LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 2

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    енськ здобути. Так же припадком дізнаємо ся, що при кінцї 50-х рр. (1258-63) Мендовгів братанич Товтивил княжи вв Полоцьку, не знати коли й як туди діставши ся 20).



    Се все тільки припадкові звістки, що не дають нам цїлого образа тодїшньої полїтики Мендовга супроти руських земель; видно тільки, що вона визначала ся великою екстензивністю. Галицький лїтописець дає розуміти, що Мендовг навмисно показував дорогу неспокійним литоввьким князям в руські землї. Ограничуючи їх на Литві, він дїйсно міг бажати собі, абм їх енерґія знайшла собі вихід в руських землях, тим більше — що се вводило сї землї в круг його полїтичного впливу. Лїтописець каже, що він заохочував своїх свояків до походу на Смоленщину, кажучи: „що хто собі там здобуде, того й буде” 21). Такий же хаарктер, здаєть ся, мав і похід на Чернигівщину, орґанїзований Мендовгом перед смертию.



    Розвій литовських впливів та литовської зверхности в руських землях був перерваний каастрофою — смертию Мендовга в конспірації литовських князїв (1263). Хоч сформований Мендовгом державний орґанїзм не роспав ся з його смертию, але в розвою його став ся застій й ослабленнє на кількадесять лїт. Кілька років пройшло в замішаннях — в боротьбі противників Мендовга між собою, потім в нагінках Мендовгового сина Войшелка за ворогами свого батька 22). Як ми вже зпаємо 23), Войшелк сам не мав охотти до князювання, й пімстивши ся над ворогами, передав (десь в. р. 1267) в. кн. Литовське Шварнови Даниловичу. Та се далекосягле розпорядженнє в дїйсности не мало значіння тому, що й Войшелк і Шварно померли слїдом, і в. князївство переходить в руки иньшого литовського князя — Тнойдена.



    Більш як десятолїтнє правлїннє Тройдена (десь в рр. 1270-80) й часи пізнїйші дуже бідні якими небудь звістками про державний процес в. кн. Литовського, взагалї про його житє. Той тільки фскт інтересний і важний мусимо піднести, що прилученнє руських земель, перехід руських сттлів в руки литовських династів не перервали ся і в сї часи застою. Не підлягає нпр. сумнїву, що чорноруські волости зіставали ся далї при литовських землях: 1289 р. литовські князї відступають добровільно Мстиславу волинському Волковийськ. У Полоцьку, коли Товтивил наложив головою в литовській усобицї, бачимо нового литовського князя Ерденя, а з грамоти його (кінець 1264 р.) довідуємо ся, що під його властию чи опікою були й Полоцьке та Витебське князївство, хоч тут зіставали ся й далї дрібнїйші князї з руської династиї 24).



    Ще більше розвиваєть ся в сїм напрямі литовська полїтика при новій династиї, що виступає перед нами з початком 90-х рр. в особі „короля Путувера” 25), а особливого значіння доходить при його синах Витенї й Гедиминї 26). На жаль, і тут наші відомости так бідні, що ми властиво можемо констатувати тільки результати, які ся полїтика осягнула за часів тих князїв, і майже нїчого не можемо сказати про те, як і коли сї результати осягали ся.



    Чорна Русь за сей час так тїсно злучила ся з чисто литовськими землями в. князївства, що й пізнїйше звичайно звязуєть ся з ними при подїлї в. князївства на волости й области 27). Роспростореннє лиьовської зверхности в волостях давнього Минського князївства ми запримітили вже за часів Мендовга; за часів Гедимина прилученнє сих волостей було фактом довершеним. Подекуди ще зіставали ся руські князї (нпр. в 1326 р. згадуєть ся князь Василь минський як посол Гедимина, але не знати, чи не титулярний тільки) 28), але иньші волости прийшли в безпосередню залежність від литовських князїв. Теж саме стало ся і з Турово-пинською землею, що теж, як уже знаємо, почала входити в круг литовських впливів ще за Мендовга. Син Гедимина Наримунт уже дістав у спадщину по батьку Пинськ, а хоч подекуди задержали ся й тут князї з старої династиї чи які иньші, то вони стояли вже в повній залежности від Литовської держави.



    Залежність від литовських князїв Полоцької землї за весь час ледво чи переривалась. З одного документа (без дати) знаємо, що Полоцье був під властию Витеня, а потім тут сидїв Витенів брат Воін 29). Разом з Полоцьком мусїв стояти в залежности від Литви й Витебськ. Давнїйша русько-литовська лїтопись поясняє вправдї, що Ольгерд дістав Витебськ від місцевого князя за жінкою, але, правдоподібно, се має пояснити, як Витебськ дістав ся родинї Ольгерда, а не те як він прийшов у залежність від Литви. Псков також часами входить в близші відносини до Литви, й Гедимин тримає його в своїй опіцї в змаганнях його до незалежности від Новгорода. Але тут литоввські князї не потрапили закріпити свій полїтичний вплив.



    Таким чином майже цїла кривичсько-дреговичська територія (з виїмком Пскова й Смоленської землї, прилученої пізнїйше) прийшла вже під власть литовських князїв. Разом з тим простягали вони руки й по землї українські.



    Ми вже знаємо 30), що десь в першій четвертинї XIV в., — чи за безкняжих часів по смерти Андрія і Льва Юриєвичів, що припадали на часи Гедимина, чи ще перед тим — за житя сих князїв, Литва мусїла відірвати від Галицько-волинської держави Берестейсько-дорогичинську землю. Виразних звісток про се в сучасних джерелах ми не маємо, але то важний факт, що Берестейсько-дорогичинська земля не належала до Любарта; значить — була відірвана від Волини мабуть скорше, нїж Любарт її дістав. З сим згоджують ся звістки деяких пізнїйших хронїк; так „Начало государей литовських”, ґенеальоґічна компіляція з 1-ої пол. XVI в., каже, що Витень „прибавилъ земли Литовъскіе много — и до Бугу”, а иньший компілятор XVI в. — Стрийковский уважає Берестє й Дорогичин (відірвані Литвою і потім, мовляв, відібрані назад волинськими князями) причиною пізнїйшої (лєґендарної) боротьби Гедимина з волинськими князями 31). Самі по собі сї звістки компіляторів (особливо Стрийковского) не богато значать, але взяті разом, з вище поданою комбінацією, вони роблять певним (або — майже певним), що дїйсно Берестейсько-дорогичинська земля була прилучена до в. кн. Литовського ще перед прилученнєм до його цїлої Волини. Чи ще за Витеня, як каже „Начало”, чи вже за Гедимина, годї сказати; але в кождім разї мабуть іще перед приходом на володимирський стіл Юрия-Болеслава (котрого бачимо нїби союзником Гедимина) Берестейско-дорогичинська земля була вже від Волини відірвана, очевидно — силоміць, оружною рукою.



    Те-ж „Начало” каже, що „Давилів син Вид, званий людьми вовком”, що княжив по Мендовгу, здобув для Литви „богато Деревської землї” 32). Сього Вида нема підстави уважати мітичною особою; „Начало” зве його сином Давила і братом Ерденя, а Давил — се очевидно „Давьялъ”, згаданий Галицько-волинською лїтописею в посольстві 1219 р. між старшими князями (на другім місцї, зараз по Живинбундї), і хоч ґенеальоґічні виводи Начала дуже часто бувають баламутні, в сїй ґенеальоґії специяльно зовсїм нема нїчого неправдоподібного. В Видї можна бачити одного з більших литовських князїв між часами Тройдена і Гедимина, а навіть можна звязувати його з Будивидом (вар. Буивидом), звістним нам з Волинської лїтописи в 1289 р. — тим більше, що в тій звістцї він з своїм братом виступають як зверхники руських земель (Чорної Руси), бо дають Мстиславу Волковийськ 33).



    В усякім разї лишаєть ся нам звістка, що частина Деревської землї була підбита литовськими князями ще перед часами Гедимина. Полишити її чи з'іґнорувати не можна. 34). Від коли Турово-пинська земля опинила ся в тїснїйшій залежности від литовських князїв, вони зовсїм природно мусїли звернути увагу на сусїднї київські волости, а такою сусїдньою власне була „земля Дереваька”. 35) При роздробленню Київської землї на дрібні громади, без князїв, або з князями дрібними, позбавленими сили, п ідбити їх свому впливу було так легко, що не вимагало нїякого напруження. Як би ми знали, як розвивсла ся залежність Турово-пинських волостей від литовських князїв, то могли б може вказати близше й той час, коли київські волости почали переходити в залежність від литовських князїв; а так мусимо зістати ся при тім, що північні київські волости перейшли в залежність від Литви, правдоподібно, ще перед часами Гедимина.



    За часів Гедимина не тільки ті північні, деревські волости а й дальша Київщина, дуже правдьподібнг, стояла в сфері полїтичних впливів в. кн. Литовського, хоч сам Київ в оповіданню 1331 р. виразно відріжняєть ся від земель в. кн. Литовського, отже прилучений до нього ще не був. Се оповіданнє ми вже знаємо 36): в 1331 р. вибрали ся до митрополита, що перебував тодї на Волини в Володимирі, на посьвященнє епископи — номінати новгородський і псковський. За псковським кандидатом обставав Гедимин, що підтримував змаганняП скова до повної незалежности від Новгорода: для сеї незалежности Псковичі хотїли мати й свого осібного епископа. Але се їм не удало ся: очевидно, новгородський номінат встиг, перебуваючи на митрополичім дворі, запобігти церковному відокремленню Пскова. „Посрамлений” псковський кандидат поїхав собі з Волини на Київ до дому, а побідоносний його противник, зробивши пакість Гедиминови, не знав, як тепер дістати ся до дому. Митрополит в дорозї дав йому знати, що „литовський князь” вислав за ним погоню з 300 людей, тож він „потайки тїкав між Литвою й Київом”: „А владыка Василій, идя с поставленія, меже Литвы и Києва уходомъ бежаали; а самъ митрополить грамоту присла ко влалыцЂ своимъ человЂком и бояром, а рекь тако: занеже отпусти князь литовскый 300 человЂкъ въ Литвы поимати вас; и наши того убЂжали” 37). Побоювання не були безосновні: за Днїпром під Черниговом владику нагнав таки з купою вояків київський князь Федор і хотїв пограбити. Але сили князя були за слабі, бо владика мав з собою досить людей, і напастник мусїа задоволити ся тільки окупом.



    В сїм оповіданню інтересно, що Київ противставляєть ся „Литві”, себто землям в. кн. Литовського, отже до нього формально не належав. З другого боку цїкаво, що митрополит, боячи ся литовських князїв, не відважаєть ся їхати простою дорогою — на Київ, а тїкає потайки поуз нього, і київський князь, пропустивши протеґованого Гедимином псковського номіната через Київ, жене за нелюбим литовським князям новгородським епископом. В сїх подробицях дає себе відчути певна залежність Київа від литовської полїтики. Київський князь, зістаючи ся de jure ще васальом татарським (він має при собі й татарського баскака), стояв уже, очевидно, в сфері полїтичного впливу в. кн. Литовського.



    Далеко більше каже оповіданнє ширшої русько-литовської лїтописи. Воно оповідає, що Гедимин в початках свого князювання силоміць, оружно підбив собі цїлу Київщину: він іде на Волинь і підбивши володимирського князя, забирає володимирське князївство; потім іде на Луцьке князївство і забирає його також; на другий рік іде походом на Київщину й забирає Овруч і Житомир. Київський князь Станислав дає Гедимину битву під Білгородом, але його побито, і по сїм піддають ся Гедимину Білгород, Київ і иньші киїські пригороди, а також Перняслав, Путивль і иньші заднїпрянські місста (в XV-XVI в., коли ся лєґенда формувала ся, заднїпрянські землї належали до Київа) 38).



    Що в цїлости се оповіданнє не може бти прийняте, се річ ясна, і на сїм пунктї нема ріжниць в сучасній науцї. Але ріжницї починають ся, коли поставим питаннє — що ж з сього оповідання належить до лєґенди? Одні дослїдники все се оповіданнє уважають одною лєґендою, що оповідає річи небувалі. Иньші припускають, що в основі його ледать дїйсні факти, тільки побільшені й розписані ріжними лєґендарними подробицями, та пробують розбити се лїтописне оповіданнє на складові частини — на кілька походів литовських князїв з ріжних часів на руські землї, в оповіданню лїтописи мовляв злучених в одну ґенеральну окупац ію Гедимином українсько-руських земель. Сей спосіб толковання дуже привабний. Особливо з огляду на вище сказане у нас про правдоподібне відірваннє Деревської землї й пізнїйше розпростореннє впливу Литви на иньші київські землї, може звабити гадка, що окупацію Литвою Овруча й Житомира, себто деревських волостей, треба вилучити в осібний похід. Але треба признати, що оповіданнє лїтописи так баламутне, повне таких сміливих фантазий, і стоїть так одиноко, не знаходячи потвердження в иньших джерелах, що робити який небудь ужиток чи з цїлого оповідання чи з його детайлїв для характеристики полїтичних відносин XIV в. — річ дуже небезпечна. Мусимо на разї вдоволити ся сказаним уже вище: про правдоподібність відірвання деяких північних київських волостей уже перед Гедимином та розпросторення полїтичного вплива в. кн. Литовського за часів Гедимина і в тих частях Київщини, які ще тодї до в. кн. Литовського формально належали.



    Як бачимо, за часів Гедиминв литовська окупаційна полїтика в руських землях була сильно розвинена. Литовське правительство сьвідомо ступило на дорогу збирання руських земель. Гедимин сам титулував себе „королем литовським і руським” (Letphinorum Ruthenorumque rex), а його син і наступник Ольгерд заявляв своє переконаннє, що всї руські землї мають до нього анлпжати. 39) В сьвітлї сеї литовської полїтики набирає відповідного осьвітлення й становище, яке зайняли литовські князї в галицько-волинських відносинах, в справі спадщини Юрия-Болеслава. На жаль початки сього важного епізода закриті від нас зовсїм, так що ми могли пробувати тільки де що роз'яснити, деякі моменти зазначити, деякі обставини сконстатувати 40).



    Примітки



    1) Вона складала ся з отсих племен: Пруси від устя Нїмана до Висли; між Нїманом і Бугом Ятвяги; на правих притоках Нїмана (головно Вилїї) Литва властива (Auxtote); на північ від Нїмана Жмудь; на північ від неї, на балтийськім побережу Корсь; на полудневім побережу Двини Жемгала (Семигалія); на північнім — Летигола (Лотиші).



    2) Визначу важнїйші звістки пто русько-литовські війни:



    983 похід Володимира на Ятвягів (Іпат. 54).



    1038 похід Ярослава на Ятвягів (ib. 108).



    1040 похід Ярослава на Литву (ib.).



    1058 Ізяслав київський побив Голядь (Іпат. 114).



    1106 Жемгала побила полоцьких князїв (ib. 186).



    1112 похід Ярослава туровського на Ятвягів (ib. c. 196).



    1113 другий похід його-ж на Ятвягів (Лавр. 275).



    1132 похід Мстислава київського на Литву (Іпат. 212).



    1183 війни Полочан з Литвою (1 Новг. 159).



    1191 союз князїв новгородського й полоццьких на Литву (1 Новг. 164).



    1193 Рюрик вибераєть ся на Литву (Іпат. 455)



    1203 чернигівські князї побили Литви 1700 (1 Новг. 79) і т. и.



    3) Місіонар Майнгард на проповідь у Льтишів брав дозвіл від князя Володимира (rege Woldemaro de Ploceke) — Heinrici Chronica Lyvoniae c. l. Про руські князївства на Двинї новійша праця Данилевича Очеркъ исторіи Полоцкой земли с. 112 і далї.



    4) Найдавнїйша лїтопись (Іпат. 6) в однім з своїх етноґрафічних реєстрів між народами „иже дань дають Руси” згадує між инш. Литву,



    ЗимЂголу (Жемгала), Корсь і Нерому (вар. Нерову)”. Сю останю назву декотрі толкують від назви Вилїї Нерис, также як литовське племя (Барсов Географія Нач. лЂтописи 2 c. 42 і прим. 76). Длуґош (II c. 177) переказує, також очевидно — руський переказ про те, що Литва давнїйше була рабами Руси: servi enim Ruthenorum existentes annis pluribus perizomata, suberes pendebant — давала дань ликом і корою. Очевидно, се останнє — глузуваннє з некультурности й бідности Литви, але сьвідоцтво про такий погляд на Литву як давнїх підданих Руси має свою цїну (тільки зовсїм незаслужено перейшло се до підручників як історичний факт). Длуґош, мабуть, взяв його з якоїсь руської компіляції, разом з „першим” (у ньооо!) виступом Литви 1203 р.



    5) Іпат. c. 492: „Бяху же имена литовьскихъ князей: се старЂйшеи — Живинъбундъ, Давъятъ, Довъспрункъ, братъ его Мидогъ (чит. Миндовгъ), братъ Довъяловъ Виликаилъ”. Можна читати „старЂйшеи” або „старЂйшей”; відповідно до того або Живинбунд буде старшиною поміж всими литовськими князями, або дістанемо ґрупу старших князїв, яких імена тут виписані, а за ними ідуть льокальні — „жемотьскыи князи”, „Булевичи”, і т. д.; отже ріжниця для історії державного процеса в Литві дуже важна. Обидва видавцї Галицької лїтописи прийняли лекцію „старЂйшей”; прийняв її в своїх недавнїх виводах про полїтичну еволюцію Литви і проф. Брікнер (див. прим. 1), але думаю, що треба читати „старЂйшеи”, бо займенник „се” ледво чи вказав би на одну особу, так що потім, бех всякого иньшого перехода (як низше — „а”, „а се”), вичислені-б були князї иньшої катеґорії. По анальоґії з дальшим („а се Булевичи”, „а се князи из Дяволтвы”) і тут „се” мусить вказувати цїлу ґрупу князїв старійших, противставлену иньшим ґрупам.



    6) Іпат. c. 483.



    7) Про напади Литви на Волинське й Пинське князївство й боротьбу з ними див. в попереднїм — т. II 2 c. 310, III 2 c. 78 — 9 і далї.



    8) Нпр. війна чернигівськпх Ольговичів з Литвою (правдоподібно — нещаслиивй набіг Литви). 1203 р., оповіджена в Новгородській лїтописи (c. 179), або напад Литви на землї Романа брянського 1263 р. в Волинській лїтоп. — Іпат. 569.



    9) Історією сформовання Литовської держави спеціально займати ся тут не можемо. Хоч як важна була роля в. кн. Литовського в історії наших земель в XIV-XVI в., але в сформованню його наші землї й наш нарід мали лише другорядну ролю: підставою в. кн. Литовського були племена литовські й землї білоруські: той руський елмент, що зрущив в. кн. Литовське, був не український, а білоруський. Тож як в. кн. Литовське можна (і треба) до певної міри уважати державою славянською, спадкоємницею Київської держави, то в усякім разї не українською, а білоруською передовсїм, і в цїлости її іторію так само не можна вводити в українську історію, як і історію в. кн. Московського. З українських земель тільки Берестейсько-дорогичинська (Підляше) й Волинь мали важнїйше знасіннє в історії Литви, але на внутрішнє його житє впливали мало і досить механїчно були з нею звязані, а щее більше треба се сказати про землї східньої України. Тому з історії самого в. кн. Литовського ми візьмемо тільки ті моменти, які мали безпосереднє значіннє для історії наших земель, нашого народу, і їх обговоримо ширше, в иньшім відсилаючи читачів до історичної лїтератури в. кн. Литовського. Лїтература ся вказана в прим. 1.



    1 0) Script. rer. Livon. I. c. 630.



    11) Іпат. 587.



    12) Так в 1238 р. Романовичі напускають на Польщу Литву; „возведе Литву — Менъдога”; описуючи пізнїйший о кілька лїт похід Литви на Ливонїю, сучасний ливонський хронїст Альнпеке (Scriptores rerum Livonicarum I р. 565) зве Мендовга могутним королем Литвинів (der Littowen kvnicrich).



    13) Іпат. 517 — Ізяслав новгородський. Нї про який иньший Новгород тут окрім нїманськогоо не можна думати. Найнещасливійше трапив Лятковский, бо думає про Новгород = Звягель, не знаючи, що Новгородом він почав звати ся тільки від часів прилучення до Росії.



    14) Що Глїб мусїв мати якусь волость в 50 рр., не підлягає сумнїву: тільпи тим можна витолкувати, що Роман Данилович, в своїх полїтичних комбінаціях на Чорній Руси, числить ся з ним, женить ся з його донькою, і пізнїйше, в 1258 р., коли Войшелк ухопив Романа, Глїб, видко, задержав Волковийськ (Іпат. с. 561): очевидно, се була його питоменна волость. Але в 1254-5 Волковийськом роспоряджає Войшелк (c. 551); се можна толкувати або так, що Глїб був переведенний на якийсь час на иньшу волость, або що сї чорноруські князї були вже медіатизовані — їх волостями роспоряджав литовський князь, хоч вони в них ще сидїли.



    15) Іпат. c. 542-4,551 (підвластні Мендову руські волости в 1250-х рр.), c. 661 (Ізяслав свислочський), 583 (Василько вслонимський).



    16) Див. т. III 2 c. 80 і далї. До хронольоґії подїй взагалї див. мою Хронольоґію подїй Галицько-волинської лїтописи, Льв. 1902 (з Записок Н. Тов. ім. Шевчеока т. XLI, тапож в V кн. моїх Розвідок і матеріалів).



    17) Антонович (ор. c. 27) навіть змагання Данила до прилучення Ятвязької землї поясняв тим, що ятвязька територія дїлила землї Данила від Чорної Руси й
    Страница 2 из 65 Следующая страница



    [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 60] [ 60 - 65]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.