нїяких погроз, анї визначають остатнїх термінів, не ставлять нїяких умов чи жадань угорськопу правительству, — коби лише дістати ту Ядвіґу. І знову минає ще тяжких пів року, аж 13 жовтня приїздить нарештї так довго ждана королївна, а два днї пізнїйше відбуваєть ся її коронація.
В таких обставинах було не до пильновання галицької справи. Доперва як справа корони була полагоджена, як малопольські пани знайшли нову точку опори в Ягайлї, звернули ся вони до справи Галичини. Їх осьмілювало при тім безрадне становище угорського правительства, занятого внутрішньою боротьбою. Там хвилювало повстаннє Кароля неаполитанського, що видирав угорську корону з рук Марії й остатнього дня 1385 р. був дїйсно коронований на угорського короля, змусивши Марію зрікти ся корони. Підступне убийство Кароля, в лютім 1386 р.), вернуло корону Марії, але не перервало руху, що привело до увязнення обох королев старої й молодої (липень 1386). Тільки по роцї (червень 1387) удаєть ся Жиґимонтови, коронованному не задовго перед тим на угорського короля, вернути свободу жінцї; Єлисавету-ж удушено в вязницї.
Супроти таких подїй на Угорщинї польське правительство могло чути себе вповнї безпечним з угорського боку. Угорському правительству було тодї не до Галичини.
І одначе тільки на початках 1387 р., коли справа польської корони була вповнї полагоджена, й Ягайло, охрещений на латинське й повінчаний з Ядвіґою, поїхав на Литву — хрестити на латинство поган, польське правительство забрало ся до руської справи. Очевидно, вона його так дуже не пекла серед далеко близших дотеперішнїх клопотів. Досить правдоподібна гадка, що польські правителї крім того ще й навмисно вичекали відїзду Ягайла аби без нього полагоодити сю справу. Адже Литва на Галичину мала також старі претензії, а хоч унїя заопвідала злученнє до Польщі всїх земель в. кн. Литовського, але се була дальша перспектива, а тим часом добре було обминути по можности всякі небезпечности. І тільки на початку лютого 1387 р. польське військо, ведучи з собою молоду королеву, рушає на Русь 3).
Галичина тодї знову була в опіцї Володислава Опольського. Се друге його „панованнє” на Руси зістаєть ся загадкою. Хронїки мовчать про нього зовсїм; якоїсь грамоти або поручення угорського правительства в сїй справі не маємо теж. Одиноким слїдом сього епізоду лишилось кілька грамот самого Володислава і галицького сучасного ґубернатора Андрія, що признавав Володислава своїм „ласкавим паном”, та і з них тільки дві маємо в ориґіналах, а декотрі рішучо непевні 4). Тож до недавна участь Володислава в подїях 1387 р. толковано як „інтриґу” або об'яснювано тим, що мовдяв Володислав мав в Галичинї маєтности, тому непокоїв ся її справою. Але сього всього ще не вистане, аби пояснити нам, чому Володислав знову титулує себе володарем Руси (dominus Russiae) й признаєть ся таким тут дїйсно.
Найбільше просте й правдоподібне об'ясненнє буде те, що королева угорська, боячи ся за Галичину, по відокремленню Польщі, а не можучи сама зайняти ся її обороною супроти внутрішнього заколоту на Угорщинї, звернула ся до Володислава, яко бувшого володаря Галичини, аби він своїми впливами постарав ся заховати її при Угорщинї. Судячи по титулу Володислава в його грамотах, мусїло се стати ся в такій формі, що Володислав мовляв дістав Галичину на такім самім праві, на якім володїв нпю перед 1379 р. 5). Що він „володїв” тодї Галчиною знову на підставі доживотного надання, каже Володислав виразно в своїй грамотї з 1387 р. 6).
Володислав не вирік ся сеї ролї, але й не мав охоти в неї вкладати ся 7). Він чув себе на дуже труднім становищу: на Угорщинї і в Польщі, що були ареною його полїтичної дїяльности, все рушилось, все хиталось, і він не знав на яку ступити, де знайти собі опертє. Взявши на себе обовязок угорського адвоката в галицькій справі, він не хотїв дуже дразнити й польське правительство, тим більше що над ним самим висїла справа відібрання його польських лєнів. Тим поясняєть ся його дуже дипльоматичне й заразом — анемічне поступованнє в галицькій справі.
Найраоїйше до тепер звісне його роспорядженнє в Галичинї має дату 2/IX 1385, отже виходило-б, що Володислав перейняв Галичину ще перед тим. Але ся грамота звісна в пізнїйшій реґестї, й покладати ся на її дату трудно. З лїта 1386 р. маємо уже кілька грамот: три надання самого Володислава — з липня і з серпня, і роспорядженнє ґубернатора Руси Андрія (capitaneus regni Russie) для перемишльських шевцїв, зроблене в імени Володислава 8), так що для сього часу Володиславове „панованнє на Руси” не підлягає вже сумнїву. З них одна Володиславова грамота, 25/VIII, має дату „у Львові”, але дата непевна; мусить бути помилка або в часї, або в місцї.
Коли до Володислава дійшла чутка, що польське військо вибераєть ся походом на Русь, він видав 6 лютого 1387 р., в маєтности Ченстохові, дуже характеристичний лист до „всїх наших людей і міст на Руси” (писаний по нїмецьки — з огляду на міщан) 9), Володислав плвідомляв їх, що як би королева польська пішла походом на Русь, а в тій війнїї галицькі люди або міста мали понести які шкоди, то він обіцяє їм ті шкоди нагородити з тих маєтностей, які йому зістали ся на Руси. Він обіцяє Галичанам за себе й за обох угорських королев, що їм не будуть більше іменувати ґубернатором Угрина без їх відомости й волї. На випадок як би королева польська їх мала намовляти до підданства, то нехай Галичане удадуть ся до рішення одного з тих володарів: або до чеського короля, або маркґрафа мишинського (Meysen), або до палятина райнського, або до одного з герцоґів саксонських; видатки на подоріж до одного з тих князїв Володислав бере на сеебе. Як такий посередник рішить що до прав польської чи угорської королеви на Русь, так Галичане мають вчинити, а Володислав з свого боку ручить за себе й за угорських королїв, що вони також тому рішенню піддадуть ся. Заразом обіцяє, що він без відомости галицької людносои не увійде в нїякі переговори з Ядвіґою, й того-ж жадає від Галичан.
Лист сей, кажу, дуже характеристичний для становища Володислава, що очевидно не мав найменьшої охоти мішати ся до боротьби Польщі й Угорщини за Галичину — пхати свої паллці між двері, по простому кажучи, але заразом, виходячи з свого становища, яко угорського васаля на Руси, мусїв щось робити, бодай про око, ut aliquid fecisse videatur. Його дуже неясно стилїзована грамота має виразний характер такого викрута (цїкаво, що й титул „руського князя” він уже між своїми титулами упустив!). Нїякого впливу в Галичинї не могла вона зробити — бо й була обрахована на те, аби нїякого впливу не зробити, а з Володислава всяку відповідальність скинути.
На закінченнє своєї ролї в галицькій історії Володислав два місяцї пізнїйше, вже по роспочатій окупації Гаьичини, 17 цьвітня 1387 р., видав ще одну грамоту в тім же дусї: в нїй він всї землї й замки, які має в Угорщинї, ,,а також і Руську землю, котрою мав володїти до свого живота”, передавав королю чеському Вячеславу (Венцелю), яко опікуну угорських королїв, з тим щоб той вернув їм їх, як вони того собі зажадають 10).
Супроти такої повної безрадности угорсьуого правительства в Галичинї, польський двір міг рахувати на легкий успіх. Судячи по тім, що знаємо про саму кампанїю, військо з Ядвіґою було вислано невелике — та в тодїшнїм розстрою Польщі не легко було й зібрати велике. Очевидно, рахували головно на моральний вплив походу, не на оружну його силу. Тим поясняти треба й дуже повільне tempo сього похода — старали ся полагодити справу спокійно, не доводячи до конфлїктів. Надїї справдили ся: Галичина прийняла зовсїм пасивно зміну свого титулу з провінції угорської на польську, а угорські воєводи, уважаючи справу програною, піддавали ся без бою.
Одиноким джерелом про сей похід служать властиво грамоти, бо оповіданнє Длуґоша (подане під 1390 р.!) самим своїм дуже загальним змістом показує виразно, як мало знав його автор про сей похід 11). Воно не може йти в рахунок, і лишаєть ся витягти, що можна, з грамот.
Похід роспочато в 1-ій пол. лютого. 18 лютого бачимо Ядвіґу в Ярославі, де вона, титулуючи ся вже heres Russie, видає грамоту шляхтї, міщанам і духовенству Перемишльської землї. В нїц потверджує їх привилеї й обіцює, не знати — чи на прошеннє якихось Переимшлян (хиба Поляків або Нїмцїв-міщан?), чи може, ще скорше, з власної інїціативи, — що нїколи не відлучить Перемишльської землї від польської корони, анї не настановить їм ґубернатором якого небудь князя.
Покінчивши з Перемишльською землею, Ядвіґа вступає в Львівську. 1 марта бачимо її в Городку і звідти вона веде переговори з львівськими панами й міщанством: маємо з того дня два охоронні листи, від Ядвіґи й польських панів, для відпоручників львівських панів і міщанства, аби прибули до неї для переговорів. Кілька день минуло в сих переговорах, і Львів піддав ся, а Ядвіґа видала 8 марта, вже у Львові грамоту на потвердженнє прав і вільностей міста 12).
Покінчивши з північною Галичиною польське військт рушило в Галицькв землю, але тут чекало його розчарованнє. Галицький воєвода Бенедикт не був так податливий, як иньші, і завчасу приготувавши ся до облоги 13), не схотїв піддати ся Ядвізї. Не знати, чи пробувало польське військо здобути Галич силою, чи уважало се за твердий горіх для себе, досить що прийшло ся звернути ся по поміч до Литви, хоч її участь, здаєть ся, з гори старали ся оминути.
Ягайло на прошеннє жінки вислав кількох литовських князїв з Витовтом на чолї: був з ним Юрий Наримунтович, Федор ратенський, Василь пинський, Федор Любартович, Юрий слуцький і Семен степанський. Але й се на швидку вислане литовське військо, як згадує Ягайло в своїй грамотї Бенедикту, не могло здобути замку і вкінццї увійшло в переговори з Бенедиктом. Удало ся намовити його до згоди: він піддав ся, вимовивши собі ласку короля. З дня 11 серпня маємо грамоту, видану литовськими князями Бенедикту, де вони обовязують ся за Ягайла, що він буде мати Бенедикта в ласцї, й обіцюють боронити його від всяких закидів. 14) Цїкаво, що при тім нїчого не згадуєть ся про Ядвіґу — хто зна чи не було се навмисне у Бенедикта, що він хотїв мати дїло з королем.
Сам король прибув в Галичину троха згодом — в жовтнї. 14 жовтня Ягайло видав в Жидачеві грамоту Бенедикту, потверджуючи за ним його маєтности, які він мав в Галичинї (отже був то чоловік місцевий). 18 і 19 жоятня в Городку потвердив для Львовян грамоти Володислава Опольського, Людовика, Єлисавети і що йно наданий привілей Ядвіґи 15).
Здаєть ся з тим, аби забезпечити Галичину від можливих претенсій з боку Литви, від Ягайла два роки пізнїйше вимогли ще осібну грамоту, що він нїколи не відлучить Львівської землї від Польщі анї дасть її нїякому князю 16). Грамота отже анальоґічна з даною Перемишльській землї Ядвіґою й видана, можливо, також „на прошеннє” місцевої людности, але мабуть була інспірована польськими панами, з огляду на те, що їм таки не удало ся при окупації Галичини обминути литовських князїв.
Так став ся факт многоважний в нашій історії — рішуче прилученнє Галичини до Польщі.
Воно було дїйсно рішучим, бо Угорщина в сїй справі не пішла дальше дипльоматичнпх протестів.
Жиґимонт, король угорський, не мав на разї спромоги уступити ся за відірвані провінції. Повстаннє в Угорщинї ще не було погашене, турецька туча присувала ся під її границї, а брак гооша паралїзував всї пляни короля.
Здаєть ся за посерредництвом папи, уложено в осени 1388 р. перемирє між Жиґимонтом і Ягайлом на оден рік 17). По роцї прикрі обставини Жиґимонта не полїпшмлись на стільки, аби міг він домагати ся Галичини, і той переходовий стан трівав дальше. Весною 1392 р. король угорський проєктуавв зложити комісію, з угорських і польських панів, для порішення галицької справи і в тім звертав ся до посередництва пруських рицарів, але потім про сю комісію більше нїчого не чуємо 18). Серть королеви угорської Марії (весна 1395 р.) поставила Жиґимонта в таке трудне становище, що анї гпдати йому було зачіпати ся з Польщею. Бож на підставі кошицької угоди 1383 р., в разї безпотомної смерти котрої небудь доньки Людовика — Марії чи Ядвіґи, друга мала дістати по нїй королївство, й Ядвіґа заявила претензії на угорську корону, а в Угорщинї знайшли ся у неї й прихильники. Справа Галичини відійшла на дальший плян, тим більше, ще се була тодї не одинока утрата Угорщини: під зверхність польського короля перейшов також воєвода Волощини, давнїйший угорський васаль. З претенсій Ядвіґи на угорську корону, правда, не вийшло нїчого, але Жиґимонт цїнив по тім спокійні відносини з Польщею, й 1398 р. згодив ся відсунути всї ті спірні справи до якогось часу: уложено згоду на 16 лїт 19).
Аж підчас тяжкої кампанїї Польщі з пруськими рицарями Жиґимонт відважив ся порушити справу Галичини. Вона, очевидно, розуміла ся між иньшими суперечними справами, для котрих в 1411 р. була визначена мішана комісія з польських і угорських панів. Дальшим результатом сих комісій була постанова, прийнята нм з'їздї королїв в Любовлї 1412 р.: statu quo, себ то володїннє Галичиною, до котрої додано в сїй умові також і Поділє, і зверхність над Волощиною полишено Польщі до житя теперішнїх участників переговорів — Жиґимонта й Ягайла, а по смерти котрого небудь з них ще на пять лїт. Підчас же того пятилїтя справа спірних земель має бути рішена спеціальною комісією 20).
Ся постанова, потвррджена ще в 1415 і 1423 рр., відсувала таки чином справу Галичини ще далї ad feliciora tempora Угоищини. Але й переживши Ягайла, Жиґимонт не уважав можливим загострити галицьку справу, хоч в однім з листів до пруських рицарів і заявляв, що вважає своїм обовязком вернути спірні землї Угорщинї, як мине вказаний умовами речинець 21).
З його наступником і зятем Альбрехтом відносини заплутали ся ще більше, коли Володислав Ягайлович прийняв кандидатуру на його чеське королївство. Одначе справа несподївано взяла добрий оборот для Польщі, коли по смерти Альбрехта (1439) вибрано на угорський престол Володислава. В його вступній грамотї зазначено, що Галичина й Поділє зістатоть ся в володїнню Польщі, аж доки барони обох країв не розберуть сеї справи на зїздї. До з'їзду такого одначе не прийшло. Вправдї Длуґош оповідає, що при переговорах 1442 р. з Володиславом вдова Альбрехта Єлисавета (в імени свого сина Володислава, пізнїйшого угорського короля), жадаючи від Володислава, аби вирік ся претензій на угорську корону, годила ся натомість, між иньшим, вирікти ся прав Угорщини на Русь, Волощину й Спіш. Одначе умов, на яких сю угоду дїйсно довершено, ми не маємо, і не можна знати чи було там якесь формальое відступленнє від прав Угорщини на Русь 22).
В кождім разї претензії Угорщини на Галичину по тіи затихли. аж при першім роздїлї Польщі, по трох столїтях, на ново відогріто сю справу, для услуг австрійської дипльоматиї, й претенсії Угорщини послужили „історичною підставою” для прилучення Галичини до Австрії.
Примітки
1) Et quod eadem domina regina terram. Russiae regno Poloniae reuniat — Monum. Pol. hist. II c. 135 (Ян з Чарнкова).
2) Monum. Роl. II c. 736-. Инакше думав д. Матїїв: він припускав, що Єлисавета прийняла жаданнє привернення Галичини, і що Ядвіґа при своїй коронації до того обовязала ся — ор. c. c. 26. Та все се на вповнї гіпотетичних підставах, а головно ш. автор спускає при тім з ока ситуацію.
3) Бачимо 18 лютого Ядвіґу вже в Ярославі — A. G. Z. VII ч. 19. Ягайло поїхав на Литву значно скорше, з початком осени 1386 р. — див. грамоти його в Codex epixt. s. XV т. II ч. 9 і Arch. Sanguszkow І ч. 5. Що польські пани умисно вичекали відїзду Ягайла, здогадував ся Стаднїцкий (Synowie II c. 120), і гадка його була прийнята й деякими иньшими дослїдниками (нпр. Шуйский Dzieje Polski т. II с. 20, вид. 1894); против неї Милькович с. 122-8, але замітка його не стійна. Натомість не удержав ся иньший здогад Стаднїцкого (c. 119-20), повторений і Шараневичом (Исторія c. 260), що польське правительство ще в 1386 р. ладило ся до походу в Галичину. Сей погляд операв ся на грамотї Львову з іменем Ядвііґи й датою 21/III 1486, але сю грамоту признано тепер хибною копією грамоти 1387 р.
4) З них дві опублїковані в A. G. Z. II ч. 14 і 15, перша з ориґіналу, друга з потвердження 1509 р. Другу з них признавав сумнївною Вагилевич з огляду на дату in Lemburga die s. lacobi ар. (25/VII) 1386, тому що маємо дві грамоти Володислава з 20/VII і 22/VI видані в Ополю, а трудно припустити, щоб з Ополя Володислав ставив ся до Львова на 25/VII. Дві иньши грамоти, вказані вже Линиченком (Обзоръ с. 140-1) в реґестах. ревізії прав 1564 р., видрукував я в Записках Наук. тов. ім. Шевченка в т. LI.
5) Такий погляд на справу висловив Матїїв (ор. c. c. 27 і прим.), і потім Линниченко (Обзоръ с. 140-1). Тим часом Стаднїцкий добачав тут тільки добровільну участь Володислава в оборонї інтересів Угорщини підчас походу Ядвіґи (c. 123). Шараневич (Исторія c. 261) толкував її страхом Володислава, що він стратить землї, надані йому в заміну за Галичину, як Галичину заберуть Поляки. Вагилевич, а за ним Лїске (A. G. Z. II c. 24 і IV c. l) бачили тут просту „інтниґу” Володислава, а Брайтер (c. 160) думав, що Вглодислав бояв ся за счої маєтности на Руси. Милькович, що писав остатнїй про сї справи, обережно висловив ся, що Єлисавета й Марія, ідучи лїтом 1386 р. до театру повстання в Угорщинї, „повірили інтереси свої на Руси” Володиславу (c. 126). Остатня грамота Володислава, де він виразно згадує про свої доживотні права на Галичину, досї взагалї не була відповідно оцїнена в лїтературі, хоч в сїм питанню має чималу вагу.
6) Des landes zu Reussen, das wir unser lebtwge haben sollen.
7) оЩ до поступовання Володислава, то тільки Брайтер думає, нїби Володислав робив, що тільки міг, аби перешкодити окупації Ядвіґи, — але бракувало йому до того сил; иньші більше або меньше рішучо бачили брак охоти або й нещирість у Володислава.
8) De gracia iliustris principis domini Ladislai ducis opoliensis, welunensis et Russie, domini nostri graciosi — A. G. Z. IV ч. l (видана з перґамінової копії з кінця XIV судячи по письму, як каже видавець Лїске).
9) Грамота видана в A. G. Z. III ч. 39, з ориґіналу надворного архиву в Віднї. Перед тим вона була публїкована й звісна тільки з польсьуого перекладу XVIII в. (надрукованого тамже), дуже лихого, й без кінця, пущеного в оборот Зубрицьким. Але й по виданню ориґіналу, може — з огляду на деякі неясности його, в лїтературі волїють користати з згаданого перекладу. Його нпр. в цїлости подав Брайтер c. 163, без всяких застережень, а й деякі иньші дослїдники, видно, на нїм опирали ся. Даємо переклад з ориґіналу: Ми Володислав з Божої ласки князь на Ополю, Велюню, Онї, Добриню й ин., обіцяємо в добрій вірі й без хитрости всїм нашим людям і містам на Руси, що як би панї Ядвіґа, королева польська, пішла війною на Русь, і нашим людям або містам стала ся в тій війнї шкода, — обіцяємо нагородити з того, що нам лишило ся на Руси, всїм нашим людям і містам всї шкоди, які-б вони понесли в тій війнї. Також заявляємо ми, що обидві панї наші — панї Єлисавета і панї Марія — обидві королеви угорські, і ми також — не заіменуємо Угрина намісниокм без їх (Галичан) відомости й волї. А як би панї Ядвіґа, королева польська, намволяла їх піддати ся їй, то повинні люде й міста удати ся до одного з низше писаних володарів: до короля чеського, маркґрафа майсенського, герцоґа гайдльберґського, герцоґа Людвіка або герцоґа Конрада (саксонських), і вони їм мають сказати, що їм треба зробити, щоб було по праву. Се повинні вони зробити за нашою відомостю, аби ми могли також і своїх (післанцїв) до них післати. А що-б вони на сю подоріж виложили, то ми радо обіцяємо заплатити. І що оден з тих володарів орече що до прав панї Ядвіґи, королеви польської, до Руської землї, тому обидві королеви угорські — панї Єлисавета і панї Марія, і ми також — радо піддамо ся разом з вами й не будемо противиии ся. Ми над
Страница 16 из 65
Следующая страница
[ 6 ]
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 26 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 65]
