Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 24

t subditis eius offensam arrestationis anno 1403 — цитата з інв. Кромера у Стаднїцкого Synowie І c. 179.



34) Тільки Стрийковский, переповідаючи лїтопись, додав, що Витовт взяв в неволю й самого Федора й відіслав його до Вильна. По словам Стрийковского, за його часів в околицях Камінця була традиція про Витовтову облогу (mogily, urocysca i szance Witoldowe), але й тут не знати, чи не додав чогось Стрийковский від себе.



35) Давнїйше до уставлення хронольоґії притягала ся ще грамота Витовта Василю Карачевському на селище Княжу Луку на Поділю, що в одній відписи має дату 5/V 13933. (Виданнє її в Актах Зап. Россіи І ч. 6 і Coxex Vitoldi ч. 205, новійше факсімілє в Палеограф. снимках ч. 17), Але ся грамота і перед тим будила великі сумнїви (див. ппо неї моє Барское староство c. 53-4, Прохаска Podole c. 6), тепер же, по виданню її факсімілє (з датою 1383 р.) не лишаєть ся нїякого сумнїву в її фальшивости: крім всього иньшого й палєоґрафічні прикмети вказують на се рішучо.



36) Про його побут на Угорщинї новійші працї Lehoczky Beregvarmegye monographiaja, 1881, Петровъ i Холоднякъ Матеріалы по історіи Угорской Руси, III: О подложности грамоти кн. Федора Коріатовича 1360 г. (1906), Ся остання праця усуває грамоту, на якій опирала ся гадка, що Федір ще перед своїм конфлїктом з Витовтом володїв Мукачовом. Документальні звістки про се володїннє починають ся тільки від р. 1398.



37) Давн. рус.-лит. лїтоп. c. 40 і 45.



38) Див. іще до сеї хронольоґії прим. 28.



39) Даниловича Skarbiec ч. 746. мої Акты Барскаго староства І c. 264-5.



40) Давн. русько-лит. лїтоп. c. 39, Pomniki do dziejow litewskich c. 61, Raczynski Kodes dypl. Litwy c. 256.



41) Даниловича Skarbiec ч. 649, з інвентара Варшевіцкого. Любавский (Обл. дЂленіе c. 16), потім Прохаска (Podole c. 8) прикладають се до Камінця литовського, але таке обясненнє неможливе. Перед усїм той Камінець сам по собі грав тодї занадто малу ролю, аби служити предметам такого осібного надання, а головно — що Берестейська земля вже перед тим мусїла цїла належати до Витовта як його батьківщина; Лббавский, твердячи противне, попав в похибку, хибно покомбінувавши відомости з Starozytnej Polski. Зрештою Кромер, що бачив сю грамоту in extenso, не вагав ся її прикласти до Поділя — Хронїка вид. Туровского с. 739.



42) Давн. русько-лит. лїтопись c. 46, грамота Спиткови — Codex Vit. ч. 115 і Arch. Sang. І ч. 19, грамота Федька — Собраніе Круповича ч. 16. На сїй Федьковій грамотї опиарєрь ся звістка Стрийковского, що східнїм Поділєм володїв Корибут; про неї див. вище c. 168.



43) Pleno iure ducali, quo ceteri nostri duces Lithuanie et Russie frui soliti sunt... regibus Polonie prout alii nostri duces Lithuanie et Russie servire teneantur... ipsum Spithconem prout ceteros duces nostros Lithuanie et Russie defendemus.



44) Про се див ще прим. 29.



45) Quae quidem donatio Hedvigi reginae et toti consilio gravis, ijiuriosa et onerosa ab omnibus etiam odio et ludibrio habita est — Длуґош III, c. 519.



46) Про дату смерти див. прим. 28.



47) До давньої поголоски про строєннє Скиргайла новійшими часами попробувано пришити нову: що постарав ся про се отроєннє не хто як Витовт — Барбашева Витовтъ с. 71, за ним Kochanowski Witold с. 99. Розумієть ся, на такі здогади історик не має найменьшого права.



48) Див. прим. 30.



49) Codex ер. saec. XV т. II ч. 26.



50) Voigt Codex dipl. Prussiae V ч. 124 і 125, Codex Vitoldi ч. 249, Dlugosz III c. 354-5.



51) Длуґош каже, що Спитковій бул овиплачено по умові 5000 гривен чеських грошей. З дня 9/V 1403 р. маємо поквітованнє Спиткової на 3000 кіп, „одержаних за Поділє від п. Рафала, старости подільського”, — Starodawne pomniki prawa polskisgo т. II. Можр се була тільки частина умовленої суми — пероа рата.



52) Про відібраннє Поділя Ягайлом Посільґе (Scr. rer. pruss. III c. 260) — під р. 1402 і Длуґош III c. 36 0— під р. 1405. Див. ще Codex Vitoldi c. 966 — звідси видко, що в 1403 р. з Поділя прибували в Прусію до Свитригайла вістники — значить були у нього там партизани. 6 серпня надає він францїшканам камінецьким грамоту в Камінцю. 9 серпня надає Камінецьке війтівство в Червоногородї — Akta gr. і ziem. т. X. і мої Матеріали до історії західньої України ч. 11



53) Codex Vitoldi ч. 402, Длуґош IV c. 136.



54) На склад Свитригайлової волости вказують передовсїм ті бояре „чернигівські, брянські, стародубські, любутські й рославські'', що разом з ним еміґрували в Москву. Але тут можна б подумати, що декотрі з сих міст не належали до волости Свитригайла, тільки пішли за його аґітацією. ІІосільґе, оповідаючи про перехід Свитригайла до Москви, каже, що він володїв тодї „маленькою волостию і замками близько московської границї (c. 291), але на сей же час треба перенести його ранїйшу згадку, що Свитригайло дістав Новгород (Сїверський) — c. 244. Длуґош (III. 571) називає Свиттригайловими Брянськ і Стародуб (castris Bransko et Starodub, quae ex Wladislai Poloniae regis et Alexandri m. g. Lithuaniae donatione in Lithuania obtinebat, succensis). З Стародубом не зовсїм ясно — чи належав він ще до Патрикия, чи може Витовт сконфіскував його, арештуючи Олександра за зраду не задовго перед тим (див. вище c. 70); в такім разї Свитригайло міг йоло дїйсно дістати. Чернигів і Трубчевськ правдоподібно також належали до нього, судячи з того, що він мав сї замки, коли йому вернено Сїверщину в 1420 р.



55) Посільґе c. 291, Воскр. лїт. II c. 82, Длуґош III c. 571.



56) Codex Vitoldi ч. 889 і 890, Длуґош IV c. 219. На однім документї з р. 1422 Свитригайло титулує себе: Dei gratia dux Littwanie et terrarum Czirneow, Szewor et Trubeczensis dominus — Cod. Vitoldi ч. 1034; Брянськ тут опущений, але його вичисляє Длуґош.



Розділ III. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — від середини XV віка до початків XVI-го.



Національний розлом в в. кн. литовськім: Інкорпораційні змагання Польщі і опозиція руських і литовських маґнатів, упривілєґіованнє литовської аристократії, розлом Руси й Литви і руська іредента.



Свитригайло й змагання українських і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Пляни Польщі на Литву по смерти Витовта. Свитригайло — його давнїйше житє, союз з Русинами, надїї Русинів на нього. Обставини вибору Свитригайла на в. князя. Пляни Польщі на Поділє, польські заходи і подільська конспірація; окупація подільских замків в 1430 р.



Свитригайло й змагання українсьуих і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Конфлїкт Свитригайла з Ягайлом, початки війни. Становище Свитригайла, похід Ягайла, облога Луцька і дрібна війна, перемирє 1431 р. Переговори, завзятє Свитригайла. Конспірація на Свитригайла, її національний підклад і головні участники, проголошеннє в. князем Жиґимонта Кейстутовича; суспільна полїитка Жиґимонта, Свитригайло як провідник аристократиї.



Свитригайло й змагання українських і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Уставленнє відносин Литви до Польщі, акт унїї, Ягайлів привилей для Руси, його непевність. Боротьба Свитригайла — подільска кампанїя 1432 р., перехід Волини до Ягайла й поворот назад, походи Свитригайла на Литву 1432-3 рр., боротьба на Українї. Акти унїї 1433 і 1434 р. Смерть Ягайла. Ваганнє в партиї Свитригайла.



Свитригайло й змагання українських і білоруськпх елєментів вел. кн. Литовськаго: Війна 1435, Свитригайло на Українї, утрата Білоруси, переговори Свитригайла з Польщею в 1436 р., полїтика галицької шляхти, союз з нею Свитригайла, заходи Жиґимонта коло Київщини й Волини, польське правительство вирікаєть ся Свитригайла, упадок Свитригайла.



Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра:Полїтика иЖґимонта Кейстутовича, польсько-литовське напруженнє, смерть Жиґимонта. Кандидатура Свитригайла; кандидатура Казимира, пляни Польщі, проголошеннє в. князем Казимира, уступки Русинам — відступленнє Волини Свитригайлу й наданнє Київа, пограничні спори і розрив з Польщею.



Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра: Смерть Воллодислава, переговори Поляків з Казимиром, „угода Литвинів з Короною” 1446 р., Казимир королем, польсько-литовські спори, справа Волини, смерть Свитригайла й пляни війни.



Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра: Ослабленнє напруження, литовське фрондованнє на Казимира, жаданнє осібного вел. князя, Казимир утихомирює литовських автономистів , становище Литви в Пруській війнї і литовські претенсії до Польщі, польско-литовські відносини в останніх лїтах Казимира, розірваннє унїї.



Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра: Смерть Казимира. Вибір в. князем Олександра, ослабленнє звязи з Польщею, заходи Поляків коло відновлення унїї, справа потвердження Городельського акту; акт 1499 р. Олександр королем польським, акт 1501 р.; акту 1501 р. не признають в Литві. Смерть Олександра, становище литовських панів при виборі в. кн. Жиґимонта.



Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Двоїстість і посередність полїтики литовських панів супроти упїї, їх національно-клясова виключність; становище Русинів в в. князївстві, справа Київського князївства, кьнспірація князїв 1481 р., її причини, її цїли, нахил до Москви.



Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Конкуренція Литви з Москвою в руських землях, сфери впливів їх в серед. XV в., утрати литовської полїтики в 2-ій пол. XV в. Новгород, Твер і Рязань, верхівські князї — їх переходи до Москви, московські походи на Литву й угода 1494 р., нові переходи князїв, спррава релїґійних переслідувань православних, перемирє 1503 р. і пляни Москви по смерти Олександра.



Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Повстаннє Глинського: рід Глинських, його попередня роля, конфлїкт з литовськими панами, поголоски про пляни на велике князївство, конфлїкт з Жиґимонтом, повстаннє, союз з Москвою, похід Жиґимонта й упадок повстання, Смоленська війна, крах руської аристократії.



Національний розлом в в. кн. литовськім: Інкорпораційні змагання Польщі і опозиція руських і литовських маґнатів, упривілєґіованнє литовської аристократії, розлом Руси й Литви і руська іредента.



Справа інкопорації Польській державі — се головне питаннє в полїтичних обставинах українсько-руських земель протягом всього XV і потім — XVI віка. Польська полїтика, від коли поставила собі се завданнє — в Кревській унїї, змагала до сеї мети неустанно, не вважаючи на вилом, зроблений дїяльністю Витовта. З одного боку стараєть ся вона при кождій нагодї скавувати полїтичну окремішність в. князївства Литовського, уставлену Витовтом. З другого боку, не будучи певна, чи сю проґраму так скоро осягне, ставить вона собі близшу мету — відірвати від в. кн. Литовського й інкорпорувати Польщі бодай українські зеемлї. На першім плянї стояли тут ті волости, що входили давнїйше в склад Галицько-волинської держави: Волинь, Поділє, земля Берейстейсько-дорогичинська. Щасливо забравши Галичину, Польща простягала руки по решту сих земель: прецїнь за Казимира вела вона оружну боротьбу за цїлу галицько-волинську спадщину!



Сї змагання польської полїтики, піддержувані Ягайлом і його наступниками на польськім престолї, стрічали опозицію і в Русинах, і в правительственних кругах в. кн. Литовського. Для руських маґнатів і князїв, яких було ще богато, й вони творили ще силу, хоч найсильнїйші князївства знищено, — прилученнє до Польщі несло з собою утрату їх першенства, пониженнє до рівеня звичайної польської шляхти, а до того ся польська шляхта мала б зараз відтиснути їх на другий плян в управі землею, в посадах і впливах, як то дїяло ся на їх очах у Галичинї. Для руського загалу се також значило признати на своїй землї панами Поляків, „польську віру” й культуру, малїти й заникати в упослїдженню, як то знов на їх очах чинило ся на Галицькій Руси.



Маґнати литовські мали також всяку причину боронити полїтичнтї окремішности в. князївства Литовського. З упадком її вони стратили б своє впливове становище, а не могли не спротивляти ся також і плянам Поляків на українські землї, бо відірваннє їх ослабило б вел. князївство й підорвало б його відпорну силу супроти змагань польської полїтики до інкорпорації вел. князївства.



Але опозиція Руси й Литви не була вже такою однодушною, якою могла б бути давнїйше. Між литовмькими й руськими елєментамм забито клин, і розколина між ними зарисовувала ся все глубше, ослабляюяи енерґію супротивлення й підтинаючи взагалї сили в. кн. Литовського в самім коренї. Зробило се охрещеннє Литви на латинство й наданнє Литвинам-католикам спеціальних привілеґій в порівнянню з православною Русю. Наслїдком сього був етноґрафічний роздїл і руська іредента в вел. князївстві Литовськім.



В XIV в. такого роздїлу не було. Хоч історично звязане з литовськими племенами, в. князївство давно перенесло свій центр ваги на Русь, і наслїдком того що литовсьік племена дуже скоро піддавали ся культурним впливам Руси, се не робило поважних трудностей. В. кн. Литовське йшль до того, щоб стати вповнї руською державою, й литовські князї проголошують себе спадкоємцями давньої Руської держави 1). Русь в в. князївстві Литовськім чула себе дома, і тим пояснюєть ся, що білоруські та українські землї тягли до нього. Супроти чисельної й культурної переваги руських елєментів над литовськими тільки в руськім напрямі й міг розвивати ся сей державний орґанїзм.



Але все змінив Кревський акт 1385 року. Ягайло обовязав ся вихрестити всю Литву на католицтво, і сповнив се. Так став ся перший розлом між елєментами руськими й литовським: ті були православні, сї стали католицькими, і разом з латинством і від культури руської стали відчужати ся, а тїснїйше зближати ся до культури польської. Заразом Ягайло сотворив для латинників привілєґіоване становище: литовські бояре-латинники зрівнювали ся в правах з польською шляхтою, звільняли ся від ріжних державних обовязківт а діставали деякі спеціальні права, в родї свобідного росморядження шлюбами своїх своячок 2). Правда, зрівняннє з польською шляхтою було поки що зовсїм теоретичне, і виключеннє православних бояр від тих шляхетських: привілєґій также досить ілюзоричне. Але важний був принціп привілєґіованости католиків і нерівноправности католиків і православних, або — що було майже то само, нерівноправности народностей — Литви й Руси. Принціп сей послужив провідною гадкою для пізнїйшого законодавства й практики в. кн. Литовського та поглубляв далї роздїл між обома етноґрафічними елєментами в. князївства.



Ягайло сьвідомо чи не сьвідомо був тут, як і взагалї в справах унїї, тільки знарядєм в руках польської полїтики. Фатальнїйше було, що й Витовт, бувши речником і оборонцем автономії й самостійности в. князівства, стояв на тім же становищі протеґовання лаьинства й литовського елєменту. Чи не розумів він сеї небезпечности, чи легковажив такі „ідеольоґічні” моменти, як то часто буває у таких державних людей у відносинах до питань культурних, релїґійних і всякої иньшої ідеольоґії? Чи по просту не бачив способу направити помилку, зроблену Ягайлом, і йшов далї раз витиченою дорогою, по принціпу — сказало ся а, треба сказати й б?



Здаєть ся, одначе що Витовт сьвідомо хотів опирати ся на литовських елєментах, і тому протеґував їх супроти Руси, не розуміючи, яку небезпечність тим приготовляє на пізнїйші часи. Шукаючи опертя в литовських елєментах, він ішов по части за традицією свого батька, по части може робив се і з опозиції Ягайлови, що як раз не хотїв його пускати між Лтиву, боячи ся тої родинної традиції Кейстутовичів. А що Литва, підчас коли Витовт узяв в свої руки управу в. князївства, була вже католицькою, тож він іде за полїтикою Ягайла — дає протекцію латинству перед православєм. До того могли тут впливати ще й иньші мотиви. Н. пр. Витовт міг не бажати, аби Поляки зробили з того колись зброї против нього, коли-б він давав протекцію православним, або показував навіть толєрантність до них. Так чи инакше, досить того, що Витовт виразнр стоїть на тім становищу — протекції Литві й латинству против Руси й православія. Акти унїї 1401 і 1413 р., як ми вже бачили по части, а ще побачимо пізнїйше, стоять на сїм виключнім литовсько-католицькім становищу; акти 1413 р. обдаровують литовсько-католицьку аристократію спеціальними прероґативами. В самостійній своїй дїяльности Витовт також дає всяку протекцію латинству. Поляки, хоч як неприхильні Витовту, признавали за ним велику прихильність до латинства. Завзятий ворог його автономічної полїтики Збіґнєв Олєснїцкий з признаннєм Витовту і в докір Свитригайлу підносив потім, що за Витовтових часів Русини не діставали нїяких впливових посад, „як то й виразно застережене в умові Польської корони з князївством Литовським, що схизмтики-Русини не можуть держати замків в в. кн. Литовськім анї не мають бти допущені до участи до нарад над держквними справами” 3).



Незадоволеннє руських елєментів з такого порядку річей проявляло ся в союзї їх з Свитригайлом против Витовта; але доки жив Витовт, під його престижем і сильною рууою сей розлом не давав себе знати так виразно. „Русмни-схизматики” мовччки корили ся в його „зелїзних оковах”, які так мило згадували потім Поляки 4). За те після його смерти розлом зарисував ся дуже скоро: коли Свитригайло шукав опертя в руських князях і панах, Литва стала по сторонї Жиґимонта Кейстутовича. Але тут не обійшло ся без польської участи, що по акушерськи улекшила народженнє сього литовського сепаратизму, приготовивши його цїлою своєю полїтикою.



Від сього часу двоістість в. кн. Литовського стає річню всїм звісною й загально-признаною. Коли нове литовське правительство — Казимира Ягайловича стає по сторонї литовсько-католицькій, руський елємент — передо всїм князї й маґнати, шукають собі також опертя, і в противставленею до Польщі, що підтримувала католицькі елєменти, починають хилити ся до правослквної Москви. В останнїх роках сам Казимир констатував істнованнє такого нахилу до Москви серед руської аристократиї, й з сього погляду остерігав литовських панів від усяких конфлїктів з Москвою. На переломі XV і XVI в. істнованнє такого нахилу виступило вже зовсїм ясно.



Супроти сеї руської іреденти литовсько-католицькі елєменти шукали опертя в Польщі й горнули ся до неї, не вважаючи на свої страхи за литовську автономію. Се ставило їх в фатальне положеннє. Бо в інтересах державної самостійности в. кн. Литовського вони повинні були ослабляти всякі звязки з Коршною, але для задержання свого привілєґіованогь становища в в. князївстві вони підримували сї звязки й не відважали ся їх рішучо зірвати. Така двоістість, посередність полїтики литовських кругів, так само як і той етноґрафічно-культурний розлом в серединї в. кн. Литовського, розумієть ся, мусїли дуже сильно ослаблювати силу супротивлення против польських окупаційних плянів, і взагалї підтинали сили орґанїзму в. князївства, саму житєвість його. Можна сказати, що від унїї в. кн. Литовське переходить в стадію аґонїї. З кінцем XV в. сей хоробливий, безвихідний стан його стає вже зовсїм ясним, але перші симптоми прокинули ся виразно зараз таки по смерти Витовта.



Примітки



1) Див. вище c. 98.



2) Dzialynski Zbior praw litew. ч. l. Про сї справи говоримо ширше ще в дальшім томі (т. V гл. 2).



3) Codex ер. saec. XV т. II c. 290 пор. 271. З самостійних актів Витовта найбільше проречисті з погляду його протекції латинникам перед Русинами — його фундаційні привилеї нїмецького права, де Русини виключають ся звичайно з сього привілєґіованого права — див. т. V c. 238-9; хоч тут до певної міри се можно положити на рахунок релїґійної виключности самого нїмецького права. Див. з
Страница 24 из 65 Следующая страница