1444 р. в битві під Варною пропав безвісно король Володислав. Його нсступником, розумієть ся, мав бути Казимир, і супроти напружених відносин до нього польські пани опинили ся в досить трудній позиції. На першім зїздї вони попробували іґнорувати все попереднє, й саме великокняже становище Казимира, та покликали йог опросто яко престолонаслїдника, аби взяв на себе реґенцію в Польщі, поки прийдуть докладнїйші вісти за Володислава. Але Казимир збув се ріжними вимівками. Тодї прийшло нове посольство, що просило його вже на королївство — коронуватись на польського короля. Казимир знову вимовляв ся; заявляв, що він задоволений великим князївством, при тім підчеркував, що віп був не намісником польськимм в Литві, а правдивим вел. князем. Але заразом давав зрозуміти, що він не позволить на польського короля вибрати кого иньшого, а не його.
Польські пани, збентежені катастрофою, мусїли формально випрошувати Казимира у Литвинів, й сї, видко, того й чекали. Розумієть ся, з державного становища вел. князївства було б лїпше, як би Казимир зовсїм вирік ся польської корони йсправдї задоволив ся вел. князївством. В такім разї з вибором иньшого польського короля, з иньшої династиї, самостійність вел. князївства була б забезпечена від польських претензій. Але так радикально поставити справу в литовських кругах не відважились. Може сам Казимир особисто не хотїв упустити польської корони, і литовські пани не мали сумлїння впливати на нього в сїм напрямі, а найважнїйше те, що литовські правителї самі не хотїли розривати звязку Польщі й Литви, хотїли тільки забезпечити литовську автономію й полагодити польсько-литовські спори по своїй мисли, користаючи з сеї нагоди. Тому вони не противили ся коронації Казимира на польського короля, тільки при сїй нагодї хотїли дещо виторгувати вію польських панів, і для того протягали, впливаючи в сїм напрямі на Казимира. Не забудьмо, що Казимира окружали пани литовські, котрим, яко католикам, унїя з Польщею давала привілєґіоване становище в в. кн. Литовськім і перевагу над руськими князями; тому розривати з Польщею було не в їх інтересах. Виховавши ж Казимира під своїми впливами, вони могли тїшити себе надією, що він і на польськім престолї зістанеть ся під їх впливами, і вони через його впливатимуть і на польську полїтику. Се може вповнї витолкувати їх поїтику, дарма, що з державного становища в. кн. Литовського вона мала як найгірші наслїдки 1).
Ще кілька місяцїв прийшло в безплодних пореговорах — Казимир відтягав ся. Польські пани, щоб настрашити Казимира, виступили з вибором на короля Болеслава мазовецького. Ся кандидатура загрожувала й відносинам литовським, би Болеслав, ставши польським королем, без сумнїву підтримав би претензії свого свояка Михайлушка на литовський престіл. Тому довершений весною 1446 р. умовний вибір Болеслава — на випадок, як би не згодив ся Казимир, мусїв зробити, своє вражіннє в Литві, не тільки на самого вел. князя. На зїздї в Берестю, в вереснї 1446 р. литовські пани виступили нарештї з своїми вимогами. Вони жадали привернення до в. князївства Поділя й забезпечення йому Волини, разом з спірними територіями (Олесько, Лопатин, Ратно, Ветли). Другим постулятом було перетворенє унїонного звязку в простий зачіпно-відпорний союз в. князївства з Короною, то значить — признаннє обом державам рівного значіння, скасованнє всякої залежности вел. княэївства від Ктрони, всякої державної опіки Польщі над Литвою 2).
Що з тими постулатами стало ся, лишаєть ся неясним. Длуґош оповідає, що польські відпоручники мали порученнє, або не брали на себе нїяких обовязків перед станами в. кн. Литовського, і підчас сього зїзду встигли намовити Казимира поки що не ставит игостро справи з типи литовськими постулятами, а прийняти насамперед корону. Мовляв потім він сам, будучи королем, зможе помисли своїй порішити сї справи, — як Ягайло то робив. І Казимир згодив ся на се. Так каже Длуґош, що до недавна був одиноким джерелом в сїй справі. Та новійшими часами віднайшов ся фраґмент, чи властиво витяг з грамоти, з титулом: „Угода Литвинів з Польською короною, уложена кор. Казимиром у Парчові”. Тут Казимир, титулуючи себе уже польським королем, уставляє відносини Литви й Польщі по мисли литовських жадань і признає в. князївству ті спірні території. З тої нагоди висловлена була гадка, що маємо тут правосильний акт, виставлений Казимиром за згодою польських відпоручників і ними контрасіґнований, а по просту замовчаний Длуґошем. На підставі, мовляв, сього акту згодив ся Казимир прийняти польську корону, — отже литовські пани пустили Казимира, тільки діставши від польських відпоручників фгрмальне забезпеченнє своїх бажань 3).
Одначе так катеґорично того сказати не можна, і при сучаснім станї наших джерел справа лишаєть ся неясною. Безперечно, Длуґош, як сучасник тих завзятих спорів, що вели ся на сїм ґрунтї потім між панами литовськими й польськими, в сїй справі тенденційний. Він міг не одно осьвітити в користь своєї партії, так що на повність і докладність його оповідання не можна покластись. Але й робити якісь певні виводи на підставі згаданого документу, в тій формі якій його маємо, не можливо: приходить ся вірити на сово тій надписи над фраґмениом, не знати ким і коли зробленій. Тим часом в дїйсности міг се бути тільки плян грамоти, або проєкт предложений до підписи польськими відпоручниками, а ними не прийнятий 4). Міг сю грамоту видати Литвинам і сам Казимир, як своє обовязаннє супроти них, без участи Поляків.
Інтересний сей документ в усякім разї з того погляду, що показує дезідерати литовських панів, і з сього боку він згоджуєть ся зовсїм зі звістками Длуґоша про діскусії на пізнїйших литовсько-польських соймах. Можна на певно прийняти ще й те, що Казимир сам в усякім разї прийняв на себе обовязки в сїм напрямі перед лиотвськими панами. Обовязаннє привернути Литві границї з Витовтових часів було внесено і в загальний привилей станам в. князївства, виданий Казимиром весною 1447 р. 5).
Але сповнити сї обіцянки вийшло далеко тяжше нїж дати. Скінчило ся на тім, що Казимир, звязаний тими своїми обіцянками, даними литовським панам, не схотїв потвердити привилеїв станів польських, поясняючи, що не може сього зробити, поки не будуть сповнені бажання в. князївства. На більш активну ролю він не здобув ся. Навіть коли Фридр. Бучацкий, тодїшний подільський староста, саме на початках пановання Казимира в Польщі захопив сусїдню частину литовського Поділя (Межибож, Хмельник, Караул) — Казимир не здобув ся на якийсь енерґічний виступ, хоч се було по просту провокацією супроти литовських жадань і даних Казимиром обіцянок. Він тільки „гнівав ся” на Бучацкого 6).
Правда не більше енерґії показали й стани в. кн. Литовського.
З своїми жаданнями виступили вони перед Поляками уже на першім спільнім зїздї станів коронних і в. князївствва в Люблинї в маю 1448 р. Домагання свої поставили вони в дусї тої берестейської грамоти; аби формула унїї була змінена в значінню рівноправного союзу 7), і аби в. князївству було вернене Поділє та спірні волинські округи (Олесько, Лопатин і ин.). Але на се Поляки, як каже Длуґош, винайшли дуже простий і делїкатний вихіщ в дусї унїї 1385 р.: нехай всї землї вел. князївства прилучать ся вповнї до Польщі, тодї, мовляв, усякі спори й рахунки зникнуть. Се було, розумієть ся, цинїчною іронїєю, але на неї литовські пани, як каже Длуґош, відповіли тільки проханнями, аби сповнено їх бажання, бо вони не годять ся на скасованнє державного становища вел. князївства. Польські пани відкинули їх прошення: вказали на акт унїї 1385 р. та доводили, що Поділє від часів Казимира В. все належало до Польщі. Були се арґументи важні більше для Длуґоша, як для литовських панів: акту 1385 р. литовські пани не вважали для себе обовязковим, як то зазначив і Длуґош, оповідаючи про переговори в 1451 р., а вартість другого арґументу — про стару приналежність Поділя до Польщі ми теж знаємо. Але Поляки мали переконаннє, що забили баки Литві основно. „Бояре литовські, вислухавши се й переконавши ся, що бракує їм правди, перестали говорити й допоминати ся Поділя”, наівно кінчить своє оповіданнє Длуґош 8).
Сї перші пересправи були взірцем для всїх пізнїйших. Вони відновили ся на зїздї 1451 р., де Литвини між иньшим доводили, що унїонні акти, видані самими великими князями, не важні й не обовязують їх, бо видані без участи станів в. князївства. Потім переговори вели ся знову на зїздї 1353 р. 9). Сторони дебатували, а Поляки лишали ся beati possidentes. Коли вірити Длуґошеви, то вже по першім зїздї всї розважнїйші литовські сенатори прийшли до переконання, що з тих жадань нїчого не буде і більше для принціпу поновляли сї переговори. І се не виглядає неправдоподібним.
Таку податливість литовських панів треба перед усїм толкувати тою загальною вище вказаною нерішучістю литовських сенаторів в справі унїї — що вони вважали звязок з Польщею потрібним в своїх інтересах. Мали своє значіннє також і впливи Казимира. Длуґош оповідає, як Казимир заспокоював польських сенаторів, запевняючи їх, що стоїть по їх сторонї, але просить бути можливо толєрантними з Литвою, аби не загостряти відносин 10). По тім можемо міркувати, як лагодив він литовських панів. Тільки та було ріжниця, що на польських панів, з їх більшим призвичаєннєм до констируційних форм, Казимирові умовляння не мали нїякого впливу (та в дїйсности Поляки й не мали причин гарячитись, маючи в своїх руках спірні землї). А у Литви династичне почутє було ще сильне, престіж особи володаря великий, його особистий вплив майже не обмежений 11). Тому на Литву Казимирові накликування до лагідности, терпеливости мали рішучий вплив. Поляки ж, зміркусавши, з ким мають дїло, і супроти Казимира і супроти литовських панів ставили ся тепер рішучо й безоглядно.
До сих відносин підлила ще олїю справа Волини, виникши з нагоди смерти Свитригайла. Поляки, не зробивши для прилучення Волини нїчого по смеррти Жиґимонта, тепер дуже заметушили ся, коли рознесла ся звістка про хорлбу Свитригайла, й треба було чекати його скорої смерти. Волинь вони уважали своєю. Длуґош каже, що Свитригайло видав Полякам запись, де обовязав ся держати Луцьк в імени Корони й при смерти своїй передати його Польщі: тим мовляв титулом він мав до своєї смерти маєтности в Галичинї. Провіиити правдивість сеї звістки не можемо, але, видко, в усякім ркзї польські пани на певність таких обіцянок Свмтригайла не покладались. В вереснї 1451 р. перед Казимиром ставили ся відпоручники польських сенаторів і поручали йому, аби зайняв ся волинською справою та допильнував прилучення Волини. Инакше вони грозили конфедерацією: шляхта польська сама збереть ся й силою забере Волинь. Длуґош, що сам був між тими відпоручниками, додає, що сенатори брали то на себе, що піддержать сю справу оружно, а від короля тільки жадали щирого поступовання (purw mens) 12).
Але в тім то й була трудність для Казимира. Як ми знаємо, Свитригайло давно вже признав себе васальом в. князївства, і в вел. кн. Литовськім нїхто й гадки не мав, щоб по його смерти відступити Волинь Коронї. Коли тепер Поляки зажадали від короля, аби допильнував інкорпорації Волини, Казимир вибрехав ся, збувши їх запевненнями, що в волинській справі прияє Коронї, але просить нїчого не зачинати в сїй справі, аби не дражнити Литви, щоб не збунтовалась 13)
Відповідно до срї рецепти польські пани не рушають волинської справи на литовсько-польськім зїздї в Парчові, в осени 1451 р. Але за кілька місяців Свитригайло умирає, і Волинь переходить до вел. князївства. Длуґош оповідає, що Литва закупила Свитригайла дарунками і обіцянками (не знати, що вже могла вона обіцяти чоловіку на смертельнім ложі!) і він перед смертю наказав передати Луцьк Литві. Ще за житя його прибув на Волинь кн. Юрий пинський, Радивил і Юрша з військом, аби обсадити волинські замки, й перейняли Волинь на ве.л князївство з смертию Свитригайла, що стала ся 10 лютого 1452 р. 14). Старий провідник автономістів вел. князївства лишив ся в тім вірним собі до смерти!..
Вість про прилученнє Волини до в. кн. Литовського, як треба було й сподївати ся, незвичайно подражнила Поляків. Особливо ярила ся малопольська шляхта, з своїм провідником еп. краківським Зб. Олєснїцким. Скликано було в сїй справі кілька зїздїв — в Кракові, Сендомирі, Львові. Загал стояв за тим, аби зараз іти походом і відберати Луцьк орвжно. Казимир пробував лагодити сей запал, але його поводженнє в сїй справі було за надто двозначне, аби його намови могли заспокоїти когось в Польщі. На закиди шляхти йому приходило ся толкуватись тим, що литовські пани його не слухають і роблять на перекір! Ухвалено було вже, аби шляхта земель Сендомирської, Люблинської й Галицької Руси рушила для оружної окупації Волини. В в. кн. Литовськім також ладили ся до оружної оборони своїх прав. Та загамували війну польські пани, щ ошукали ласки у короля для своїх особистих справ — так толкує се Длуґош. Воони потрапили здержати похід 15).
За всїм тим роздражненнє на короля було дуже велике. Приходило до прикрих сцен від провідників шляхетської опозиції. Нарештї справа скропила ся на потвердженню коронних привилеїв, яке Казимир стільки лїт протягав, покликуючи ся на свою присягу станам в. кн. Литовського. Справа ся вже й перед тим дуже дражнила шляхту, тепер же зібрала громи на голову Казимира. На колїнах випрошував ся він перед паеами від потвердження. Нарештї мусїв пообіцяти, що потвердить на другий рік, бо заносило ся на формальне повстаннє 16).
Примітки
1) Про сей епізод чимала лїтература вказана в прим. 37.
2) Длуґош V c. 26-7, 141. Codex epist. saec. XV т. III ч. 5.
3) Таку гадку про ексцерпт висловив пок. Лєвіцкий в згаданій розвідцї. В історіоґрафії вона була одначе прийнята досить скептично (див. нпр. Dobrzynski Dzieje Polski І с. 58). Дїйсно Лєвіцкий в своїй арґументації дещо пересолив; так він задає Длуґошеви брехню на тій підставі, що польські відпоручники в своїм salvus conductus для Казимира згадують про свою plena et omnimoda potestas, тим часом як Длуґош каже, що польські пани не позволили їм приймати нїяких обовязань: арґумент contra, розумієть ся, зовсїм слабкий. В оцїнцї обставин перецїнює Лєвіцкий шанси Литви в берестейських переговорах: Поляки мали вже на Казимира дуже сильну погрозу — вибір Болеслава. Слова акту 1499 р. (Dzialynski Zbior praw. litewskich c. 76), де Лєвіцкий бачив натяки на акт 1446 р., треба скорше розуміти про давнїйші акти, де йшла мова про інкорпорацію й залежність вел. князївства від Корони. Уважаючи виводи Лєвіцкого занадто катеґоричними, одначе не можемо безоглядно опирати ся й на самім оповіданню Длуґоша, як зробив Любавский, відкидаючи виводи Лєвіцкого в своїй роботї про литовський сойм (c. 114-5): в сучаснім станї науки се був би рішучо — крок на зад.
4) Сей погляд прийняв і Прохаска в своїй розвідцї.
5) Codex ер. saec. XV т. III c. 12 § 13 ( — ).
6) Длуґош V c. 38.
7) Gravarentur, ex his praesertim verbis, ubi Wladislaus rex Р. et Alexander m. Lith. dux omnes terras Lithvaniae et Russiae regno Poloniae perpetuo scribunt se incorporasse, univisse, et appropriasse, — petentes, ut verba huiusmodi ex literis inscriptionum tollerentur, ne praelatos, principes et barones Lithuaniae declararent regno Poloniae perpetuo esse obnoxios et quldammodo inferiores et subiectos (Длуґош). Пор івняти слова грамоти 1446 р.: in fraterna caritate... confederamus, complicamus, componimus et liga perpetua coopigamus, ut qui amicus esset Polonis, erit et Lythvanis et e contra.
8) Длуґош V c. 46-8. Арґументацію польських панів з 1448 р. в справі Поділя пробував недавїми часами відживити др. Прохаска в своїй розвідцї Podole lennem korony; але що можна дарувати полїтикам XV в., тяжко переносити в науку в наших часах.
9) Длуґош V c. 80, 95, 135. Кореспонденція про сї зїзди (меньше інтерсна) в Codex ер. saec. XV т. І 2, ч. 107, 109 і 125.
10) Длуґош V c. 46, 91, 96.
11) Прояви сих прикмет будемо ще далї стрічати аж надто виразні.
12) Длуґош V c. 90-1.
13) Приймають навіть, що Казимир ще в 1450 р. забезпечив Волинь в. кн. Литовському, прийнявши присягу від луцького старости Шиловича, що він буде держати Луцьк „къ великому княжьству Литовскому” — Stadnicki Synowie II с. 202, Саrо IV с. 441, пор. Любавскій Обл. дЂленіе с. 42. Присяжна грамота Шиловича (видана в Актах Зап. Р. І ч. 53) не має дати, але тому що вона прилучена до надання Шиловичу маєтностей на Волини з 24/VII 1450, кладуть і її на тойже час. Але в 1451-2 рр. луцьким старостою був не Шлович, а Немира. Він підписаний з сим титулом на грамотах Свитригайла 1451-2 рр. — Arch. Sang. I ч. 47, 48, 49. З тої причини, очевидно, надїляє його Казимир наданнями на початку 1452 р., щоб до себе прихилити (Arch. Sang. І ч. 50). І він дїйсно передав Луцьк литовським панам — Длуґош V ч. 104. Натомість Шилович був старостою володиминським в 1460-х рр., потім маршалком Волинської землї, й на уряд луцького старости міг поступити хиба пізнїйше. Його присяжна грамота з луцького староства належить до остатнїх лїт Казимира, як то вказує й обовязаннє — передати Луцьк тому з Казимирових синів, який буде в. князем литовським. Волььф (Senatorowie c. 22) кладе її на р. 1480, але близших мотивів не подає.
14) Длуґош V c. 104-5.
15) Ibid c. 106-7.
16) Ibid. c. 107,109-112,115. Про попереднї переговори про потвердженнє коронних привилеїв — ibid. 38, 70, 86. Первісний проєкт потвердження, виладжений ще 1447 р, див. Codex ер. saex. XV т. III ч. 13.
Справа унїї і влучення українських земель до Польщі за Казимира і Олександра: Ослабленнє напруження, литовське фрондованнє на Казимира, жаданнє осібного вел. князя, Казимир утихомирює литовських автономистів, становище Литви в Пруській війнї і литовські претенсії до Польщі, польско-литовські відносини в останніх лїтах Казимира, розірваннє унїї.
Ся буря, викликана волинською справою, як то часто буває, прочистила атмосферу й спожила нагромаджену електричність. Щоб не протягти далї справи з потвердженнєм привилеїв, Поляки на спільнім литовсьао-польськім зїздї в Парчові, в червнї 1453 р., розмірно здержливо виступали в волинській справі. Вони жадали полюбовного суду перед Казимиром, папою або котримсь европейським володарем, инакше грозили, що відберуть Волинь оружно при першій нагодї (tempore opportuno). Відпоручники в. кн. Литовського запропонували на судю татарського хана, але Поляки на нього не пристали. З свого боку й Литвини, маючи против себе польські претензії на Волинь, ще слабше, нїж давнїйше, виступали з своїми дезідератами в справі Поділя й змінення формули унії. Роздражненнє було велике, але обопільні претензії, стрівши ся, до певної міри знейтралїзували себе 1).
Казимир по остатнїй бурі рішучо капітулює перед Поляками: потверджує коронні привилеї, з деякими дрібними застереженнями, пускає в непамять свої приречення панам в. князївства, й від сього часу іде вповнї за польською полїтикою. Чи був се у нього сьвідомий полїтичний плян, як припускають часто новійші історики, чи простий брак витрівалости й характеру ,се трудно осудити. Нема сумнїву в кождім разї, що на ослабленнє напруження в Польщі й зближеннє Казимира до польської суспільности дуже сильно вплинули тодї пруські справи: повстаннє пруських міст і станів против рицарів, підтримане Польщею, й війна, що виникла наслїдком того, а мала характер національної боротьби Поляків з нїмецькими рицарями й закінчила ся підданством рицарів Польщі та прилученнєм західньої Прусії до Корони.
Напруженнє між Литвою й Польщею одначе тільки ослабло, а не зникло. Наскільки не вірно дивили ся на себе обидві сторони, показують такі факти, як обвинувачення Литвинів у Польщі, що вони напускають Татар на коронні землї, а з литовського боку нпр. жадання поруки безпечности для литовських відпоручників, коли вони виберали ся на польсько-литовські зїзди, або поголоски, що Поляки хочуть Литвині
Страница 32 из 65
Следующая страница
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 26 ]
[ 27 ]
[ 28 ]
[ 29 ]
[ 30 ]
[ 31 ]
[ 32 ]
[ 33 ]
[ 34 ]
[ 35 ]
[ 36 ]
[ 37 ]
[ 38 ]
[ 39 ]
[ 40 ]
[ 41 ]
[ 42 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 65]
