LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 4

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    мків і підбиває собі Русь „на будуще”. А хоч Татари в числї 40.000 з таким же або й більшим числом Русинів вибрали ся походом (на Казимира?), але сей похід не удав ся, „й так король вернув ся до дому з побідою й великою славою, без всякої шкоди або утрати когось з своїх панів”. 15)



    Се оповіданнє, хоч досить раннє (не пізнїйше 2-ої пол. XIV в.), має вже виразні слїди лєґенди, в родї того княжого скарбу і тих, очевидно — коронаційних клєйнотів, забраних Казимиром (і то у Львові, що зовсїм ще не був княжою столицею), або тих побільшених очевидно чисел військ. Та й самий загальний і неясний спосіб оповідання вказує, що маємо в нїм до дїла з досить далеким переказом, хоч як раз се оповіданнє, оброблене Длуґошом, лягло в основу пізнїйшої історичної традиції. Тому подробицї сього оповідання треба брати з певним скептицизмом, а між ними й ту, що Казимир в 1340 р. двічи ходив на Русь. Як дата подана тут для першого з тих двох походів досить правдоподібна, бо дуже близько сходить ся з датою угорського похода на Русь, так друга мало правдоподібна з огляду на те, що вже в початках липня Казимир алярмував папу вістями про перспективу татарського находу на Русь, і не до нового похода на Русь було йому.



    По сих замітках постараємо ся звести до купи все те, що подають нам джерела до галицьких подїй 1340 р.



    На першу вість про смерть Юрия-Болеслава королї польський і угорський поспішили ся вислати війська в Галичину. Король уггорський вислав десь з кінцем цьвітня своє військо під проводом палятина Вілєрма, Казимир коло того самого часу поспішив ся сам в Галичину. Сї походи стали ся так скоро, що не можна припустити порозуміння між Угорщиною й Польщею по смерти Болеслава — не стає на те часу. Отже коли в тій одночастности було порозуміннє (а на нього така одночасність досить виразно натякає), то мусїло воно бути в давнїйших укладах. Про результати Вілєрмового похода нїчого не знаємо, очевидно — визначними вони в кождім разї не були. Що до Казимира, то він несподїваним напдаом встиг заъопити кілька замків і забрав чимало здобичи. Дуже можливо, що в основі звісток т. зв. Траски про спаленнє Львова й забраннє звідти здобичи (хоч не такої лєґендарної) лежить дїйсний факт. Може якась битва стала ся й під Перемишлем 16). Дмитро Дедько, що стояв на часї галицької управи, післав „возводити Татар” на Польщу. Ся вість змусила Казимира поспішити ся назад; з рештою його на борзї споряджений похід і не був обчислений на довші операції. З значною добичею вернув ся він до Кракова — з дня 15 мая вже маємо привилей, виданий ним в Кракові 17). Таким чином його похід тривав коло двох тижнїв; був се властиво набіг, обчислений на несподїванку.



    Тим часом почали приходити вісти, що Татари ладять великий похід на Польщу. Сї вісти так занепокоїли Казимира, що він на початках липня вислав листи до папи, просячи помочи, і папа наказав епископам ґнєзненському, краківському й вроцлавському голосити хрестоносний похід на Татар 18). Але звістки показали ся передчасними: татарська хмара посунула доперва зимою, в грдунї, й попустошила Угорщину й Польщу 19). Чи брали в сїм походї участь також і Русини, зістаєть ся неясним: про них окрім баламутного „Траски” згадують тільки пруські рицарі — тільки як чутку.



    Казимир, аби забезпечити себе на дальше від таких нападів, увійшов у переговори з Дедьком. Між ними стала згода, заприсяжена з обох сторін; вони обіцяли не зачіпати себе, може й ще які небудь услуги собі посполу обіцяли — се те, що потім в зміненій формі Казимирової реляції стало присягою Русинів на службу й послушність та присягою Казимира на захованнє руських обрядів, прав і звичаїв. Галичина таким чином від Польщі оборонила ся. Але як забула ся татарська гроза, Казимир вернув ся до своїх плянів на Галичину. Лїтом 1341 р. вислав він до папи звісний уже нам лист, просячи діспензи від зложеної Русинам присяги, і діспензу дістав.



    Що Галичина не прийшла під власть Казимира по походї 1340 р. й зіставала ся далї під уаравою Дедька, признаючи своїм князем Любарта, а зверхником — татарського хпна, се, на мій погляд — зовсїм виразно, показує грамота Дедька з тих часів. Грамота ся не має дати, але судячи з змісту, вона видана скоро по згодї з Казимиром, десь в 1341 р. 20), Для характеристики тодїшньої ситуації вона так інтересна, що варто її в цїлости навести. Дедько пише до торунської громади й купцїв, повідомляючи про кінець війни з Казимиром і заохочуючи до відновлення давнїйших торговельних відносин з Галичиною: „Памятаючи сьвяті слова: блаженні кротції, яко тії наслїдярь землю, ми, натхнені Сьвятим Духом, побідили спокусителя людського роду й залишили незгоду, посїяну диявольською покусою між нами й Казиииром, королем польським. Тому даємо знати всїм, хто хоче їхати в Руську землю, що як і за наших попередників, вони можуть безпечно прибувати до Львова (Lemburgam), нїчого не боячи ся 21). Коли ж би хто хотїв прибути на житє, дістане горожанство для себе й для своїх дїтей, на рік свободу від повинностей, як і давнїйше бувало, й иньші права, тільки мусить платити чинш. Шкоди ж пшчинені до смерти пана нашого блаженної памяти руського князя, о скільки починені вони Львовяоами, беремо на себе сим листом, як і давнїйшим''.



    Як бачимо, Дедько трактує тут Казимира як рівнорядну з собою полїтичну силу, й нїчим не натякає, аби та „незгода” з Польщею скінчила ся підданством Казимирови: Юрия-Болеслава Дедько зве dominus noster, Казимира — просто dominus.



    Висловлена була ще иньша гадка, що Дедько признавав над собою власть не польського короля, а угорського, бо сей умовою з Польщею застеріг собі права на Галичину 22). На потвердженнє сього вказують на грамоту кор. Людовика до Дедька, з лїта 1344, в справі мита з кошицьких купцїв, де Людовик називає Дедька своїм васальом: fideli suo vіro magnifico comiti Dechk, capitaneo Ruthenorum, і просить та поручає йому (requirimus diligenter, nihilominus damus in mandatis) полагодити сю справу. 23) Але як опирати ся на умові Кароля з Казимииом, то угорський король являв ся володарем тільки в будучности, а польський король — володарем дїйсним, і Дедько мусїв би Казимира назвати в такім разї dominus noster в своїй грамотї. Взагалї ж нїяких вказівок н те, щоб Галичина була Угорщиною підбита в р. 1340, не маємо, і треба б хиба тоолкувати навпаки, що Галичина, признавши власть Казимира, заразом попала під зверхність угорського короля, що собі застеріг права до Галичини. Та в грамотї виданій кілька тижнїв пізнїйше (17/VIII) в справі тих же кошицьких купцїв, Людовик виразно зве купцїв з Руси й Польщі заграничними, відріжняє виразно regnum Russiae від regnum Hungariae, і нїчим не натякає на те щоб Русь була під його властию 24).



    Очевидно, титулятуру Людовикового листу до Дедька треба пояснити тим, що признаючи за собою трсдиційні королївські права на Галичину, Людовик з того становища називав Дедька своїм васальом, хоч не мав нїякої реальної власти анї над ним анї над Галичиною. Ся властива незалежність Дедька дає себе відчувати навіть в стилїзації самого листу 25). Зверхником Дедька був, як сказано вже, Любарт, до котрого як до зверхника Галичини ще в 1347 р. писав византийський цїсар, 26) а над тим іще — татарський хан. Тим поясняєть ся, що в польській полїтицї від 1340 р. починають фіґурувати разом, як одна коалїция, Tartari, Rutheni et Litfani 27), хоч перед тим не слїдно напруження між Польською короною й в. кн. Литовським.



    Примітки



    1) В своїм власнім документї пишеть ся він Demetrius Dedko, в двох ранїйших грамотах Юрия-Болеслава 1334 і 1335 рр. — Detko, в грамотї кор. Людовика Dechk, у Янка з Чарнкова Datko. Про ріжні толковання сього імени див. в примітцї 3.



    2) Capitanes — се модний в тім часї в землях чеських і польських титул для повновласних намісників більших країв. Provisor стрічаєть ся також у сїм значінню.



    3) Т. III 2 c. 100-3.



    4) Див. т. III 2 c. 129. Лїтературу боротьби за галицько-волинські землї див. в прим. 4.



    5) Текст і детальний розбір документу в прим. 5.



    6) Тексти див. в прим. 6.



    7) Папська буля у Тайнера Monumenta Poloniae І c. 434 (ч. 566). Ще раз перевірений з „ориґіналом ватиканського архива” текст надрукував Лїсєвіч в Przewod, nauk і liter. 1891 с. 91, але ся перевірка нїчого не дає (і надрукована з очевидними помилками), а на жаль і Тайнер і Лїсєвіч не кажуть, як велика прогалина в тім „ориґіналї” (про неясність сього вираза див. замітку Васїлєвского в Ж. М. Н. П. 1891, XII c. 342).



    8) Сим катехизичним арґументом, про правдивість прошень в справах діспензи, обороняв реляцію Казимира Лїсєвіч в своїй рецензії працї Філєвіча (І c.), а його арґументи непотрібно прийняв і Терлецький (ор. c.).



    9) Theiner Vetera monum. Hungariae І c. 637-8 (ч. 958-9).



    10) Перші роздїли хронїки Яна викликують взагалї ріжні непевноcти: деякі, як Цайсберґ, зовсїм не признавали їх за твір Яна, иньші, як нпр. Філєвіч, бачать в них пізнїйші, чужі перерібки — див. Zeissberg Die polnische Geschichtschreibung des Mittelalters c. 160, Филевичъ op. c. с. 74 і далї — тут вказані й иньші погляди; див. іще Линвиченко ор. c. c. 461, Лїсєвіч 1. c. c. 91. Я не бачу причин відсуджувати Яна від авторства сих звісток, ще меньше можу згодити ся з поглядом Філєвіча, що оповіданнє Яна перечить реляції Казимира (для д. Ф. се служить доказом против приналежности Янови оповідання! c. 76).



    11) Monumenta Poloniae hist. II c. 621-2, пор. 629.



    12) Mon. Pol. hist. II c. 629.



    13) 3 подробиць Янового оповідання, окрім обговореної в прим. 3 звістка, що Дедько був перемишльським воєводою, треба піднести ще ту згадку за иньшого проводиры Русинів — Данила de Ostrow. Так мають всї кодекси: de Ostrow, так читав і Длуґош. Аж Кромер називає його Острозьким (Daniele Ostrogio, в вид. Туровского c. 709 — Daniela Ostrogieja, через непорозуміннє), а Несєцкий, прийнявши сю лєкцію до своєї статї про Острозьких (Herarz, вид. Бобровича VII c. 177), причинив ся до популяризації її. Майже всї, хто писав про сї подїї, говорять про князя Данила Острозького, із новійших письменників тільки Ґожіцький (Polaczenie c. 26) виступив против такого толковання, вказуючи на село Острів в Галичинї. За таким толкованнєм, що мова йде тут про кн. Острозького, промовляє те, що в серединї XIV в. дїйсно був на сьвітї князь Данило Острозький (він мабуть згаданий як сьвідок на грамотї 1366 р. — „князь Данилий”, Arch. Sanguszkow І ч. 1). Але сього, очевидно, не вистане ще, аби поправляти текст Яна. Иньші арґументи за кн. Острозьким (див. у Филевича, c. 81 — против Ґожіцкого) не мають значіння.



    14) Див. про нього в прим, 7.



    15) Monum. Pol. hist. II c. 860-l.



    16) Див. прим. 3.



    17) Kodeks Malopolski III ч. 662 (c. 37) — фундаційний привилей Грабова, actum Cracovie in octaua b. Stanislai anno 1340 — мб. треба розуміти s. Stanislaum in Majo — 8 мая.



    18) Theiner Vetera monum. Hungariae ч. 959 (с. 638). З пізнїйдого на кілька день листу папи до Узбека, де він каже про татарські напади на Угорщину й Польщу (ibid. ч. 960), часом виводять, що татарський напад на Польщу дїйсно тодї став ся (нпр. Прохаска W spraawie c. 20). Але в дїйсности папа каже тут, що взагалї стають ся такі напади: cum... inter tuos ac carissimorum in Christo filiorum nostrorum Ungarie et... Polonie regum illustrium officiales et subditos in confiniis imperii sui et regnorum regum predictoruin quaridoque suscitari contingat dissensiones et gnerras. Так само безпідстмвно й безпотрібно звязують з галицькими справами напад Татар на Польщу на початку 1340 р. — див. Лїсєвіча в Przsw nauk. і liter. 1893 c. 187.



    19) Про неї окрім реляції Казимира, Яна й Траски оповідають, як сказано, Іван Вінтертурський, Іван Віктрінґський і Франтішок Празький, також иньші західнї хронїки, Іван Вінтертурський каже, що татарський нахід став ся в великий піст 1841 р., але вірнїйшою датою треба уважати подану у італїянського хронїста Cornazanis (Muratori Scriptores rerum ital. XII. 742): грудень — сїчень 1340/1 р. (del mese di decembre 1340 e di geunaro 1341). Поголоски про злбиженнє татарського війська в Прусії ходили вже в перших днях грудня. Се знаєсо з листа пруських епископів, писаного 3 грудня в Ельбінґу до Риму. В сїм листї епископи пишуть, що татарський хан вислав нечуване війско, una cum principibus, maxime cum regibus Litwinorum et Ruthenorum suis tributariis, ан а поміч польського короля не можна рахувати — Codex diplom. Prussiae III ч. 21. Прохаска (W sprawie c. 20) бачить в сїм документї докір Казимиру, що він хилить ся до згоди з Татарами, але сього в грамотї нема. Про самий татарський набіг і міру його інтензивности не можна виробити собі докладного суду: всї звістки про нього досить загальні; декотрі джерела, як Ян або Траска,, кладуть натиск на опір, даний Татарам в Польщі, иньші згадують про елєментарні перешкоди, о які розбила ся татарська туча.



    20) Codex diplom. Prussiae III c. 61, поправнїйше в Hansisches Urkundenbuch II ч. 690. Фойґт сам приймав для сеї грамоти р. 1341- Gesch. Preusseus IV c. 580; натомість видавець в угорьских Acta extera (т. II c. 259) датує її р . 1347! Кунїк, передруковуючи в академічнім збірнику, дав дату „коло р. 1342” (c.157). Грамота написана дуже нескладною латиною; не знати, чи тодїшнї Львовяне лихо вміли по латини;ч и тільки Дедькови трапив ся якийсь лихий писар. Перекладав я її як можливо близше.



    21) Очевидно, війна з Польщею була перервала торговельні зносини Торуня зі Львовом.



    22) Старостою z ramienia Wegier на підставі згаданого низше листу вважає Дедька Прохаска (ор. c. c. 21), тим часом як Ґожіцкий і за ним Терлецький за польськими джерелами уважають його польським намісником, чи взагалї залежним від Польщі.



    23) Fejer IX. 1 с. 209. Зауважити треба, що хоч Людовик називає Дедька своїм васальом, але дуже гонорує — vestrae magnificentiae, magnifico comiti; свого намістника так би він не титулував. Галицьких митників і урядників все зве він vestri: in locis tributorum vestrorum, per vestros tributarios, i нїчим: не натякає, що се урядники підвласні йому, угорському королеви.



    24) Fejer Codex, diplom. IX, 1 с.210: quod omnes mercatores extranei, de regnis scilicet Russiae, Poloniae et provinciis eorumdem in regnum Hungariae venientes; отже Русь до regnum Hungariae не належить.



    25) Треба запримітити також, що обидва листи Людовика дуже докладно відріжняють Русь від Польщі. В граомтї в справі кошицьких купцїв Людовик підносить, що з угорських купцїв галицькі митники беруть більше quam a populis et hospitibus regni Poloniae et aliorum regnorum — отже тут regnum Poloniae для галицьких Русинів такаж постороння держава як і alia regna. В листї до Дедька стоять против себе regnum Russiae і regnum Poloniae. Очевидно, і до Польщі тодї Русь не належала, вона далї трактуєть ся як стара Галицько-волинська держава.



    26) Див. в т. III 2 c. 141-2.



    27) Як ми вже бачили (c. 27), ще в р. 1340 пруські епископи доносили в Рим чутки про спільний похід Татар, Литвинів і Руспнів, а трохи згодом — в 1313 р. сам Казимир звернув ся до папи за помочию до боротьбп з сею ж коалїцією. Див. Theiner Monum. Poloniae I ч. 604, 605, і 628.



    Боротьба за Галицько-волинські землї: Справа відірвання Сяніччини. Кампанія 1349 р., її дїйсний образ, напади Литви 1350 р., угода Казимира з Угорщиною й реляції папі; кампанїя 1351 і 1352 р., татарські напади, похід Казимира і перемирє; результати кампанії



    Ми бачили, що вже в 1341 р., кілька місяцїв по своїй угодї з Дедьком, Казимир постарав ся звільнити себе — папським роэгрішеннєм — від даної Дедькови присяги й розвязати собі руки до дальшої акції в Галичинї.



    На жаль, про сї дальші заходи його маємо дуже бідні відомости, так що не завсїди можна відріжнити те, чого не було, від того, чого не знаємо.



    З кінця 1343 р. (1 грудня) маємо папську булю, де папа згоджуєть ся на проханнє Казимира — відступити йому дволїтню десятину з польських епархій на боротьбу з Татарами, Русинами й Литвинами, „що часто нападають на його підданих, починили їм богато шкод і кривд і далї старають ся чинити”; папа видав наказ даховенству про виплату тих десятин. На жаль, стилїзація сих буль так загльна й шабльонова, що не можна зміркувати, чи Казимир просив тієї підмоги на роспочату вже війну, чи тільки задуману. В кождім разї потім таки мусїла бути якась війна, судячи з того, що в 1345 р. вороги Казимира доносили папі про угоду його з Литвою, й Казимир виправдувавсь перед папою з того, що він помирив ся „з литовськими схизматиками” (себ то Русинами з під литовської зверхности). Він поясняв, що вчинив се з біди — тому, що супроти війни, яку розпочав з ним чеський король (в 1-ій пол. 1345 р.), не міг заразом бороти ся з звичайними нападами тих схизматиків 1).



    На той же 1345 р. припадає иньша, не зовсїм ясна звістка. В грамотї даній в маю сього року (9/V) Казимир позволяє купцям з Нового Санча без оплати цла їздити на Русь через Бєч, Жміґрод і Сянік 2). Стилїзація документа не дуже виразна, й можна б припускати, що тут Сянік означає тільки напрям дороги, але є деякі иньші обставини, що промовляють за відорваннєм Сянока ще перед прилученнєм иньшої Галичини.



    Перед усїм саме відокремленнє Сяніччини в осібну землю. Для сього не було традиції з руських часів, як для иньших „руських земель” Польської корони: Перемпшльської, Галицької, Холмської, Белзької й Львівської — себ то давнїйшого князївства Звенигородського. Польське право було заведене в Сяніцькій зеалї скорше, нїж в иньших землях Галичини; осібного старосту вона також скорше від них дістала. Нарешїт з часу між 1345 і 1349 р. ми маємо ряд осадчих привилеїв Казимира для Підгіря в теперішнїм Ясельськім, і деякі з сих місць майже напевно можна зачисляти до давньої Сяніччини.



    Можна б припускати що Сяніччина зістала ся за Польщею ще від походу 1340 р. 3), але обставини, в яких Казимир тодї уклав свою угоду з Дедьком — під татарською грозою, не дуже відповідні для такого здогаду: ледво чи тодї Казимир міг Сяніччину від Дедька виторгувати. Отже можна здогадувати ся (дальше здогадів іти тут не можна), що Сяніччину здобув Казимир під час своєї нової (завсїди де що гіпотетичної) війни, — в 1344-5 рр., і задержав укладаючи ту згоду „з Литвою” 1345 р. Про великість сього здобутка можемо судити з пізнїйших границь Сяніцької землї: вона обіймала карпатське Підгірє від польської границї аж до вододїла Ослави й Сяна, поріче верхнього Вислока й околицї на схід від нього, кінчаючи порічем Сяна, а на північ сягала до Сянового колїна (Динів, Дубецько і т. и.). Одним словом се підкарпатський, західнїй клин Галичини 4).



    Припускати якісь ще значнійші здобутки Казимира в Галичинї в тім часї, перед 1349 р., трудно. Бачили ми вказівки на те, що в рр. 1345-1349 Любарт володїв цїлою спадщигою по Юрию-Болеславі 5), а всї документи, з яких хотїли вивести доказ, що Казимир уже перед 1349 р. володїв Галичиною, не витримують критики з сього становища 6). Зрештою виправдання Казимира перед папою за свою угоду з „литовськими схизматиками” зовсїм не звучать тріумфально.



    По тім ми не маємо нїяких звісток про відносини Казимира дь Галичини, аж до р. 1349, коди став ся якийсь новий, великмй і важний своїми наслїдками похід, на жаль — в своїх подробицях нам зовсїм незвісний.



    Як бачили ми вже, Ян з Чарнкова каже, що спадщиною по Юрию-Болеславі володїв Любарт, аж 1349 р. Казимир, „напавши з сильним військом, забрав усю землю з усїма городами й замками, зіставивши Любарту тільки місто Лучеськ з його округом, і то до волї своєї''. Пізнїйшими словами (про литовські напади 1350 р.) Ян дає розуміти, що в 1349 р. Казимир здобув Володимир, Белз, Берестє, et alia minora 7).



    Ся звістка знаходить собі потвердженнє в иньших, зрештою ще скупійших звістках. Так Новгородська лїтопись записує під р. 1349: „прииде король краковьскый с
    Страница 4 из 65 Следующая страница



    [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 60] [ 60 - 65]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.