Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 57

риторіи Литовскаго государства, Спб., 1894 (многословно і слабо з методольоґічного боку). Окрім того відносини поодиноких східно-словянських земель до в. кн. Литовського оглядають моноґрафії по історії сих земель (див. т. II 2 прим. 1). Моноґрафічна лїтература від часів смерти Ольгерда вказана низше.



2. Похід Гедимина на Київщину.



З оповіданнєм русько-литовської лїтописи про похід Гедимина на Київщину повторило ся більше меньше те саме що, було з волинською частию оповідання. То значить, по перших скептичних виступах проти нього (у Карамзїна IV 129, Зубрицького III 265) пішли проби погодити лїтописне оповіданнє з иньшими звістками, витягнувши з нього його фактичну основу. На сїм становищі став уже Стаднїцкий (Syn. Gedymina II 257). Ширшій і докладнїйшій аналїзї піддав оповіданнє Антонович (Моногр. І 47-58) і київську часть признав впьвнї апокрифічною: опираючи ся на оповіданню 1331 р. і на звістцї Густинської комп. про перехід Київа під литовську власть за Ольгерда, він уважає цїлу сю історію видуманою, властиво — перенесеною на Гедимина з часів Витовта, а подробицї по части видуманими, по части анахронїстичними. Проти сього погляду виступив Дашкевич (ЗамЂчанія c. 42-64). Він доводив, що подробицї лїтописного оповідання зовсїм не так апокрифічнї, як вони здавали ся проф. Антоновичу, а на підпертє лїтописного оповідання вказує на записки т. зв. Межигорслкого збірника. Він уважає факт похода Гедимина та прилучення Київщини за історичний, тільки пересуває його на часи по ролї 1331 й розбиває на дві осібні частини: прилученнє Житгмира та Овруча й похід на Київ. Більше меньше на становищі проф. Дашкевича стояв потім Іловайский, В.-Буданов (Населеніе югозап. Россіи до пол. XV в. c. 38-9), тим часом як нпр. Леонтович тримаєть ся поглядів Антоновича.



В своїй працї: Исторія Кіевской земли до к. XIV в. (c. 473-483) піддав я близшій аналїзї арґументи Дашкевича, котрими пробував він боронити лїтописне оповіданнє. Результат, до якого дійшов я тодї, можу й тепер повторити: лїтописне оповіданнє стоїть одиноко, не маючи підпори в иньших звістках; воно має виразні баламуцтва й видумки. Супроти того приймати його основу навіть і в простїйшій формі, в якійсь редукції, доаить небезпечно, хоч з другого боку не можна вказати таких фактівв, які б виразно виключали можливість походу Гедимина на Київщину й навіть окуапції київських гтродів. Я признаю, що анї оповіданнє 1331 р., анї записки Густинської компіляції, до котрих прийдемо низше, не виключають такої можливости: вони доводять тільки, що перед Ольгердом Київщина не була введена цїла і остаточно в круг литовських волостей.



Пгобу п. Дашкевича — підперти оповіданнє лїтописи звістками т. зв. Межигорського збірника (рукопись, тепер в біблїотецї Осолїньских ч. 2168), вказаними уже Стаднїцким, — не уважаю щасливою. Я переглядав сей збірник спеціально в сїй справі й переконав ся, що нема підстави уважати його звістки самостійними. Рукопись ся містить збірку історичних виписок і лїтописних заміток. Звістка про те, що Гедимин забрав Київщину, повторяєть ся в нїй пять рвзів (всї тексти подані у п. Дашкевича c. 56), але з них властиво є дві основні — наc . 72, з датою 1340 р. (цифра 40 написана на вишкобранім) і на с. 104, з датою 1333 (6841) р.; звістка на с. 11 дописана пізнїйше на марґідезї, а звістки на c. 80 і 90 — то властиво поврорення. Записка на c. 72 звучить: „въ року 1340 Гедимин князь литовский повсталъ на князя кіевского Станислава и побЂдилъ єго зъ кіевскимъ и татарскимъ войскомъ над рЂкою ИрпЂнею и Кіевъ въ свою власть взялъ”, Записка на c. 104 та сама, тільки має чисто стилїстичні відміни (зам. „кіевскимь” — „рускимъ”, додано: „и прогнавши Татар”), та дата иньша. Та частина, де ми стрічаємо першу записку, має виразні слїди користання з Стрийковского, досить нпр. порівняти кілька вступних епізодів:



Межигорський збірник — Єсть теж Варяґія мЂсто велми славное здавна от Вандалитовъ заложоноє, недалеко отъ Любку наа границяхъ Галсанскихъ, от которого теж мЂста Балтицкоє море Варяжскимъ быти меновано нЂкоторыє мнЂмают (c. 2)



Стрийковский (вид. 1846) — Jest tez Wagria miasto z dawna wielmi slawne, od Wandalitow zalozone, niedaleko od Lubku na granicach Holsackich, od ktorego tez miasta Baltyckie morze Wareckim byc mianowane niktorzy mniemaj (c.113 вид. 1846 р.)



Межигорський збірник — Єсть землица Враяґія у нанст†Саксонского княжати межи Влоскою землею и Французкою, от Лятоберґу Воконсовъ недалеко, которая во онъ часъ была провинцією римскою, с тоєЂ землЂ сут тыє княжата c Палеоном в тыє крає прижеґліовали, тогды ся варяжскими княжатами прозвали от влоскои отчизны Варяґіи (c. 4).



Стрийковский (вид. 1846) — Jest tez ziemica Waragia albo Weragia w panstwie Safoiskiego xiazecia miedzy Wloska і Francuska ziemia, od Latobrogow i Wokonciow niedaleko, ktora tez w on czas byla prowincia rzymska s tej jesli ty xiazeta z Palemonem w ty strony pulnocne przyzegliowali, tedy sie weragijskimi albo waragskinii xiazety od Wloskiej ojczyczny Waragiej zwali (c. 114).



Як бачимо, подібність буквальна, тільки з деякими похибками (треба знати, що ся статя в збірнику — копія, як то видко з деяких. технїчних познак — нпр. приписки на c 11). Отже залежність сеї частини збірника від Стрийковского не може підлягати сумнїву. Се неминуче піддає гадку, що й звістка про Гедиимнів похід мабуть взята звідти; тим більше, що тільки у Стрийковского згадуєть ся участь Татар в війнї київського князя Станислава з Гедимином. Друга запискв так близька до сеї першої і змістом і стилїстично, що мусить уважати ся найскорше повтореннєм її (зі спільного джерела). Ріжниыї тільки в датї: у Стрийковского датуєть ся похід Гедимина на Київ 1320 роком, в Межигорськім збірнику 1333, 1340 і 1341. Я думаю, се ваганнє в датї походить звідти, що в ориґіналї збірника не було дати зовсім; підозріваю, що для датовання послужив рік смерти Гедимина 1340 або 1341, а дата 1333 (властиво 6841) стала ся через помішаннє рахунків від сотворення сьвіта і Христа: дати з обидвох сих рахунків приходять в першій частинї, і кінцеві цифри в них однакові — 41. Проф. Дашкевич пробував вправдї підперти дату 1333 р. иньшими вказівками (ЗамЂчанія c. 57), але як я виказав то в своїй Історії Київщини, обидві наведені д. Дашкевичом звістки з датою 1333 р. мають в датї очевидні помилки.



Збірка русько-литовських лїтшписей в XVII томі Полного Собранія не приносить до звістної вже традиції про окупацію Поднїпровя Литвою нїчого цїнного. Оповіданнє про окупацію Мингайловим сином Турова, Пинська, Мозиря й Сїверщини (редакції середнї й ширша) має дві версїї: в однїй зветь ся сей князь Скирмунтом, в другій Шварном (Пол. собр. лЂт. т. XVII c. 232-3, 247-8, 302, 363-4, 428, 480-1). Оповіданнє про похід Гедимина в середнїх редакціях (c. 258-260, 311-3, 371-3, 438, 491-3) мають тільки стилїстичні та буквальні відміни. Оден тільки Євреінів кодек про Ольгимунта додає: „сына Гольшина, великого князя Голшинского”.



3. Дмитро Дедько (до c. 20)



Особа і дїяльність Дедька окружена неясностями і суперечностями.



Треба-б насамперед уставити властиву форму імени Dedko. Коли уважати на число звісток, то перевага буде по сторон і фтрми Detko, бо крім двох грамот Юрия-Болеслава сюди ж очевидно веде форма Datko і форма Dechk угорської грамоти (читай Дечко-Децько, Детько, але не Дедко) 2). Але за транскрипцію Dedko говорить те, що її маємо в листї самого Дедька: треба припускати, що його писар, хоч би може й не Русин, таки знав, як звучить імя його патрона. Коли приняти, що в імени Dedko d було мыгке (дь), то се може обяснити ваганнє між Дедько і Детько. Чи було тут е тверде чи мягке (ье) — сього вже нам нїхто не скаже. Довільно можемо виберати Дедько чи Дєдько; остатня форма остільки привабнїйша, що давала б певне значіннє: Дїдько чи Дєдько == Дядько; але ми так мало знаємо вокалїзм галицьких діалєктів тих часів, що в такі виводи тяжко пускати ся.



Звичайно в лїтературі толкують імя Дедька як „Дядько”, і вказують що в грамоті 1335 р. Юрий-Болеслав називав його Demetrio Datkone nostro: тут, мовляв, Datko не имя, а титуб: „Дмитро наш дядько”. Та дядьком Юрия-Болеслава Дмитра, по моєму, нїяк не можна вважати. Чи модливо, аби такий дядько, приевдений Болеславом хиба з собою (бо нема нїяаої вказівки на те, аби Болесалв прибув до Галичини таким малим, аж тут йому дядька придїлено — див. III 2 c. 123) і посаджений на першім місцї між боярами, міг і після революції бояр против Болеслава удержати ся на чолї боярської управи? А коли навіть припустити, що Дмитро був гплицьким боярином — дядьком малого Юрия (хоч се буде дуже гіпотетично), що він потім відступив від свого вихованця й став на чолї революції против нього (також не дуже правдоподібна гіпотеза), то невже потім сам він ще називав себе „дядьком” того в Галичинї зненавидженого, нпм самим підступно зрадженого князя? Вказують вправдї на те, що назви „кормильця”, „дядька” приростали. Але приростали вони до потомства; так маємо бояр Кормильчичів. Вказують ще Семена Дядьковича, але сей текст нїчого не дає: „Левъ посла къ Юрію Семена своєго дядтковича” — Іпат. 612. Пор. іще Arch. Sang. I ч. 52.



Коли Дмитро і був княжим дядьком, то не Болеславовим, а хиба Андрієвим! Значить вираз Datkone nostro не може нїчого дати на потвердженнє гадки, що се не імя, а титул, бо Дмитро не міг бути datko noster для Болеслава в такім значінню. Але „Дядько” могло бути його прозвищем і без того, що він був доконче княжим дядьком. Проф. Линниченко справедливо зауважив, що в галицьких актах XIV-XV вв. не рідкі подібні імена: Detco, Dzatco, Дядкович — A. G. Z. II ч. 9, XI ч. 74, Przeglad arheol. I c. 72.



Були ще иньші об'яснення: нпр. Лонґїнов толкував се прозвище як Detko == дїтський (Лонгиновъ Грамоты Юрія II c. 16). Але на се справедливо вказуванно, що „дїтський” занадто малий титул для такої визначної особи; зрештою що зробити тодї з формою Дедко? Далї, толковано се як „дїдко” — дїд або „дядько” — вуй князя Юрия-Болеслава (Линниченко Крит. обзоръ с. 159). Але знову неправдоподібно, аби таке означеннє посвоячення з Юриєм задержало ся і задержане було Дмитром по смерти Юрия-Болеслава.



З передньої карієри Дмитра не знаємо нїчого над те, що він був найповажнїйшим боярином за Юрия-Болеслава. Проф. Линниченко в своїм екскурсі про Дедька (Крит. обзоръ c. 158-168), подібно і Кунїк (ор. c. c. 131-2) вважали Дедька прихильником Юрия-Болеслава, вірним йому до смерти. Але на се нема нїякої підстави: покликують ся на те, що Дмитно „й пізнїйше тепло згадує” про Болеслава, але стільки тої теплоти, що Дмитр каже про нього в своїй грамотї: domini nostri felicis memorie ducis Rusie — шабльоноий канцелярійний вираз, що нїчого не каже. A priori дуже неправдоподібно, щоб особливий прихильник Юрия-Болеслава зістав ся на чолї боярства по революції.



Ян з Чарнкова зве Дедька „перемишльським воєводою” — quidam pessimus baro Datko nomine castrum Przemial habens, і сї слова роблять трудність, бо нема причини припускати (як деякі роблять), що Дедько в 1340 р. був дїйсно тільки перемишльським воєводою, а старшиною цїлої Галичини став пізнїйше. Перший з бояр Юрия, міщений на його грамотах повище всїх воєвод, з чого-б він став перемишльським воєводою, і що за переворот зробив він, щоб по Казимировім походї забрати власть в свої руки? Зрештою і в його грамотї є досить виразний натяк, що він уже під час Казимирового походу займав своє чільне становище (discordiam inter dominum Kazimirum... et nos). Тай порівняннє оповідання Казимира з оповіданнєм Яна не лишає сумнїву, що в часї нападу Казимира Дмитро уже був управителем цїлої Галичиги. Припускати, як то декотрі роблять (Линниченко Крит. обзоръ c. 167), що в словах Яна треба розуміти походженнє Дедька з Перемишля, також трудно: словва Яна виразно кажуть, що в 1340 Дедько був воєводою в Перемишлї. Чи не лежить тут відгомін якоїсь битви під Перемишоем, де засїв був Дедько? На мій погляд се було-б найлекше об'ясненнє.



До річи сказати, ширша русько-литовська лїтопись записала нам традицію про якусь ріню руських бояр під Перемишлем: вона каже, що під час польсько-литовських спорів в серединї XV в. польські пани звдумали вирізати литовських, закликавши до себе на зїзд, „как вчинил(и) над пани рускими премисльскими, позвавши их до рады, і там порезали і Премишль засели” (Pomniki do dziejow litewskich с. 57). З звісних тепер кодексів рус.-литовської лїтописи читаєть ся се оповіданнє тільки в однім кодексї Биховця, але Стрийковский каже, що читав се в 12 кодексах: altopiscze ruskie і litewskie wszytkie ktorychem dwanascie nato zgadzal, inaczej skutek tego sejmu opisuia sprosta tymi slowy i т. д. — іде се оповіданнє (II с. 233). Хронольоґічних вказівок ся традиція не має нїяких, може належати й до р. 1340 і до 1349. Скільки в нїй історичного, се розумієть ся трудно сказати.



До Дедька ще прикладали Куїнк (збірник, як низше, c. 133) Линниченко (ор. c. 165-6) дві грамоти 1385 р., де згадуєть ся село Деметровнчі в Перемишльській землї quae quondam Dessk: вони звязують се з звісткою Яна, що Дедько був перемиським воєводою, а назву c. Дмитровичів з його імени. Але як сам Л. вказав, подібгі імена були в Галичинї не рідкі, тож і сей здогад про принадлежність сих сїл Дедькови зістаєть зовсїм гіпотетичним.



Взагалї по 1344 роцї (грамота Людовика) не маємо про Дедька нїяких звісток. На тій підставі, що в 1349 р. Казимир титулує себе володарем Руси, Кунїк ставив здогад, що може саме в тім роцї вмер Дедько, і се дало Казпмиру привід до такого титуловання — бо за житя Дедька не міг він себе так титуловати. Але се, очевидно, дуже слабка гіпотеза.



4. Лїтература боротьби за Галицько-волинські землї.



Про спадщину Юрия-Болеслава й боротьбу за неї маємо досить численну й досить поважну лїтературу.



З давнїйшого належать сюди особливо Енґля Geschichte der Ukraine, Нарушевича Historya narodu Polskiego, Карамзїна Исторія государства Россійскаго, курси Зубрицького, Смірнова й Шараневича (див. т. III прим. 2), Стаднїцкого Synowie Gedymina т. II, Саrо Geschichte Polens, т. II, Бєльовского примітки в Monumenta Pol. II c. 621 і далї, Райфенкуґля Grundung der r.-kathol. Bistumer in der territ. Halicz und Wladimir (розд. Ш).



Але не тільки сї, а й більше нові роботи як Антоновича Очеркъ исторіи в. кн. Литовскаго (1878), відповідні партії з курсів Іловаййского (т. II, 1884), Андріяшева (Очеркъ исторіи Волынской з., 1887), в значній мірі стратили вже тепер значіннє супроти новійшої лїтератури сеї справи, що розвиваєть ся з кінцем 1880-х рр. Вступ до сеї нової лїтератури роблять дві студиї, що спеціальнїйше зачіпали становище Угорщини супроти Руси: Huber Ludwig I von Ungarn und die ungarische Vassallenlander, 1885 (Archiv fur oster. Geschichte, т. 66) і Матїїва Der polnisch-ungarische Streit um G-alizien und Lodomerien, 1886 (Справозданнє II львів. ґімназії). Сюди ж треба додати замітку Ан. Лєвіцкого про Дубницьку хронїку — Kilka przyczynkow do dziejow Kazimierza W. (Kwart. histor. 1889). Неопублїкованим свого часу зістав ся приладжений ще в 1880-x рр. пок. Кунїком збірник статей і матеріалів про остатнїх галицько-волинських князїв, де сам Кунїк приладив цїкаву збірку матеріалів до галицько-волинських подїй 1320-1350-x рр., з своїми замітками. Для того часу поява їх могла б бути дуже користною; тепер вартість того всього пережилася (я мав змогу познайомити ся з сею збіркою — все ще не випущеною в сьвіт, уже по виданню першаго видання сього тому, і в надїї що збірник може вийде незадовго, подаю свої замітки до деяких Кунїкових заміток) 3).



Безпосередно в боротьбу за Галичину-Волинь війшла спеціальна (слаба зрештою) книжка K. Gorzycki Polaczeniie Rusi Czerwonej z Polska za Kazimierza W., Льв., 1889; на неї цїнна в дечім рецензія Лїсєвіча (Lisiewicz) в час. Przewodnik naukowy i literacki, 1890. Разом з нею зявила ся далеко цїннїйша (при всїй своїй неприємній публїцистичній закрасцї, претенсійности й ріжних помилках) праця И. Филевича Борьба Польши и Литвы-Руси за галицко-володимірское наслЂдіе, Спб., 1890 (друкув. в Ж. М. Н. П. 1889-90 р.). Вона викликала кілька інтересних рецензій: Лїсєвіча в Przew. nauk. і liter. 1891, Чучиньского в Kwart. histor. 1891, і взагалї збільшила інтерес до сеї справи. Проф. Линниченко під титулом Критическій обзоръ новЂйшей литературы по исторіи Гал. Руси (Ж. М. Н. П. 1891), розбираючи працї Ґожіцкого й Філєвіча, висловив з тої нагоди свої гадки до ріжних звязаних з сим питань. Філєвіч порушив деякі спірні питання в своїй відповіди критикам: Къ вопросу о борьбЂ Польши и Литвы-Руси за галицко-владимірское наслЂдіе (Ж. М. Н. П. 1891). Деякі цїнні спостереження висловив далї др. Прохаска в викликаній сею лїтературою статї W sprawie zajecia Rusi przez Kazimierza W. (Kw. histor. 1892), де спеціально піднесено було становище Угорщини о сїй боротьбі. Натомість замітки до сеї статї Анатоля Лєвіцкого — Jeszcze w kwestyi zajecia Rusi Czerwonej przez Kazimierza (Kwart. histor. 1895) не дали нїчого інтересного.



Дуже мало дала й книжка В. Мильковича Студия критични над исторією руско-польскою, ч. І, 1340-1387, Льв., 1893, так само курс історії Волинт П. Іванова, 1895, й Леонтовича Очерки (іде вповнї за Філєвічом). Короткий огляд боротьби за Галичину подав також Линниченко в книзї Черты изъ ист. сословій Гал. Руси, 1894. Самостійну критику теопій і джерел до першої фази боротьби дав Омелян Терлецький в старанній і цїнній, хоч важко й трохи схолястично написаній статї Полїтичні подїї на Галицькій Руси в 1340 р. по смерти Болеслава-Юрія ? (Записки Наук. тов. ім. Шевченка, XII, 1896). В тім же роцї появила ся маленька, але користна студія М. Довнар-Запольского Изъ исторіи литовско-польсуой борьбы за Волынь — Договоры 1366 г., К. 1896 (з Универс. ИзвЂст.). На тім урвали ся студії над сею справою, й за останнї роки прибула тільки маленька замітка Прохаски Przyczynek do sprawy zaiecia Rusi przez Kazimierza W. (Kwartalnik Hist. 1904), навіяна працею Кутшеби про торговлю Кракова — про звістки в кореспонденції Вроцлава до акції Казимира на Руси, й зовсїм безвартістна статейка Повра (Por) Magyarruthen erintkezesek a XIV-ik (Угорсько-руські відносини в XIV в.) (Szazadok, 1904), що виходить в своїх виводах з фальшивої дати смерти Юрия-Болеслава в 1339 р., і городить на тім дальші недорічности — про неї див. в Записках т. LXV. Сього застою треба дуже жалувати, бо хоч жвава виміна гадок в 1890-х рр. значно посунула справу наперед, одначе полишила невиясненим дуже й дуже богато, і властиво більше поставила питань, як їх розвязала.



5. Угорській похід на Галичину 1340 р. (до c. 21).



Документ про похід Вілєрма на Русь, досить тяжко стилїзований, і з деякимии похибками виданий, досї, як минї здаєть ся, не був відповідно інтерпретованийй, і се давало привід до деяких хибних виводів. Тому вважаю потрібним близше застановити ся над його змістом.



Документ сей, виданий в IV т. Codex diplom. hungaricus andegavensis ч. 20, звучить в сїм видмнню так:



Nos comes Paulus iudex curie domini regis damus pro memoria, quod discussionem cause, quam inter Petrum filium Ladislai et Ladislaum filium Johannis de Rozgun actores — ab una, item Ladislaum filium Johannis de Sowar et Thomam filium Tyba — parte ab altera, iuxta continenciam priorum literarum nostrarum et capituli agriensis in quindenis beati Georgii martiris in facto possessionis, Wysno vocate, facere tenebamur. Quia predictus dominus noster rex prefatos Petrum filium Ladislai et Ladislaum filium Johannis de Rozgun in quadam expedicione regni nostri proficua in Ruteniam una cum Wyllermo palatino, sicut sibi dictum fuisset, profecta (очев. треба читати: profectos) fore denotans, per litteras suas ipsam causam ad quindenas residencie wercitus sui precipiebat prorogari, ideo ob preceptum eiusdem domini regis ad quindenas dicti exercitus regii proxime movendi sub statu priori duximus prorogandum (Datum in Wyssegrad octavo die termini prenotati a. D. 1340).
Страница 57 из 65 Следующая страница