Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 46

про унїю. Обережний Жиґимонт як бачимо, не хотїв пхати пальцї межи дсери — в литовсько-польські спори 6).



Дїйсно, литовські пани не хотїли нїчого чути про унїю, й виленський сойм 1512 р. поминув справу унїї зовсїм. Замість росправляти про унїю, литовські стани через своїх відпоручників птислали Полякам тільки начерк орґанїзації спільної оборони; в додатку ще й відпоручники їх спізнили ся, своїм звичаєм, і не поспіли на коронаційний сойм, на котрий їх чекали, так що справа була убитп основно і всесторонно. В своїм проєктї, переданім сенаторам польським, литовські пани проєктували таке: коли ворог нападе на одну державу, стани другої мають їй всїми силами помагати; на потреби спільної оборони обидві держави мають ставити рівні контінґенти — 2 до 4 тисячі; упоминки й контрібуциї союзникам і ворогам мають вони платити на рівно, й т. и. Польські сенатори були дуже сим невдоволені й відповіли, що про орґанїзацію оборони трактувати не будуть, бо то річ короля, а в справі унїї все таки ще раз просять вислати литовських відпоручників до Польді на новий сойм, до Кракова 7). На се прошеннє литовські пани, здаєть ся, вже зовсїм нїчого не відповіли — принаймнї нема тому слїду нїякого. Тому і польські пани трактуючи з литовськими панами в липнї того року про дальше поатупованнє супроти Татар, по погромі їх спільними литовськими й польськими силами під Вишневцем, вже не зачіпали унїї 8).



Та грізна московська війна, що розпочала ся з кінцем 1513 р., облога Смоленська, брак всякого приготовання до відпору у Литви, все се змусило литовських панів з початком 1513 р. звернути ся до польських панів з прошеннєм, аби пустили до них короля, що вже довгий час пробував в Польщі, і аби вчинили їм „братську поміч”. Се дало польським сенаторам пожадану нагоду заговорити знову про унїю. Вони підносили, що унїя потрібна для успішної оборони, і „рицарство Польської корони дуже на то уважає, щл та добра й славна річ не приходить до кінця між Короною й вел. князївством”, та висловляли надію, що литовські пани тепер уже справою унїї займуть ся 9).



Так повторяли ся обставини з часів московської війни за в. кн. Олександра, коли польські сенатори казали литовським, щоб без унїї не рахували на якусь поміч з Польщі. Але литовські пани показували й тепер не меньше завзятє на сїй точцї, як і за Олександрових часів, і не хотїли куповати польської помочи цїною унїї. Зрештою давнїйшрй досьвід навчив їх, що нїяких реальних благодатей їм нема чого чекати від унїї: нїякої позитивної помочи з Польщі вона їм не приносила. Тому в відповіди на той польський меморіал литовські пани, пригадуючи, як стани в. кн. Литовського бували помічні Кононї „своими перьсунами”, просять вчинити їм „помоцъ безумешканую безъ жадноє вымовы”, а справу унїї в таких воєнних обставинах не вважають можливим трактувати. „Але коли будет того час а покой, ихъ милость (литовські пани), порозамене земши с княжати и паняты и з землями, которыи суть привлащоны ку в. князству Литовскому, хочють з вашою милостью тыхъ записовъ и слушного зраженя вчинити и потвердити, какъ бы было на обе стороне ровно безъ пониженя чти ооихъ паньствъ, какъ коруны Полскоє, такъ великого князьства Литовского” 10).



По такій рішучій відповіди литовських панів польські сенатори мусїли зміркувати, що годї їм далї чогось добиватись. Вони відповіли сухо й холодно, що замір литовських панів — в спокійнїйшім часі упорядкувати справу унїї, вони похваляють і сподївають ся, що тїснїйше сполученнє обох держав зробить пострах на їх ворогів. В надїї, що унїя буде дїйсно переведена, вони дають до роспорядження короля свобідні наємні сили, які є в Польщі, а на випадок як би король був у крайнїй потребі, богато сенаторів і шляхти заявили готовість служити йому „своими парсунами”. Литвським панам вони обіцюють показувати всяку жичливість по своїй братнїй любови (оmnem benevolentiam pro suo affectu fraterno) 11). Инакше сказавши Поляки відповіли знову таки, що коли що зроблять, то тільки для особи короля, а литовські пани, поки унїї не переведуть, від них реальної помочи нехай не надїють ся.



Литовські пани прийняли се до відомости, але таки з становища свого не зступили. Навіть найбіільший удар, який зазнали вони за цїле столїтє — утрата Смоленська, не зломила їх упору й не привела до переговорів про унїю. Але треба запримітити, що й польські сенатори не попробували, скільки знаємо, використати се тяжке становище в. кн. Литовського й не зачинали про унїю. Чи не мали духу використовувати таке нещастє, чи може скорше — стративши по стількох нещасливих пробах надїю вимогти щось від литовських панів для унїї під натиском обсатвин, не хотїли більше компромітувати себе даремними пропозиціями. Литовські пани з свого боку також як забиті мовчали про унїю, і таким чином справа ся, по тх пробах польських, на довший час затихає. Обидві держави зістають ся тільки в персональнім звязку, й навіть спільна акція їх супроти заграничних ворогів, що мала місце від часу до часу, не мала в собі нїчого постійного або орґанїзованого.



Такий стан річей — повну окремішність в. князївства Литовського, використав Жиґимонт для того, аби забезпечитти свому сину литовський престіл, а з ним і польську корону по собі. Як довідуємо ся з меморіалу одного з головних участників сеї справи, виленського воєводи Ольбр. Гаштовта, інїціаторкою її була королева Бона, що від самого майже уродження свого одинака неустанно кували йому ріжні шанси на будуще. Через своїх повірників вона поручила Гаштовтови — найбільш впливовому тодї з литовських маґнатів, зайняти ся сею спраовю, і той зачав обробляти в сїм напрямі литовську маґнатерію, а й король, взагалї тяжкий і не підприємчивий, по словам Гаштовта — дїяльнїйше й сьміливійше зайняв ся сим проєктом, коли почув його від Гаштовта 12). Опозиції з боку литовських панів сьому проєктови з рештою не було чого сподївати ся, й робота Гаштовта не мусїла бути тяжка. Проєкт Бони додав їм добру нагоду ще раз заманїфестувати полїтичну окремішність і самостійність вел. князївства Литовського, а інїціатива, яку мав взяти на себе на зверх сам Жиґимонт, мала характер офіціального признання сеї окремішности й самостійности з боку вел. князя і короля. На виленськім соймі 1522 р. він офіціально просив зібраних прелатів, князїв і земян, щоб вони на випадок його смерти, при малолїтности його сина (що родив ся 1520 р.), не шукали собі иньшого володаря окрім сього його сина, Жиґимонта-Авґуста. Присутні, як доносив Жиґимонт жінцї, однодушно згодили ся на се й зложили присягу, що володарем собі візьмуть Жиґимонтового сина, а кождого сїй постанові противного уважати муть ворогом вітчини. Як довідуємо ся з записки Гаштовта, опозиція одначе була, і зробили її Русини. Кн. Острозький з иньшими руським маґнатами, своїми однодумцями, на змсїданню ради на колїнах прлсив Жиґимонта, аби відступив від свого пляну; але Жиґимонт, мовляв, різкою заміткою закрив йому рота, і опозиція затихла. Гаштовт толкує її тим, що кн. Острозький ішов дорогою Глинського і задумував собі захопити великокняжий стіл 13). Але се, розумієть ся, була байка 14), і сам Гаштовт дає можність дорозумівати ся властивих причин: було то суперництво Острозьких і Радивилів з Гаштовтами. Вважали одначе потрібним зробити якусь приємність старому князеви, й на тім же соймі в. кн. надав йому троцьке воєводство (спорожнене з переходом Гаштовта на виленське) і перше місце в радї, хоч і з усякими застереженнями, що такий виїмок для схизматика робить ся не в прецедент, а зовсїм виїмково 15).



Зійшовши ся раз в своїх заходах коло забезпечення окремішности вел. князївства з династичними плянами королївської пари, і особливо королеви, литовські верховоди старали ся й далї використати їх в інтересах скріплення тої окремішности. Коли в 1526 р. на Литві розійшла ся поголоска, що папа хоче післати корону в. князю московському, стани в. князївства в тайнім посольстві до Жиґимонта звертали його учагу на неприхильність до них Поляків. Мовляв, вони в своїм часї не пускали корони Витовту, як її посилав йому „отецъ святый папежъ и цесаръ хрестіяньскій”, уважаючи на славні вчинки Витовта, „а къ тому на зацность панства того вашоє милости в. кн. Литовского”, тепер же свобідно пропускають папського лєґата з короною московському князю. З того, кажуть вони, показуєть ся властива полїтика польських панів, — що вони хочуть, аби в. князївство Литовське „было въ пониженью, а жебы втЂлено имъ въ КорунЂ, о штожъ ся они давно працують, хотячи дЂдитство вашоє милости привлащити ту — къ князству коруны ПольскоЂ”. Стани в. князївства просять Жиґимонта, аби він противив ся сим інкорпораційним змаганням Поляків, бо і для його потомків буде завжди лїпше й користнїйше, коли в. князївство буде „подъ особнымъ тытуломъ и правомъ отъ коруны ПольскоЂ”, як ся осібність уже й придала ся для Жиґимонта-Авґуста: пани-рада в. князївства „з добровольством и охотнЂ” признали його своїм в. князем і зложили йому присягу, а польські пани й досї того не хочуть вчинити. Як би в. кн. Литовське було інкорпороване Польщі, то воно не могло б зробити такої прислуги Жиґимонтовому сину. Щоб запобігти польським плянам інкорпорації, було б дуже добре дати титул королївства вел. князївству Литовському і коронувати Жиґимонта-Авґуста литовським королем: інкорпорація тодї стала б неможлива, „бо коруна въ коруну втЂлена быти не може”. Тодї б і „панове Поляцы не мЂли тоє жадости, аби тоє паньство вашое милости отчизноє (в. кн. Литовське) было унижено и привлащено къ нимъ, але ровноє братство и пріязнь стала бы зъ одного напротивъ кождому непріятелеви”. Супроти того пвни-рада просять короля, аби він наказав польським сенаторам видати Жиґимонту-Авґусту Витовтову корону, що вони були перехопили, аби його коронувати ще за житя баиька литовським королем. Колиж би польські сенатори не дали тої корони, в такім разї пани-рада просять короля удати ся до папи й цїсаря та прохати, аби вони прислали нову корону для королевича. Пани-рада не пожалують потрібних на то видатків і сподївають ся, що коли папа заявив охоту дати корону тому „отщепеньцови костела святого римского — Моосквитинрви”, то ще скорше дасть її королевичу, „за важныи и знаменитыи учинки вашоє милости и предковъ вашоє милости, в. князей литовскихъ, которыи тую землю къ вЂрЂ хрестіяньской направили и вставичнЂ ся напротивку непріятелемь вЂры святоЂ застановляли” 16).



Ми не можемо оцїнити, на скілько самостійно виступали в сїй справі литовські верховоди. Разом із сею справою корони вони давали пораду королеви також у справі мазовецької спадщини, і ся порада так близько сходила ся з тодїшнїми заходами Бони 17), що се наводить підозріннє, чи і сим разом, як в справі вибору Жиґимонта-Авґуста на в. князївство литовське, не виступали литовські пани перед Жиґимонтом тільки речниками бажань Бони. Але чи робили вони се за порозуміннєм з нею, чи нї, в кождім разї очевидно, що се бажаннє королївського титулу для великого князївства — старе, сокровенне бажаннє литовських автономістів, висловляло ся тепер в надїї, що воно відповідає династичним плянам королївської пари; забезпечити малому синови всї шанси на польську корону.



На такий сьміливий крок Жиґимонт одначе не відважив ся — се могло б накликати занадто велику бурю з польської сторони, і для нас сей епізод зістав ся тільки інтересним показсиком змагань тодїшнїх литовських правительственних кругів до осібности в. ке. Литовського. Їх представленнє, як бачимо, малює дуже впразно роздражненнє литовських панів на інкорпораційні змагання Поляків, їх дражливість на точцї полїтичної самостійности вел. князївсова й рівноправности його з Польщею, але заразом відкриває перед нами й короткозорість литовських патріотів, що надїяли ся забезпечити сю самостійність папською короною. Вони не розуміли, що польських заходів не відперла б нїяка корона, а тільки внутрішня сила вел. князївства Литовського, бо їх апетити живив не низший титул вел. князївства, а його внутрішня слабість і двоістіть полїтики литовських панів, що самі ж шукали опертя в Польщі супроти внутрішнього, національного роздвоєння в вел. князївстві.



Коли Жиґимонт не рішив ся скористати для своїх династичних плянів з литовського проєкту коронації, королева ршила підогнати справу признання Жиґимонта-Авґуста спадкоємцем королївського престолу в Польщі инакше: формальним настолованнєм його в в. князївстві Литовськім — проголошеннєм його не тільки престолонаслїдником, по смерти батька (як то було зроблено в 1522 р.), а дїйсним великим князем. В 1528 р. король з королевою виїздять в сїй справі до Литви. В литовських кругах, розумієть ся, проєкт сей знайшов повне співчутє: се ж була нова манїфестація окремішности й самостійности вел. князївства Литовського. На соймі виленськім в осени 1529 р., проголошено Жиґимонта-Аґуста великим князем: в присутности батька й материи зібрані на соймі стани з церемонїєю посадилм молодого княжича на столї, а старий Жиґимонт потвердив всї права і привілєґії обивателїв в. кн. Литовського й приобіцяв за сина, що дійшовши повних лїт він зложить присягу й видасть грамоту на додержаннє тих прав і привілєґій 18).



Се проголошеннє Жиґимонта-Авґуста в. князем дійсно змусило нарештї й Поляків проголосити його престолонаслїдником: зараз по проголошенню його вел. князем в Литві, проголошено його королем і наступником батька в Польщі, а з початком 1530 р. короновано,т ільки застережено, що сей факт не може служити прецедентом на будуще — в обмеженнє вільної елєкції 19). Таким чином полїтика Бони й Жиґимонта удала ся вповнї, й полїтична окремішність вел. князївства віддала його родинї важну прислугу. Заманїфестовано ще раз рядом актів полїтичну самостійність вел. кн. Литовського, і в двірських кругах мусїли собі запамятати, як цїнна може бути, з династичних мотивів, щоб обминути польської „вільну елєкцію”, ся окремішність Литви, з її сильними династичними традиціями. І можемо собі представити, як холодно приймали ся в сих двірських кругах пригадки про потребу переведення унїї з Польщею, що від часу до часу давали себе чути з польської сторони 20).



Примітки



1) Rzyszezewski і Muczkowski Kodex dypl. Polski I ч. 363-4, Хронїка Ґурского — Acta Tomiciana I c. 11.



2) Acta Tomiciana І ч. 5 (c. 8).



3) Volumina legum І c. 166.



4) Deinde regnanre hoc moderno serenissimo rege nostro domini consiliarii regis sepiusp er fratres suos, qui cum maiestate regia in Luthuaniam profiscebantur, admonebant dominos Lithuanos, ut super ista unione secum concordarent et ordinem rebus ponerent — Acta Tomiciana II c. 47.



5) Ibid., порівняти Документы архива министерства юстиціи I с. 506.



6) Acta Tomiciana І c. 235-7, пор. II с. 47; лист Жиґимонта — Документы арх. юст. I с. 506.



7) Acta Tomiciana II с. 45, 47. Завважу, що ся литовська пропозиція 1512 р. (в Томіціанах вона має зовсїм докладну дату) в актах московського архиву мінїстерства заграничних справах трапилась Довнару-Запольскому з адтою 1532 р., і на сїм опер він в своїй статї виводи про оборонний союз, уложений в тім роцї між Литвою й Польщею (Польско-литовская унїя c. 6-7). На жаль, Любавский, що зауважив также сю помилку (ор. c. c. 262), не подає близших відомостей про сю копію московського архива, і з якої нагоди вона там під тим роком виступає.



8) Acta Tomiciana II c. 109-110.



9) Acta Tomiciana II c. 177-8, пор. додаток 1 до статї Довнара-Запольского Польско-литовская унія (c. 24-5).



10) Д.-Запольский Польско-литовская унія, дод. І (c. 24-7).



11) Відповідь Поляків — Acta Tomiciana III c. 50-1, і в тогочаснім руськім перекладї — у Д.-Запольского ор. c. c. 26-7.



12) Меморіал Гаштовта в Acta Тоmісіаnа VII (на жаль досить лихо виданий), c. 259.



13) Quorum exemplo (Глинського і Мих. Радивила) idem hostis meus dux Constantinusingrediens... vellet hoc ipsum dominium, hereditatem domini nostri clementissimi Sigismundi vі Ruthenorum occupare (c. 260).



14) Приходить ся згадати характеристику сучасника — Поляка, з нагоди пінїйших обвинувачень Гаштовтових приятелїв против Сопіги: tanta hic est criminandi licentia, quanta nusquam gentium, ita ut laesae maieatatis crimen iam levissimum esse videatur (Замбоцкий до Томіцкого Acta Tomiciana ? c. 253, 1528).



15) Archiwum kom. prawn. VII c. 273.



16) Акты Западной Россіи II c, 174-6.



17) Про мазовецьку справу й династичні заходи Бони новійша статя: L. Kolankowski Elekcya Zygmunta Augusta (Kwart. histor. 1905).



18) Archiwum kom. prawn. VII c. 275. Ваповский c. 229, Бєльский вид. Туровского c. 1045-6. Рус. лит. лїтопись — кодекс Євреінова — Пол. собр. л. XVII c. 405-6. Стрийковский II с. 395.



19) Archiwum Sanguszkow V ч. 200.



20) Див. Acta Tomiciana, XI c. 2.



Справа унїї за Жиґимонта-Авґуста: Оживленнє справи унїї в 1540-х рр., неприхильність Жиґимонта Старого; Жиґимонт-Ав ґуст в. князем. Становище Жиґимонта-Авґуста в справі унїї. Унїя на сомйі 1548 р. Переговори Поляків з Литвою 1551 р., дебати на короннім соймі 1553 р., погляди Поляків на унїю, історична арґументация, запросини до Литви на сойм 1555 р., коронні сойми 1557-8 рр., ливонська справа, московська війна і змагання до унїї шляхти.



Змтихнувши на довший час супроти такої виразної неозоти у литовських панів і браку спочутя у короля, справа унїї вийшла знову на порядок дня доперва в 1540-х рр.



Привід дала буря, що ярила ся в сусїднїй Угорщинї — турецька окупація її. Настрашена сим грізним турецким сусїдством, польська шляхта починає наставати на короля, аби для сильнїйшої оборони перевів тїснїйше сполученнє Польщї з ріжними анектованими землями — в. кн. Литовським, Прусією й ще деякими дрібнїйшими. Першу таку звістку маємо в ухвалах коронного сойму з 1539 р. Жиґимонт тодї пообіцяв, але ледво чи робив які старання в тім напрямі. На соймі 1541 р. коронні стани, настрашені турецькою окупацією Угорщини, ухвалили податок на потреби оборони й заразом удали ся до короля, що пробував тодї на Литві, з новим прошеннєм, аби постарав ся привести в. князївство Литовське до унїї з Польщею, „як для боротьби з спільним ворогом так і для иньших справ, для сусїдської прииязни й брацтва”. Жиґимонт їм і на се приобіцяв постаратись 1), але, як сам каже, потім обмежив ся тільки справою орґанїзації оборони: коли польскі стани на найблизшім соймі в Кракові, з кінцем 1543 р. ухвалили податок на потреби оборони на оден рік, то король їм обіцяв привести й стани вел. князївства до того, щоб і вони вчинили відповідні постанови й таку ж орґанїзацію оборони у себе перевели. На запитання ж в справі унїї відповів, що не може обіцяти нїчого певного що до уложення якихось унїонних актів, анї навіть не підіймаєть ся зложити для сього спільного сойму, бо не мав нагоди порозуміти ся з литовськими сенаторами, і взагалї не підіймаєть ся нїчого більшого, як тільки прихилити стани в. князївства до таких же ухвал в справах оборони, які ухвалиьь польський сойм 2).



Се, розумієть ся, було найбільш рішучою відмовою, яку тільки міг дати обережний і аж занадто лагідний Жиґимонт. В польських двірських кругах таку його неохоту толковано тодї, як я вже згадував, впливом королеви Бони, що мовляв тому противить ся унїї, бо боїть ся спільних воєнних заходів обох держав: тодї вона мусїла б нести всякі тягарі з своїх великих держав у Литві, а тепер тих тягарів не несе й то їй уходить 3). Але ми знаємо, що в гру входили й династичні мотиви, які подїляв і Жиґимонт. І давнїйше він був неприхильний до справи унїї, а тепер як раз мав спеціальний плян — віддати в. кн. Литовське синови ще за свого житя. Сей плян звісний був в двірських кругпх уже в початках 1544 р., його тольковано тим, що старий король хотїв увільнити королевича від шкідних впливіа матери та її мішань в його фамілїйне житє 4). З тих чи иньших мотивів Жиґимонт такий плян — передати, синови в. кн. Литовське, дїйсно мав, і через се саме мусів противити ся інкорпораційним плянам польських панів. Тому не диво, що на литов
Страница 46 из 65 Следующая страница