їємо ся також, що всї без нас не схочете робити нїяких укладів з панеюю Ядвіґою, королевою польською, і що ви і нас включите в ті уклади, і певні, що ви всї инакше не поступите собі супроти нас. Колиж би, шановні і милі піддані, зі сторгни панї Ядвіґи, королеви польської, або її ради не було такої волї, щоб удати ся з нами або з вами перед якогось з вище названих і виписаних панів, то, уважайте, вони показують тим супроти нас і вас, що нарушають нашу честь. На сьвідоцтво сього висить наша печатка під сим листом. Дано в Ченстохові в день св. Доротеї 1387 р. від уроджпння Христа.
10) Fejer X. 1 с. 392.
11) Длуґош III c. 138. Про нього ще прим. 22.
12) Akta G. Z. VII ч. 19, III ч. 40-42.
13) Castrum non vacuum nec destructum restituit, sed reformatum et melioratum atque bonis repletum — каже про підданнє Бенедикта Ягайло.
14) Codex epist. Vitoldi ч. 35 (Georgius alias Dobek поправляє на Georgius belsensis уже Inventarium вид. Рикачевским). Прохаска, друкуючи поруку князїв, висловив здогад, що Бенедикт галицький одна особа з Емериком Беебком, ґубернатором Руси. Сей погляд знаходммо й у декотрих иньших істориків, але окрім того що Бенедикт був ґубернатором Руси (capitaneus terre Russie), a Бенедикт титулуєть ся тільки woyeuoda haliciensis, се неможливо і з инших причин: Бебек покинув Русь ще перед 1386 р. (по нїм був ґубернатором Йоан Каполя і потім Андрій), і на початках 1386 р. бачимо його на Угорщинї — Muratori XV c. 512. Длуґош (1 c.) тільки через незнаннє називає його ґубернатором Руси в р. 1387 (1390 у нього).
15) Codex saeculi XV т. II .ч 11, Akta G. Z. III ч. 43-45.
16) Akta G. Z. III ч. 50.
17) Muratori Scriptores XVII c. 503, Codex epist. saec. XX т. II ч. 16.
18) Codex diplom. Prussiae IV c. 151 i 153.
19) Про звязані з Галичиною польсько-угорські переговори див. Саrо Geschichte Polens III і IV, Стаднїцкого Synowie II c. 132 і далї й особливо згадану статю Матїєва, де коротко зібрані головнїйші факти.
20) Любовельський трактат в трох ратифікаціях — Dogiel І c. 45 і 49; Iurium Hungariae in Russiam etc. praevia explicatio, 1772, дод.ІV; Caro liber caucellarius St. Ciolek ч. 119 (Archiv, fur osterr. Geschichte т. 45 c. 522). Його потвердження — Dogiel 1. c. 49 i 52.
21) Raczynski Kodes dypl. Litwy c. 373-4.
22) Вступна грамота Володислава — Catona Hist. critica XIII, I c. 28; умова 1442 р. — Длуґош IV c. 679.
Литовсько-польська унїя й справа інкорпорації земель в.-кн. Литовського до Польщі: Династична унїя Польщі й Литви й її значіннє; ослабленнє полїтичної системи в. кн. Литовського в 1380-х рр.; переговори про шлюб Ягайла й Ядвіґи; Кревський акт, його постанови, справа влучення в. кн. Литовського до Польщі; шлюб Ягайла і його становище в Польші; заходи коло переведення інкорпорації, присяжні грамоти князїв.
Довершене 1387 р. прилученнє до Польщі Галичини мусїло здавати ся малопольським панам, що тодї були властивим польським правительством, першим початком дальших успіхів на сїм полю. Перед очима їх стояша перспектива злучення до Польщі всїх українських земель і взагалї всїх земель в. кн. Литовського на підставі унїї, довершеної формально вже 1385 р.
Сучасна історіоґрафія ставить на другім плянї історію чисто-династичних відносин, і взагалї має для того всяку підставу. Але часами чисто-династичні факти так сильно вбивають ся в розвій історичних подїй, роблять в нїм такі переломи, що набирають самі першорядного історичного значіння, стають фактами епохальними. До таких належить, безперечно, така чисто династична подїя, як шлюб в. кн. литовського Ягайла з королевою польською Ядвіґою. Потягнувши за собою унїю в. кн. Литовського з Польщею, він став вихідною точкою для цїлої довгосікової течії в історичній еволюції східньої Европи, яка й досї ще не поконала перетурбацій, пороблених сею унїєю.
Розумієть ся, були обставини, що дали можливість сьому фактови набрати такого значіння. Сороклїтня завзята боротьба Польші й Литви за українські землї, що так несподївано закінчила ся унїєю, була звязана з важним переломом в польській полїтицї. Казимир, пускаючи ся на окупацію Руси, відступив від союза з Литвою, уставленого його батьком. Тим часом союз сей був подиктований дуже важною потребою — боротьбою з спідьним, небезпечним ворогом — нїмецькими рицарями, що як рак точили орґанїзм обох сих держав. Ранїйше чи пізнїйше сей розрив треба було направити. Шлюб Ядвіґи з Ягайлом був розумним поворотом Польщі назад до того старого союзу з Литвою. Але спеціальні обставини остатньої четвертини XIV в. вплинули на те, що обидві сторони в сїм союзї скочили за далеко і уложпли не тільки особисту унїю двох держав, а й унїю реальну, і потім цїлі столїтя крутили ся коло сеї нещасливо поставленої точки.
В 1380-х рр. і Литва, з своїм молодим князем на чолї, і Польща з своїм малопольським панством стояли так, що потрібували конче якоїсь точки опертя для своєї захитаної рівноваги. Польська держава прийшла до повного розстрою. Анархія, приготована ще управою Людовика, з його узько-династичною полїтикою, бухнула з усею силою підчас безкоролївя, привівши до оружної усобицї в польських землях. Противність між Великопольщею й Малопольщею виступала з незвичайною силою. Малопольські пани мусїли вести боротьбу на два фронти. З одного боку боронили ся против унїї з Угорщиною, накиданою угтрським двором, що досї був їх іпдпорою. З другого — шукали способів збити кандидатуру Зємовита мазовецького, підпирану Мазовшем і Великопольщею, бо ся кандидатура грозила вибити з рук малопольських панів управу детжавою. Коли удало ся по стількох короводах дістаи собі королеву, справа була зроблена тільки на половину. Королева була, але не було підпори, щоб з нею побороти ворожі напрями в серединї держави й зайняти міцне становище за границею. Ядвіґа вправдї була заручена і навіть звінчана з Вільгельмом австрійським, але яа полїтична сила сей Вільгельм — старший син герцоґа Лєопольда, що володїв полудневими австрійськими землями, яко молодший брат герцоґа австрійського Альбрехта, — був величиною дуже проблєматичною. Опори він малопольським панам не міг дати. Хотїв оженити ся з Ядвіґою Зємовит мазовецький, навіть силоміць, але сей конкурент з вище згаданих причин — тому що він був кандидатом Великополян, був малопольським панам рішучо неприємним. І їх очі звертають ся вкінцї др молодого в. кн. литовського Ягайла.
Ягайло також оглядав ся тодї за підпорою. Молода, що йно сформована держасна орґанїзація в. кн. Литовського захитала ся тодї також сильно. За житя Ольгерда сила й рівновага її операла ся на тїснім союзї й щирій, випробованій солїдарности трох чільнїйших Гедиминовичів — Ольгерда, Кейстута й Любарта. Коли Ольгерд, умираючи, передав великокнязївський стіл у Вильнї Ягайлови, сину від другої своєї жінки, се сильно захитало рівновагу в державі 1).
Насамперед, се Ольгердове роспорядженнє викликало незадоволеннє серед його старших синів від першої жінки. Факт перед тим небуувалий — переходять до Москви Ольгердові сини. З початку Андрій кн. полоцький (найстарший), по невдалім повстанню; потім Дмитро сїверський. При ясно зазначеній уже емуляції Литви й Москви на полї збирання спадщини давньої Руської держави сей перехід зрусчених Ольгердовичів до Москви був дуже небезпечною познакою. З другого боку заміна Ольгерда Ягайлом захиталв саму підставу — тріумвірат провідників держави. Кейстут взяв на себе ролю опікуна й провідника молодого князя в державній полїтицї, але ся роля старого князя не подобала ся на виленськім дворі Ягайла. Неохота переходить в потайну ворожнечу. Ягайло входить в тайний союз з нїмецькими рицарями против стрия. Союз виходить на верэ, між Кейстутом і Ягайлом виринає справдешня усбоиця, що кінчить ся в р. 1382 смертю Кейстута, підступом удушеного в вязницї за наказом Ягайла 2).
Смерть Кейстута, що заступав литовський етноґрафічний елємент в державі, захитала державні відносинп. Жмудь заявила Ягайлу, що буде тримати ся його тільки в тім разї, коли він схоче тримати ся предківської віри, як Кейстут. А з другого боку зарисовував ся той небезпечний, зазначений Ягайловими братами нахил до Москви, з котрою в. кн. Литовське й без того стояло на ворожій стопі, і сей нахил можна було подолїти тільки рішучим перенесеннєм центру тяжкости дерржави в сторону руського елєменту. Контраст двох елєментів, на котрі опирало ся в. кн. Литовське, — литовського і руського, зарисував ся дуже грізно.
А опори Ягалови не було. Нїмецькі рицарі, на котрих Ягайло пробував оперти ся в своїм конфлїктї з Кейстутом, не забарилис я показати, що їх цїль — не піддержуваннє Ягайла, а піддержуваннє заколоту в в. коязївстві. Користаючи з тої усобицї, вони пробували розширити свої границї на Жмуди, а коли Витовту удало ся утечи з Ягайлової вязницї, рицарі прийняли його й слїдом заповіли війну Ягайллови (лїто 1383) та мовляв в інтересах Витовта почали чинити походи на Ягайлові землї. Взагалї в особі сього Кейстутового сина з'явила ся мара, що потім цїле житє не давала спокою Ягайлови. Ягайло рішучо потрібував якогось попертя, якоїсь сторонньої помочи. І от в тім часї, як оповідає даанїйша русько-литовська лїтопись, „начаша Ляхове с Кракова слати ко князю великому Ягайлу, дабы принялъ крещениє старого Рима и понял бы в нихъ королевну именем Ядвигу себе женою, и сталъ бы в нихъ королемъ у КраковЂ, на всей земли Лядской” 2).
Перші зносини між Ягайлом і малопольскими панами пропали для нас. Взагалї для історії унїї ми дуже мало маємо хронїкарських звісток і майже одиноким джерелом служать грамоти, що дають тільки шкелєт, і то не повний, сих зносин.
Не підлягає сумнїву, що проєкт шлюбу Ягайла з Ядвіґою, нареченою, потім і обвінчаною жінкою австрійського князя, вийшов від малопольських панів. Безоглядність і енерґія, з яким сї пани потім переаодять сей плян, ломлячи супротивленнє Ядвіґи, уживаючи грубих насильств, доказують виразно, що то був їх проєкт. Ягайло їм був дуже наручний, як сусїднїй сильний володар, ще наручнїйший — як півцивілїзований варвар (як собі його уявляли Поляки), що високо цїнити ме зроблену йому честь і дасть себе повести куди хоч, — тим часом як угорський двір дивив ся на краківських панів згорда, і так само брав би їх певно й Вільгельм австрийський. Ягайлови знов польська корона була дуже привабна — для піднесення престижу його в Литві. Тїсний союз з Польщею — державою розмірно старою й будь що будь лїпше орґанїзованою — міг йому здавати ся дуже цїнним для скріплення такого ще нетвердого й молодого орґанїзму як в. кн. Литовське. Тож пропозиція польських панів знайшла у Ягайла дуже раду згоду.
По перших переговорах, котрих подробицї лишили ся нам незвісними, Ягайло висилає з початком 1385 р. велике посольство до Кракова — просити руки Ядвіґи. На чолї посольства стояв його молодший брат Скиргайло. Ядвіґа, чи властиво малопольські пани, що держали її тепер в своїх впливах, казали за рішучою відповідею удати ся на Угорщину, до королеви-матери. Скиргайло сам не поїхав, вислав туди тільки своїх товаришів, і ті були прихильно прийняті у Єлисавети. Для Вільгельма австрійського на угорськім дворі не було симпатий, а в сватанню Ягайла його малопольські прихильники підносили релїґійну сторону — що від сього залежить охрещеннє на латинство литовського народа, і на сїм пунктї справа знаходила заохоту в духовних кругах. Королева вислала своїх відпотучників з Ягайловими послами для дальших переговорів про шлюб. 3).
Сї відпоручники разом з висланцями малопольсеих панів стмвили ся перед Ягайлом в серпнї в Креві на Литві, і тут він потвердив грамотою ті з'обовязання, які дані були в його імени його посольством. Грамота ся таким чином служить першим актом унїї й містить в собі такі точки:
Ягайло обовязуєть ся вихреститись на латинство сам (ще перед шлюбом очевидно) і вихрестити по своїм шлюбі всїх своїх нехрещенмх братів, бояр і всїх людей в своїх землях.
Вір обовязуєть ся звернути свої_засоби на те, аби здобути утрачені землї Польщі й Литви.
Він обовязуеть ся заплатити суму 200 тис. фльоренів, умовлену в шлюбнім контрактї Ядвіґи з Вільгельмом австрійським на випадок недодержання того контракту.
Обіцяє своїм заходом і накладом вернути Польщі всї землї, ким небудь забрані.
Обіцяє вернути свободу всїм християнам, взятим у неволю (очевидно — Литвою), особливо з Польщі.
Нарештї Ягайло обіцяє „на вічні часи прилучити свої землї, литовські й руські до корони Польської” 4).
Грамоту сю підписали 15 серпня 1385 р. Ягайло з братами: Скиргайлом, Корибутом, Витовтом і Лугвеном, за себе й за неприсутних князїв литовських 5).
Зістаєть ся невідомим, що в тих заявах, зроблених Ягайловими послами, було вперед подиктовано їм Ягайлом, і скільки вони мусїли до того додати самі від себе на місцї, під натиском обставин. Факт, що посли в Креві зажадали потвердження тих заяв, вказує зовсїм певно, що якоїсь такої заяви на письмі Ягайло своїм послам не давав. Що більше — він дає здогадувати ся, що таки не одно в тих обовязаннях булр подиктоване Ягайловим послам в Кракові польськими панами й прийняте тими послами з огляду на ті ріжні трудности, з якими Ягайлова справа була звязана. Та як би там не було, в кождім разї в своїх приреченнях Ягайлові посли пішли дуже далеко, і коли Ягайло потверддив ті їх заяви (чи всї — не знаємо, але можемо припускати, що в головнім таки всї), то се служить тільки доказом, як сильно вабила його польська корона.
Уже перша його обіцянка — охрестити на латинство всїх нехрещених Литвинів 6), брала на себе дуже богато, супроти відрази до християнства деяких більше консервативних литовських країв, як на пр. Жмудь, і Ягайло сю трудність мусїв знати. Далї маємо обовязаннє уживати свої особисті засоби на потреби Польської держави. Обовязаннє виплати превеликої суми, 200 тис. фльоренів, нареченому Ядвіґи 7). І нарештї обіцянка — „прилучити до Польщі на віки всї свої землї, литовські й руські”.
Се остатнє обовязаннє особливо многоважне. Стилїзоване воно в Кревськім актї досить загально 8), тому можуть бути непевности, чи обидві сторони розуміли його однаково. Що ся точка була подиктована польськими панами, в тім не може бути сумнїву. Інтерпретація її польською стороною дає нам знати, як розуміли сю обіцянку її інїціатори: се мало бути злученнє всїх земель в. кн. Литовського до Польщі, в повнім значінню того слова. Значить, з коронацією Ягайла на польського короля 9) в. князївство Литовськн як державний орґанїзм властиво мало перестати істнувати, бо всї його землї ставали складовими частинами, провінціями Польської держави.
Як бачимо, постулят був дуже далекосяглий, не сповнений в цїлости навіть Люблинською унїєю. А що так розуміли його Поляки, се показують присяжні грамоти, диктовані потім литовсько-руськими князями. Нмйдавнїйші такі грамот маємо з жовтня 1386. В них, як побачимо зараз, зовсїм іґноруєть ся в. князївство Литовське, й князї обовязують ся „належати” (adherere) до корони Польської.
Але при загальній, не дуже ясній стилїзації сього постулята в Кревськім актї (ба і в піднїйших присяжних грамотах князїв), може бути непевність, чи литовські князї, з Ягайлом разом, розуміли все далекосягле значіннє його. Ми не маємо з сього часу литовських актів ппинціпіальнїйшого значіння, які-б дали нам спромогу зовсїм певно рішити се питаннє. Безперечно Ягайло пізнїйше, з своїх династичних мотивів, став ан становищу польських панів в толкованню сього постулята. Чи значило-б се, що він і в 1385 р., виходячи з такого династичного становища, сьвідомо робив сю уступку Польщі й своїм впливом великого князя, взагалї дуже сильним в в. князївстві, змусив иньших князїв до потвердження сього приречення? Чи може значіннє сього приречення було неясне князям? Чи вони, може по просту легковажили сю обіцянку, уважаючи її вимушеною, а потрібною для осягнення Ягайлової мети — польської корони?
Я кажу, що на сї питання ми не можемо дати катеґоричної відповіди. Але що не все в укладенім трактатї було однаково ясно обом сторонам, се можна уважати певним. Не може на пр. бути сумнїву, що Ягайло, роблячи такі далекосяглі приречення для польської корони, не мав понятя, яку в дїйсности ролю буде він мати в Польській державі з тою польською короною.
Але як би не було з литовською стороною, для польської сторони ся постанова Кревського акту стає вихідною точкою в відносинах до в. кн. Литовського, на цїлі столїтя.
Діставши потвердженеє на свої постуляти, польські пани взяли ся до переведення Ягайлової справи. Трцдности в нїй зарисували ся не малі. Лєопольд, довідавши ся про заходи Ягайла, сам поспішив ся поїхати на Угорщину й привів до того, що Єлисавета потвердила умову про шлюб доньки з Вільгельмом (27/VII). Вона визначила день успенія на довершеннє супружа його з Ядвіґою і поручила Володиславу Опольському допильнувати сеї справи. На визначений час Вільгельм приїхав до Кракова, і під днем 23 серпня в краківських маґістратських актах записано „довершеннє шлюбу королеви”, nuptiarum domine regine consummationem. Вільгельм дїйсно перебував з Ядвіґою на Вавельськім замку. Як пропустили се малопольські пани, зістаєть ся неясним. Але й за пізно похопивши ся, не спинили ся вони перед розірваннєм сього — зовсїм правногл шлюбу брутальними насильствами. Вільгельма силою вигнано з замку й видалено з Кракова. Силоміць приборкано Ядвіґу, а краківське духовенство поспішило релїґійними мотивами привести її до покори 19). У папи потім (весна 1388) дістали діспензу і потвердженнє шлюбу Ядвіґи з Ягайлом, а скандал, зроблений в Европі покривдженим Вільгельмом, проминув з часом, як і всякий иньший.
Упоравши ся з Вільгельмом, малопольські пани взяли ся до закінчення Ягайлового шлюбу. В перших днях сїчня 1386 р. перед Ягайлом ставило ся їх посольство з заявою, що вони вибрали його королем польським (pro domino et rege, regni Polonie domino) і згодили ся на його шлюб з Ядвіґою. Але наперед вони запросили його на зїзд польських станів до Люблина, що мав дати остатню санкцію сїй справі, на сьвято стрітення. Як бачимо, з справою сішили ся.
Ягайло ставив ся на час на люблинський зїзд, і там йоо, як каже пізнїйша соймова ухвала, „одноголосно вибрали своїм королем і паном”. Звідти 12/II він прибув до Кракова разом з иньшими литовськими князями. Тут зараз, 15/II його охрещено, разом з братом Віґунтом, а 18/II обвінчано з Ядвіґою й короновано на польського короля 11). Литовські князї, що приїхали з ним, мали зістати ся в Кракові. Вони мсли бути закладнями, на забезпеченнє Ягайлових обцянок; коли Михайло Євнутиєвич, Скиргайло, Витовт, Федір Любартович слїдом захотїли вертати ся на Литву, мусїли на то просмти дозволу Ядвіґи й польських панів, і осібними грамотами обовязали ся далї відповідати за обовязки, прийняті на себе Ягайлом 12).
Так Ягайло осягнув свою мрію — польську корону, для котрої прийняв на себе такі великі обовязки. Але показало ся, що справа з сею короною не така проста, як йому здавало ся. Як показують ріжні факти, Ягайла в дїйсности не уважали королем, а тільки мужем птльської королеви 13). Уже на першім потвердженню прав польських станів, виданім 18/II 1386, правдоподібно зараз по коронації, титулуєть ся він не королем, а тільки dominus et tutor regni Polonie 14). Але полишаючи на боцї сю грамоту, з огляду на непевність дати коронації (та й по за тим Ягайло таки все титулуєть ся на своїх грамотах королем польським — rex Polonie, princeps supremus Litwanie et heres Russie) 15), ми маємо інтересне оповіданнє Длуґоша, що по безпотомній смерти Ядвіґи Ягайло виберав ся з Польщі нзаад на Литву, признаючи, що не має більше права на польську корону. По словам Длуґоша, польські стани задержали Ягайла й прирадили йому для скріплеоня прав ожеоити ся, на місце Ядвіґи, з иньшою „дїдичкою польської корони” Анною ґрафянкою цілейською 16).
Супроти таких поглядів на Яга
Страница 17 из 65
Следующая страница
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 26 ]
[ 27 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 65]
