Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 51

нні стани умов сеї інструкції не прийнял,и а що литовські відпоручники не мали уповажнення до яких небудь змін в нїй, то прийшло ся відкшикувати ся до литовських станів до Берестя. Але звідти, з литовського сойму нових пояснень в сїй справі не можна було діждати ся так довго, що коронні стани хотїли вже розїздити ся з Люблина. Король був також дуже незадоволений на литовські стани, що вони пьминули його в сих переговорах, про унїю: не прислали йому своєї інструкції наперед і не удали ся до його посередництва з коронними станами, а до сих безпосередно, так що він не уважав можливим вдавати ся в їх переговори. Але все таки він задержав ще коронні стани в Люблинї на свою відвічальність, „абы по такъ частыхъ зъЂздахъ и подъ тыми часы пра†съ поруганьємъ отъ посроронныхъ такъ важныє справы въ розорваньє не приходили”. Намовив також коронні стани вислати своїх делєґатів до Берестя для переговорів з литовськими станами: сї делєґати мали нахилити їх, аби приїхали до Люблина для спільного соймовання 26). Заразом осібним листом, висланим з писарем своїм Лаврином Войною, король пильно просив панів-раду, аби вони „для доброго земского и речипосполитои въ томъ труженья и працъ своихъ не литуючи а здЂ до Люблина, гдЂЂ самъ єго королевская милость парсоною маєстату своєго господарского мЂшкати рачить, зъЂхати ся рачили и справы уніи належачіє въ сполной згодЂ и братской милости зъ обу сторонъ речи потребныє зносячи и уважаючи, тымъ пилнЂй, пружЂй (predzej) и статечнЂй отправовати могли 27)”.



Та даремно розсипав король в сїм листї комплїменти панам-радї, даремно запевняв їх, „ижъ съ сторонны пановъ Поляковъ ни на што милости братской противного, а чого Боже уховай — вольностямъ и свободамъ вашей милости образливого вытягвти не будутъ, одно ровного братства для вЂчныхъ и потужнЂйшихъ потребъ обоєго панства земскихъ и речи посполитоє въ сполности вживати жедаютъ”. Даремно заходили ся нарештї коло сього й коронні відпоручники — литовські стани дали ім 29 липня відмовну відповідь 28). Близще її змісту не знаємо. Бєльский каже, що илтовські стани від приїзду на люблинський сойм вимовили ся небезпечністю від Москви; правдоподінбо се й був мотив відповіди, даної коронним відпоручникам. Принаймнї, виправляючи на початку серпня (5/VIII) нових послів до коронних станів, литовські стани повідомляли їх, що з огляду на небезпечність вел. князївства від ворогів не можуть соймувати довше — отже підносили той сам мотив. Через сих послів вони просили коронні стапи дати їм в ідповідь на пропозиції в справі унїї, дані через попереднїх відпоучників, а дальші переговори відкладали до дальшого сойму 29). Так, з великою конфузією для короля, що запевняв коронних послів в найлїпших замїрах литовських станів, скінчив ся нїчим ще оден унїонний сойм.



В рецесї люлинського сойму (датованім 15/VIII 1566 р.) король заповів новий спільний сойм литовсько-польський, „відповідно до бажання й прошення панів литовсьаих”, на другий рік, по короннім соймі, визначенім в Пйотркові 30). Литовський сойм, зібраний зимою 1566/7 р. в Городнї, здаєть ся, унїєю не займав ся; з постанов його інтересна з сього становища тільки одна — стани постановили просити грошквої помочи на Московську війну від Поляків, „яко своєє братьи и суседовъ ласкавыхъ” 31). Що при сїм не згадано нїчого про унїю, се було не без значіння. За те не забули за неї Поляки, зібрані весною 1567 р. на Пьотрковськім соймі. Вони пригадали королеви обіцяний спільний сойм, і в сгймовій конституциї король прирік, що відповідно до постанови Люблинського сойму 32), зложить на другий рік (1568) спільний сойм — „станам Польської корони з станами в. кн. Литовської держави”, для покінчення справи унїї; „а той сойм не має нїчим иньшим зачати ся як тільки від унїї, аби смрава ся скінчила ся” 33).



Окрім того сойм вислав делєґацію до литовських панів, під проводом підканцлєра Мишковского — візвати їх до скоршого закінчення справи унїї. Делєґація ся мала конференцію з литовськими панами на воєнних зборах литовського війська в Молодечнї, в осени 1567 р. Сучасний польський хронїст Ґурнїцкий каже, що Мишковский дав при тім дуже гарну промову до литовських панів — вказував на потребу згоди й любови між обома державами, на шкоду, яку терпииь Литва через те, що справа унїї протягаєть ся, та пригадував приречення, умови й привилеї унїї. Але й ся piekna промова не рушила литовських панів: вони відповіли, що унїї не противні, тільки хочуть, аби вел. князївство Литовське при тім не було нї в чім понижене і не понесло нїяких страт „анї в своїх титулах, анї в праві, анї в доходах” 34).



Відповідь ся дуже мало доброго заповідала на той будущий спільний сойм, але певного рода протестом против сеї відпорности панів була петиція литовських станів, зібраних під той же час на нарадї в Лебедові: вони просили в. князя конче на другий рік зібррати спільний литовсько-польський сойм 35). Крім загальної, вже добре нам знаної тенденції литовської шляхти до унїї, на сю петицію мусїли ще й спеціально вплинути тодїшнї незвичайно тяжкі обставини московської війни — вічна трівога й тяжкі податки: на тім же зїздї ухвалена була друга серебщизна на р. 1567 — річ в литовській парляментарній практицї нечувана!



Очевидно — під натиском шляхти, на соймі в Городнї, скликанім на весну 1568 р., литовські стани поставили вже до в. князя загальне своє прошеннє про спільний сойм. Вел. князь пообіцяв, що в тім же роцї роспише повітові соймики, потім литовський сойм, десь при польській границі, і звідти литовські стани поїдуть на сойм з станами коронними 36). Протягнувши трохи час своїм звичаєм, в. князь дїйсно розписав на падолист соймики, а на грудень визначив зїзд литовським станам в Воїнї. Кождий повіт, відповідно до нового статута, мав вибрати двох послів, „людей бачнихъ и ростропныхъ” і дати їм „моцъ зуполную”, аби вони могли щось постановити, як каже в. князь в своїэ листах, „около сполного звязъку — доконченья унеи” 37). Але що соймові листи припізнили ся, спізнив ся й загальний зїзд у Воїнї, а в дальшій лїнїї — й спільний польсько-литовський зїзд. Він був визначений в Люблинї, перед Різдвом (23/XII), але пани й посли литоські, та й коронні, поспізнювали ся, поприїздили тільки по сьвятах, і тільки 10 сїчня 1569 р. роспочав ся на віки славний Люблинський сойм 38).



Примітки



1) Zrzodlopisma do dziejow unii II ч. l c. 384-5.



2) Дневник Пьотрковського сойму 1565 р. (як низше) c. 83. Бєльский с. 1154. Дата сойму у Любавского op. c. с. 676-7 (з актів Литовської Метрики).



3) Sprawe unii takowej, ktora sie na tem sejmie Buskim stanowic mа, nie inem czym jedno niewola byc rozumiejac, jako od Moskiewskiego przezmoc, tak od panow Polakow per artem. Зрештою Радивил не противний унїї, тільки хоче такої, jakiej przodkowie polscy i litewscy chcieli (польські предки тут очевидно, додані з гречности) — zeby reka reke myla etc. (Lachowicz Listy c. 246).



4) Lachowicz Listy Zygm. Augusta c. 206, пор. 244-5.



5) Більський привилей в XXIII т. Временника москов. істор. тов., і в новім, поправнїйшім виданню у Любавского ор. c. док. ч. 48.



6) Artykuly w Bilsku spisane, z ktoremi Litwa do Parczowa przyjechala, nieznosne byly — Дневник сойму 1565 р. c. 83.



7) Відклики до „більських. розмов” в промовах В. Протасевича — Dziennik Warszawski 1826, V c. 165, 166 (bis) 167 і 168 див. вище c. 487).



8) Дневник сойму 1565 р. c. 43, 83, пор. 51, 309; Бєльский с. 1154-55. Дати парчовського сойму у Любавского ор. c. c. 677. Близших відомостей більше про нього не маємо.



9) Дневник сойму 1565 р. друкований в І т. Bibliotek-и ordynaсуі Krasinskich, 1868. Йому чомусь особливо пощастило в розвідцї Д. Запшльского: збувши кількома словами Варшавський сойм, він дуже докладно спиняєть ся коло Пьотрковського, так що у нього він в історії унїї здобуває таке значіннє, якого зовсїм не мав в дїйсности. Робить се таке вражіннє, як би автор не бачив дневників попереднїх сеймів (в Росії се й не було б дуже дивно, але автор про се нїчого не згадує), й натомість з дневника Пьотрковського сойма постарав ся витягнути що лише можна для історії унїї. Загальне осьвітленнє теж непевне: після варшавського рецеса „справа унїї вступає в нову фазу розвою: Поляки хочуть зробити унїю справою внутрішньої полїтики, як одну з складових частин екзекуції прав” (c. 16). В дїйсности такою складовою частиною екзекуції унїя була від 1550-х рр., і як раз на соймі 1565 р. бачимо противний поворот: шляхта помічає, що таке поставленнє питання звернуло ся против її інтересів й виступав против нього.



10) Non postrema pars executionis, як казано на соймі 1565 р.- c. 71.



11) Дневник сойму 1565 р. с. 69, 82, про короля див. с. 230.



12) Ibid. c. 68-70, 82, 309-10.



13) A jesliby uporni byli, przywodzic je, aby sie powsciagneli.



14) Дневник с. 43, 51, 58, 57, 58, 71-2.



15) Реєстр сих документів (без кінця) видрукований в Zrodlopisma-x do dz. unii т. II l c. 419-425; коронні архивисти поставили ся — перехована частина сього реєстру містить 89 чисел, почавши від р. 1385, але Кревського акту таки не знайшли.



16) Дневник с. 81,-225-31, 131-2.



17) Ibid. c. 290-1, 295-308, 312.



18) Volumina legum II c. 56.



19) Акти сойму видруковав Д.-Запольский — Документы архива минист. юстиція І c. 160 і далї. Хронольоґія сойму у Любавского ор. c. c. 690.



20) Документы арх. юст. І c. 173, 182, 185.



21) На соймі 1551 р. Волиняне просили, аби зроблено кінець „тымъ кгвалтамъ, наЂздамъ забыйствамъ и забиранью земль и грабеэамъ, которыє ся отъ пановъ Поляковъ дЂютъ”. Przedkladacie wielkie uciski, gwalty, naiazdy, morderstwa, posiadanie gruntow waszych przez granice w. k. Litewskiego z strony korony Polskiey i xiestwa Mazowieckiego — каже король на соймі 1565/6 р. про Підляшан. На утечі селян за польську границю скаржила ся волинська шляхта нпр. підчас ревізії 1545 р. Акты Зап. Россіи III c. 42; Документы арх. юст. І с. 185, пор. тамже c. 488 — скарги Волинян на соймі 1568 р.; Zrodla dziejowe с. 28. Справедливо схарактеризував се становище Волинян і Підляшан д. Максимейко в своїй розвідцї — Сеймы с. 159.



22) Акти берестейського сойму 1566 р. у Любавского ор. c. док. 56 і 57 і Максимейка дод. c. 153-6. Два листи короля на сойм — Акты Южной и Западной Россіи І c. 157-162, другий з нмх місить коротку історію переговорів про унїю; доповненнєм до нього служать ухвали сойму й петиції шляхти — Документы арх. мин. юст. І c. 197 і далї. Про Люблинський сойм іще Бєльский c. 1157 і 1161 і виїмки з актів (з соймового дневника) у Д.-Запольского Польско-литовская унїя c. 18.



23) На сю окремішність в. кн. Литовського — що вони з Польщею творять „не одну, а дві річипосполиті”, кладе біску пособливий натиск, супроти тої бурі, яку викликав такий погляд на Варшавськім соймі. Bо gdzieby sie tak chcialo rozumiecz, zeby tp yusz miala bycz yedna rzeczpospolita, thedy w they mierze maiestath y dostoynoscz panstwa thego wielkiego xiestwa Lithewskiego musiala by na vssysthkim ustacz. Буде дві „річипосполиті”, a panstwo з них буде тільки одно. Так розріжняв собі біскуп.



24) Dziennik Warszawski 1826 т. V (ч. 15) c. 161 і далї.



25) Historia Lituana I с. 472 Д.-Запольский (с. 17-8) і Любавский (745-6) без застережень приймають звістки Кояловича, і справдї цїлий його виклад змісту литовської деклярації, й кінцеві слова: Quid responsi legati acceperint, non reperio — вказують, що Коялович дїйсно мав сю деклярацію перед очима.



26) Ut ipsi domini senatores Lithuanorum aliique ordines Lublinum in comitia nobiscum venirent.



27) Лист короля — Акты Ю. З. Р. І c. 160.



28) Лист коронних відпоручників — Broel — Plater Zbior pamietnikow do dziejow polskich II c. 15-6 II с. 15; при нїм посилали вони королю відповідь литовських станів на письмі, але ми її не маємо.



29) Коротенький зміст сього листу подав Любавский Сеймъ с. 747, пожалувавши для нього місця в додатках. Подаю його в цїлости в прим. 48.



30) Volumina legum II c. 66, пор. Документы арх. юст. I с. 202-3 — відповідь короля витебським послам, 27/VIII 1566.



31) Документы арх. юст. I с. 460, Любавскій дод. ч. 59-63, Максимейко дод. с. 166-186.



32) Але, як бачимо, з малою проволокою.



33) Volum, legum II с. 71.



34) Ґурнїцкий вид. Мостовского c. 473-4. Дату сього посольства Любавский виводить на підставі актів Литовської Метрики на 21 падолиста 1567 р. — ор. c. c. 787; докладности її сконстатувати не можемо, але в усякім разї не мусїли її наради трівати оден день тільки.



35) Лебедівські постанови мають дати з середини падолиста — Любавский ор. c. дод. ч. 64 == Максимейко дод. c. 189, див. іще Ляховича Listy c. 303. Про лебедівську петицію в справі унїї див. у Любавского дод. ч. 70 (207-8) і 71 (с. 209-10), Документы архива юст. I с. 482. Любавский (ор. с. с. 787) висловляєть ся так, що лебедівська петиція про зложеннє сойму для унїї була наслїдком польського посольства; безпосереднїх вказічок на се опублїковані документи не дають, але само по собі воно дуже можливо.



36) Документы арх. юст. І c. 482.



37) Максимейко дод. с. с. 199-204, Любавский дод. c. 211.



38) Любавский д. ч. 72, Дневник Люблин. сойму вид. Кояловича c. 1.



Люблинський сойм 1569 р.: Загпльна ситуація, початки переговорів з литовськими станами, суперечка про давнї акти унїї і акти 1501 р., історична арґументація, литовський ультиматум, натиск від короля і „утеча Литви”.



По кількох безплодних унїонних соймах тяжко було сподїяти ся успішнїйших результатів і на Люблинськім. Початки його й не віщували нїчого нового — теж більше меньше становище займали обидві сторони, той же тон звучав з обох боків, тіж арґументи, ті ж способи в тактицї. З попереднїх унїонних соймів близше знаємо Варшавський 1564 р., і сей Люблинський своїми вступними переговорами дуже пригадує його.



З польського боку найбільше безоглядно знову виступала посольська палата, і в нїй — посли краківські, тим часом як сенатори, так як і в 1564 р., показували більше оглядности в трактованню противної сторони. Провідники литовського автономізму — пани-рада ставили ся ще відпорнїйше до унїї, нїж тодї. На чолї їх став другий Радивил, Микола Юриєвич, стриєчний брат покійного Миколая Яновича, і староста жмудський Ян Ходкевич, й вони держали литовську шляхту все ще міцно в своїх руках, не вважаючи на її тайну опозицію. Дарма тепер приходило ся мати до дїла не з кількома відпоручниками литовської шляхти, а з цїлою литовською посольською палатою. Король стояв по сторонї Поляків і утомлений роками безуспішних старань, знеохочений упороп литовських панів, готов був ще на більші услуги з свого боку справі унїї. Так виглядає ситуація в початках Люблинського сойму, скільки можемо її осудити. Бо наші відомости, хоч досить богаті розмірно, знов одностороннї: маємо аж два дневники сойму, але обидва походять з польських посольських кругів, а литовські внутрішнї наради закриті для нас і сей раз 1).



Не змінились і загальні полїтичні обставини. Важка війна з Москвою висїла далї, і кінця її видко не було, а хоч осїнь 1568 р. принесла була з собою кілька успіхів Литвинам, але потреба в стороннїй помочи відчувала ся по стількох лїтах висилень дуже кріпко.



Відповідно до давнїйших рецесів і приречень короля справа на соймі зачала ся „не чим иньшим як тільки від унїї”. Сенатори коронні рішили від неї почати і в основу переговорів положити акт 1501 р. 2). Кілька день пройшло в нарадї над формальностями — чи зберати ся в одній палатї з литовськими послами, чи осібно, і як вести переговори. При тім, як і на варшавськім соймі, коронні посли старали ся мати в своїм наглядї унїонні переговори й ухвалили, щоб присутними були всї посли і в разї потреби забирали голос. Пильгували й короля, щоб усї переговори з литовськими станами йшли за його відомістю й посередництвом, aby za tem nam z powinnosci swej nie wysliznal 3). Силували ся притягнути до близшої участи й литовських шляхецьких послів — „щоб Литва була при своїх депутатах і всього слухала, бо дізнали вони з досьвіду на попереднїх соймах, що литовські пани пильно уважали, аби загмл (populus ich) не брав участи при тих переговорах, щоб не розлакомив ся на польські права довідавши ся про них докладнїйше; для того пани перед ними ганили унїю, відводили й знеохочували до неї, а як би їх загал сам чув про неї від Поляків, то був би про неї лїпшої гадки” 4). Але розумієть ся, екзекутиви в сїм польські посли не могли мати нїякої.



Тим часом тих переговорів з литовськими станами нїяк не можна було дочекатись — вони відтягали ся, кажучи, що мають полагодити наперед деякі свої литовські справи; між иньшим вони наставали на короля, щоб відібрав литовські уряди від декотрих Полкяів, а король вказував на те, що хоч се були Поляки, але здавна оселї в в. князївстві, і дістали свої уряди наче б то за прошеннєм самих, литовських панів. Литовські пани обставали, кажучи, що тодї було инакше, а тепер укладаєть ся унїя, отже вони не хотїли, як догадували ся Поляки, робити прецендентів на пізїнйше. Король нарештї уступив. Ся подїя викликала серед польських станів дуже прикре вражіннє, й дїйсно булаа дуже цїкавим проявом настрою, з яким литовські пани приступали до нарад про унїю 5).



Стративши терпеливість, польські стани зажадали від короля, аби казав литовським станаам приїхати для переговорів і не вів з ними осібних нарад. Король обіцяв ужити своєї власти над Литвою, і литовські пани приїхали дїйсно, але з тим тільки, аби сказати, що не можуть роспочати конференцій, поки не покінчать своїх внутрішнїх справ. Знову прийшлось звртати ся до короля, і тільки 26 сїчня розпочали ся властиві конференції 6).



На запитаннє Ходкевича, як представляють собі Поляки спосіб ведення переговорів про унїю, коронні пани, устами краківського біскупа Паднєвского, жадали, аби в основу переговорів лягли, по дваньому, старі привилеї унїї й акти варшавської конференції 1564 р. Але литовські пани рішучо тому споотивили ся; вони не хотїли вже нїчого чути й про Олександрів акт 1501 р. — даремно Поляки пригадували, що на Варшавськім соймі вони прийняли його в основу переговорів. Про давнїйші ж акти унїї литовські пани відзивали ся іронїчно, що Поляки їх „добре ховали в скринях і деинде”, але вони лишили ся без реального значіння і „вивітрили ся”. Вони казали,щ о хочуть укладати унїю з Поляками не на основі давнїх актів, а на „сердечній любови” й застерегали ся против втягання в сю справу короля і можливого натиску з того боку: „до унїї король й. м. нїчого не має, і нїхто не можк про неї трактувати окрім нас, бо ми люде вільні, християнські” 7).



Поляки признавали, розумієть ся, й самі, що давні привилеї не були реалїзовані. „Предки наші зле укладали унїю, казаы той сам біскуп Паднєвакий, — ми мали тільки акти, а не саму річ”. Або як ще виразнїйше сказав потім оден з послів: „ми й предки наші мали тих шкір (пергаментів) і печаток домить, а все таки унїї не мали”. Признавали вони й те, що унїя 1501 р. не була введена в житє; тим більше, очевидно, розуміли, що для станів в. кн. Литовського не має обовязкової сили варшавськпй рецес 1564 р. Але при тім усїм вони таки вважали для себе конче потрібним тримати ся тих унїонних актів, „як пяний хлоп плоту”, кажучи словами воєводи белзького. Бо відступити від тих актів значило мовчки признати їх неважність, а з тим — стратити хоч ілюзоричний, але бодай формально правний ґрунт, і замість змушувати стани в. кн. Литовського до своїх вимог, прийшло ся б іти на компроміс з їх жаданнями, а того Поляки не хотїли. „Литва, казав біскуп Паднєвский, хоче нам показати, що вона хоче укладати унїю не з якого небудь обовязку, а з доброї волї, але нам треба показати таку ж витрівалість з якою стояли при старих актах наші предки. Як відступимо від варшавського р
Страница 51 из 65 Следующая страница