Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 42

ра), що до Витовта утїк татарський цар, насслїдком повстання своїх васалїв (в иньшій верзії він зветь ся на імя, але покрученим якимсь іменем Mosathan ). Витовт, жалуючи його, зібрав сильне військо і з тими Татарами, що лишили ся вірними тому цареви, ходив походом у Татарію, аж до Кафи, спустошив татарські землї й підбив багато Татар Литві, або як иньша верзія каже: наново піддав їх тому ханови. У иньшого хронїста (Псільґе) читаємо під 1398 р., що лїтом того року Витовт ходив на Татар, з великим військом, де було також дещо й пруських рицарів. Пройшов за 200 миль від Волини, підбив собі околицї Днїпра (нижнього — очевидно), й поставив там камяний замок, назвавши його городом св. Івана.



Сї дві звістки звичайно ототожнюють, але се не так легко зробити, і далеко правдоподібнїйше, що маємо тут таки два осібні походи.. Біда тільки, що в самих татарських відносинах багато неясного. Так про утечу Тохтамиша до Витовта північні джерела, що правда, кажуть під р. 1398, але арабські оповідають про утечу його на Русь під 1395 р., і тут також не ясно — чи йде мова про оден факт, чи про дві осібні утечі 6). Безперечно в усякім разї, що в інтересах Тохтамиша вчинений був новий похід — голосний похід 1399 р. Північні джерела кажуть, що Тохтамиш утїк до Київа з останками своїх вірних і родиною, і тут пробував, маючи удержаннє від Витовта, поки Витовт не зібрав ся йти добувати йому назад утрачене царство. Московський лїтописець оповідав, що Витовт умовив ся зТ охтамишом, обіцюючи його посадити в Ордї, а за те Тохтамиш мав посадитии його „на Москві на вел. князївстві і на всїй Руській землї”. Похід привів Витовта до стрічи на Ворсклї з полками Темір-кутлука, креатури Ідики, і Тімур-кутлук, як оповідає лїтопискць, настрашений великими силами Витовта, годив ся на його жадання — обіцяв давати дань з Орди. Але наспів Ідика, відкинув Витовтові жадання, і в страшній битві, 12 серпня, Витовтове військо страшно погромлено. Цїлий ряд князїв лишиы ся на побойовищі. Військо Тімур-кутлука гнало ся далеко за Витовтом і спустошило Київщину та Волинь 7).



Ся битва зак інчила першу стадію в татарській полїтицї Витовта — більше активну й аґресивну. Річ очевидна, що підтримуючи так дїяльно Тохтамиша, Витовт хотїв використати татарську усобицю в інтересах вел. князївства Литовського. Метою його було не тільки забезпеченнє вел. князївства на далї від татарських претензій на українські землї. Такий характер вже мала грамота Тохтамиша, де той, в формі надання, потверджував за вел князївством Литовським його волости — давнїйші улуси татарські 8). Але не вдоволяючи ся сим Витовт, видко, хотїв розширити свою власть коштом Орди. Можна бути ріжних гадок що до правдивости оповідань Никонівського лїтописця про Витовтові пляни про те, щоб поставити саму Орду з залежність від себе — про його жаданнє від Тімур-кутлука річної данини, про бажаннє Витовта, аби на татарських монетах бито Витовтів герб і т. и., — тим більше, що сї подробицї не конче годять ся з пляном походу — посадити в Ордї Тохтамиша. Але не підлягають сумнїву иньші Витовтові пляни: користаючи з татарських замішань роспросторити границї вел. князївства на полудень і полудневий схід, відчинити туди дороги для кольонїзації й стати міцною ногою на чорноморськім побережу.



Ми бачили вже вище звістку пруського хронїста, що Витовт під час походу 1398 р. підбив собі околицї нижнього Днїпра й для оборони їх поставив на Днїпрі город св. Івана. Оповіданнє се варте всякого довіря, бо в походї брали участь також деякі пруські рицарі, і хронїст міг дістати відомости з доброго джерела. І звістки сї не стоять одиноко — маємо цїлий ряд иньших на потвердженнє їх. Так подорожник Ґільбер де Ляноа, що переїздив Чорноморєм в 1421 р., каже, що татарська людність на побреежу нижнього Днїпра признавала зверхність Витовта 9). Подорожники XVI в. переказують місцеві традиції про Витовтові укріплення й заведення: на нижнїм Днїпрі, коло о. Тавани памятали Витовтову митницю на Днїпровім бродї й останки камяного будинка звали „Витовтовою банею” (Vitovdinum balneum). Иньший пощорожник згадує Витовтів камінний міст і теж „баню” на нижнїм Богу, де й тепер ще є село „Витовтів брід” 10).



Сьому дїйсно відповідає те, що ми знаємо про заходи Витовта коло укріплення західнього Чорноморя. Тойже Ляноа оповідає, як на його очах подільський староста Ґедиґольд поставив за наказом Витовта під Білгородом (Акерманом) камяний замок. В першій половинї XV в. звісні нам замки — Чорний город на Днїстровім лиманї (може той власне Ґедиґольдом збудований замок), Каравул на нижнїм Днїстрі (коло теп. Рашкова), й Качибеїв (Хаджібей) — на місцї нинїшньої Одеси, де був і порт — відси Ягайло висилав збіже в Візантию в 1415 р. 11). Сї звістки, хоч як уривкові й припадкові, не лишають сумнїву що до властивих цїлей Витовтв в його татарській полїтицї.



Катастрофа на Ворсклї поучила Витовта не легковажити занадто татарські сили. Від тепер він не вмішує свої війська в татарські усобицї, а тримаєть ся більше дипльоматичних способів. Він має своїх клїєнтів між татарськими династами, що бороли сы за влласть в Ордї, та підперає їх в боротьбі з противниками, головно з Ідикою, що до самої своєї смерти (в 1419-20 р.) силкуєть ся держати Орду в своїх руках і против Витовтових креатур виставляє своїх, щоб фактично правити їх іменем. Але в більші походи, в особисту участь в сїй боротьбі Витовт більше не вдаєть ся 12). Та мета сеї Витовтової полїтики зістаєть ся, очевидно, та ж сама і результати свої вона осягає. Сучасна руська „Похвала Витовту” що правда, іде за далеко, представляючи сих його клїєнтів на ординськім столї простими васалями Витовта 13). Але сильні впливи його в татарських кругах і певна залежність від нього тих його клїєнтів не підлягає сумнїву. Згаданий Ляноа лишив ся сьвідком того незвичайного поважання, яке мали для Витовта татарські беки в Криму. З другого боку факт нам звісний, що Витовтові партизани з ханства посилали йому воєнну поміч. Пруські рицарі, закидаючи Витовту, а з ним і Ягайлу (але сьому вже через Витовта, посередно) його близькі відносини до Татар, мовляв не відповідні для християнського володаря, зістали ся сьвідками сього. Вони підносять Витовтову „приязнь з Татарами, таку що вони до якого небудь похода присилають добровільно стільки тисяч, скільки вони (Витовт і Ягайло) схочуть і зажадають, як поучив досьвід двох остатнїх війн (писано 1416 р.), і як то можна бачити з одного листу, де Витовт недавно писав, що по смерти остатнього татарскього хана двох синів його, спорячи за власть і не можучи погодити ся, зложили справу в його руки й прибули до нього до Київа, і він там, як хвалить ся, казав коронувати старшого на хана, на що й молодший пристав...” 14).



Близше в історію сих Витовтових клїєнтів не маємо потраби входити, та й звістки наші про се досить неясні і баламутні. Переберу їх з-дебілтшого. По упмдку Тохтамиша, що по катастрофі 1399 р. утїк в Кирґизькі степи, й там його убито 1406 р., Витовт підтримував його старшого сина Джелаль-ед-діна. Той кілька разів пробував захопити ханство, і дїйсно засїв на столї в 1412 р., але слїдом упав і згинув у боротьбі з братами. Чи брав Витовт яку участь в боротьбі Джелаль-ед-дінових братів по його мсерти, на певно не знаємо. Длуґош згадує нїби з сих часів Витовтового поставленника Бетсубулана, потім Керімбітдієвого брата Єремферді як вірного союзника Витовта, але Длуґошеві звістки з сих татарських відносин взагалї дуже баламутні 15). По сучасним актам дуже дїяльну участь Витовта в татарських справах бачимо в 1415-6 рр.; до нього звертали ся татарські претенденти з своїми спорами, й Витовт „коронував” котрогось із них у Київі, як він писав рицарям 16). Відповідею на се зі сторони його ворога Ідики був напад на Київщину, коли й самий Київ попалено. Потім в 1420-х рр., як ми вже знаємо, підтримував Витовт Девлєт-бірди 17); можливо, що в звязку з сим стояла нова масова еміґрація Татар в Витовтові землї — про неї пише він весною 1427 р. 18). Похвала в. кн. Витовту зве Витовтовим поставленником хана Магомета — очевидно Улу-Мухаммеда, що заступив місце Девлєт-брди. Але звістка ся стоїть одиноко, так що годї на неї спуститись, тим більше,щ о в орієнтальних джерелах Улу-Магомет виступає скорше як противник Девлєт-бірди.



Свитригайло, заступивши на в. княжім столї Витовта, піддержує далї дуже дїяльні зносини з Ордою. Що Татари були постійними союзниками в його боротьбі з Ягайлом і Жиґимонтом, ми вже знаємо. На жаль, сї звістки про Татар, хоч численні, так загальні, що з них не можна довідати ся щось більше про полїтику Свитригайла супроти тодїшньої ситуації в Ордї. Припадком довідуємо ся, що підчас катастрофи 1432 р. з ним було трох татарських ханів, з них по імени називає він Сеід-Ахмета (Sydachmet), одного з тодїшнїх претендентів, пізнїйшого хана, і якогось Bexubowitz — може Бетсабулу чи його сина. Взагалї Свитригайло, скільки можна судити, головно шукав і мав союзників в головній, Золотій ордї. Може бути, тому то й Хаджі-ґерай утїк в традні часи не до нього, а до Жиґимонта Кейстутовича, як оповідає ширша русько-литовська лїтопись 19).



З остатнїм сформованнєм Кримського ханства, воно стало далеко важнїйшим для литовсько-польської полїтики нїж Золота орда. За Хаджі-ґерая Кримське ханство було союзником Литви. Чи був Хаджі-ґерай одною особою з Витовтовим союзников Девлєт-бірди, чи нї, він у всякім разї був звязаний династичними звязками з Литвою, сам чув себе обовязаним для неї, потвердив, як оповідає Менґлї-ґерай, Тохтамишову грамоту на руські землї в. князївства Литовського і при кождій нагодї заявляв свою прихильність до Литви й Польщі. Дїяльної помочи він вправдї не давав — далї обіцянок справа не йшла, бо сам Хаджі-ґерай занадто богато мав роботи в своїх татарськиэ відносинах, аби запускати ся в чужі. Але користний він був, здержуючи свої орди від нападів на землї Корони і вел. князївства та нейтралїзуючи своєю боротьбою сили Золотої орди. Знаємо, як в р. 1452 він погромив орди Спід-Ахмета, коли той вертав ся з Поділя. В 1453 р. ходили поголоски, що коли литовські пани хотїли притягнути Татар до помочи проти Польщі й Казимира, щоб скинути його й поставити собі осібного великаго князя, то сї пляни розбив „цар татарський” — очевидно Хаджі-ґерай 20). З нагоди смерти Хаджі-ґерая Длуґош не знаходить слів похвали для нього: підносмть, що Хаджі-ґерай хоронив спокій руських земель, здержував своїх Татар від розбійничих нападів, заохочував до хлїборобства, промислу й торговлї, і вірить навіть, що Хаджі-ґерай готовий був взяти участь в боротьбі християнських держав против Туреччини, як би Казимир закликав його до сього!



З свого боку польсько-литовське правительство пильнувало сих добрих відносин, і коли побитий Хаджі-ґераєм хан Сеід-Ахмет утїк до Київа з своєю родиною й прихильниками, воно безпардонно арештувало його й до смерти притримало так, „аби в тим певнїйшій приязнї держати його ворога Хаджі-ґерая”. Цїкаво, що при тім істнувала певна конкуренція супроти сього союзу між Литвою й Польщею. Принаймнї Поляки вірили, що литовські пани старають ся перетягнути Хаджі-ґерая на свій бік, і Длуґош записуючи під р. 1461 кримське посольство до Польщі, каже, що Хаджі-ґерай обіцяв нїколи не нападати на Поділє, „до чого Литвини часто намовляли його через своїх послів” 21).



Ся — так важна для польсько-литовського правительства й для українських земель приязнь з Кримом одначе не довго пережила Хаджі-ґерая. По нїм лишилл ся кілька синів, між ними розпочала ся боротьба за власть, і в сїй боротьбі польсько-литовське правительство не вміло знайти ся: зайняло супроти неї зовсїм пасивне становище. Ся зрада традиціям Витовта була сильним сьвідоцтвом убожества полїтики Казимира й принесла Польській і Литовській державі, а спеціально українським землям як найнещасливші наслїдки.



На перший плян з поміж синів Хаджі-ґерая з початку виступає старший, чи оден з старших — Нур-девлєт і відновляє батьківський союз з Казимиром. Весною 1467 р. вислав він до Казимира свого посла, повідомляючи, що Хаджі-ґерай вмер, що на ханство з поміж братів, „за однодушною зггодою всїх мурз і уланів”, вибрано його — Нур-девлєта, і що він хоче за прикладом батька задержати тїсний союз з Польщею й Литвою. Казимир з ним по сїм розміняв ся посольствами, з усякими запевненнями приязни та комплїментами 22). Але показало ся незабаром, що становище Нур-девбєта на ханстві не було певне і вибір його, очевидно, зовсїм не був так однодушний: поруч його виступає молодший його брат, талановитий і енерґічний Менґлї-ґерай. Від нього вже з рр. 1467-8 маємо надання, з ханським титулом, для його прихильників 23), а слїдом, по якійсь усобицї, про яку можемо лише здогадувати ся, Манглї-ґерай встиг взяти гору над своїм братом; з початком 1469 р. прибули вже до Казимира його посли, повідомляючи, що Нур-девлєта скинено, „бо показав себе нездалим”, і на його місце вибрано Менґлї-ґерая. Подробицї перевороту не звісні. Нур-девлєта з иньшими чотирма братами і їх прихильниками Ґенуезцї на бажанн Менґлї-ґерая держали потім в неволї: з початку сидїли в Кафі, потім, по невдалій пробі їх увільнитись з неволї переведено їх до Судака 24).



Поконавши Нур-девлєта, Менґлї-ґерай також заявив свою приязнь Казимирови, і польсько-литовське правительство прийняло до відомости сю переміну на ханстві, не попробувавши анї підтримати свго недавнього союзника Нур-девлєта, анї постаравши ся певнїйше привязати до себе його щасливого противника 25). Що більше, приймаючи від синів Хаджі-ґерая запевнення їх приязни й союзу. Казимир заразом накладав з традиційним ворогом їх — ханом Золотої орди, Ахматом, підбиваючи його на Москву: про одно з таких посольств його маємо звістку з 1470 р. 26).



Правдоподібно, таке пасивне й непевне становище Казимира було причиною, що Менґлї-ґерай став розгьядати ся за иньшими союзниками. У себе, в Криму він мав уже такого союзника в правителях Кафи. Супроти зносин Казимира з Ахматом против Москви, Менґлї-ґерай звертаєть ся до московського в. князя, що за посередництвом одного кафинського Жида постарав ся навязати з ним зносини і запропонував йому союз. На початку 1474 р, мало місце перше посольство Менґлї-ґерая до в. кн. Івана; Менґлї-ґерай називав в. князя своїм братом і другом і взивав до союзу. Що до самого етікету, то для в. князя, васаля Золотої орди, було таке братаннє зі сторони кримського хана великою честю, й не диво, що в. кн. Іван в дуже сервілїстичнім тонї дякував за се ханови. Але по за тим в. кн. московський умів оцїнити й усд вагу сього союзу, і за навязані Менґлї-ґераєм зносини ухопив ся обома руками. Він обіцював Менґлї-ґераєви давати такіж „поминки”, які той має від Казимира, та заохочував до зачіпно-відпорного союзу против Казимира й Ахмата. Менґлї ще не охотив ся розірвати традиційну приязнь з Литвою, відогріту новійшими зносинами 27), тому клав натиск головно на потребу спільної боротьби з Ахматом, що був також небезпечним ворогом і для Москви, бо бажав відновити в давнїй силї захитану вже власть Орди над Москвою 28). Але в. кн. Іван свого не дарував, і використовуючи страх Менґлї-ґерая перед Ахматом, не инакше годив ся на союз против Ахмата, як тільки щоб з тим був злучений і союз против Казимира; як ми вже знаємо, Москва, не входячи ще в виразний конфлїкт з Литвою, борола ся тодї з її валивами на цїлій лїнії й старалась підкопувати її силу де могла 29).



Але перше нїж сї нові зносини показали свої результати, в Криму стала ся якась нова, в подробицях своїх не зовсїм ясна катастрофа. В звісну вже нам історію з іменованнєм кафинського тудуна, що послужила близшим поводом упадку Кафи, був замішаний і Менґлї-ґерай. Сучасні ґенуезькі джерела опоуідають що Менґлї-ґерай був стероризований кафинськими властями, бо вони грозили ся випустити з неволї його братів. Через те він відібрав тудунський уряд від одного з визначнїйших татарських беків Емінека, аби віддати йото ґенуезькому протеґованцю, що закупив був кафинських властей. Се привело Татар до бунту против Менґлї-ґерая та до посольства до турецького султана. Супршти сього повстання Менґлї-ґерай, очевидно, шукав захисту у своїх приятелїв Ґенуезцїв, та під час турецької облоги разом у усею Кафою попав у руки Турків і був відвезений до Царгороду.



На ханство винесли бунтівники якогось Джанї-бека, особу близше нам незвісну. Але поруч нього, видко, відновив претензії свої Нур-девлєт, опинившись на свободї. Він якийсь час сидїв був на ханстві знову: весною 1478 р., як оповідає Длуґош, прийшов посол Нур-девбєта разом з послами турецького султата, щоб посередничити коло союзу Порти з Казимиром. Отже видко, сам Нур-девлєт стояв у якихось зносинах з Туреччиною. Та Менґлї-ґерай виплив незадовго знову і перебіг дорогу братови на султанськім дворі. Чи сам він, пробуваючи в Царгородї, під час сеї усобицї умівв знайти дорогу до султанських кругів, чи нагадали їм про нього його кримські прихильники, досить що виник в султанських кругах проєкт — осадити Менґлї-ґерая в Криму на ханстві турецькою помічю, яко турецького васаля.



Подробицї сього, незвичайно важного факта нам незвісні. Досить, що з початком 1479 р. Менґлї-ґерай знову являєть ся в Криму, на ханстві, як турецький васаль. Иньші претенденти мусїли забирати ся відти. Джанї-бек удав ся до в. кн. московського — він наперед уже замовив сообі там схоронище, на випадок якоїсь біди. Нур-девлєт з братом Хайдером утїкли на Литву, до Київа, але дуже скоро звідти перебрали ся теж до Москви — чи де знайшли у Казимира того чого шукали, чи може й зваблені в. кн. Іваном: знаємо, що Менґлї-ґерай просив Івана переманити їх до себе й Іван потім доносив йому про сповненнє сього 30).



І се ще не була остатня завірюха, пережита Менґлї-ґераєм, але вкінцї він засїв таки на ханстві сильно і міцно. Васальна залежність від Порти, хоч не була йому мила, давала всеж таки певну опору. Туурецькі залоги, розложені по важнїйших містах кримського побережа, в Кафі передовсїм, були для нього опертєм. Менґлї-ґерай зістав ся вірним васальству. Від сього часу аж до свого кінця Кримське ханство стояло в залежности від турецьких султанів, що іменували й скидали ханів, жадали від них воєнної помочи в своїх справах і давали їм інструкції в заграничній полїтицї. У внутрішнїй управі хани були свобідні — доки незадоволені їх управою елєменти не підіймали гадки — звернути ся до султана, аби їм перемінив хана. Такі прошення, убрані в відповідну форму, дуже часто кінчили ся скиненнєм хана. Взагалї більш або меньш самостійне становище хана супроти турецького двору залежало від його ообистих прикмет і від моментальної полїтичної ситуації, що робила хана більш або меньш цїнним помічником для Порти. Безпосередну контролю над ханом мали начальники згаданих турецьких залог кримськогоп обережа; вони були незалежні від хана й творили осібне намісництво, а на чолї його стояв кафинський паша 31).



Примітки



1) Про лїтературу див. прим. 42.



2) Див. вище c. 43.



3) Див. вище c. 81 і далї.



4) Смолькп здогадував ся, що Ягайло не відважав ся ударити разом з Мамаєм на Москву, боячи ся зради своїх Русинів (Kiejstut і Jagiello c. 36). Але тут, як і де инде, він, на мій погляд, грішить нерозуміннєм тодїшнїх руських відносин.



5) Кн. Оболенскій і Григорьевъ Ярлыкъ хана Золотой орды Тохтамыша къ польскому королю Ягайлу отъ1392-3 г., як вище (с. 84).



6) Никон. III c 162, 167, Воскр. II с. 71, Scriptores rerum pruss. IIIc. 216 (і примітка 2), 222, Длуґош III c. 523, Тізенгаузен І c. 330 (пор. 363, 448), 393-4, 454. Оповіданнє Длуґоша виглядає на самостійне, а що має дату 1397 р., то се в моїх очсх служить немалояажним доказом против ототожнення нїмецьких звісток про походи Витовта 1397 і 1398 рр. і зведення їх до одної подїї. Друга обставина — що подробицї походів ріжнять ся зовсїм у обох нїмецьких хронїстів. Повна нерозробленність татарських відносин сих часів не позволяє минї близше рішати сю справу. Дослїдники, що ототожняли походи 1397 і 1398 р., або властиво — іґнорували звістку про похід 1397 р., робили се без всяких мотивів — ди
Страница 42 из 65 Следующая страница