ого зверхність; заносило ся також якийсь час на союз з Свитригайлом ще й мазовецьких князїв 13). Супроти того Свитригайло міг себе уважати дуже сильним і не хотїв польської ласки.
Поляки мусїли нарештї переконати ся, що не дійдуть з Свитригайлом до кінця. Тодї вони постарали ся знищити його — таки на ґрунтї.
На жаль, закулїсова сторона сеї інтриґи від нас в значній мірі закрита. Одинокий Длуґош оповідав нам про се — і то досить загально й не дуже докладно. Головним махером називає він сєрадзького каштеляна Зарембу: король і пани польські, довідавши ся, що на Литві є незадоволеннє на Свитригайлм, поручило Зарембі заохотити сих незадоволених до повстання против Свитригайла й вибору на його місце Жиґимонта Кейстутовича, запевнивши їм при тім поміч Польщі. Заремба був одним з послів висланих до Свитригайла ще з сєрадзького зїзду й перебував на Литві в маю 1432 р.; потім знову бачимо його у Свитригайла десь в липню 14). Він був здавна близьким чоловіком до родини Жиґимонтс Кейстутовича — до його сина иМхайла 15), і через них міг війти в ближші зносини з литовськими верховодами. Можливо, що він уже підчас свого першого посольства звернув увагу на литовських невдоволенцїв, або й увійшов у зносини з ними, та піддав польському правительству плян використати се незадоволеннє, — тому й вислано його знову на Литву, уже з сими секретними порученнями 16). При йогш участи орґанїзовано вже формальну конспірацію против Свитригайла, й та конспірація вчинила переворот при кінцї серпня.
Головним матеріялом для тої орґанїзації послужили литовські пани; головним ферментом — незадоволеннє на особливу прихильність Свитригайла до Русинів, на протекцію їм і впливи Русинів в державі. Се виступає і з оповідання Длуґоша, і з загальної ситуації. Поголоски про те, що Русь взяла гору над Литвою в вел. князївстві, ходили в Польщі ще з початком року, як показує звісний нам лист Олєснїцкого 17), і очевидно, що такі нарікання ходили й по Литві, хоч в дїйсности становище Литви зовсїм не було так траґічне. Нпр. підписи на трактатї з Польщею 1431 р. показують виразно, яке важне стантвище займали литовські пани в державнім житю в. князївства: трактат підписало без малого двадцять литовських панів — все вищі достойники, а з Русинів бачпмо тільки сїм князїв і кількох панів (вищих урядників Русинів чомусь тут нема, хоч і між ними Русини бвли ). Навіть між найблизшими улюбленцями й повірниками Свитригайла бачимо Литвинів (як Ґедиґольда, Івашка Монивидовича і т. и.). Але литовським панам, призвичаєним за Витовта до виключного розпоряджування вищими становищами й справами держави, уже саме трактованнє Русинів на рівнї з ними могло показати ся кривдою, виломом в їх станї володїння 18).
Така була головна підстава сього перевороту, що наслїдком того й характеризував ся як переворот національний, литовський, звернений против переваги Русинів. Але до того примішували ся й особисті незадоволення й змагання, а також певні суспільні мотиви (про них низше), так що виключно національним він не був. Між прихильниками Свитригайла й пізнїйше ми бачимо деяких Литвинів; натомість в конспірації брали участь декотрі руські князї. Сам Свитригайло називав головним автором конспірації Семена Гольшанського, князя з роду вправдї литовського, але давно зрусченого; він то, по словам Свитригайла, „підбунтовав Жиґимонта й підучив” 19). Таке становище Семена можна пояснити його родинними звызками. Він був близько звязаний з родиною Кейстута, як син вірного Витовтового товариша кн. Івана Ольгимунтовича і Витовтів шваґер; з другого боку, як стрий Ягайлової жінки Соньки він міг стояти в близьких зносинах з краківським двором, і тому його міг Ягайло ужити за орґанїзатора конвпірації 20).
Самому Жиґимонтови, як ми бачили, Свитригайло, признає в переворотї досить пасивну ролю. Взагалї про нього сучасники були не високої гадки. Длуґош, оповідаюччи про обставини по смерти Витовта, каже, що кандидатура Жиґимонта на вел. князївство нїкому не приходила до голови, бо він за Витовта вів нїчим не замітне житє й не дав нїяких доказів своєї здібности 21). Се мабуть справедливо: не визначив ся він зовсїм нїчим 22), а додати треба, що пізнїйші нелюдські ексцеси Жиґимонта дають дорозумівати ся, що сьому чоловіку бракувало й психічної рівноваги 23). Володїння Жиґимонта теж були не визначні: володїв він якоюсь частиною (мабуть половиною) в Новгородській волости (Новгородка литовського), де мал свої части Кейстутовичі, потім дістав натомість Стародуб — так що і з становища полїтичної сили роля його була зовсїм незначна 24). З Свитригайлом він тримав ся з початку солїдарно, і його підпись виднїє на важнїйших Свитригайлових актах 1431 р., але вже на відновленім трактатї союзу з Нїмцями, уложенім в маю 1432 р., саме перед тим як почала орґанїзувати ся конспірація, — імени Жиґимонта не бачимо; чи стало ся се припадком, чи умисно він почав отягати ся, не можемо сказати.
Конспірація вибухнула 31 серпня 1432 р.; на Свитригайла, що в дорозї ночував в Ошмянах, недалеко Вильна, напав в ночи Жиґимонт Кейстутович з своїми прихильниками і мало що не зловив: Свитригайло ледво з душею утїк до Полоцька, полишивши в руках Жиґимонта свою жінку. Жиґимонта оголошено великим князем, і по його сторонї стали від разу всї литовські землї: Вильно, Троки, Ковно, Жмудь, також Городно — давня волость Кейстута, а Берестє Жиґимонт здобув силоміць. Натомість по сторонї Свитригайла зістали ся майже всї руські землї — Полоцька, Витебська, Смоленська, Сїверщина, Київщина, Волиннь, східне Поділє 25). З руських князїв окрім Семена Гольшанського між Жиґимоитовими прихильниками бачимо ще тільки Олелька й Івана Володимировичів та Федора Корибутовича; були се виїмки — княжата держались Свитригайла.
„Литва посадиша великого князя Жиґимонта Кестутовича на великоє княжениє на Вилни и на Троцех, и князи рустии и бояре посадиша князя Швитригайла на великоє княженьє Рускоє” — характеризує сей розлом сучасник, русько-литовський лїтописець. Подібно зрозуміли значіннє його й чужинцї — Поляки й Нїмцї однаково характеризують його як подїл вел. князївства Литовського на часть литовську й руську 26). Ся сторона розлому передовсїм кидала ся в очі, не вважаючи на деякі виїмки в обох партиях, на ваганнє деяких елєментів і домішку мотивів соціальних. Жиґимонт дїйсно став фактично вел .князем Литви, а Свитригайло Руси литовської, хоч обидва претендували на цїле велике князївство й виключали один одного в своїх претенсіях.
Пізнїйша русько-литовська хронїка (т. зв. Биховця, XVI в.) робить цїкаву замітку, що надає ще инакше осьвітленнє сьому розломови. Вона каже про Жиґимтнта, що він „сильныє окрутенства чинилъ подданымъ своимъ, а звлаща надъ рожаємъ шляхецкимъ, немилостиве ихъ ималъ и тяжкіє окрутенства надъ ними чинилъ, невинне ихъ каралъ и мордерства надъ ними чинилъ, якіє вымыслити моглъ, надъ всими княжеты и панеты и рожаємъ шляхецкимъ всихъ земель литовскихъ, рускихъ и жомоитскихъ, и былъ тому рожаю шляхецкому велми окрутвый и велми учынки своими злыми прировнаный єсть ко Антиоху сирсскому и Ироду єрусалимскому и къ предку своєму в. кн. Тройдену. И тыє подданыи єго — вся шляхта, тому терпели, як вЂрныи рабы пану своєму и ничого злого ему не учынили ани мыслили, и онъ же окаянникъ князь великій Жыґимонтъ не насытилъ ся злосты своєй и мыслилъ въ серцу своємъ по діаволю наученію, како бы весь рожай шляхецкій погубити и кровъ ихъ розлити, а поднести рожай хлопскій псю кровъ”. Оповівши про ареештовання князїв, лїтописець каже далї: „и еще на томъ мало маючи, и на осиатокъ раду и умыслъ свой злый на томъ зоставилъ: сеймъ великій вчинити, а на томъ сеймЂ всю шляхту выстынаты и выкоренити, а хлопскій рожай поднести”. Кн. Чорторийському перед убийством Жиґимонта лїтописець каже вичитувати „єго злые учинки, што онъ чинилъ надъ всею шляхтою великаго княства, а к тому што єще вымыслилъ былъ на останокъ на томъ сеймЂ всихъ князей и пановъ и весь рожай шляхецкій выкоренити и кровъ ихъ розлити, а псю кровъ хлопскую поднести” 27).
Сей одинокий в своїй характеристичности відзив показує, що в панських кругах уважали Жиґимонта противником аристократії. Тим толкували його сурові нагінки за репрезентантами сеї аристократії, а з другого боку — аристократичні конспірації на Жиґимонта, з котрих одна й закінчила ся його смертю. В тій пізнїйшій традиції мусить бути реальний підклад. Розумієть ся, такий радикалїзм і такі крайнї пляни, які признає Жиґимонтови лїтописець, се побільшеннє (може відгомін конспіративних аґітацій). Ми повинні тямити, що репутація Жиґимонт аяк такого „демократа” в дїйсности витворила ся в значній мірі під вражіенєм його суворих розправ з литовськими аристократами, а сї розправи були викликані не принціпіальною ворожнечою до аристократичного елєменту, а нахилом аристократії до Свитригайла, її конспіраціями й підозріннями таких конспірацій. Але нема нїчого неправдоподібного, що тим часом як аристократія тягла переважно до Свитригайша, Жиґимонт шукав опертя в середнїй верстві — дрібно-шляхетській, а може навіть і не-шляхетській.
Ся антітеза додає сьвітла становищу Свитригайла. Його тїсні звязки з аристокнатією — князями й маґнатами не підлягають сумнїву. Він давав їм широкий вплив на державні справи — від нього починаєть ся полїтичний зріст „ради вел. князя” як правного інститута в вел. князївстві. Його прихильністю до аристократі поясняєть ся, що він мав прихильників і поза руськими аристократичними кругами — на Литві і в Польщі. Про його польських прихильниаів ми чули ще від Посільґе в перших роках XV в.; потім польські маґнати змушують Витовта до амнестії Свитригайлови в 1420 р., а й пізнїйше стрітимо ся ще з доказами їх прихильности до Свитригайла. Що до литовських маґнатів, то полишаючи на боцї тих, що від разу зістали ся при Свитригайлї, ми слїдом уже чуємо про конспірацію уложену литовськими панами на Жиґимонта з метою — вернути литовські землї Свитригайлови 28).
Отже Свитригайло був не тільки проводирем Руси, але заразом — проводирем аристократії. Тїснїйше взявши — він був речником не так руського народа як руської аристократії, князїв і можних панів. Тому боротьба руських елєментів під проводом Свитригайла була справою українських і білоруських князїв і панів. Народною війною в властивім значірню того слова вона не була нїколи. Тим поясняєть ся, що хоч ся війна вела ся під окликом піднесення руської народности й руської віри, властивого народнього руху — зовсїм не викликала, вона не рушила широких кругів українських та білоруських, не кажучи вже за народнї мсаи. Тому й мала вона досить слабосилий, анемічний характер, не вважаючи на житєвість голошеного нею руського національного оклику.
Примітки
1) Codex Vitoldi ч. 1464, LEKUrkundenbuch VIII ч. 407, пор. Лєвіцкий ор. c. c. 314 нотка 31.
2) Історію переговорів описує маґістр пруський в своїм меморіалї — Codex ер. saec. XV т. II c. 301-2. Для ситуації див. ще лист в LEKUrkundenbuch VIII ч. 398. Акт умови найновійше ibid. ч. 462; в умові окрім Свитригайла беруть участь: кн. Лугвен, Жиґиаонт Кейстутович. Олелько Володимирович. Федор Корибутович, Семен і Михайло Гольшанські й ин.
3) Codex saec. XV т. II c. 256, 290-l.
4) Длуґош V c. 433-5, пор. Ягайлів меморіал в Codex saec. XV т. II c. 260-1, нїмецьку записку в Scr. rer. pruss. III c. 494-5 і реляції Свитригайла про переговори з Ягайлом ibid. ч. 189 і 190, Даниловича Skarbiec ч. 1542 (оріґін. текст в теках Онацевича, бібл. Осолїньских рук. 2937 ч. 435); лист його до Ягайла — LEKUrkundenbuch VIII ч. 463.
5) Длуґош IV c. 443-4. Його оповіданнє про луцьку війну дуже детайлїчне і в головнім потверджуєть ся сучасними документами; мусить воно опираати ся на якімсь дневнику похода. Документи: Codex ер. saec XV т. II c. 191 і 192, Даниловича Skarbiec ч. 1548-52.
6) рПо нову гіпотезу, що се був Федюшко син Федора Ольгердовича, див. вище c. 169-170. Нема причин одначе видумуваги ad hoc такого нового князя.
7) Оповіданнє Длуґоша — IV c. 445 і 448, і дві реляції Ягайла, до вел. маґістра й до якоїсь духовної особи, писані другого дня по битві, дуже подібні змістом — Codex ер. saec. XV т. II ч. 194 і III дод. 6. З першої з них користав Длуґош в своїм оповіданню. Див. ще Monum. Роl. hist. II c. 895 і III c. 86. З становища Свитригайла описують кампанїю джерела нїмецькі, як лист пруського відпоручника до кн. саксонсьаих — Codex ер. saec. XV т. III дод. 8, пруський меморіал ib. II c. 303-4, хронїка Бітшіна Scr. rer. pruss. III c. 494-6, і Свитригайлів відпоручник на соборі — loh. de Segovia c. 620.
8) Головним джерелом служить і тут Длуґош (IV c. 449-55). Звістки його дуже детайлїчні, але завсїди осьвітлені з прихильного для Поляків становища; в фактах вони знаходять собі потвердженнє там, де ми маємо иньші джерела. Так про приступ до Луцька й переговори оповідає Ягайло в листї до вел. маґістра — Kodeks dypl. Litwy Рачиньского с. 353; про дальші переговори — охоронний лист Ягайла, Skarbiec Даниловича ч. 1561; про смерть Федюшка й ролю Зємовита мазовецького при облозї — грамота Ягайла в Materyaly archiwalne Прохаски ч. 75. Надпннє Рогатина по Івашку Богданї Мик. Параві — ibid. ч. 90.
9) Длуґош IV c. 471-2 про Волохів; про Татар — згадка в трактатах. Відповідь пруських рицарів — Codex ер. saec. XV т. II ч. 195, також лист вел. маґістра до Свитригайла в LEKUrkundb. VIII ч. 500.
10) Траетати перемиря — Ягайлів прелїмінарний з 26/VIII, з нїмецького перекладу королевецького архива виданий у Kotzebue Gesch. Preussens III c. 477, відти у Нарбута Dzieje nаr.liеw.VII дод. 4 і Даниловича Skarbiec ч. 562 (в перекладї); Свитригайлів в ориґіналї в архиві Чорторийских, виданий з неповної копії в Supplem. ad hist. Russiae mon. c. 303, в повнім текстї в Записках Н. тов. ім. Шевч. т. LXXVI с. 131, з коментарем Бучинського.
11) Про сї відносини див. Codex saec. XV т. II ч. 197, 198, 202, 203, т. III дод. 10, LEKUrkb. VIII ч. 512, 580, 532, Skarbiec ч. 1578. Про пограничні суперечки й конфлїкти Codex saec. XV т. II ч. 197 198, 201, 202( завважу, що видавець, пок. Лєвіцкий, на c. 269 хибно думає тут про c. Лопатин в пов. Пинськім).
12) Длуґош IV c. 469-70, Codex saec. XV т. II c. 203, т. III дод. 10 і 13, Codex Vitoldi c. 1063, Skarbiec ч. 15584, 1589, також нотка у Лєвіцкого — ор. c. c. 323 нотка 55.
13) Трактати угоди з Нїмцями — Napierski Russisch-livl. Urkunden ч. 231 а і 231 b, теж LEKUrkb. VIII ч. 589. Про иньші зносини: 1 Новг. c. 414, 2 Псковська в Полн. собр. лЂтоп. V c. 27, LEKUrkb. VIII ч. 596, 606, 632, Raczynski Kodeks c. 366, Skarbiec ч. 1596, 1608, 1613-4. Про шлюб Свитригайла Wolff Rod c. 165.
14) Длуґош IV c. 479, про посольства Заремби пор. Raczynski Kodeks dypl. Litwy c. 368 i LEKUrkb. VIII ч. 606. Що тут мова йде про два осібні посольств аЗаремби, справедливо піднїс Лєвіцкий ор. c. c. 327-8 нотка 29.
15) Див. цїкавий з сього погляду епізод у Саrо Liber cancellariae St. Ciolek ч. 94.
16) У Длуґоша не ясно говорить ся про ролю Заремби. Раз сказано, що король знав про литовську конспірацію й поручив Зарембі увійти в зносини з нею, другий — що литовські князїї й бояре мали тільки охоту до повстання, властиво — тільки незадоволеннє на Свитригайла, і Заремба їх animos opportune accendit. Зістаєть ся не виясненим, в якій мірі дозріла була справа сама, й на скільки причинило ся до сеї конспірації польське привительство. Сам Свитригайло, в своїйй реляції про сей переворот, нїчого не каже про участь в сїй справі Заремби і взагалї Поляків.
17) Див. вище c. 187-8.
18) Про ролю литовського елємента в конспірації — Длуґош IV c. 479 (Lithuania тут в етноґрафічнім значінню, як видко з контексту) також Scr. rer. pruss. III c. 498.
19) Fraudulentus ac perfidus Sumeon dux de Olschani, instigator suus (Жиґимонта) ad ea mala et instructor.
20) Про провідників конспірації Свитригайло в LEKUrkundb. VIII ч. 624. В лїтературі про Семена Гольшанського — Pulaski Ksiazeta Holszanscy c. 272 (Szkice i poszukiwania historyczne, I) i Wolff Kniaziowie c. 97. Другим провідником повстання Лєвіцкий уважав (c. 147) біскупа виленського Матвія на підставі листу Свитригайла з 1435 р. — Raczynski Kodeks c. 364, але Свитригайло мав із сим біскупом пізнїйші рахунки, тож з тих пізнїйших слів його не можна вивести чогось про ролю біскупа в 1432 р. На звязки Зремби з родиною Жиґимонта звернув не давно увагу Копистяньский (c. 76). Про самого Жиґимонта Кейстутовича окрім новійших статей Барвінського і Копистяньского давнїйша статя Бартошевича — Encyklopedya Powszechna XXVIII с. 827 і далї, і коротенькі біоґрафійки у Вольфа rod с. 61 i Kniaziowie c. 161.
21) Длуґош IV c. 417.
22) Барвінський в своїй новійшій біоґрафії Жиґимонт асилкуєть ся ослабити сю характеристику Жиґимонта, але кінець кінцем зібраний матеріал про Жиґимонта до 1430 р. переконує його, що житє Жиґимонта дїйсно не було визначне нїчим, хоч і не можна його зовсїм назвати незамітним — то значить настільки, що Жиґимонт часами фіґурує в сучасних актах.
23) Під впливом сих ексцесів в 1433 р. ходили поголоски, що він збожеволїв — у Коцебу c. 103 == Skarbiec ч. 1661.
24) Волости Жиґимонта останнїми часами стали предметом пильного обговорення (в статях Барвінського, рец. Прохаски й Бучинського). Першу вказівку про них дає акт унїї 1401 р. (Codex Vitoldi c. 72), де Витовт забезпечує Жиґимонтови по своїй смерти володїннє половиною Новгородка, що перед тим належала його братам Войдату й Товтивилу (друга половина перейшла на самого Витовта — їх з Жиґимонтом було тодї тілько двох братів). В однім документї 1412 р. (Kodex Malop. IV ч. 1531) виступає procurator ill. principis d. Sygysmundi D. gr. ducis de Nowogrodek. Але в 1420-х рр. цїлий Новгородок належав до Витовта, що записав його в 1428 р. своїй жінцї (Codex Vitoldi c. 793-4). Натомість Жиґимонт на трактатї 1422 р. підписаний як Sigismundus dux sterodubensis (Dogiel Codex diplom. Poloniae IV c. 115). Очевидно, преміна ся сталась перед наданнєм Сїверщини Свитригайлови в 1420 р. (див. c. вище 179). З тою Стародубською волостию зістав ся Жиґимонт і по смерти Витовта. Лєвіцкий уважав Жиґимонтовою волостию Троки (Powst. Swidrygielly c. 149), але підписи троцьких воєвод і каштеляна на умові 1431 р. (LEKUrkb. VIII c. 273) не лишають місця сумнїву, що Троки належали до Свитригайла; тому Длуґош в оповіданню про конспірацію і зве Жиґимонта тільки „князем стародубським”. Натомість мусїв він мати якісь дрібнїйші держави й маєтности і в Литві, і в Коронї — на коронні вказує згаданий документ з 1412 р.
25) Про переворот — Свитригайло в LEKUrkb. VIII ч. 624, аґент пруський Ребенїц Коцебу c. 83 і в Skarbiec ч. 1621 (також по горячим слїдам подїй), далї Длуґош IV c. 479-80, Бітшін — Scr. rer. pruss. III c. 497-8 і анальоґічна записка ibid. c. 497-8. Давнїйша русько-лит. лїтопись c. 50, Тверська лїтоп. c. 489.
26) Dux Sigismundus omnia castra Lithuaniae, videlicet Vilnam, Trokky, Grodno iu suam redegit potestatem, terrae vero Russiae: Smolensko, Vitepsko ducis Switrigal fidem sequebantur — Длуґош. Жиґимонту dye Lyttauwen alle dirgoben unde auch nemliche rewschen herczogen als Semeon, Allexender unde noch andere — Scr. rer. pruss. III 498.
27) Pomniki do dziejow litew. c. 48-9.
28) LEKUrkb. VIII ч.6 36.
Свитригайло й змагання українських і білоруських елєментів вел. кн. Литовськаго: Уставленнє відносин Литви до Польщі, акт унїї, Ягайлів привилей для Руси, його непевність. Боротьба Свитригайла — подільска кампанїя 1432 р., перехід Волини до Ягайла й поворот назад, походи Свитригайла на Литву 1432-3 рр., боротьба на Українї. Акти унїї 1433 і 1434 р. Смерть Ягайла. Ваганнє в партиї Свитригайла.
Конспірація Жиґимонта й розлом в вел. князївстві сотворили незвичайно користні обставини для польської полїтики. Тільки огляди на Свитригайла, до котрого литовські автономісти, як би їх занадто
Страница 27 из 65
Следующая страница
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 26 ]
[ 27 ]
[ 28 ]
[ 29 ]
[ 30 ]
[ 31 ]
[ 32 ]
[ 33 ]
[ 34 ]
[ 35 ]
[ 36 ]
[ 37 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 65]
