иком Польщі, а може і в обставинах, утворених смертию старшої доньки Людовика — Катерини.
Ґубернаторство Володислава в Польщі належить до тих темних питань, якими взагалї богата історія Польщі в сїм часї. З огляду, що великопольська шляхта заложила протест против сього іменовання, Волшдислав на сїм урядї пробув дуже недовго, і не звісно навіть близше — коли саме він той уряд мав. Здаєть ся, що се було між третїм і четвертим (остатнїм) періодом реґенції Єлисавети, то значить між осенею р. 1378 і осенею 1379 27), і се власне давало-б нам обясненнє, що було причиною відібрання Руси від Володислава: Людовик, постановивши віддати управу Польщі Володиславу, мусїв Галичину від нього відібрати, инакше весь ефект відокремлення Руси з р. 1372 пропав би. Вона злучила ся б знову в одних руках з польськими землями, й її окремішність знову була-б затерта.
Часу смерти королївни Катерини также не знаємо докладно. Остатню звістку про неї як про живу маємо в вереснї 1378 р., при кінцї 1379 р. її в кождім разї не було на сьвітї 28). Смерть її зробила нові трудности Людовику. Великополяне, взагалї супроти Людовика неприхильні, не схотїли присягти другій королївнї на королївство польське, як присягли були Марії, так що вк інцї аж насильством прийшло ся Людовику виривати від них згоду. Отже коли Катерина умерла десь при кінцї 1378 р., то трудности від Великополян також могли вплинути на рішеннє Людовика — забезпечити бодай Галичину, прилучивши її до Угорщини.
Так чи сяк, Людовик постановив винагородити Володислава за утрату Руси иньшим лєном, опорожненим зі смертию Казимира щетинського — землями Добринською, Бидґощською й Ґнєвковською. А Галичину рішив прилучити безпосередно до Угорщини й роздати її в управу звичайним угорським урядникам. В перших днях грудня 1378 р. видав він в Вишгородї грамоту, де повідомляв урядників і людність Добринської землї, що „за зрілою й здоровою порадою панів наших обох держав — Угорщини й Польщі”, він постановив взяти від Володислава „землю нашу Руську з усїма її правами, землями й приналежностями в володїннє своє, своїх дїтей і сьвятої корони нашої” (sacra corona, nostra — звичайний вираз для Угорської корони, виразнїйше одначе в дгкументї не названої!). А Володиславу в заміну 29) рішив дати землю Добринську як лєн опорожнений з смертию кн. Каська. 30).
Відповідно до того 13 сїчня 1379 р. видав Володислав в Вєлюни згадану вже вище свою грамоту до урядників і людности Галичини, де звільняв їх від присяги й послушности що до своєї особи й передавав їх під безпосередню власть короля. З мая сього року маємо вже першу звісну нам грамоту Людовика для Галичини 31). Аье в одній галицькій грамотї з липня того року виступає між сьвідками Ян з Ґлоґови prothonotarius illuustrissimi principis domimi Ladislai Dei gracia ducis opalvensis et domini Russie, і се може вказувати на те, що реально Галичина вповнї вийшла з під управи Володислава дещо пізнїйше. Одначе в тій самій грамотї між сьвідками виступає і новий намістник: Gumparthus capitaneus generalis Russie 32).
Ми не маємо якоїсь грамоти Людовика, де-б виразно проголошувало ся прилученнє Галичини до Угорщини, коли не рахувати тієї досить неясної й побіжної згадки в грамотї Добринській землї. Зовсїм певно, що такого манїфесту й не було. Дрмжнити польської опінїї Людовик не мав охоти й задоволив ся знову фактинчим станом річей — тим що Галичину обсаджено угорськими урядниками, які правили нею як угорською провінцією.
Про се маємо досить докладні вісти. Сучасний угорський хронїст архидиякон Йоан (de Kikullev), згадавши про похід Людовика на Литву 1377 р., додає, що Людовик, прогнавши ворогів і здобувши побіду, іменував для управи Руського королївства воєводами або старостами Петра Баля, потім його братів всечестного Емерика епископа ерлявського і Георгія Zudar, потім Емерика Бебека і Йоана de Capol, і вони успішно й похвально боронячи се королївство, хоронили його під властию святої корони (угорської) й управою згаданого короля 33). Янко з Чарнкова, згадуючи про зраду начальників пограничних, руських замків по смерти Людовика, також зве їх Уграми 34). Вкінцї самі імена деяких управителїв Руси, звісні нам з рр. 1380-1386 вказують виразно на їх угорську приналежність. Так р. 1381 виступа єв них Petrus Zudar banus, regni Rusciae wojwoda, в рр. 1384-5 Emericus Bebek toocius regni Russie capitaneus, в 1386 — Joannes de Kapola regji Rusciae woywoda 35).
Що Галичина була прилучена до Угорщини й признавала ся угорською провінцією, на се окрім наведеного оповідання угорського хронїста маємо й иньші, ще документальнїйші вказівки. Так на монетах битих Людовиком для Галичини (moneta Russie, як читаєть ся на нїй) імя Людовика читаєть ся з титулом rex Ungariae 36). З часів по смерти Людовика ммємо грамоти доньки Марії, королеви угорської, з рр. 1383-5, де вона титулує себе королевою тільки угорською, не польською, але видає роспорядження для Галичини в цїлім її складї: в грамотах згадують ся повіти Перемишльський і Сяніцький. Вона обовязує галицьких земян службою „нам і нашим наступникам королям угорським”, а тодїшнїй „управитрль всеї Руси” (totius regni Russiae capitaneus) Емерик Бебек виконує її роспорядження, яко своєї королеви 37). Вкінцї жадання польських станів в Сєрадзи 1383 р. (про них зараз низше), аби Галичину вернено Польщі, показують, що і в Польщі знали про її оберненнє на угорську провінцію 38).
Примітки
1) Про відносини Польщі й Угорщини в руській справі й пізнїйший спір дич. головно: Stadnicki Synowie Gedymina, II; Матїїв Der polnisch-ungarischer Streit um Galizien und Lodomerien (Jahresbericht des II Obergymn. im Lemberg, 1886); Prochaska W sprawie zajecia Rusi przez Kazimierza W. — Kwart. hist. 1892; Lewicki Jeszcze w kwestyi zajecia Rusi Czerwonej przez Kazimierza ib. 1894, Милькович Студия критичні над істориєю русько-польскою, 1893. Дещо дають також иньші моноґрафії до історії окупації Галичини, вичислені в прим. 4, а також працї до історії Польщі в тім часї: Szujski Ludwig wegierski і bezkrolewie po iego smierci (Opowiadania i rostrzasania historyczne), Szajnocha — Jadwiga i Jagielo, Саrо — Geschichte Polens, II. Спеціальнїйші моноґрафії вкажу низше.
2) Див. т. III 2 129-130 і вище c. і далї.
3) Грамота 1350 р. — найлїпше видана у Прохаски, W sprawie, дод. II.
4) Грамота 1355 р. у Доґеля (Codex diplom. Poloniae) I c. 37, передр. у Fejer-a IX 2 ч. 178, Матїєва с. 45 і Мильковича дод. IV.
5) Stadnicki Synowie II c. 232; пок. історикк попав у сю помилку тому, що знав умову 1364 р. в витягу Нарушевича, а в сїм витягу вона уривала ся так, що зміст виходив зовсїм инакший.
6) Умова 1364 р. в цїлости у Прохаски дод. III (з ориґінала), умова 1369 — Dogiel І c. 39, передр. Fejer IX. 4 с. 157. Остереженнє в обох стилїзоване дуже загально, в остатнїм: omnia pacta, conventiones, ligas, confoederationes utrobique primitus habitas, factas, dispositas et firmatas qjo ad omnes clausulas et puncta еаrum irrefragabiliter permanere promittentes.
7) Див. вище c. 61. Недавно се підчеркнув Прохаска (Przyczynek), але не постарав ся розвязати суперечности таких поглядів з угорськими правами на Галичину, котрих виясненню присьвятив свою попередyю працю.
8) Лїтературу див. в прим. 21.
9) Грамота в III т. Akta grodz. i ziemskie ч. 20, з ориґіналу львівського мійського архиву.
10) Див. грамоти з 1372 р. — Akta grodz. і ziem. т. V ч. 7, т. III ч. 21, з 1375 — ib. II ч. 5, VIII ч. 9, з 1378 — ib. V ч. 13. Иньші варияції титула :Dei gracia dux opoliensis, wielunensis et Russie — A. G. Z. II ч. 4 (1374), ч. 7 (1377), 8* (1378), III ч. 23 (1377), 26* (1378), V ч. 12 (1377), VII ч. 10 (1374), VIII ч. 10* (1376), 12 (1378), 13 (1378), IX ч. 1 (1375). Dei g. dux opoliensis, heres welinensis et dominus terre Russie — A. G. Z. III ч. 25, 1378. Dux opoliensis, dominus wielunensis et Russie — A. G. Z. V ч. 8* (1373), 10* (1375), 11 (1376), VII ч. 12* (1375), VIII ч. 11 (1371). Dux Opoliensis, wielunensis et dominus Russie — A. G. Z. II ч. 6* (1375) і VII ч. 11* (1375). Dux opoliendis, dominus Russie et wielunensis VII ч. 9* (1373). (Звіздкою означив я документи публїковані з копій або пізнйїших потверджень). Порівняннє показує, що сї варіації титула уживали ся всуміш отже зміни в титулї не було.
11) Божьєю милостію мы князь Володиславъ ОпольскоЂ зкмли и ВелунъскоЂ земли и РускоЂ земли господаръ и дЂдичъ вЂчный землямъ тымъ самоднржьць”. Факсімілє грамоти з музею Чорторийських видана під ч. 16 в ”Палеографических снимках” петерб. археол. інститута(1903). Перед тим друкована в A. G. Z. VII ч. 13 (1377) — з копії Нарушевича, дуже немудрої,
12) Печать Володислава звісна в трох примірниках: в архиві м. Львова (з документу 1372), львівській колєкції Павлїковских (1378), і в колєкції Фосберґа (1373). Публїкована у Фосберґа (Vossberg) Siegel des Mittelalters von Polen, Lithauen, Schleaien, Pommern und Preussen, Берлїн, 1854, табл. XIX (ґравюра), і у Пекосїньского Pieczecle polskie wiekow srednich (Sprawozdania komisyi do badania hist. sztuki VI) під ч. 500 (фотоґрафічне клїше). Промір її близько 9 цм. Оборотну сторону печати 1873 р. виповняє иньша печатка, з фантастичною головкою й написею: Ladislavs dux opolien. dus (sic) Russie et wielunens. — публїкована у Фосберґа l. c.
13) Монети Володислава, разом з анальоґічними галицькими монетами иньших володарів Галичини — Казимира, Людовика, Ягайла (давнїйші дослїдники признавали мідяні денарки також Марії королевій угорській, але новійші дослїднки то відкинули), описані в працях: Stupnicki o monetach halicko-ruskich — Biblioteka Ossolinskich, poczet nowy VII (1865), Stronczynski Dawne monety polskie Piastow i Jagiellonow, III, 1885 c. 30 і далї, Уляницкій Монеты чеканенныя польскими королями для Галицкой Руси въ XIV и XV в. (Труды москов. нумизматическаго общества I. I, 1893), (Болсуновскій) Автономыя монеты Галицкой Руси XIV и XV ст., К., 1905. Давнїйші публїкації поминаю.
14) Absolventes et liberantes nichilominus voe et vestrum quemlibet specialiter ab huiusmodi homagio, obediencia, fidelitate et aliis quibusvis promissionibus, quibus nobis bereditarie fuistis subiecti, obligati et astricti, resignantes, reddentes et restituentes nichilominus vos et vestrum quemlibet universaliter et particulariter serenissimo principi domino Ludowico Ungarie, Polonie, Dalmacie etc regi, domino nostro gracioso — A. G. Z. III ч. 27.
15) Monum. Poloniae II c. 680.
16) De gracia illustris principis domini Ladislai ducis opoliensis, welunensis et Russie, domini nostri graciosi. Akta g. i z V ч. 15, VI ч. l.
17) Monum. Poloniae II о. 645.
18) Теrram Russiae cum suo dominio per modum commuationis pro terra Topolczan — Dogiel Codex diplom. Poloniae VI ч. 329.
19) Archiwum Sanguszkow I ч. 19.
20) Akta grodz. i ziem. III ч. 20.
21) Polonis necquicquam obstantibus aut improbantibus. Длуґош III с. 374.
22) Volumina legum І c. 25. Линниченко Сусп. верстви c. 8. Так само трудно припускати, що иньша точка Кошицької ухвали: про неподїльність польських земебь, мала на гадцї як раз Галичину.
23) Про сї справи й ситуацію в Польщі взагалї окрім курса Каро Geschichte Polens (т. II) іще: Szajnocha — Jadwiga і Jagiello, Stadnicki — Synowie Gedymina II; Szujski — Ludwik wegierski i bezkrolewie po jego smierci (в збірцї Opowoadania i roztrzasania historyczne, 1882); Smolka — Rok 1386, w pieciowiekowa rocznice (вид. 2, 1886); нарештї новійша спеціальна студия Потканьского Daty zjazdow Koszyckich, 1900 (Rozprawy hist.-fil. т. 39), що чимало змінила в попереднїх виводах. Брак новійшого, детальнїйшого, глубше зробленого перегляду цїлого сього часу дає себе відчувати дуже сильно.
24) Inclitus princeps Wladislaus, totius Russiae dux et dominus, pacis sectator, eiusdem indefessus proscutor, cernens, quod mobile dominium Russiae propter insultus Litwanorum pacifice teneri non potest, resignavit etc. — Monum. Pol. II c. 680. Про се обясненнє Яна Брайтер (ор. c.) висловив гадку, що ес було урядове толкованнє — ним мотивував уступленнє Володислава Людовик, і сам Володислав; се можливо. З иньших Шуйский, виходячи з звістки Яна, доводив, що Володислав показав свою незручність в оборонї краю, і се було причиною його віддалення — Ludwik Weg. гл. IV. Шараневич знову клав натиск на слово mobile й припускає, що руські бояте, незадоволені ширеннєм латинства, робили конспірації, підперали Литву й Татар в їх нападах, і се знеожотило Володислава — Исторія c. 233, Rzady c. 293. Добре збив сей погляд Брайтер ор. c. c. 95-6.
25) Длуґош III c. 374.
26) Breiter ор. c. c. 92-3. Линниченко, не годячи ся з поглядом Брайтера, думав, що Людовик, роблячи Володислава своїм намісником в Польщі, хотїв зняти з нього odium руського князївства („что князь добринскій будетъ пріятнЂе Полякамъ, чЂмъ панъ и дЂдичъ той земли, съ потерей которой никакъ не хотЂли помириться польскіе паны” — Крит. обзоръ с. 138). Але се odium дуже гіпотетичне.
27) Шуйский (ор. c. ч. IV), вказуючи на сей час, пробував ще докладнїйше його означити — між 13/1 і 21/VIII 1379 р. Брайтео (ор. c. c. 111 і далї) виступив против сеї гадки, кладучи ґубернаторство Володислава на кінець 1377 і до 1/X 1378 та покликуючи ся на Яна з Чарнкова. Але Ян не дає зовсїм року; видко тільки, що ґубернаторство Володислава припадало на весну (Monum. Роl. II c. 681-2). Я думаю, що відібраннє Руси від Володсилава з кінцем 1378 р. може також служити доказом, що ґубернатором Польщі він став з початком 1379, а не 1378 року Між сими двома роками зрештою тільки й можливе ваганнє.
28) Се виказав Потканьский в цитованій вище статї Daty zjazdow Koszyckich, c. 262-3. Перед тимс мерть королївни Катерини припускали далеко скорше.
29) Titulo verі et legitimi cambii et commutacionis.
30) Akta grodz. i ziem. V ч. 14, з копії XV в. Дата що до дня неясна: tercia die concepcionis b. Marie; може tercia die post, то значить 10/XII?
31) Цїкаво, що в нїй, як і в иньших анальоґічних не згадуєть ся про попереднї анальоґічні роспорядженя Володислава: вони мов умисно іґнорують ся!
32) Akta G. Z. III ч. 27 і 28, V ч. 15 (c. 20).
33) Hist. hungaricae fontes III c. 183-4.
34) Ungari castra fortissima perdiderunt. — Monum. Pol. hist. II c. 722.
35) Fejer IX 5 с. 468 (пор. с. 625), X l .c 314. Окрім вичисленого в текстї ряду, в документах виступають іще: перед Петром Zudar. в 1380-1 рр., Ioannes capitaneus terre Russia (A. G. Z. III ч. 31 i 33). Порівнюючи се з реґестою 1382 р. у Fejer-a, X l c. 44, де виступає Ioannes woywoda Ruscie (de Kapola, як видко з порівняння з цитованим документом X. 1 c. 314), можна думати що ce був той же Ioannes de Kapola, що потім іще раз був воєводою руським в 1385 р. Потім, в 1383 виступає ще Andreas tocius regni Russie capitaneus — A. G. Z. II ч. 13, VI ч. l. Виглядає так, що на оден час припадають часом і по два такі урядники: чи було так дїйсно, чи то тільик недокладні наші відомости, годї сказати.
36) Лїтературу галицьких монет див. вище c. 107.
37) Грамота кор. Марії з 1383 р. видрук. вперше в Suplementum ad hist. Russiae monumenta c. 505, потім з иньшими двома у Стаднїцкого Synowie II c. 248-54 і нарештї, в числї чотирох в Akta grodz. і ziemskie VII ч. 14, 15, 17 і 18, — остатня вставлена в грамоту воєводи Бебека. З них тільки одна — ч. 15 звісна в ориґіналї.
38) Про жадання сєрадзькі — Monum. Роl. II c. 735.
Польсько-угорській спір за Галичину: Подїї по смерти Людовика, справа польської корони, Ядвіґа польською королевою, похід 1387 р. на Галичину, друге „володїннє” Володислава Опольського в Галичинї, його лист до Галичан, прилученнє Галичини до Польщі, облога Галича й похід литовських князїв на Галич. Претенсіії Угорщини, пізнїйші дипльоматичні спори з Угорщпною і польське statu quo в Галичинї.
Доки жив Людовик, ми не чуємо нїяких протестів против прилучення Галичини до Угорщини. Тільки з смертию його, коли зарисувало ся розірваннє особистої унїї Польщі з Угорщиною, піднесено в Польщі сю справу. А що Поляки уважали тодї для себе можливим торгувати ся з угорським правительством, себто з реґенткою — Єлисаветою Молодшою, Людовиковою вдовою, — тож поставили до неї жаданнє, аби Галичину вернено Польщі. Але жаданнє се не мало нїякого результату, й навіть здаєть ся, самими Поляками в тій хвилї не ставило ся серіозно.
Ми вже знаємо, що кошицькі постанови, забезпечаючи пгльську корону одній з доньок Людовика, полишали йому, або його матери, або жінцї — визначити ту будучу королеву. Людовик з сим рішеннєм не спішив ся. Тільки під натисеом обставин, коли обставини в Польщі, на Мазовшу і в Великопольщі, стали занадто грізні, кілька місяцїв перед смертю, в липнї 1382 р., він закликав польських вищих достойників до себе і поручив їм на королеву свою старшу доньку Марію та казав присягти її нареченому Жиґимонтови, як будучому королеви.
Присягу зложено, але висланий в Польщу Жиґимонт не злобув популярности, а й взагалї кандидатура Марії стратила богатьох прихильників, коли її по смерти батька зараз оголошено угорською королевою. Признати Марію, значило прийняти й на далї унїю Польщі з Угорщиною, а на се й між прихильниками Людовикової династиї не богато було охочих. Тож на першім з'їздї панів малопольських і великопольських в Радомску, при кінцї падолиста 1382 р. постановлено признати королевою ту королївну, яка їм буде визначена, але з тим, щоб вона постійно перебувала в Польщі. Відповідею на се була заява королеви-реґентки, що вона увільняє Поляків від присяги Марії, а визначає їм на королеву Ядвіґу, що має прибути на великоднї сьвята до Польщі на коронкцію.
Але давши сю заяву, угорське правительство нїяк не могло рішити ся на сей рішучий крок, що мав зірвати унїю. Ядвіґа на час не приїхала. Тодї на з'їздї в Сєрадзи поставлено для приїзду Ядвіґи остатнїй речинець — зелені сьвята, инакше Поляки складали з себе всї обовязаня супроти Людовикової династиї. Заразом поставлено жаданнє, аби вернено Польщі землю Руську 1) й Володиславові лєни — землї Вєлюньську й Добриньську.
Такі катеґоричні жадання поясняють ся тис, що на зїздї було богато прихильників кандидатури Земовита мазовецького, що напирали до зірвання відносин з Угорщиною. Але малопольським панам ся популярна в Великопольщі кандидатура була в високій мірі неприємна; вони робили уступку противникам, приймаючи їх остоі жадання на угорчьку адресу, але в дїйсности хотїли тільки ту обіцяну їм Ядвіґу якось дістати до Кракова й зробити кінець з справою корони. Тому і з тими жаданнями привернення Володиславових земель певно не мали нїякої охоти розшибатись, і тим, думаю, пояснюєть ся, що в дальших переговорах з угорським двором справа Руси нїде вже більше не випливає. Правдоподібно, малопольські пани, що держали в своїх руках зносини з двором Єлисавети, від разу не трактували серіозно сєрадзьких постулатів, між ними й справи Руси, і з легким седцем зложили їх до архиву ad feliciora tempora 2). Принаймнї, Ян з Чарнкова, оповівши про сєрадзькі постуляти, в оповіданню про дальші переговори з Єлисаветою вже про сї постуляти не згадує анї словечком.
Дїйсно, малопольським панам треба було думати над тим, щоб дістати насамперед Ядвіґу й тим, з одного боку, забезпечити ся від унїї з Угорщиною, а з другою — від кандидатури Земовита й иньших можливих. Ядвіґа не прибула анї на зелені сьвята анї на новий речинець — на св. Мартина. Тим часом Земовит перейшов уже до оружних кроків, а угорсьеий двір, як на злість, висував кандидатуру Жиґимонта, що два рази з угорським військом прибував на польські границї. Годї було виступати супроти угорського двору з якимись грізьбами чи постулятами, треба було просити. Постанови радомського з'їзду, з марта 1384 р. не підносять уже
Страница 15 из 65
Следующая страница
[ 5 ]
[ 6 ]
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 65]
