Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 49

котрих не тримали ся предки наші, — таких актів ми не приймаємо й триматись їх не будемо” 20). Тому, по давньому звичаю, не вважаючи на які небудь противні нам акти, котрих не приймали предки наші, анї тримали їх, мють бути визначені відповідні, честні місця як на соймах, в спокійнім часї, так і на війні, в лаві: сенаторам обох станів (духовного й сьвітського) й усїм иньшим станам — князям, панам, баронам, всьому рицарству й шляхтї в. кн. Литовського. Княжата, пани й повіти в. князївства будуть ставиои свої хоругви (vexilla et insignia) на певних, честних місцях, і взагалї не мають вони бути пониженими супроти панів Польської корони, але будучи одним народом, однаковими й рівними собі членами, з одною головою, повинні мати однакову між собою честь. Так само й шляхта й увесь стан рицарський гідністю, честю, повагою і всякими почестями в усїм аби уважали ся рівними шляхтї й рицарському стану корони Польської, нї_в чім хоч би найменьшім не уважали ся низшими від них, але користали все з тих самих прероґатив, які в цїлім сьвітї признані рицарському станови, й жили в тих же свободах й вільностях” 21).



Таким чином хоч інструкція й уживала подекуди тактх виразів як „одно тїло”, „оден народ” 22), очевидно — роблячи в тім уступку інкорпораційним змаганням Поляків, але реальний звязок Польщі й Литви, як бачимо, мав по мисли сеї інструкції обмежати ся тільки заграничною полїтикою (очевидно, що в сих справах заграничної полїтики й мали нараджувати ся спільні сойми). Поза тим є унїя тільки персональна, й обидві держави вповнї задержують свою окремішність — осібний титул, військо, скарб, уряди, право. Границї держав мають управильняти ся осібною комісією.



Послам поручало ся уважати, щоб трудні обставини в. кн. Литовського не були використані на його некористь при уложенню унїї, взагалї щоб нїчого не робило ся під натиском. У всїх „турднїйших справах” посли мали звернути ся до повного литовського сойму 23).



Варшавський сойм, куди мали ставити ся литовські відпоручники, розпочато 21 падолиста. В своїм експозе король підносив як особливу свою заслугу, що йому удало ся осягнути те, чого не могли досї вчинити анї він анї його попередники: стани в. кн. Литовського вислали своїх відптручників для довершення унїї відповідно до „стаих пактів і спільних привилеїв”, аби ся справа вже раз була закінчена. Сенатори дякували королеви за його старання й зазначали, що мова йде не про уложеннє якоїсь нової, тільки про введеннє в житє давньої унїї 24). Се було досить многозначним передвістником. Але близше обговореннє всї відкладали до приїзду литовських послів, а тим часом участники сойма зайняли ся студіованнєм давнїйших актів унїї 25).



Литовські відпоручники прибули на сойм 6 грудня і з великою честю прийняті були коронними сенаторами. Було тут шість панів, з своїм сенїором — Миколаєм Радивилом на чолї; про делєґатів иньших станів не маємо нїяких близших відомостей 26). На сойм відпоручники зявили ся тільки тиждень пізнїйше, і тут Радивил виголосив довгу й красномовну промову, де підносив заходи короля й охоту Литви до унїї, не жалував комплїментів і гарних фраз, але нїчого близше про ту унїю не сказав 27). Потім минуло ще три тижнї, поки коронні стани забрали ся до нрад над унїєю (7/I). Погляди коронних сенаторів сходили ся з посольсьькими на тім, що при переведенню унїї треба тримати ся давнїх актів унїї й переводити її в значінню повної інкорпорації в. князївства до Польщі, аби знесено самий титул в. князївства. Нехай би, наприклад, як пропонував підскарбій В. Дембіньский, землї в. кн. Литовського звали ся на дальше „Новою Польщею” так як єсть Велика і Мала. Таким би чином до Польщі вернули ся самі собою й литовські землї, до котрих підношено спеціальні претензії — Волинь і Підляше 28).



Взагалї, коронні стани, навіть сенатори, почувши, що обставини змінили ся на користь Польщі, спішили куваии зелїзо по горячому, ідучи в своїх жаданнях як найдальше. Тойже Дембіньский висловив се зовсїм виразно: „єсть на те час відповідний і оказія, якої не треба упускати — бачимо, що сєть на то воля короля, єсть воля й панів литовських, як вони заявляють” 29). Що пани литовські не були щирими прихильниками унїї, а уступали тепер під пресією короля й шляхти в. кн. Литовського, се для коронних станів було ясно після того, що стало ся відомим під час попереднього сойму. Отже спішили ся власне використати сей натиск обставин, під яким опинили ся литовські пани.



Потім (10/I) відбула ся перша конференція коронних сенаторів з литовськими відпоручниками. Коронні сенатори запропонували їм переведеннє унїї в значінню інкорпорації 30); литовські відпоручники на се предложили свою інструкцию, що й послужила потім предметом нарад коронних сенаторів і послів 31).



Виходячи з ідеї інкорпорації, коронпі сенатори й посли, розумієть ся, не могли пристати на таку формулу унїї, яку містила інструкція. Особливо дві точки її викликали живе незадоволеннє серед Поляків, перше — се застереженнє, що оден з королевичів і далї має діставати великокнязївський титул, друге — забезпеченнє дїдичних прав на корону Ягайловій династиї, що робило неважним право вільного вибору в Польщі 32). Коронні стани постаноивлп не вдавати ся в нове конструованнє умов унїї, але тримати ся тих привилеїв, що санкціонували інкорпорацію. Одначе при тім старші привилеї унїї показували ся ненаручними, бо говорили все про осібних вел. князїв литовських 33). Наручнїйший був з сього погляду акт 1501р.- на се звернули увагу посли, й гадку їх прийняли й сенатори 34). Велике замішаннє повстало через те, що ориґіналу сього акту в короннім скарбі не знайшло ся. Нарікали на нелад в архиві скарбу, нарікали на сенаторів; нагло спроваджено цїлий коронний архив, в 14 скринях, з краківського скарбу, але тим часом таки взято сей Олександрів акт в копіях за підставу нарад. Одначе й він не задоволяв вповнї Поляків, бо полишав нерушеною всю державну орґанїзацию в. кн. Литовського, тим часом як коронні стани хотїли знести тепер всяку окремішність в. князївства: осібні соми, осібні уряди, аж до титулу в. князївства включно. Правду обзивалли ся голоси, що не треба б так підносити своїх вимагань, лїпше лишити Литві їх уряди і тримати ся виключно привилеїв; але більшість розходилась і нр хотїла нїчого лишати, що могло-б пригадувати окремішність в. князївства 35).



Щоб підкопати опозицію литовських панів, пробовано відтягнути від них відпоручників иньших станів. оД коронних послів доходили чутки, що делєґати меньших литовських станів раді б увійти в склад коронної посольської палати й безпосередно з коронними послами умовити ся про унїю на основі польських предложень, — „аби тільки позволили їм се їхп ани-рада”. Тому коронні посли кілька разів виступали з жаданнєм, аби „посли литовські” засїли разом з ними; під час конференцій вони теж звертали ся до них, кладучи їм на серце справу унїї: підносили, що справа іде про зрівняннє литовської шляхти з польською в вільностях, поручали їм впливати на панів-рад, аби більш податливі були 36). Яке се робило вражіннє на тих литовських послів і які мало наслїдки в їх відносинах до панів-ради, не знати, але на зверх литовська делєґація до кінця нї в чим не нарушила своєї солїдарности. Вона зіставала ся одноцїльною, і члени її не засїдали в палатах разом з коронними станами, але зносились з ними як осібне тїло, репрезентанти иньшої держави. За цїлий час нїхто з відпоручників меньших станів литовських не обізвав ся й голосом під час конференцій, і взагалї одиноким речником делєґації був Мик. Радивил, що роблячи ктроткі наради з товаришами, сам оден робив всї заяви, відповідав і взагалї вів дебати; всї иньші відпоручники були властиво статистами.



Велика шкода, що ми не знаємо зовсїм закулїсової сторони в дїяльности сеї литовської делєґації: не знаємо змісту її нарад між собою, анї з королем, у котрого вона мала досить часті осібні авдієнції. Перед нами тільки промови Радивила перед польськими послами, короткі реляції панів послам про їх конференції, та предложені Литвою проєкти унїї.



Бачимо, що литовські пани зразу дуже завзято стояли при проєктї, виложенім в їх інструкциї. Проба Поляків — відкликати ся до давнїх актів унїї, нїчого не помогла. Актам, на які покликували ся Поляки, Радивил противставляв городельський акт литовських панів і Олександрів 1499 р., а за иньші акти унїї або казав, що вони не обовязують литовські стани, або толькованню їх, яке давали Поляки, противставляв своє 37). Тодї польські стани, властиво вибрана ними комісія, відкинувши ранїйші акти унїї, почала конференцію з литовськими відпоручниками, взявши за підставу акт 1501 р. 38). Завдяки загальній стилїзації й неповноьї сього акту, в цїлім рядї точок його вони прийшли з Литвою до порозуміння 39). З огляду, що король заявляв готовість вирікти ся своїх дідичних прав на в. кн. Литовське, литовські відпоручники не робили трудностей що до способу вибора короля, і тільки справа знесення литовських урядів, піднесена особлииво польськими послами, загальмувала справу 40). Литовська делєґація в сїм часї (кінець сїчня 1564 р.) пооказала взагалї незвичайну податливість. Вона показувала охоту уступити у всїх спірних точках, хотїла задержати тільки окремішність внутрішньої орґанїзації — своє осібне право й правні практики, суди, уряди 41), й сформуловавши ті точки, на яких уже оясгнено порозуміннє, решту відложити до новою сойму, щоб на нїм покінчити справу унїї 42).



Що впливало на таку податливість литовських панів — чи наставання відпоручників шляхецьких і короля, тепер, дїйсно, щиро відданого справі унїї? чи тяжкий стан в. князївства? Може і те і се разом. Що тяжкі полїтичні обставини сильно впливали на литовських віпоручнників, се ясно хоч би з того вражіння, яке викликала в литовській делєґації вість про побіду литовського війська над московським над р. Улою (26/I): вість ся наспіла другого дня по дуеж смиренній промові Радивила, і по нїй литовські делєґати зараз змінили тон. Вони заявили, що хочуть задержати свою полїтичну окремішність, осібні сойми „й иньші свої звичайні порядки” 43), а заразом почали попросту відтягати ся від дальших нарад — мовляв застановлыли ся над формулою переданою їм коронними станами 44).



Формула ся переводила унїю в значінню тїсного сполучення в. кн. Лмтовського з Короною, зносила церемонїю оголошення короля в. князем литовським, осібні сойми й сенат в. кн. Литовського, але полишала землям в. кн. Литовського їх право й привилеї, тільки зазначала, що граничні спори мають судити ся правом польським і кождому в вел. князївстві вільно перейти на польське право. Правдоподібно, не без налягань зі сторони короля 45) й шляхецьких відпоручників, по кількаденній перерві литовські делєґати дали свій ультіматум. Вони годили ся на польські пропозиції, але з кількома виїмками: годили ся на спільний сойм і раду, але задержували й осібний литовський сойм і засїдання ради для своїх справ; зносили проголошеннє короля в. князем, але задержували zasiedzenie na majestacie z podniesieniem miecza — вступну церемонїю; вибір короля проєктували переводити рівним числом відпоручників коронних і великого князївства; натомість рішучо відкинули вільне право переходу на польське право 46).



Се, розумієть ся, були досить важні уступки, але за сею деклярацією наступила прикра сцена, що мусить бути обяснена закулїсовими поговіракми. До литовських панів мусїли дійти поговірки Поляків, що литовські пани з своїх особистих (властиво — клясових) мотивів роблять трудність унїї: силкують ся за всяку цїну задержати осібні литовські уряби (а додамо: й раду в. князївства). Тож по проголошенню литовського ультиматуму Радивил заявив, що супроти таких нарікань складає з себе уряди свої й обовязки відпоручника. Коронні стани звернули ся знову до короля по поміч, себ то по пресію на литовських панів, і король кликав до себе литовських відпоручників, нахиляючи їх, аби прийняли польську формулу, але ті відмовили. Між коронними й литовськими панами прийшло до досить гострих перегоуорів: литовські пани казали, що в. кн. Литовське як полїтичне тїло мусить істнувати далї, „називали його монархією рівною Коронї й всяким иньшим християнським державам”, а інтерпретацію старих привилеїв унїї пропонували дати стороннїм державам, або докторам болонського унїверситета. Коли польські пани пригадували литовським відпоручникам, що вони були згодили ся перед тим на декотрі точки, в діскусії над Олександровим привилеєм, литовські пани без церемонїї відповідали, що вони „не приглянули ся докладно його словсп”. На ново відкликували ся вони до свого улюбленого городельського привилею. А коли польські пани проєктували здати справу на короля, Радивил дуже гостро відповів: „Колиб й. м. король хотїв що небудь чинити над ним своєю властию (absoluta potestate), то се було б великою кривдою нашій вільности. Як не жаловав Сцеволя спалити собі руку, так не пожалую й я, як би мав писати ся на такі річи. Протестую також против всякої безправности против нас: в такім разї ми готові шукати ради й помочи держав не тільки християнських, але й поганських” 47).



Не вважаючи на такі голосні фрази литовських панів, коронні стани звернули ся ще раз до короля, і той не відмовив їм своєї помочи. Другого дня, на спільнім засїданню, король зложив свою деклярацію. Він заявив, що з унїєю обидві держави мають уважати ся за одну, тому мають бути „спільні ради” (в публїкації потім се сказано яснїйше: spolne sejmy i rady). Справу литовських урядів він обминув. А для усунення всяких перешкод в державнім праві обох держав заявив, що вирікаєть ся своїх дїдичних прав на вел. князївство. Але в сїй точцї маємо дуже важну відміну опублїкованого пізнїйше урядового тексту від поданої в сеймовім дневнику устної деклярації короля: в сїй він просто тільки „вирікаєть ся дїдичних прав” (odstepuje successhi), в опублїкованім текстї відступає сї свої дїдичні права на Литву Польській коронї! 48) Литовські стани потім справедливо доводили, що Жиґимонт-Авґуст, як вибраний в. князь, не мав права так роспоряджати в. князївством, і коли щось таке було вже в устній деклярації короля, то тим зрозумілїйше було б незадоволеннє з неї литовських станів. Але не маючи більше записей її, не можна знати, чи то було в устній деклярації, чи додане пізнїйше.



Королївська деклярація прийнята була з великим одушевленнєм коронними станами і дуже холодно — литовськими відпоручниками. Литовські відпоручники не прийняли королївської деклярації й заявили, що предложать її на соймі литовським станам 49).



Сим були вичерпані обопільні наради. Лишало ся уложити соймовий рецес. Уложений польськими сенаторами проєкт рецесу литовські відпоручники не прийняли. Не хотїли пристати на те, аби в нїм згадувало ся про королївську деклярацію немов ними прийняту. Були ще й иньші подробицї, на які не годили ся литовські стани: нпр. в польськім проєктї поминено титул в. князя литовського і доповнено в литовській редакції; змінена стилїзація про сойми 50) і т. и. Литовські відпоручники предложили свою редакцію з тими поправками, але її знову не прийняли коронні стани, хоч вона була стилїзована дуже здержливо й більше замовчувала, як перечила. Тодї литовські відпоручники зажадали назад своєї інструкції, щоб їхати назад. На бажаннє коронних станів, аби кінець нарад не виглядав так прикро, вони згодили ся тільки попрощат ися при королї, з повною парадрю, і 22 лютого дїйсно відбула ся прощальна парада. Король висловив надїю, що справа унїї дійде скоро кінця й заповів скликаннє литовського сойму до Більська, а спільного до Парчова, на св. Івана, й литовські відпоручники поїхали 51).



На бажаннє коронних послів, король опублїкував свою деклярацію в справі унїї, в формі привилею, де вирікав ся своїх дїдичних прав на в. князївство й підносив, що обидві держави мають творити одну. Осібно видано рецес, в імени короля, де представлено результати конференцій про унїю 52). Представлено їх не без сторонничости, з поминеннєм деяких спірних точок, в сьвітлї більше користнім для Польщі. Біда тільки, що сей рецес, як і королївська деклярація, по протестаж литовських відпоручників обовязкової сили для Литви не могли мати нїякої.



Таким чином з формального боку варшавські переговори про унїю не осягнули нїяких результатів. Але реально взявши, сї переговори для Польщі безплодними не були. Уступки, зроблені литовськими відпоручниками, хоч не закріплені формально, лишили ся важним прецедентом на пізнїйше. Довгою дискусією і натиском з королївської сторони приведено обидві сторони досить близько до певнїх середнїх термінів, на яких можлива була стріча — хоч і не дуже добровільна. Не дурно бачимо, що на Люблинськім соймі вкінцї прийнято формулу унїї, яка, поминаючи прилученнє українських земель до Польщі, взагалї досить близько відповідала тій формуої, яку приймали литовські відпоручники на соймі 1564 р. Се вес дає сьому сойму право на більшу нашу увагу, а перехований дневник, хоч малю єтільки одну сторону конференцій, при загальній бідности відомостей багато причиняєть ся до зрозуміння тодїшньої ситуації. Тому мусїли ми трохи близше коло нього застановитись.



Примітки



1) Див. відповідь в. князя, видруковану у Любавского Литовсво-русскій сеймъ дод. 43.



2) Видруковані в дневнику сойму 1563 p. — Zrzodlopisma do dziejow unii т. II ч. l c. 367-8.



3) Так здаєть ся треба розуміти не зовсїм ясний вираз: okrom jedno gwaltownej potrzeby rzeczp. — ku odparciu naprzeciw nieprzyjacieliowi, na porywcze a niepotrzebne powloki jezdzic nie chcielibysmy. Се натяк на можливість відтягнути ся шляхтї навіть від походу.



4) Король приїхав до Пйотркова на сойм 28/X 1562 — Ґурнїцкий вид. Мостовского c. 464.



5) На закінченню дневника, в загальнім поглядї на сойм сказано: О litewskiej uniej byla zminka wielka, bo wiedzieli poslowie ziemscy, ze samа Litwa solicitowala o nie krola, i z wojska od Witepska jawnie poselstwo byli wyprawili do Wilna ku krolowi proszac, aby unie im z Polska dokonal, o czem jest wyzej dostatecaniej wypisano (в дїйсности нема). Solicitowali o to wszystka szlachta litewska, ale sie temu panow nieco sprzeciwialo, z ktorych przedniejsi byli pan Mikolaj Radziwlli wojewoda wilenski, kanzierz, marszalek, hetman i wielkich dzierzaw w onem xiestwie wielki pan z laska wielka — c. 157.



6) Zrzodlopisma II ч. l c. 10.



7) Ibid. c. 56.



8) Przypominali ich. przeciw Koronie niestatecznosc, lamanie foedera, nie zisczenie spiskow spolnych (актів унїї), a na ostatek nieprzyiazni znaczne, ktore oni Koronie w potrzebach ich, tak walaskich (iz gdy byli o pomoc zadani, przymierzem i pacty swemi z Wolochy wymawiali sie), jako z innemi, okazowali.



9) Ibid. c. 102-3.



10) A ten sejm spolny z Litwa i Prussy beeziem powinni wedle statutu zlozyc i tamze juz w doskonala exekucya przywiesc te unia i incorporacya tym obyczajem, jako przywileje splne tak dawne jako tez za krola Alaxandra, stryia naszego, uczynione ucza.



11) Ibid. c. 144-5, 147, Volum. legum II c. 20. Я вважав потрібним увійти близше в детайлї, бо сей момент — критичний в історії унїї, зовсїм не був відповідно розсьвітлений. Д.-Запольский (c. 15-6) зовсїм проминув і петицію литовської шляхти й сойм 1562/3 р.: про нього він тільки згадує, що розпочав ся він заявою про потребу унїї — і відкликуєть ся до соймового рецесу. Що правда, він досить широко спиняєть ся над причиною повороту в трактованню унїї, але мірковання його й тут або в високій мірі неясні (навіть подекуди незрозумілі), або хибні — як і в попереднїм. Любавский (c. 635-6) відповідно оцїнив значіннє петиції, але зрештою хибно судить про далльші її наслїдки : „відповідно до петиції Литвиоів Жиґимонт-Авґуст плставив справу унїї на короннім пьотрковськім соймі (до сього д. Л. покликуєть ся зовсїм хибно на акти подані в Zrzodlop. do dz. unii), але вдати ся в нвради над сис питаннєм і його рішеннєм сойму не прийшло ся, бо як раз король мусїв за „ґвалтовною потребою” виїхати до в. князївства” (c. 636-7).


Страница 49 из 65 Следующая страница