницї Київа й Галича. Ще в XVI віцї по старій традиції говорять Українцї з вел. князївства Литовського про „наше государство християнське руське, в. кн. Литовське” 13).



    Супроти того всього й окупація українсько-руських земель Литвою в XIV в. мала характер не завойовання, не чужоземної напастт, а прилучення, збирання земель Руської держави, анальоґічного з тим, як збирали колись розсипані части Київської держави її провідники Х-XII в.



    Се тим більше, що в парі з тим „руським” характеном держави ішов іще й консерватизм литовської державної полїтики, з своїм гаслом: „ми старини не рушаєм, а новини не уводим”. Консерватизм сей, що був у своїй основі не тільки полїтичною тактикою, а й неминучим випливом внутрішньої культурної слабости в. кн. Литовського, браку власних, національних скристалїзованих форм державного й суспільного житя, — зовсїм щиро проповідував ся литовським правительством, що дїйсно бажало як найдокладнїйше приладити ся до питтоменного укладу руських земель, — хоч державна еволюція сама, силою факту, неустанно робила ріжні зміни в їх „старинї”. Консерватизм сей заповідав захованнє тих прикмет устрою й житя, які цїнила собі людність певної землї, тим часом як ширша державна орґанїзація подавала надїю на поправу тих сторін житя, які встигли дати ся в знаки протягом столїтя упадку держаяного житя. Се мусїло цїннити ся, навіть там, по тих землях, де колись, сама ж таки людність той давнїйший державний устрій руйнувала — річ занадто звісна в „народнїй психольоґії”, аби близше на нїй застановлятись. Спеціально перспектива увільнення від татарських мішань і непорядків, що в часах розкладу Орди, в серединї XIV в., як я вже сказав, могли себе давати особливо прикро відчувати, — могла служити в укрсїнських землях також не согіршою заохотою до переходу під управу литовських князїв.



    Думаю, що сї моменти об'ясняють, принаймнї — в досить значній мірі, незвичайні здобутки литовської полїтики в українських землях XIV в., секрет її успіхів. Але властивим її талїсманом був таки руський характер в. кн. Литовського. Йому завдячувало воно свій незвичайний полїтичний зріст, і він служив йому — доки литовське правительство не згубило його, зломивши свою дотеперішню державну полїтику унїєю з Польщею.



    Примітки



    1) Антонович (Монтграфіи) Любавский ор. c. і особливо Леонтович — Очерки рус.-лит. права, також Молчановський (ор. c. гл. VII), моє „Барское староство” c. 20 і далї.



    2) Никон. II c. 215; Ширша рус.-лит. лїтопись (т. зв. Биховця) каже, що Ольгерд „охрестив ся в руську віру”, женячи ся з княжною витебською — c. 20, пор. Густинсььку компіляцію — c. 349. Про руський елємент в в. кн. Литовськім з давнїйших праць див. Jaroszewicz Obraz Litwy т. I гл. 17, т. II гл. 1 і 11, Козловскій Судьбы русскало языка въ Лит†и на Жмуди (ВЂстн. Зап.Рос. 1869, кн.Х, Боричевскій Православіе и русская народность в ЛитвЂ, Спб., 1851, Васпльевскій Очеркъ г. Вильны, Спб., 1872 (з Памятників старини зап. губ.), з новійших — Антонович Очеркъ ист. в. кн. Литовскаго, passim, Дашкевичъ ЗамЂтки гл. IV.



    3) Про традицію православної віри Ягайла див. Narbutt Pisma pomniejsze c. 99; докладнїйше ся справа не була розібрана, і новійшими часами стрічаємо тільки голословні твердження в той чи иньший бік. Давнїйшу лїтературу див. Барбпшевъ Витовтъ с. 34-5, новійшими часами сю справу трактував (але досить не мудро) др. Прохаска — Przyczynki krytyczne do dziejow unii, 1896 р. розд. IV.



    4) Се каже Витовт сам у своїм меморіалї — Scr. rerum pruss. II c. 703.



    5) Quod autem scripsistis in littera ruthenica — пише Витовт Ягайлови; scribit nobis fraternitas vestra in ruthenico — copia littere d. regis Polonie scripte d. magno duci in ruthenico — Codex epist. Vitoldi s. 827, 831, 833, Codex saec. XV т. II c. 243 (bis).



    6) Див. Марія Грушевська — Причинки до історії руської штуки в давнїй Польщі (етноґрафічній), Льв., 1903 — з LI тому Записок Н. тов. ім. Шеввенка. Також в т. VI гл. 4 сеї Історії.



    7) Si velit ritum originis retinere, in omnibus velint ei obedire — Scr. r. prussicarum II c. 619. Відповідь Ягайла не переказана, але додано, що Жмудь перейшла до Кейстута, значить Ягайло не хотїв дати такого приречення — подробиця дуже інтересна для питання про його християнство.



    8) Pomniki c. 40.



    9) Акты Запад. Россіи І ч. 204.



    10) Див. в т. V c. 4-5 і 630-1.



    11) Сї вірші писані письмом з початків XVII в. на чистій сторонї друкованого статута 1588 р. і видані в факсімілє в І т. Собранія грамотъ Вильна, Ковна, Трок і т. п., 1843. Дальші вірші вже кульгають дуже сильно в ритмі:



    Ведзъ же юж Рус(ь), иж тва хвала



    По всем свете юж дойзрала,



    Весели се ты Русине



    Тва слава никгды не згине.



    12) Scriptores rerum pruss. II c. 80, Ученыя зап. II отд. I с. 42.



    13) Справа Єродіакона Йоакима в Чтеніях московських 1883, І, c. 2.



    Розділ II. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — на переломі XIV і XV в.



    Польсько-угорській спір за Галичину:Угорсько-польський компроміс, претенсії Угорщини, пляни Людовика, Володислав Опольський володарем Галичини, правний титул сього володїння, прикмети державних прав — титул, печать і монеои Володислава. Непевність Людовикових плянів в Польщі, Володислав уступає з Галичини, причини і час сього факту, угорські намістники в Галичинї.



    Польсько-угорській спір за Галичину: Подїї по смерти Людовика, справа польської корони, Ядвіґа польською королевою, похід 1387 р. на Галичину, друге „володїннє” Володислава Опольського в Галичинї, його лист до Галичан, приьученнє Галичини до Польщі, олога Галича й похід литовських князїв на Гслич. Претенсії Угорщини, пізнїйші дипльоматичні спори з Угорщиною і польське statu quo в Галичинї.



    Литовсько-плльська унїя й справа інкорпорації земель в. кн. Литовського до Польщі: Династична унїя Польщі й Литви й її значіннє; ослабленнє полїтичної системи в. кн. Литовського в 1380-х рр.; переговори про шлюб Ягайла й Ядвіґи; Кревський акт, його псотанови, справа влучення в. кн. Литовського до Польщі; шлюб Ягайла і його становище в Польші; заходи коло переведення інкорпорації, присяжні грамоти князїв.



    Литовсько-польська унїя й справа інкорпорації земель в. кн. Литовського до Польщі: Опозиція інкорпорації; Витовт, його попередня полїтична карієра, боротьба з Ягайлом і Острівська угода, змагання Витовта до незалежности, жадання Ядвіґи, прогтлошеннє Витовта королем, катастрофа 1399 р. й компроміс, акти 1401 р. Витовт в. князем , вилом в Кревській унїї. Ситуація по р. 1410, дальші записи унїї й компроміс 1413 р., Городельський привилей і запись панів. Справа коронації, Луцький зїзд, союз Витовта з цїсарем, польсько-литовське напруженнє і смерть Витовта; польсько-литовські відносини в сьвітлї коронацийного епізоду.



    Переміни в устрою в. князївства: Система князївств XIV в. і їх касованнє. Полоцьк, Сїверщина в 1380-х рр. — Дмитро і Корибут, відібраннє Луцька від Федора Любартовича і наданнє Витовту, відібраннє волостей від Скиргайла і Свитригайла. Систематичне нищеннє князївств в 1390-х рр., похід на Корибута, віжібраннє Володимира від Федора Любартовича і його дальша доля, похід Витовта на Поділє, відібраннє Київа. Князївства які потім зістали ся; наданнє Поділя Спиткови; опорожненнє Київа; Поділє під Свитригайлом, вертаєть ся до Витовта; володїннє Свитригайла в Сїверщинї.



    Польсько-угорській спір за Галичину:Угорсько-польський компроміс, претенсії Угорщини, пляни Людовика, Володислав Опольський володарем Галичини, правний титул сього володїння, прикмети державних прав — титул, печать і монети Володислава. Непевність Людовикових плянів в Польщі, Володислав уступає з Галичини, причини і час сього факту, угорські намістники в Галичинї.



    Так отже з остатпьою четвертиною XIV в. українські землї (з виїмком угорської України) війшли в склад в. кн. Литовського і Польщі й їх дальша історія розвиваєть ся на тлї історії тих двох держав, в залежности від них та їх обопільних відносин. На дальший розвій історії наших земель в близших двох столїтях вплинуло кілька важжних фактів, що стали ся на переломі XIV і XV в. Тож на них насамперед мусимо ми спинити ся — розумієть ся, настільки, наскільки вони відбили ся на історії України. А що факти сї не все стоять в ґенетичнім звязку з собою, то й переходити їх мусимо з-окрема. Факти, чи їх ґрупи розумію такі:



    а) Окупована Польщею на підставі угоди з Угорщиною Галичина займала непевне становище між сими двома державами. Розірваннє особистої унїї Угорщини й Польщі в р. 1382 загострило сю непевність. Справа була розвязана на користь Польщі оружною рукою в р. 1387 — походом Ядвиги. В формі дипльомтичних спорів затягнула ся вона на довго, перейшла в XV в. і рішена властиво не була нїколи, але Галичина від кампанїї 1387 р. зістаєть ся при Польщі.



    б) Оружна боротьба Литви й Польщі за Галицько-волинські землї була перервана унїєю Литви й Польщі, що звела сю боротьбу до меньше гострих форм, переважно дипльоматичних переговорів.



    в) В початковій своїй формі унїя заповідала безпосереднє злученнє всїх, а в тім і українських земель в. князївства Литовського до Польщі; але змагання Витовта до задержання державної осібности в. кн. Литовського розбили сї пляни й потягнули сю справу в довгу проволоку.



    г) Дїяльність того ж Витовта, пернйнята й його наступниками, що довели зачркнену ним проґраму до кінця, — позбавила державної окремішности поодинокі українські землї в. кн. Литовського. В руках поодиноких литовських династий сї землї стали були майже осібними державами і з часом мусїли відокремити ся зовсїм
    Страница 13 из 65 Следующая страница



    [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 60] [ 60 - 65]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.