видала Литва Москві свого иньшого союзника-васаля, тверського князя. Коли Москва пішла війною на тверського князя за те, що він відновив свіы давнїй союз з Литвою, Казимир не поміг йому зовсїм, і 1484 р. Твер муїла покорити ся Москві й вирікти ся союзу з Литвою. Колиж потім, під впливом роздражнення на московські утски, тверський князь сю умову нарушив, — се привело слїдом до формального прилучення Тверської землї до Москви (1485 р.). Рязанська земля в 1480-х рр. теж перейшла під фактичну управу московського князя (а формально прилучена була в 1506-1521 рр.).
Таким чином в остатнїй четвертинї XV в. Московська держава присунула ся під саму литовську границю. Всї посереднї землї були притягнені Москвою. Сей факт, в порівнянню з колишньою атракційною силою в. кн. Литовського на сходї, в землях давньої Руської держави, сам уже давав розуміти, що в становищі в. кн. Литовського стала ся якась дуэе важна й небезпечна для нього переміна. Нею було, як ми вже знаємо, перенесеннє центра ваги в державі з руського елєменту на литовсько-католицький і нахил сього литовсько-католицького елєменту в сторону Польщі. Наслїдком того був внутрішнїй розлом. Литовські пани тратять зрозуміннє й інтерес для східньої полїтики; для них, в їх боротьбі з руським елєментом навіть не зовсїм безпечним було розширеннє держави в сїм напрямі та зріст руських провінцій вел. князївства. Знов же руський елємент, в своїй бороотьбі з литовським і в своїм огірченню на нього, починає звертати очі в московський бік, подумуючи над можливістю помочи звідти. Се ми бачили в змові 1481 р., побачимо знову, ще виразнїйше в повстнню Глинського. І силою своєї державної переваги та завдяки тому розломови в вел. кн. Литовськім, що полекшав її роботу, Москва починає притягати до себе сусїднї землї самого в. кн. Литовського.
І тут показчиком явила ся Чернигівщина — її північні, „верхівські” князївства. Сї князї й переходячи під зверхність в. князя лиоовського не зривали вповнї свєї залежности від Москви, ”служили на обидві сторони”. В остатнїй четвертинї XV в. вони зривають з Литвою і з своїми князївствами піддають ся Москві. Коли сей поворот почав ся, трудно означпти. Вже в 1470-х рр. бачимо деяких князїв Одоївських в підданстві Москви, тим часом як иньші Одоївські зіставали ся при Литві. В 1480-х рр. оден по другім починають переходити під московську зверхність князї Воротинські, Білевскі, далї, уже в 1490-х рр., Мезецькі, Трубецькі, Мосальські і т. и. 5).
Правительство в. кн. Литовського не хотїло приймати до відомости сих переходів, не звільняло сих князїв від присяги, і се вже одно приготовляло матеріал до конфлїкту з Москыою. Окрім того сї переходи одних князїв з даної родини й волости до Москви, тим часом як иньші князї сеї родини й волости лишали ся при Литві, приводили до великої замотанини, спорів і дрібної війни. За житя Казимира московське правительство не відважало ся брати в сїй пограничній війнї безпосередню участь, тільки напускало на в. кн. Литовське Кримську орду, а Казимир з свого боку старав ся відвдячити ся заволзькою Золотою ордою, — тільки та в тім часї уже зовсїм підупала. По смерти Казимира Москва виступає вже більше виразно й починає брати участь в сих пограничних війнах, хоч війни не проголошує. Уже на самім вступі Олександрового князювання (1492 р.) московські війська зруйновали пограничні городи в. кн. Литовського: Любутськ, Мценськ, Мосальськ, Хлїпень і Рогачів. Зимою 1493/4 р. московські воєводи „съ многою силою знову ходили на чернигівські й смоленські границї”, на Мезочськ, Серпейськ, Опаків, „гради взяша, а села пьвоєваша”, а на смоленсьікм пограничу взяли Вязьму 6).
Значіннє сих кроків московське правительство не забарило ся пояснити. Висилаючи на початку 1493 р. посолтство до Олександра, Іван в перше для зносин з вел. кн. Литовським ужив собі титулу „государь всея Руси”. А коли литовське правительство закидало йому таке виступленнє від „старини”, московське правительство заявило, що в. кн. московський „нояины никотороє не вставилъ: чЂмъ єго Богъ подаровалъ, отъ дЂдъ и отъ прадЂдъ и отъ начала правой єсь уроженой государь всея Руси” 7).
Таке рішуче й многозначне виступленнє настрашило литовське правительство. Щоб обминути конфлїкт, виступило воно з проєктом оженити Олександра з Івановою донькою. Іван заявив на се свою згоду, але зажадав наперед уложення трактата між обома державами. Його дїйсно уложено, з початком 1494 року. Литва признала підданими в. кн. Московського тих князїв, що перейшли до нього з волостями: кн. Новосильських, Одоєвських, Воротинських, Перемишльських і Білевських, Мезоцьких і Говдиревських; але на далї обидві сторони оьовязували ся не приймати до себе служебних князїв другої сторони з їх волостями. За в. кн. Литовським лишив ся Любутськ, Мценськ, Серпейськ, Мосальськ, а Вязьма, Мезочськ, Серенськ, Козельськ лишили ся за Москвою. За нею ж признані її здобутки в сфері колишнього литовського впливу — Новгород, Псков, Твер, також і князївство Рязанське. Признано вел. князеви московському і його далекосяглий новий титул „всея Руси” 8).
По сїм Іван видав за Олександра свою доньку Олену, але сей шлюб не причинив ся до полагодження відносин обох держав. Навпаки, справа Олени привела до ще більшого роздражнення обидві сторони. Безконечні комплїкації виникли з релїґійної ріжницї супругів. Олену видано з тим, що вона мала задержати свою православну релїґію, і се викликало безконечні трудности на католицькім дворі Олександра, а за сї дрібниці раз у раз чіпляли ся загальнїйші справи: справа становища православної релїґії в вел. князївстві Литовськім взагалї, упослїдження руських елєментів, і т. и.
В 1500 р. переходить знову цїлий ряд князїв з вел. кн. Литовського до Москви, переважно з своїми державами й волостями. В литовських кругах толковано, що московське правительство само завязало зносини з ними й заохотило до переходу; в московських кругах пояснювано сї переходи релїґійними утисками, які мовляв дали ся в знаки й самій вел. княгинї Оленї. Початок зробив кн. Семен Більський, брат звісного нам Федора, з початком 1500 р.. Він прислав свого посла в Москву з скаргами на приневолюваннє православних до латинства в вел. кн. Литовськім 9) і з прошеннєм — прийняти його під московську зверхність з його „вотчиною” — князївством Більським (Біла, на смоленськім пограничу). Сей релїґійний повод (хто зна чи не інспірований самою Москвою) московське правительство признало за доста важний для порушення умови 1494 р.: кн. Семена прийнято під московську зверхність „съ отчиною”. Се було сіґналом: слїдом перехрдять кн. Хотетовські, Мосальські, бояре мценські з Мценськом, серпейські з Серпейськом, і також приймають ся московським правительством з того ж релїґійного поводу: „коли на нихъ такова нужа отъ нашего брата о греческомъ законЂ, и намъ ихъ какъ не пріимати?” 10).
Се була виразна й дуже небезпечна заповідь на дальше. Й дїйсно, се були тілько початки! Потомки московських еміґрантів князь Семен Можайський і Василь Шемячич з тих же релїґійних мотивів заявили свій перехід до Москви з своїми державами, які дістали їх батьки від Казимира: кн. Семен піддав Чернигів, Стародуб, Гомель і Любеч, кн. Василь — Новгород Сїверський, Рильськ „и со многими волостями”. Князї Трубецькі зголосили ся з Трубчевськом. Отже цїла Чернигівщина переходила до Москви. Іван постановив клепати зелїзо поки тепле — виповів війну Литві, мотивуючи все тим же релїґійним мотивом — „за християнство стояти, колко Богъ поможетъ”. Зараз вислано воєвод, і вони докінчили прилученнє Сїверщини: взяли Брянськ, Почеп, Радогощ, Путивль, приводячи людей до присяги; потім звернули ся на Смооенщину, взяли Дорогобуж і погромили литовське військо, приведене гетьманом кн. Конст. Острозьким.
Литовські круги огорнула панїка. Зараз розпочато переговори,- в них взяло участь також польське правительство, король угорський (Олександрів брат) і папа 11). Але в міру як зростав перестрах в литовських кругах, тим отвертїйш еі рішучійше виступав Іван. Те, на що натякав його титул „всея Руси”, розвиває в ін уже зовсїм недвозначно. Відповідаючи папі на його посередництво, він писав: „надїємо ся, папі добре відомо, що королї Володислав і Олександр мають дїдичні права від своїх предків на Польське королївство і Литовські землї, а Руська земля від наших предків, здавна наша отчина”; від претенсій на неї він, Іван, відступив був тільки на якийсь час, через шлюб доньки, а тепер хоче „за свою отчину стояти”. Підчас переговорів московські бояре, в відповідь на жаданнє литовських послів, аби Литві звернено забрані городи, заявили на останку, що про ті забрані міста не може бути й мови, а як в. кн. Литовське хоче прийти до добрих відносин з Москвою, то нехай віддасть і ті руські городи, які ще має! Се розумієть ся була тільки maaniere de parler, але вона дуже характеристична для ситуації 12).
Вкінцї стало на тім, що уложено перемирє на 6 лїт (1503-1509), на основві status possidendi. За Москвою зістав ся Чернигів, Новгород Сїверський, Путивль, Стародуб, Брянськ, Гомель, Мценськ, Дорогобуж — превелика територія з 319 містами й 70 волостями, в тім цїла давня Чернигівщина. Олександр вправдї сподївав ся, що принагідна хвиля дасть йому можливість вернути сї страшні втрати, але московське правительство навпаки страхало його ще дальшими претенсиями. Коли він весною 1504 р. намовляв Івана, аби вернув йому забране, бо йому шкода своєї „отчини”, Іван відповів на се, що і йому шкода своєї отчини, — тої що ще лишала ся при Литві: „не тільки то наша отчина — ті городи, що тепер у нас, а і вся Руська земля: Київ, Смоленськ і иньші городи, які він (Олександр) має у себе з Литовською землею, то за божею волею наша отчина — від наших предків”, а Олександрова отчина — Польща й Литва; Іван радить відступити Москві решту руських земель, а инакше, дає розуміти, між Москвою й Литвою не буде певної згоди 13).
Смерть Олександра дала привід до инакшого пляну. Новий вел. князь московський Василь Іванович писав до своєї сестри Олени, Олександрової вдови, аби рекомендувала його литовським панам на вел. князя й поручила ся за нього, що від ньоог не буде нїяких кривд латинській вірі, а ласка їм буде від нього ще більша як за Олександра. Проєкт сей був спізнений: Олена відповіла, що Олександр „поступив ся” вел. князївством Жиґимонту; але та згадка про латинську віру в пропозиціях Василя нам все таки інтересна: вона показує, як мало щирости було в тім запалї московських вел. князїв до православя, яким вони манїфестували ся, підпераючи руську іреденту в. кн. Литовського: православєм вони лише воювали на полїтичнім полї 14).
Жиґимонт на початках свого пановання думав скористати з того, що Москва була тодї сильно занята в східнїх (казанських) справах, і на початках 1507 р. проєктував війну з Московою та шукав з нею зачіпки. Але Москва встигла упорати ся з своїми східнїми справами, а тим часом повстаннє Глинського змусило Жиґимонта залишити всякі аґресивні пляни й думати над обороною.
Примітки
1) Умови сих князїв — Акты Зап. Рос. І ч.-33, Акты Археограф. экспед. І ч. 25, 26, див. також лист Витовта — Codex Vitold ч. 1298.
2) Codex Vitoldi ч. 1298, Skarbiec ч. 746, пор. Акты Зап. Р. I ч. 58.
3) Акты Зап. Рос. I ч. 50.
4) Новійший дослїдник, др. Папе, оправдуючи взагалї полїтику Казимира, старав ся довести, що Казисир не приняв на себе нїяких обовязків супроти Новгорода: звісна умова Новгорода з ним, мовляв, були тільки новгородським проєктом (Polska і Litwa гл. II). Але критика його поглядів вказали зовсїм поважні обставини, які промовляють против такого розуміння річи.
5) Воскр, лїтоп. II c. 178, 219, 225, 227, Памятники сношеній Москов. государства съ Польско-литов.-Сборникъ истор.общ. т. XXXV с. 3, 5, 40, 58, 81. Памятники снош. съ Крымомъ- Сборникъ т. XLI с. 318. Про сї переходи верхівських князїв і взагалї литовсько-московські відносини з загальних курсів — Соловйов т. V гл. 4, також Карповъ Исторія боротьби Московского государства съ Литовско-польскимъ, 1462-1508, Мва, 1867, Владимірскій-Будановъ Государство Московское и Литовское (київ. Универс. Изв. 1882), Papee Polska i Litwa, гл. VI і VII, Любавскій Областное дЂленіе с. 51 і далї.
6) Сборникъ т. XXXV c. 76-7, 104, 106-7, Воскр, лїтоп. II с. 225.
7) Сборникъ т. XXXV с. 80, 82, 106-7.
8) Сборникъ т. XXXV с. 125-133. Про шлюб Олександра з московською княжою спеціальна (більш компілятивна) праця: Е. Церетели Елена Ивановна в. кн. литовская, Спб., 1898.
9) „Что на нихъ пришла великая нужа о греческомъ законЂ: посылалъ деи князь велики Александръ къ своей великой княгини ЕленЂ о томь отметника православныа вЂры греческаго закона Іосифа владыку смоленскаго, да бискупа своєго виленского и чернцовъ бернединовъ, чтобы приступала къ римскому закону, да и къ княземъ рускимъ и къ виленскимъ мЂстичемъ и къ, всей Руси, которыє держать греческой законъ, а нудятъ ихъ приступати къ римскому закону” — Воскр. с. 238.
10) Воскр. лїт. (с. 239) розвиває се в таку відповідь Олександрови: „чтобы дочери єго Єлены... да и всей бы Руси, которыє єму служатъ, къ римскому закону не нудилъ, а учнешь нудити, а отъ той нужи пойдутъ къ намъ, и намъ ихъ пріимати и съ вотчинами, и стояти сколько намъ Богъ поможетъ” — Воскр. с. 239.
11) Характеристично, що так як Іван, і Олександр надавав сїй боротьбі характер релїґійний, з свого становища: він просив від Володислава помочи „для вЂры светоє христіанскоЂ”, насадженої на Литві за Ягайла: „тако бо отъ оныхъ лЂть ажъ до нынЂшнихъ часовъ Русь покушають ся єє сказити и згладити, — не только Москвм, але и отъ подданыхъ княжатъ земли нашого милост. пана (Олександра) нЂкоторые, яко часу щастноЂ памети отца вашоє милости кор. Казимера на єго милость не для иного нижъ для веры светой повстати умыслили” (і далї як вище c. 272). Як я вказав, конспірацію 1481р. тут осьвітлено з релїґійного становища ретроспективно. За те вповї справедлива гадка — звязати сю конспірацію з пізнїйшими переходаим князїв під Москву і аспіраціями московського вел. князя, як фактами анальоґічними. Цїкаво ще, що з сими представленнями угорському королеви був висланий — Михайло Глинський, проводир руської партиї в вел. князївстві Литовськім. С найлїпше характеризує безвихідне становище, в якім опинило ся литовське правительство з своєю католицькою ідеєю й ворожим становищем супроти Руси: прецїнь таки тої Руси, що тепер уже вважала ся внутрішнїм ворогом, не можна було виключити зовсїм з державного житя великого князївства Литовського!
12) Воскрес. лїт. II c. 238-40, Сборникъ т. XXXV с. 297, 299-300, 301-2, 358, 385, т. XLI c. 318, Акты Зап. Россіи І ч. 180, 188, 192 с. 260, LEKUrkb. серія II т. l c. 808. Про сю війну Москви з Литвою згадана вище моноґрафія Карпова — Исторія борьбы Москов. госуд. съ литовско-польскимъ, 1867 (не мудра).
13) Сборникъ т. XXXV c. 398-402, 457, 460.
14) Ibid. c. 481-2.
Становище руських елєментів в в. кн. Литовськім і українсько-білоруська іредента: Повстаннє Глинського: рід Глинських, його попередня роля, конфлїкт з литовськими панами, поголоски про пляни на велике князївство, конфлїкт з Жиґимонтом, повстаннє, союз з Москвою, похід Жиґимонта й упадок повстання, Смоленська війна, крах руської аристократії.
Повстаннє Глинського було останнїм пароксизмом боротьби руського елєменту, властиво руських князїв і панів, з ворожою їм системою в вел. кн. Литовськім, тому на нїм треба застановити ся близше. Явище сп анальоґічне з конспірацією 1481 р., тільки придбало більші розміри й лїпше нам звісне, хоч завсїди сї звістки наші не так богаті, як би могли ми собі бажати 1)
Героєм йгго був князь Михайло Львович Глинський. Рід Глинських не належав до значнїйших. Виводили вони себе від якогось малозвісного татарського виходня (буцїм Мамаєвого сина), що прийшов в вел. князївство Литовське за Витовта й охрестивши ся, дістав маєтности в давнїй Переяславщинї, м. и. Глинськ на Ворсклї — звідти й пішло їх імя 2). Протягом цїлого XV ст. рід сей нїчим на визначав ся, й тільки завдяки Михайлови, одному з молодших синів кн. Льва, здобули Глинські значіннє: вийшовши на ширшу арену, сей Михайло повитягав на визначні посади й своїх братів, і надав блеск і значіннє перед тим незначному родови 3).
Всї звістки, які ми маємо про Михайла, ідуть з джерел йому неприхильних, але й вони признають, що була се талановита й взагалї визначна індивідуальність. „Князь Глинський, чоловік сьміливий, визначних здібностей, тїлом кріпкий і в небезпечностях відважний” — характеризує йрго оден сучасник — Поляк. „Великих здібностей і високої вдачі чоловік”, пише про нього другий 4). Такі похвали ворогів щось значать!
За молоду виїхав він на Захід на науку, і там перейшов на латинство. Перебував довго на дворі цїсаря Максимілїяна, що звав його потім своїм вихованцем і просив за нього, коли Глинський сидїв у московській вязницї. Потім служив на дворі курфірста саксонського Альбрехта, з його військом ходив підччас війни в Фризії; побував в Італїї й Гіспанїї, і по тій довгій европейській шкоої з славою знавця воєнної штуки і вишколеного европейця прибув в остатнїх роках XV в. на двір Олександра 5).
Тут Глинський скоро став улюбленцем в. князя й найблизшим йому чоловіком. В осени 1500 р. він уже дістає недовго перед тим заснований важний уряд „маршалка дворного” — мінїстра двору й начальниуа двірської ґвардії, на місце взятого в московську неволю Гр. Остиковича. Така швидка карієра й двірські впливи звернули на нього увагу руських панів. Глинський, не вважаючи на своє европейство й зміну релїґїї, лишив ся вірним своїй руській народности 6), і тепер руська партія, упосїлджена й розбита, побачила в нїм свого вожда — впливового, талановитого, енерґічного. Глинський дїйсно користав з своїх впливів у Олександра, аби виносити на горв Русинів 7), і сим, а також і иньшими причинами здобув велику популярність серед Руси. Найблизшою підпорою служили йому свояки, котрим він здобув визначні посади: так брат його вІан дістав маршалківство, а в 1505 р. став київським воєводою; другий брат Василь дістає староство Берестейське, і т. и. 8). Пізнїйше казали, що Глинський держав „трохи не половину Литви” (очевидно — з своїми свояками й прихильниками). Се було, розумієть ся побільшеннє, але вно віддає нам память про незвичайну силу Глинського й його фамілїї.
Серед старших панів блискуча карієра Глинського та його впливи на в. князя мусїли, розумієть ся, розбудити заздрість, а його роля провідника русьпого елємента мусїла підняти проти нього все литовське панство. На чолї його ворогів стає Ян Заберезинский, маршалок земський і воєводат роцький, оден з найстарших панів. Уже в 1503 р. Глинський обжаловував Заберезинского перед судом, що він насилав на нього убійників; але процес скінчив ся на нїчім.
На другий рік розгоріла ся між ними нова справа, що прибрала загальнїйший характер. За намовою Глинського Олександр відібрав намісництво лїдське від Ілїнива, зятя Заберезинского, й дав свояку Глинського Дрожджі. За Ілїничом обстала цїла рада вел. Князївства й покликуючись на приреченнє Олександрового привилею 1492 р., що в. князь не відберати ме урядів без рішення ради, скасувала се роспорядженнє Олександра. Прийшло до конфлїкту між королем і радою. Олександр таки віддав Лїду Дпожджі, дав кілька нових держав Глинському, а від Заберезинского відібрав троцьке воєводство.
Коли на поч. 1505 р. скликано сойм до Берестя, рознесла ся чутка, що на сїм соймі приготована засідка на чільнїйших литовських панів — ворогів Глинського; мовляв мали їх поскидати в воду з мосту на Бугу. Пани ті наслїдком тої поголоски на сойм не прибули, і се дало привід до новоло роздражнення короля: він заборонив сим панам приїздити на двір без спеціабьного покликання. Усїм сим рада, розумієть ся, була в високій мірі роздражнена на Олександра й ще більше на Глинського 9).
Тим часом Олександр почав сильно хорува
Страница 37 из 65
Следующая страница
[ 27 ]
[ 28 ]
[ 29 ]
[ 30 ]
[ 31 ]
[ 32 ]
[ 33 ]
[ 34 ]
[ 35 ]
[ 36 ]
[ 37 ]
[ 38 ]
[ 39 ]
[ 40 ]
[ 41 ]
[ 42 ]
[ 43 ]
[ 44 ]
[ 45 ]
[ 46 ]
[ 47 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 65]
