LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 3

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    без прилучення її не можна було звязати чорноруських волостей з Галицько-волинською державою. Але істнованнє такого ятвязького клина — здогад на нїчім не опертий.



    18) Укладаючи з Данилом спільний похід на Київ, Мендовг каже йому: „пришлю к тобЂ Романа и НовгородцЂ” (Іп. 555).



    19) Іиат. c. 543: підчас війни Данила з Мендовгом пинські князї „имЂяху лесть” і не хотїли йти походом на Литву; се могла бути проста невтральність, але і в такім разї вона непримітно втягала пинських князїв в круг полїтичних впливів в. кн. Литовського.



    20) Воскресен. І c. 144, Никон. II c. 115, Іпат. с. 541 і 569, І Новг. c. 281 і 283. Ширша русько-литовська лїтопись оповідає про якогось литовського кн. Мингайла, нїби сина Ердивила, що силоміць підбив собі Полоцьк, коли там перервала ся княжа династия і Полоцьк перетворив ся в републїку (.c5); але сей, як і иньші перекази тогож джерела вартости дуже невеликої. Лятковский (c.328) пробував довести, що Товтивил засїв в Полоцьку ще на початку 40-рр., і сей погляд приймає й Леонтович (c.82), а незалежно від нього — опиркючи ся на баламутнім оповіданню Стрийковского, Данилевич (Очеркъ исторіи полоцкой земли с. 135-6). Але історія литовських замішань 1251-4 рр. показує, думаю, зовсїм виразно, що в Полоцьку Товтивила не було тодї, инакше-б лїтописець згадав би й Полоцьк, вичисляючи сили, якими роспоряджала коалїція. Д.Данилевич (І c.), опираючи ся на тій звістцї Стрийковского, пробував і ту згадку Галицько-волинської лїтописи (c.549) про похід Литви „ко Смоленьску” привязати до Полоцька, але безпідставно.



    21) Іпат. 541.



    22) Проф. Антонович в сих замішаннях по смерти Мендовга бачить боротьбу партий руської й литовської (c. 30 і далї); одначе для такого принципіального осьвітлення боротьби литовських династів джерела не дають підстави.



    23) Т. III c. 93.



    24) Іпат. 613-4, Russisch-livl. Urkunden c. 13, див. іще 1 Новг. c. 252, Полное собр. лЂтоп. IV с. 37-8, Latopisiec Litwy c. 135 (згадки про остатнїх полоцьких і витебських князїв з руської династиї).



    25) Рукописи мають Pucuwerus, Putnwerus; Стрийковский з якоїсь незвісної рукописи має Utinuerus; в лїтературі прийнята форма „Лютувер” Lutuverus, пущена Гарткнохом в його виданню Дісбурґа. Проф. Беценберґер на підставі анальоґій литовської фільолоґії виводив форму „Бутумер”.



    26) Для ґенеальоґії сеї нової династиї — Дісбурґ в Scriptores rerum Prussicarum І c. 155, Russisch-livl. Urkunden c. 31, Антонович c. 37-8 і замітка Никитского (див. прим. 1).



    27) Див. Любавскій Областное дЂленіе гл. 1.



    28) Воскресен. лїт. І c. 199; в Минскій землї дістає волость Жеславську син Гедимина Явнута — Давн. русько-лит. лїтол. c. 27.



    29) Russisch-livl. Urk. c. 20, Воскр. І c. 199.



    30) Див. т. III 2 c. 117 і прим. 13 — там подано перегляд джерел, на яких опираєть ся в науковій лїтературі здогад про відірваннє Берестейсько -дорогичинської землї.



    31) Воскресен. І c. 254, Стрийковский І c. 364. Ґенеальоґічні виводи „Начала” дуже баламутні (в наведеній звістцї називає воно Витеня сином. Тройденовим), але поданих в нїй історичних звісток нїяк не можна іґнорувати.



    32) „А по великомъ князЂ МиндовгЂ сЂде на княженіи Литовскомъ Давиловъ сынъ Видъ, егоже люди волкомъ звали, и тотъ прибавилъ Деревьскіе земли много”. „Начкло” уважає Тройденс Видовим сином, отже князюваннє його мало-б припасти між абдікацією Войшелка (а властиво — смертию Шварна) і князюваннєм Тройдена. Але тут для Вида місця нема, бо по словам Галицько-волинської лїтописи по Войшелку княжив Шварно, а Шварновим наступником називає вона Тройдена. Сама звістка, що Тройден був Видовим сином і Ерденевим братаничом, виглядає дуже підозріло й скорше омже належати до таких ґенеальоґічних помилок Начала, як то що Довмонт був сином Мендовга, а Витень Тройдена.



    33) Іпат. 613 — „литовъский князь Бурдикидъ и брат его Будивидъ (Буивидь)”. Карамзїн прим. 176 (c.75) висловив здогад, що Буивид одна особа з Витенем, і се було повторено иньшими (Фойґтом, IV c. 3, Даниловичом Skarbiec І c. 118, Іловайским II c. 538). Але воно зовсїм не правдоподібно. Далеко більше правдоподібности в тім, що Будивид (сю форму в такім разї треба рішучо вибрати) виступає як rex Butegeyde в грамотї ливонського маґістра з р. 1290, виданій у Фойґта Codex diplom. Prussiae II c. 26. В сїй грамот їмаґістр закликає пруських рицарів до нападу на Жмудь, тим часом як сам він разом з тим має ударити на terram regis Butegeyde. 3 сього виходить, я думаю, не те що Butegeyde був князем жмудським, як думав Фойґт (IV 50), а може як раз — що він не був жмудським князем, а княжив над иньшими литовськими землями, як і Будивид волинського лїтшписця. Більш гіпотетичне зближеннє сього імени ще з Путувером, батьком Гедимина (Тепен в Scr. rerum Pruss. І c. 146, Ґонсьоровский в збірнику статей петерб. академії про останнїх галицьких князїв c. 69-70).



    34) В науковій лїтературі се оповіданнє про Вида і його здобутки в Київщинї досї не мало щастя: не було близше розібране. Див. мою Історію Київщини c. 472; побіжна вказівка у Дашкевича ЗамЂтки c. 40.



    35) Ширша русько-литовська лїтопись оповідає (c. 5-6), що князь Скирмунт син Мингайла (по її баламутній ґенеальоґічній хронольоґії се припадало-б ще на кінець XII і початки XIII в.!) опанував з початку Туров і Пинськ, потіс Мозир і Сїверщину. Тут інтересний звязок прилучення Мозирщиини з прилученнєм Турово-пинщини до Литви. Як би оповідання сеї лїтописи не були так безмірно баламутні, з сього оповідання можна б виводири, що колишнї заприпетські волости Київа були прилучені до в. кн. Литовського разом з турово-пинськими землями. Але лїтописне оповіданнє занадто непевне, аби на нїм оперти того рода вивід.



    36) Т. III 2 c. 172-3.



    37) Супрасл. л. c. 55.



    38) Pomniki c. 15-6. Оповіданнє се було використане й спопуляризоване Стрийковским в його Sarmatiae descriptio, виданім під іменем Ґванїнї, і потім в Kronika Polska, litewska. В обох обробленнях він пробував датувати се оповіданнє (в Descriptio 1304 р., в Хронїцї 1320-1), а в другій додав до нього ще й цїлий ряд нових подробиць. Відси перейшло воно й до ріжних наших компіляторів: так, на оповіданню Descriptio опираєть ся Густинська компіляція, на Хронїцї Синопсис.



    Становище сучасної науки супроти волинської части сього оповідання — про те як Гедимин забрав Володимир і Луцьк, вкпзане в т. III 2 прим. 13. Про київську частину див. прим. 2.



    39) nihil iuris ordo sibi reservaret apud Ruthenos, sed omnis Russia ad Letwinos deberet simpliciter pertinere — Scriptores rerum Pruss. II c. 80.



    40) Див. т. III 2 c. 125 i далї.



    Боротьба за Галицько-волинські землї: Революція й проголошеннє Любарта, його становище; пляни на Галичину Угорщини й Польщі, похід угорський і польський — реляція Казимира, оповідання Яна й Траски, дїйсний образ подїй 1340 р., умова Казимира з Дедьком, незалежність Дедька від Угорщини. Боротьба в 1341-5 рр.



    Становище Юрия-Болеслава до в. кн. Литовського було приязне. Юрий оженив ся з донькою Гедимина, а окрім того можливо, що то з донькою Юрия був оженений Гедиминович Любарт. Але се булло тільки помиреннє по недавнїм конфлїктї з Литвою. Властивим союзником литовським: Болеслав не був, його становище було лише нейтральне: разом з тим був він в союзї і з смертельним ворогом Литви — Прусією. Супроти сього двір Гедимина й у відносинах своїх до Юрия не мусїв себе чути звязаним, і в тій небезпечній боротьбі, яка уже за кілька років перед катастрофою зарисувала ся між Юриєм і його боярами, мігг зайняти становище таке, яке диктували йому власні полїтичні інтереси.



    В боротьбі боярства з Юриєм нї Любарт нї литовське правительство не брали явної участи — тільки зібрали овочі сеї двірської революції, коли вона вибухнула. Любарт, заздалегідь назначений боярами на наступника по Юриєви, був проголошений князем Волини й Галичини, прийнятий всею землею, то значить її правителями — боярами, і найбільша й найсильнїйша з спадкоємниць давньої Руської держави перейшла під власть литовської династиї. Се був великий здобуток, великий крок наперед на дорозї збирання українських земель, на яку вже перед тим ступили литовські князї. Але задержати в своїх руках сей набуток було далеко тяжше, нїж тільки взяти, і для того литовське правительство не мало досить анї сил, анї енерґії.



    В краю не виникло нїякої опозиції новому князеви. Бояре зістали ся дальше фактичнпми правителями його й держали ся солїдарно. На чолї управи Галичини став Дмитро Дедько 1), звісний нам уже з часів Юрия-Болеслава як найстарший в боярстві. В одинокій своїй (латинській) грамотї титулує він себее „управителем Руської землї” (provisor seu capitaneus terre Russie ) 2) і очевидно він був властивим головою Галичини, під чисто номінальною властию Любарта. Як уложили ся відносини на Волини, про се ми не маємо нїяких близших звісток, але очевидно — і тут мусїли роздїлити управу між собою бояре, зіставивши Любартови більше номінальну ролю. Тільки пізнїйша тяжка боротьба, з участию сил в. кн. Литовського, могла вплинути на збільшеннє значіння Любарта в землї, хоч сила боярства зістаєть ся тут, на Волини, великою й пізнїйше.



    Народні маси, відогравши ролю, яку їм піддало боярство в своїй боротьбі з Юриєм-Болеславрм, вернули ся до давнїйшої пасивности.



    Татарська орда, як зверхник Галицько-волигських князїв, також не робила клопотів. Взагалї значіннє сеї зверхности часто перецїнюєть ся в новійшій лїтературі, що йде за давнїми поголосками в сусїднїх з Галичиною й Волинею землях, як вони знайшли свій вираз нпр. у Ів. Вінтертурського: у нього татарські хани безпосередно роспоряджають галицько-волинськими землями, ставлять своїх намісників, побирають річну данину і т.-и. Такі погляди повторяють ся і у сучасних істориків 3), але в дїйсности участь Татар в полїтичнім житю галицько-волинських земель була дуже мала, й нема нїяких слїдів, аби вони займали ся близше тутешнїми змінами в особах князїв, затвердженнєм нових князїв і т. и. Тому не маємо повода думати, що посадженнє Любарта стало ся з якоюсь більш реальною участию тодїшнього хана Узбека. Аое певні форми ввічливости зі сторони Любарта можна вповнї припускати, і нема сумнїву що татарським правительством Любарт був признаний як законний князь галицько-волинський: хан Узбек і його наступники підтримують його против иньших претендентів.



    Такими претендентами виступили Угорщина й Польща.



    Вище вказав я на факти 4), які приводять нас до здогаду, що ще за житя Юрия-Болеслава, Казимир, роздражнений ворожою полїтикою галицького князя, а заразом осьмілений його конфлїктом з боярами, війшов у порозуміннє з Угорщиною що до спільної полїтики на Руси. Польсько-угорський трактат 1339 р. зробив компроміс історичних претензій Угорщини на галицькі землї з плянами Казимира, і в дусї пізнїйшого трактату 1350 р. правдоподібно було рішено, що угорський король позволить Казимиру здобувати Галичину, буде йому помагати завойовати її, й полишить у його володїнню до його живота. (Заразом угорський королевич признавав ся наступником Казимира в Польщі, коли б Казимир не лишив по собі синів, і в такім разї Галичина разом з Польщею мала перейти до нього). Загостреннє внутрішнїх відносин в Галичинї й перспектива боярського повстання против Юрия могли спонукати Казимира завчасу до приготовань до походу на Галичину і до зазиву, щоб і угорський король піддержав його воєнні заходи. І на першу вість про траґічну смерть Юрия-Болеслава оба королї висилають свої віыська в Галичину.



    На жаль, в сїм першім епізоді боротьби за Галицько-волинські землї зістаєть ся багато суперечного й неясного. Тим часом вияснити по можности сей епізод, супроти того значіння, яке йому звичайно надаєть ся, дуже важно. Тому спинимо ся на нїм трохи близше.



    Про похід угорського короля ми маємо досї тільки припадкову згакду в однім угорськім документї. Се судовий акт, виданий 14 мая 1340 р. надвірним судєю угорського короля, де сей судя за королївським наказом відкладає речінець процеса між двома шляхтичами наслїдком того, що одна з сторін під час того речінця була в походї на Русь (in Rutheniam) „з воєводою Вілєрмом” 5). З того бачимо, що в першій половинї мая угорське військо було в походї на Галичину.



    Що Угорщина дїйсно виступила тоїд против Галичини, потверджуєть ся й тим, що Татари, спроваджені Дедьком для оборони від чужих претанзій, пограбували потім не тільки Польшу, але й Угорщину. Про результат сього угорського походу на Галичину нїчого не знаємо. Судячи тільки з сеї остатньої обставини — татарської пімсти, мусимо думати, що похід сей не був перерваний: Угри дїйсно були в Галичинї. Над результатами польсько-угорської кампанії взагалї застановимо сф низше.



    Про похід Казимира говорять кілька сучасних і пізнїйших джерел. Кілька сучасних хронїстів з дальших західнїх земель згадали про похід Казимира з нагоди викликаного ним сильного татврського набіга на Угорщину й Польщу. Се швайцарський монах Іван з Вінтертуру (Vitoduranus), Іван абат віктрінґського манастиря (в Карінтії), пражський канонїк Франтішок. Їх оповідання короткі й досить подібні, хоч і не залежні від себе: очевидно, вони опирали ся на загальній чутцї, що розширила ся в сусїднїх землях. 6) Згадавши про смерть Юрия-Болеслава наслїдком вчинених ним образ релїґійному пгчутю Русинів, вони кажуть, що Казимир схотїв пімстити ся за Юрия-Болеслава як за свого шваґра (і Казимир і Болеслав були оженені з доньками Гедимина), спішно напав на Галичину, попустошив її і з великою здобичою вернув ся назад, а Татари пімстили ся за се нападьм на землї польські й угорські. Таким чином сї звістки не надають нїякого більшого значіння Казимировому походу: се похід обчислений на здобич, на грабованнє, не більше. І при тім є мова про похід тільки оден.



    Инакше говорять джерела польські. Маємо їх кілька, з ріжних часів.



    Насамперед маємо реляцію самого Казимира до папи, тільки не в повній її основі, а переказаний зміст її в папськім листї дь краківського епископа з 29/VI. 1341 р. Як видко з сього листа Казимир доносив папі, що вражений убийством Болеслава та латинників побитих підчас повстання на Руси, та бажаючи пімстити ся за обиду католицтву, він рушив з військом на Русь, аби звоювати (expugnaturus) собі сей нарід. Він починив там великкі спустошення (тут в документї прогклина); але старший (capitaneus) сього народу звернув ся до хана Узбека — бо йому ся земля підвластна, — і привів на Казимира велику силу Татар, а окрім того упросив хана вислати превелике татарське війсоко на спустошеннє Польщі. Казимир, не маючи помочи від сусїднїїх католицьких володарів, до котрих звертав ся, а зваживши всї обставини, особливо, що той старший і нарід зачвляли охоту піддати ся роспорядженням і бажанням Казимира, він уложив з тим старшим і тим народом певну угоду, вимовивши собі службу і послушність їх в певних розмірах. Між иньшими точками умови Казимир присяг, що буде мати в своїй опіцї того старшину й народ і заховає їх при їх обрядах, правах і звичаях 7).



    Так звчуить ся Казимирова реляція в папськім переказї — я старав ся можливо докладно передати її зміст. Перше нїж забрати ся до її аналїзи, ми мусимо відповісти на питаннє — чи можлива взагалї критика сеї реляциї? Подаючи її, Казимир просив від папи діспензи від тієї своєї присяги на захованнє руських „обрядів, прав і звичаїв”. В сучасній лїтературі піднесена була гадка, що таке прошеннє діспензи не могло містити в собі нїякої неправди — инакше діспенза була-б не важна, отже ми мусимо вповнї вірити Казимировій реляції 8). Але таке становище було б дуже наівне: рчі очевидна, що такі прошення, як і всякі иньші, стилїзували ся так, аби можливо ослабити евентуальні арґументи contra і піднести арґументи pro. З рештою, як пткаже аналїза, в реляції сїй є й виразні помішання або непевности,



    Насамперед в своїм представленню Казимир вяже до купи факти і з свого походу, і значно пізнїйші — як зимовий нахід Татар на Польщу, котрого він під час свого походу не міг предвиджувати. По друге — незвичайно ударяє в очі, що стягнувши Татар до помочи й маючи плян навести їх на Польщу, Дедько й иньші Русини заразом укладають таку згоду з Казимиром, де признають себе його підданими, і тільки застерігають захованнє свого обрряду, прав і звичаїв. Далї, як би Казимир заприсяг тільки се, то й діспензи б не потрібував, бо як то признають йому всї, він зовсїм не показав у своїй пізнїйшій полїтиці охоти ламати руські „обряди, права й звичаї”. Очевидно, він присяг на щось иньше, і тепер його реляція старала ся його ролю представити в лїпшім сьвітлї. Бо прецїнь як би то виглядало сказати, щь вибравши ся з заміром підбити сбі тих схизматиків — убійників Болеслава, Казимир під татарською грозою опинив ся в такій дурній ситуациї, що мусїв вирікти ся всяких претензій на Галичину? А що Казииир дїйсно попав був у великий перестрах, доводить иньша папська буля, з 1 серпня, видана також у відповідь на реляцію Казимира, вислану, видко, десь в початках липня: Казимир доноаив, що в короткім часї надїєть ся ведикого татарського находу і просить помочи папи та иньших католиків, тож папа поручив епископам голосити в Польщі, Угорщинї й Чехії хрестоновний похід на Татар 9).



    Такі непевности виринають при аналїзї Казимирової реляції. Що правда, ми маємо иньше оповіданнє, яке дуже близько сходить ся з Казимировим. Се оповіданнє (принявши, що воно автентичне) 10) іде від Яна з Чарнкова, архідиякона з Ґнєзна, польського підканцлєра в остатнїх лїтах житя Казимира й пізнїйше. Ян также каже, що Казимир, бажаючи пімстити ся за свого шваґра, з великим військом пішов на Русь, і руські бояре, не можучи йому противити ся, піддали ся Казимиру та признали його своїм володарем; але „негодивий пан Датко, воєвода перемишльський”, з якимсь Данилом de Ostrow потайки, без відомости иньших руських бояр, удали ся до хана, й той вислав військо, поручаючи йому разом з Русинами попустошити Польщу 11).



    Як бачимо, хоч в де чім се оповіданнє ріжнить ся від Казимирового, але в головнім сходить ся зовсїм: Казимирів похід приводить до підданства йому Галичини, потім згадуєть ся татарський напад на Польщу, але не сказано, аби він щось змінив в результатах Казимирового походу, так що виглядає, нїби не вважаючи на сей напад Галичиоа й далї зістала ся в польськім підданстві. Коли одначе пригадаємо собі,щ о оповіданнє се виходить від польського підканцлєра, а той мусїв знати реляцію Казимира папі, то ся подібність знайде своє зовсїм природне розвязаннє: Ян опер ся в головнім на реляції самого Казимира, бо поминути її, як урядового джерела, не мав причини. Але сам він, видко, не подїляв сеї звістки про підданство Руси Казимиру в 1340 р., бо трошки низше 12) каже, що спадщиною Юрія-Болеслава (ducatum Russiae) володїв Любарт аж до р. 1349, коли Казимир позабирав у нього переважну частину тих руських земель 13).



    Лишаєть ся ще третє польське сучасне джерело: Малопольська лїтопись, чи властиво кінцева записка одної з її верзій — т. зв. хронїки Траски 14). Вона рішучо ріжнить ся від усїх иньших оповідань тим, що тим часом як всї иньші говорять лише про оден похід Казимира, вона — і тільки вона, говорить про два походи: Казимир на вість про смерть Болеслава коло великодня (16/IV), з малим військом, іде на Русь, нападає на Львів і спаливши замок забирає з собою „Christianos et mercatores” (читати мабуть треба Christianos mercatores, себто чужоземних купцїв-катооиків), з їх родинами, що були сховались у львівськім замку (очевидно — зі страху перед Русинами). Забирає ще велику здобичу — скарб давнїх князїв, між тим кілька золотих хрестів, оден з них з великим куснем Христового хреста, далї дві дорогоцїнні корони, дорогоцїнну туеїку й крісло прикрашене золотом. З сею здобичею вертаєть ся Казимир до дому. Потім тогож року коло св. Івана (24/VI) він іде знову на Русь, уже з великим військом — з 20.000, нищить кілька за
    Страница 3 из 65 Следующая страница



    [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 60] [ 60 - 65]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.