Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 56

ули прийняті на соймиках волинськім і київськім. В конфедерації руських земель, проголошеній 31 липня, в Глинянах, мали взяти участь посли земель Белзької й Волинської, а ся конфедерація між иньшим проголошувала цїлість і нероздїльність земель польської Корони й грозила повстаннєм на всякого, хто хотїв би нарушити звязок руських земель з Короною 12). Се був голос головно шлхяти, що в тїсній звязи з Польщею бачила запоруку своїх клясових шляхетських інтересів і тримала ся сеї звязи 13). Роспорядженнє литовських станів, щоб з залраних 1569 р. провінцій всякі доходи йшли до скарбу в. князївства, зістало ся, очевидно, без всякого результату. Коли по виборі Генриха, перед новим королем, в присутности волинських і иньших послів, литовські сенатори заложили протест, що не допустять до потвердження прав, доки не будуть звернені в. кн. Литовському відібрані землї, посли українських провінцій нїчим не підперли сього жадання й зістали ся солїдарними з иньшими коронними послами 14). В пізнїйших зїздах і конфедераціях в. кн. Литовського (по утечі Генриха) бачимо тільки одного-двох сенаторів з вілібраних провінций — тих що з давнїйших часів займали уряди тих земель, будучи самі особисто тїснїйше звязані з самим вел. князївством, і нїкого з самих місцевих панів 15). Раз відлучені від вел. князївствс, вони не показували нїякої охоти звязувати ся з ним, тим більше що сама Литвс на кождім кроцї проявляла тільки слабість, нерішучість, більше нїчого.



Нового короля Генриха, коли він зближав ся до границь Польці, литовські стани сповістили про свою кривду в справі відірваних провінцій і заявили, що внесуть сю справу на найблизшім соймі. Не знати, в якій формі сповнили б вони се, та тільки до соймовання не прийшло, бо вже в червнї 1573 р. кор. Генрих утїк з Польщі. Знову розпочинаєть ся безкоролївє, і сим разом литовські полїтики нїби показують замір поступати більш рішучо й пляново. Паралєльно з зїздами й конфедераціями польськими вони орґанїзують свої, ведуть самостійні зносини: актом конфедерації (в Вильнї 1 падолиста 1574 р.) пани литовські ухваляють проводити кандидатуру архикнязя Ернста австрійського і заразом — обовязують ся доходити як перед королем так і перед станами польськими відірваних від Литви провінцій 16). В виборі Баторія Литва не взяла участи і признавала його для себе необовязповим. Та коли з сього фрондовання прийшло ся зтобити вивід — вибрати соіб вел. князя незалежно від Польщі, стани в. князївства на таку відвагу не здобули ся. Почали просити Поляків, щоб для форми визначали нову елєкцію, щоб Баторій здержав ся з коронацією до такого нового формального вибору. Але сього не послухано, й Литві прийшло ся признати Баторія королем та вдоволити ся такими дрібницями, що лоскотали їх литовський автономізм (як осібна присяга Баторія литовським станам, осібне потвердженнє прав і привилеїв в. князївства, і т. и.), але вирікти ся всяких серіознїйших претенсій. В дезідератах предложених Баторієви литовськими станами бачимо ріжгі другорядні подробицї литовської автономії, але про поверненнє забраних провінцій уже вони не згадали 17).



Панованнє Баторія припечатало такий стан річей. Енерґічною обороною в. кн. Литовського від Москви він навчив Литву ще більше цїнити свою унїю з Польщею. З другого боку, ті уступки автономній амбіції Литвинів, які були їм зроблені (як заснованнє осїбного трибуналу для в. кн. Литовського, нова кодифікація Литовського Статуту в дусї автономности в. князїыства) давали певне задоволеннє сим амбіціям. І Литва вдоволяєть ся сим, дає спільному державному житю затягати все тїснійше тї узли, які лучили її з житєм польським, і залишає свої претенсії. В безкоролївє по смерти Баторія серед відновленої фронди,я ка мала зазначити полїтичну осібність вел. князївства Литовського, домаганнє привернення відірваних провінцій відізвало ся тільки для того, щоб зараз же завмерти: на елєкційнім соймі литовські пани згадали за Волинь, Підляше і т. и., але слїдом заявили, що вони се питаннє залишають, а ставлять домаганнє в справі Ливонії, і т. и. 18).



Справа завмерла, і від сих часів в. кн. Литовське тратить для нас інтерес. По перше — бо воно невважаючи на свої фрондовання фактично все більше стає простою провінцією Польщі, з деякими тільки формальними прикметами автономії, але реально беручи з дуже слабо вираженою осібністю. По друге — тому що в нїм зістало ся дуже мало з української землї.



Люблинський сойм полишив за границями польської Корони дві українські окраїни — одну при в. кн. Литовськім, другу — в руках Москви.



В руках Москви від часів в. кн. Олександра зіставала ся цїла Чернигівщина, з виїмком тільки узького західнього, надднїпрянського поясу — округів Любеча й Остра (сї зістали ся при в. кн. Литовськім і зачисляли ся, як і стара Переяславщина, до Київщини та разом з нею перейшли в 1569 р. до Корони). Але й решту Чернигівщини вернула собі Польща на початках XVII в., під час московських замішань (Смутного времени). Перемирє 1618 р. полишило чернигівські землї за Польщею, а „вічною угодою” 1634/5 р. Москва ”на віки” признала Сїверщину Польщі, й тут 1635 р . сформовано воєводство Чернігівське, зложене з двох повітів — Чернигівського й Новгородсїверського. Се нове воєводство почислено між землї коронні, по традиції, що вони давнїйше тягнули до Київа, тим часом як відібрана разом з ним земля Смоленська прилучена до в. кн. Литовського 18).



Таким чином і ся частина української території увійшла в склад Польщі, хоч не на довго — на яких сорок лїт, бо з початком Хмельнищини Польща її стратила безповоротно. По за границями Польщі, при в. кн. Литовським лишило ся тільки північне пограниче України: берестейське Побуже (давня Берестейська земя в тїснїйшім значінню — без землї Дорогочинської) й Пинщина. Сї землї належали до Троцького воєводства, але 1576 р. утворено з них осібне Берестейське воєводство, зложене з повітів Берестейськшго й Пинського; сюди належав і Туров з своєю округою. При в. кв. Литовським вони зістали ся до кінця. Конституція 3 мая 1791 р., ухваливши знести осібність в. кн. Литовського, тим самим включила до Польщі й сю решту української землї, та, як відомо, її постанови реального значіння не мали. Але як і вся осібність в. кн. Литовського від Польщі, так і окремішність сих земель від Польщі стала чисто формальною від часу, коли знесено заставу, що загрожувала дорогу Полякам до тутешнїх держав і урядів, коли сими землями стало правити спільне правительство, спільний сойм, і de facto тутешнї відносини вповнї зближили ся до Польщі. Се сталось дуже скоро по 1569 р. й вповнї іґноруючи сю формальну границю, можна сказати, що перед великою українською революією всї українські землї належали до Польщі. У всякім разї — стояли вони в сфері впливів її правительства, її права, її житя.



Хоч на короткиий час, перед сею революцією удало ся Польщі осягнути всю мету — зібрати під своєю властю українські землї.



Примітки



1) Див. вище с. 405-6.



2) Див. нотку на с. 415.



3)-Малознкчний епізод про королївську „сиґнетову” печатку замість державної литовської печатки на соймових листах з кінця 1571 р. див. у Лаппо Вел. кн. Литовское с. 88.



4) Лист Миколая-Криштофа Радивила, надворного маршалка, до стрия, воєводи виленського, з 15/VII, у Трачевского Польское безкоролевье по прекращеніи династіи Ягеллоновъ (1869, Мва) дод. c. 88.



5) Hejdensztein Dzieje Polski od smierci Zygmunta-Augusta I c. 39-40 (с. 16 в ориґінальнім текстї вид. 1672). Bielski c. 1233.



6) У Гайденштайна, 1. с. Акти до сих справ досї не видані.



7) Читай їх пояснення конвокаційному соймови у Гайденштайна с. 44.



8) Edicta quibus reditus pensionesque debitas ex Volhinia, Podlassiaque in aerarum lithuanicum inferri jussissent, iure missa a se fuisse nihilque ea re contra communis foederis iuramentum a se admissum, cum in possessione eorum a maioribus aerarium lithuanicjm fuerit, neque iuramento unionis eas terras abiurarint — казали Литвини (Гайденштайн вид. 1672 c. 16).



9) Hejdensztein I c. 45, Orzelski Bezkrolewia ksiag osmioro, вид. Спасовича І c. 90, Bielski c. 1237.



10) Инакше осьвітленнє дає поступованню литовських полїтиків Лаппо в цитованій працї: він бачить в нїм велику гідність, консенвенцію, великі полїтичні здобутки, перецїнюючи одно, не доглянувши другого. Напр. див. напсиане ним з поводу грамоти висланої Генрихови Литвою на дорозї (c. 114, пор. 109); в дїйсности був то дуже характеристичний прояв тої малодушної литовської полїтики: якоїсь деклярації при головнім посольстві до Генриха вони не зложили, а десь на дорозї доручили йому потвердженнє елєкції і притім заносили жалї на відірваннє провінцій (Гайденштайн c. 122).



11) Посольство Гарабурди до Івана IV у Турґенєва Historica Russiae Monumenta т. І.



12) „А як бачимо, що в усїх наших постановах давнїх і нових особлива увага звернена на те, аби всї землї Польської корони, розуміючи в тім і всї князївства й держави, що до Корони належать, все зіставали ся єдиним і неподїльним тїлом,- тож і ми, з усїм своїм потомством хочемо зіставати ся в сїй звязи цїло й непорушно й повстанемо на кождого, хто б відважив ся сю звязь нарушити”.



13) Про сї соймикові, постанови див. у Гайденштейна І c. 41-2 і у Трачевского ор. c. c. 161-3, що корситав з текстів декотрих соймикових постанов (див. примітки його, c. 13), але на жаль не тільки не дав сих текстів в ориґіналї, але й не всюди зазначив докладнїйше, звідки він свої відомости черпав. В текстї Глинянської конфедерації, який я мав, про послів белзьких і волинських згадки я не знайшов. Отже приходить ся полишити сю звістку на відповідальности пок. Трачевского.



14) Orzelski І c. 258.



15) В акті виленської конфедерації 1574 р. (див. низше) взяв участь київський біскуп Пац і київський каштелян Сопіга, але воєводи — кн. Острозького не було, і нїкого взагалї ні з Волинян, нї з Браславян, ні з Підляшан. На пізнїйшім городненськім зїздї (1576) виступа є тільки біскуп Пац (Ожельський III c. 192).



16) Акт конфедерації видав Лаппо ор. c. c. 118.



17) Zrodla dziejowe IV ч. 16 і 17.



18) Під 8/VII: poslowie od panow litewskich przyiechali, opowiadaiac, iz do zadnej rzeczy przystapic nie chca, poki gravamina z nich a panstwa odjete przywrocone im Die beda під 9/VII: deklarowali iuz statecznie (Литвини), ze nie chca mowic o Wolyn i Podlasie, tylko o Inflanty, i poki im nie przywroca, to pewna, ze sie oderwa. Script. rerum polonicarum, XI c. 61 i 64.



19) Volumina legum III c. 410.



ПРИМІТКИ



ПРИМІТКИ (джерела)



Примітки до мапи



Примітки до ґенеальоґії великокняжої литовської династиї



1. Джерела й лїтература сформовання в. кн. Литовського.



Для історії сформовання в. кн. Литовського найважнїйшим джерелом служить лїтопись Галицько-волинська. Дещо неебогато, але також цїнне і певне дають лїтописи новгородські й пізнїйші компіляції східно-словянські, та сучасні лїтописи польські, ливонські й пруські. Сї зібрані в виданнях: Monumenta Poloniae historica (годовно т. II-IV, Львів, 1872-1884), Scriptores rerum Prussicarum (I-V, Липськ, 1861-74), Scriptores rerum Livonicarum (I і II, 1847-1853, але важнїйші потім друковані в ліпших виданнях: Генрих Лотиш в Monum. Germ. hist. Scr. XXIII, Livlandische Reimchronik вид. в Падерборнї, 1876). З дипльоматарів треба згадати спеціальний (але не мудрий) Codex diplomatyczny Litwy wydany z rekopisow w archiwum tajnem w Krolewcu zachowanych przez E. Raczynskiego, 1845. Ґенеальоґічні ж статї як „Начало государей литовскихъ” (в Воскресенській компіляції — І c. 253) й иньші подібні 1) і старинна історія Литви русько-ллитовської лїтописи середнїх редакції — все річи не старші початків XVI в. — містять лєґендарний матеріал, з которого дуже мало що можна вибрати, особливо з тих редакцій русько-лиговської лїтописр. Вона видані досї з кількох кодексів: у перве в Нарбутових Pomniki do dziejow litewskich, І, 1846 (ширша редакція), далї — середньої редакції: оден кодекс в неприступнім, виданім як рукопись виданню пеоерб. археоґрафічної комісії: Литовская лЂтопись по списку находящемуся въ библіотекЂ гр. Красинскаго, Спб., 1893, другий — в Записках одеського істор. товариства т. XXIV (і осібно — Одеса 1902): Западно-русская лЂтопись по списку Румянцевскаго музея, вид. Вахевич; третїй — польський переклад з Ольшівського кодексу: Kodeks Olszewski Chominskich, w. ks. Litewskiego chronika, podlug rekopisu z 1550 r. wydal S. Ptaszycki, 1907. Иньші кодекси (разом 8) мають вийти в збірнім виданню петерб. археоґрафічної комісиї (див. низше). Про редакції русько-литовської лїтописи див. в т. VI гл. 4.



Лїтописи й лїтописні збірники новгородські й московські (головно Воскресенська й Никонівська), також польські, пруські й ливонські, та дипльоматарі пруські й ливонські (Voigt Codex diplomaticus Prussiae, Napierski Russisch-livlandische Urkunden, Bunge Liv-, Est- und Kurlandisches Urkundenduch) служать потім джерелом для історії в. кн. Литовського до кінця XIV в. При тім новгородські й московські компіляциї головно важні для русько-литовстких відносин. До них прибуває зладжена в другій четвертинї XV в. давнїйша русько-литовська лїтопись (або Лїтописць в. кн. Литовських, инакше Перша р.-лит. лїтописець, лїтопись Даниловича і Поеова), що займаєть ся годовно часами Витовта, але дає кілька екскурсів і в попереднї часи. Джерело се першорядної ваги, хоч в декотрих частях має свою виразну тенденцію й вимагає критики. Воно видане кілька разів: Іґн. Даниловнчом п. т. Latopisiec Litwy і kronika ruska, Вильно, 1827 (з кодексу супрасльського), Поповим в Учених записках II отд. академії т. І (з кодексу слуцького або уварівського) і петербурською археоґрафічною комісією з кодексу Аврамки: Отрывокъ краткой Литовской лЂтописи находящійся въ лЂтописномъ сборникЂ именуемомъ ЛЂтописью Авраамки, Спб., 1893, ст. 14+VI (але се виданнє, як і згаданне вище виданнє кодексу Красїньсктх, вийшло тільки в 50 прим. як рукопись). Друкуєть ся вже досить давно але ще не вийшло збірне виданнє русько-литовськпж лїтописей з усїх звісних кодексів усїх версій і редакцій, накладом петербурської археоґрафічної комісії. Я мав нагоду познайомитись з сим виданнєм. Для давнїйшої редакції воо роспоряджає сьома кодексами, не рахуючи перерібок, що війшли в редакції середнї й ширшу. Головне значіннє мають звістні вже кодекси супрасльський і слуцький: иньші (дуже фраґментаричні) не дають багато, анї з текстуального погляду анї що до самостійних звісток. Про саму лїтопись див. в т. VI гл. 4 Історії, а з иньшої лїтератури: Smolka Najdawniejsze pomnki dziejopisarstwa rusko litewskiego (Pamietnik wydz. hist.-fil. Ak. um. VIII), Prochaska Latopisiec litowski, Львів, 1890, моя — Пгхвала в. кн. Витовту (Записки Наук. тов. ім. Шевченка, VIII, 1895) і Тихомірова О соста†такъ называемыхъ литовскихъ лЂтописей (Журналъ Мин. Нар. Пр. 1901 кн. III і V, див. рецензію в Записках т. LI).



Для часів Витовта окрім лїтописей і згаданих збірок першорядним джерелом служить спеціальний дипльоматар А. Прохаски: Codex epistolaris Vitoldi, Краків, 1882 (Monum, medii aevi т. VI).



Для дальшого часу з хронїк важні головно Длуґош (до р. 1479, вид. Пшездзєцкого — Краків, 1873-78) і його продовженнє у Ваповского (як низше) та русько-литовська лїтопись редакцій середніх і ширшої. І Длуґош і рус.-лит. лїтопись сих редакцій сильно вимагають критики.



Для XVI в. маємо такі важнійші хронїки: Мєхлвского Chronica Polonorum, останнє виданнє у Пісторія Polonicae hist. corpus, II, 1582, варіанти першого, сконфівкованого видання його — при Ваповскім; новійший розбір — Borzemski Kronika Miechowity, Rozprawy wydz. hist. XXVI. Ваповского Chronica: частина 1480-1535 видана в ориґіналї в II Scriptores rerum Polon., в попереднїм він опираєть ся на Длуґошу — з того частина видана в польськім перекладї Малїновского — Dzieje Korony Polskiej і w. ks. Litewskiego, I-III, Вильно, 1847-8, до р. 1463, моноґрафія: Lukas Rozbior podlugoszowej czesci kroniki Wapowsiiego — Rozprawy X-XII. Русько-литовська лїтопись середнїх редакцій (сягає до р. 1548 і 1575). Стрийковского Kronika polska, litewska, zmudzka i wszystkiej Rusi (I-II, Варш. 1846). Бєльского Kronika polska (останє виданнє Туровского, 1856).



Дипльоматарі: Archiwum ks. Sanguszkow, для в. кн. Литовського головно т. І, Ш і IV (ьв., 1887-90), тут акти XIV-XVI вв. Codex diplomaticus saec. XV, I-III (Краків, 1876-1894, — Monum. medii aevi т. II, XII і XIV). Акты западной Россіи т. I-III (всїх пять) — для XV-XVI в. Dzialynski Zbior praw litewskich od roku 1389 do roku 1529, Познань, 1841. Дрібнїйших збірок тут не вичисляю, мушу згадати тільки ще Skarbiec diplomatow posluguiacych do krytycznego wyjasnienia dziejow Litwy, Rusi litewskiej i oscuennych im krajow (до р. 1569) Даниловича, I-II, 1860, — збірник уже нездалий і перестарілий, але в дечім досї не заступлений новійшими публїксциями.



Лїтература: Загальні курси тільки старі, або ненаукові й компілятивні, або популярні: Kojalowicz Historia Lithuana, I-II, 1660-9 (для свого часу зовсїм не зла, тому Шлєцер переробив його в своїй Welthistorie, L. 1785). Narbutt Dzieje narodu litewskiego, I-IX, 1835-41 (зовсїм не критичне). Jaroszewicz Obraz Litwy pod wzgledem jej cywilizacyi od czasow najdawniejszych do konca XVIII w., Вильно, I-III, 1844-5. Турчиновичъ ОбозрЂніе исторіи БЂлоруссіи съ древнЂйшихъ временъ, Спб., 1857. Кояловичъ Лекціи по исторіи Западной Россіи, Спб., вид. 4 — 1884 (короткі, більш популярні, і в дечім тенденційні). Брянцевъ Исторія Литовскаго госудрства съ древнЂйшихъ временъ, Вильно, 1889 (велика, але зовсїм ненаукова книга). Петровъ БЂлоруссія и Литва — Историческія судьбы сЂверо-западн. края, Спб., 1890 (популярна і теж односторонно зроблена компіляція). Компілятивний характер має й історія в. кн. Литовського, котру рівнобіжно з історією в. кн. Мрсковського подає в своїй Історії Россіи Д. Іловайский (т. II-III, 8184-90 — сї роздїли в перекладї видруковані в V т. Рускої істор. біблїотеки) і присьвячені Литві роздїли книги Schiemann-a Geschichte Polens, Livlands und Russlands bis ins XVIII Jh, I, 1886 (в колекциї Онкена).



Моноґрафії — до сформовання в. кн. Литовського: Антоновича Очеркъ исторіи в. кн. Литовскаго до пол. XV ст., ч. І: до смерти Ольгерда, К., 1878 (передр. в його Монографіях). Дашкевича ЗамЂтки по исторіи Литовско-русскаго государства, К., 1885 (кілька важних поправок до поглядів Антоновича). Bruckner — Litwa starozytna (Biblioteka Warszawska 1897, V і IX і в новім обробленню, осібно 1904, м. ин. замітии про полїтичну еволюцію литовських племен, написані одначе досить ненауково, пор. рец. в LXVI т. Записок). Latkowski — Mendog, Краків, 1892 (Rozprawy XXVIII) — головна моноґрафія до сього предмету. Новійше: J. Totoraitis Die Litauer unter dem Konig Mindowe bis zum Jahre 1263 (Фрайбурґ, 1905), Prochaska Dwie koronacye (Данилова і Мендовгова), Prezeglad histor. 1905 (бідне змістом) і його ж замітки до біоґрафії Мендовга Dwa objasnienia do dziejow Litwy (Kwart. hist. 1906). Васильевскій — Исторія г. Вильны, Спб., 1872 (в Памятниках старины въ зап. губерніяхъ Батюшкова т. V — містить і огляд історії в. кн. Литовського); його ж Обращеніе Гедимина въ католичство — Ж. М. Н. П. 1872, II. Krumbholtz — Samaiten und der deutsche Orden bis zum Frieden am Melnosee, Королевець, 1890. Никитскій — Кто такой былъ Гедиминъ (Р. Старина, 1871, VIII). Prochaska — Stosunki Krzyzakow z Gedyminem i Lokietkiem (Kwartalnik Hist. 1896,1). Йогож О prawdziwosci listow Gedymina (Rozprawy XXXII, 1905). K. Stadnicki — Synowie Gedymina, Льв., т. І вид. 2 — 1881, т. II вид. 1 — 1853. Йогож Olgierd i Kiejstut synowie Gedymina, Льв. 1870. Огляди сформовання території в. кн. Литовського подають книги: Любавского Областное дЂленіе и мЂстное управленіе в. кн. Литовскаго, Мва, 1893 (коротко й часто неповно), Леонтовича Очерки исторіи Литовско-русскаго права — Образованіе тер
Страница 56 из 65 Следующая страница