Зміст документу, очевидно, такий: речинепь процесу за село Wysno в королївськім надворнім судї буч визначений на два тижнї по св. Юрі, себто на 7 мая. На сей речінець ставила ся одна сторона — Тома син Тиби, а дрвга — Петро й Володислав з Розгону не стали. Тома мабуть допевняв ся заочного рішення, але приятелї неприсутних вистарали ся від короля відрoчення, на тій підставі, що Петро й Володислав пішли в похід на Русь з воєводою Вілєрмом. Король листом поручив двірському судї перенести речинепь справи на два тижнї по поворотї війська з походу (ad quindenas residencie exercitus), i судя 14 мая оголошує се відроченнє своєю грамотою, в трохи зміненйі формі (ad quindenas exercitus proxime movendi).
Попереднї дослїдки, що застановляли ся над сим документом — др. Прохаска (W sprawie zajecia c. 19-20) і д. Ом. Терлецький (Полїтичні подїї с. 12), инакше розуміючи текст, робили з сього документу хибні виводи: по перше — що король угорський сам ходив на Русь, по друге — що військо угорське рушило на Русь на самий термін справи — 7 мая. В дїйсности на чолї похода стояв воєвода Вілєрм, а не король, а похід мусїв розпочати ся уже перед 7 мая.
6. Західнї звістки про війну 1340 р. (до c. 22).
Іван Вінтертурський оповідав про сю кампанїю так: rex Krakowie, cuius consors soror uxoris regis Ruthenorum fuerat, illuc cum exercitu properavit et immensam pecuniam ab eo relictam rapiene reversus est (вид. Vyss-a c. 165 — див. т. III Історії, вид. 2 прим. 15).
Іван Віктрінґський: Rex Ruthenorum moritur et rex Kracovie ratione consortis, que filia regis Livonie fuerat, terram apprehendere festinaivt, et abductis inde spoliis pluribus, quibusdam civitatis depredatiis, ad propria est reversus (Bohmer Fontes rerum Germ. I. 438).
Франтішок Празький: terram Ruthenorum, quam pridem debellaverat (et devastaverat — додаоо в другій редакції) dux Poloniae propter ducem terrae praefatae, qui exstitit ei in linea consanguinitatis astrictus (Fontes rerum Austriac. I т. VIII c. 564, порів. т. III 2 прим. 20).
Всї три письменники писали в однім часї — в 1340-х рр., зовсїм самостійно — див. про них Lorentz Deutschlands Geschichtsquellen im Mittelalter I c. 69, 254, 302. Порівнюючи їx звістки, бачимо, що найбільше з них говорить І. Віктрінґський, найменше — І. Вінтертурський: у сього навіть нїякої війни нїби нема — Казимир несподїваним нападом тільки захопив скарби свого свояка і з тим вернув ся. Взагалї-ж звістки незвичайно близькі до себе, хоч позичування між ними не могло бути.
Завважу, що в лїтературі галицько-волинської справи звичайно користано з оповідання Івана Віктрінґського не в первісній формі, а з пізнїйшої компіляциї анонїма Лєобенського, а оповіданнє Франтішка, хоч уведене в круг сих дослїдів уже Райфенкуґлєм (Grundung der gr.-k. Bisthumer), пізнїйшими дослїдками було спущене з очей, і тільки Чучиньский в своїй рецензії працї Філєвіча на ново пригадав його.
В згаданім вище (невиданім) збірнику Кунїк вказав ще на звістку молодшого сучасника Франтішка празького кононіка Бенеша з Вайтміля. Свою хронїку він розпочав перерібкою, з деякими змінами й доповненнями, хронїки Франтішка (нове вид. в IV т. Scriptores rerum bohemicarum. Він записує тут: Kazymirus rez Poloniae habuit gwerram cum Ruthenis et Lytwanis infidelibus, qui venerant ad occupandum regnum et terras Poloniae. (Потім звістка: eodem anno dux Latwanorum accersiri fecerat ad se Х sacerdotes et christianos plurimos cupiens tandem christiana fide imbui; sui hoc considerantes ipsum ducem veneno intoxicarunt; Кунїк хотїв бачити тут звістку про Юрия-Болеслава і Lytwanorum поправити на Ruthenorum, але зовсїм не виключено, що тут Бенеш думав на Гедимина, що теж умер в тїм часї, хоч може помішав його смерть з строєннєм Болєслава).
7. Траска і Длуґош про похід Казимира 1340 р.
Записка про походи Казимира в 1340 р. кінчить оден з кодексів Малопольської лїтописи, що з огляду на кінцеві слова: Thraska eciam fuit ibidem від Бєльовского дістав назву річника Траски. Кодекс сей був в уживанню Длуґоша, як видко з його численних приписок, і лїг в основу Длуґошевоґо оповідання (III c. 196-8). Окрім сього кодексу записка про походи Казимира на Русь одначе повторяєть ся і в кількох иньших кодексах Малопольської лїтописи — див. Monumenta III c. 199-200. Кінцеві слова Thrasca eciam fuit ibidem звучать так, нїби ми маємо тут автоббіоґрафічну замітку автора-самовидця 4), але характер оповіданн рішучо тому противить ся: так загально не міг писати чоловік хоч трохи близше з фактами обзнайомлений. Тут Казимир бере castella et municiones akiquot; Татари набігають незвістно куди; бють їx невідомо де і як, не кажучи вже про ті лєґендарн іруські інсїґнїї, привезені зі Львова і зовсїм не звісні Янови. Очевидно, оповіданнє писане пізнїйше і то з далеких переказів. Подвійний похід Казимира треба уважати мабуть простим дублєтом — контамінацією двох переказів про той сам, одинокий похід його 1340 р. В сучасній історіоґрафії дуже скептичне становище зайняв супроти нього Філєвіч, і його погляди прийняли Лїсєвіч, Милькович і Терлецький : всї вони відкидають звістку про два походи Казимира. Прохаска взагалї резіґнує з польських хронїк для вияснення сих подїй. Ґожіцпий же тримаєть ся Траски, і Линниченко не відважаєть ся також вирікти ся його звістки про два походи.
Длугош, як сказано, опер ся на Трасцї, але при тім ще своїм звичаєм значно розмалював його. Траска говорить в першім походї про Львів тільки, знає лише про спаленнє його й забраннє клейнотів; у Длуґоша Казимир бере в перший похід і Львів і Володимир, будує тут камяні замки, а у Львові осаджує свого старосту. В другім походї у Траски Казимир бере aliquot castella, Длуґош же без церемонїй бере від Яна имена міст, де Казимир побудував за свого житя камяні замки (с. 626), і вичисляє їх як міста забрані Казимиром в другім походї 1340 р, а кінчить своє оповіданнє таким кптеґоричним фіналом: (Russiam) sibi et regno Poloniae subiicit et illam in formam provinciae redactam regno Poloniae perpetuo applicat, incorporat, unit et annectit; nec ab illo tempore a regis et regni Poloniae subiectione et obedientia visa est descivisse, sed semper in illius fide, sincera integritate et devotione permansit.
Се оповіданнє Длуґоша, невважаючи на всю його неправдивість, через пізнїйших компіляторів перейшло й до української історіоґрафії. Так Густинська компіляція, за Кромером і Бєльским, вповнї повторяє Длуґошеве оповіданнє, а з слів Бєльского, що руські землї (розумій — потім) були подїлені на воєводства й повіти й були зрівняні в правах з польськими землями (вид. Туровского с. 392), робить уже таку звістку: ”А потом сей Казимиръ кролъ собравъ сеймъ (!), на немъ же Рускую землю на повЂты и воєводства раздЂли, и шляхту рускую єдиною волностю зъ полскими волностями совокупи и утверди” (Філєвіч, полїнувавши ся заглянути до Бєльского, за Стаднїцким каже, що джерело сеї звістки невідоме — c. 58).
В підручниках лєґенда Траски-Длуґоша задержала ся дос их часів; її критику, хоч не завсїди щасливо переведену, треба признати другою заслугою працї Філєвіча.
8. Здогади — що Казимир вьлодїв Русию ще перед 1349 р. (до c. 32).
З тих доказів які наводили ся на се, я спиню ся на двох, що можуть здавати ся серіознїйшими. На оден вказав Ґрінгаґен, а недавно його вииводи повторив Прохаска в згаданій статейцї Urywki z dziejow XIV wieku. Мова йде про трудности, які робить Казимир вроцлавським купцям в їх дорозї на Русь — скарги на се знаходимо в вроцлавських актах (Korn Breslaurer Urkundenbuch І c. 169, Mosbach Przyczynki do dziejow polskich z archiwum m. Wroclawa c. 79). Але трудности врацлавським купцям в їх подорожах на Русь Казими міг робити й не володїючи Русию, так що сї скарги не можуть зовсїм служити доказом, що Казимир володїв Русию перед 1349 р., виразних же вккзівок на те, що Казимир володїє Русию, ми не знаходмио в сїй вроцлавській кореспонденції аж до 1354 року. Більше загадкова иньша грамота, яку теж хотїли жуивати на доказ залежности від Польщі цїлої Галичини перед 1349 р. Вона надрукована в старім кодексї Доґеля (І c. 5-6) і має дату Pyzdry 1346. В нїй ручителї короля чеського Яна й його синів маркґрафа моравського Короля й Яна герцоґа Каринтиї, в разї якого небудь конфлїкту між підданими й землями згаданих володарів з одного боку, а підданими й землми Казимира й Болька кн. швидницького з другого, обовязують ся ставвити провинників до 14 днїв in castro Halicz.
Полишаючи на боцї, щт така приналежність Галича до Казимира стояла-б в виразній суперечности з загальною сумою наших відомостей, визначеннє на зїзд нашого Галича виглядає по просту неймовірно:чому аж сюди, так далеко маи лтягти ся ті провинники з західнїх. границь Польщі? Се робить дату сього документу дуже й дуже підозрілою, і без перевірки її не можна уживати. Се справедливо відчув сам Лїсєвич, вказуючи на сей документ — Przewod. nauk. i liter. 1891 с. 186. Правда Філєвіч здогадував ся, що се „Галич угорський”, Gasc (Къ вопросу с. 338), але сей угорський Галич належить до сфери фантазії.
9. Джерела до кампанії 1351 року.
Головним джерелом для сього походу служить історія Людовика в т. зв. Дубницькій хронїцї. Вона звїсна в однім тільки кодексї з кінця XV в.; ориґінальну частину її видрукував у перше Ендліхер в Anzeigblatt fur Wissenschaft und Kunst 1826, т. 34, а в Historiae hungaricae fontes domestici т. III (1884) видана цїла хрноїка (про походи Людовика на Русь див. тут ст. 160-6). На жаль, хоч обидва видання зроблені були з одного кодекса, вони значно ріжнять ся, і сї ріжницї нїчим не умотивовані новійшим видавцем. В науковий оборот увів се джерело вперше Губер і в своїй статї Ludwig l von Ungarn und d. Vassallenlander (1885), потім опись походів на Русь передрукували Лєвіцкий (1.с.) і Линниченко (Крит. обзоръ c. 453. в росийськім перекладї, але неповнім), з ріжними увагами. Історія походу 1351 р. описана в сїй хронїцї самовидцем, на се всї годять ся; натомість історія походу 1352 р. не всюди докладна, так що автор, чи його кореспондент, уже, видко, сам в цїлій справі не був самовидцем, а дещг описував з чужих оповідань (див. низше c. 441). Гадка Філєвіча (c. 95), що під р. 1351 і 1352 тут описано оден похід 1352 року, не має нїякої підстави: Філєвіч відкидав похію Людовика 1351 р., не знаючи иньших джерел.
Оповідання сього лїтописця знаходять повне потвердженнє в панеґіриках сучасного поета Петра Зухенвірта (Peter Suchenwirts Werke herausg. von Primissier, Відень, 1827), сюди належать його панґірики: перший (рядки 104-111), семнй (р. 120-135), девятий (рр. 122-131, 136-142), десятий (р. 89-94), чотирнадцятий (р. 268-272.) Окрім того про перший похід каже Chronicon Budense=Thurocz c. 307 (II cap. XXIX), але очевидно навмисно представляє його в трохи яснїйшим сьвітлї: Людовик попустошив край, а князя взяв у неволю, але пустив, коли той обіцяв йому послушність.
З польських джерел досить докладно оповідають про сю кампанїю записки плоцькі — Monum. Роl. III c. 120; відти повторяють Zdarzenia godne pamieci ib. c. 310; на них же оперте оповіданнє Длуґоша — III c. 240. Записуючи, що 21/VIII 1351 умер Болєслав плоцький під час польсько-угорського похода на Кейстута, плоцькі записки згадують про обіцянку Кейстута охрестити ся й його утечу — et reges supra dicti (замість Людовика тут названо Кароля угорського) confusi redierunt. Лїтопись Мєховського монастиря згадує тільки про похід Казимира — cum magna potencia processerat Liuoniam, sed infirmatus rediit, parum profecit (Monum. Pol. II c. 885). Liuoniam очевидно похибка, видавець в Monum. Germaniae поправляв на Lithuaniam, але з таким же правом можна-б попраылять й на Lublinoam (хоч хронїсти пишуть звичайно все Lublin). Одначе можливо, що тут помилкою написав Ливонію сам лїтописець.
Крім того маємо дві угорські грамоти з того року. Особливо важна перша (Fejer IX, 2 І. c. 77), видана 16 серпня 5) in descensu nostro in regno Ruthenorum prope metas Volchynie habito; в нїй Людовик на проханнє Кейстута (amicus et proximus noster) дав пробаченнє одному утїкачу. Грамота дана, як бачимо, по уложенню згоди, але перед утечею Кейстута. В другій грамотї згадуєть ся про відроченнє одної судової росправи ad vigesimam secundam diem residencie exercitus regii ad partes Lithvanorum moti; відповідно до того новий речинець визначено на 12 падолиста (secundo die festi beati Martini confessoris, sabbato scilicet — дїйсно сей день припадав у суботу). З сього виходить, що угорське військо вернуло ся на Угорщину десь коло 20 жовтня.
До сього ж походу (але не вповнї виключений і пізнїйший — 1352 р.) може належати згадка в грамотї з 25/IV 1352 (Fejer IX, 2 c. 138, повнїйший текст в Cod. Andegavensis V c. 576) 6), де Людовик згадує про заслуги двох Никлинів в походї, cum his temporibus non prolongatis, Christi nomine invocato, ad conterendam duriciem et pervicaciam cordis paganice gentis Lythuanorum a Christi fide scissorum in valido exercitu propria in persona accessimus. Так само до сього походу, але також і до походу 1352 р. може належати грамота в Codex Andegav. VI ч. 21, де Nicolaus filius comitis Laurencii видав квіт Izraeli judeo suprunensi на гроші позичені ним на ріжні потреби, мiж иньшим in serviciis domini nostri regis contra Litvanos..
Як бачимо, Людовиків похід на Русь 1351 р. обставлений джерелами так як рідко, й оповіданнє Дубницької хронїки, спецільно — її хронольоґія знаходить собі потвердженнє в різних, зовсїм незалежних джерелах (особливо важні сьвідоцтва Плоцьких записок і першої Людовикової грамоти). Отже можна хиба дивувати ся, читаючи доводи Філєвича що Людовик ходив на Русь лише раз, в 1352 р. Що правда, ми маємо кілька грамот з датами, що спротивляють ся хронольоґії Дубницької хронїки — нпр. грамота в збірцї Fejer IX, 2, c. 73, з датою Budae in vigilia festi natiuitatis b. Johannis babtisthae (23/VI), і декотрі меньше певні — в старших виданнях (їx згадує Ендліхер пи своїм виданню). Але супроти иньших згідних сьвідоцтв тут треба підозрівати помилку, або толкувати, як Губер (ор. c. c. 11), що Actum і Datum не завсїди сходять ся на угорських грамотах.
Додам іще, що згадка одної пізнїйшої ґенеальоґії про місце смерти Болєслава Ваньковича, участника похода 1351 р. (Rodowod ksiezat polskich — Monum Pol. т. III c. 284 — те саме джерело, що дає й місце смерти Юрия-Болеслава). Воно кидає сьвітло на арену сього походу: Bolkonem, qui occisus est in Myelnik. Се потверджує здогад, що похід був звернений на Берестейсько-дорогичинську землю, як то зрештою видко і з напряму похода. При тім видко з сього, що польсько-угорське військо не стало нв границї, як виходило б з угорського оповідання, а війшло в середину землї. Про неволю Любарта див. ще прим. 11- звістку Матвія Найбурґського, й акт перемиря 1352 р.
10. Угорсько-польський похід 1352 р.
Головним джерелом і для походу 1352 р. служитб нам Дубницька хронїка; її оповіданнє положив я в основу представлення сього пхооду в текстї. Справедливо одначе завважено вже попереднїми дослїдниками, що оповіданнє її про поворот Людовика на Угорщину писане вже не очевидцем, а на підставі чужих оповідань, з других рук. Коли звернемо одначе увагу на докладність оповідання про самий похід, то найбільше правдоподібним виводом буде, що або сам автор оповідання або його кореспондент брав участь в походї, але вертав ся не з королем, а з військом, і тому в оповіданню про поворот Людовика закрали ся ріжні помилки в означенню міст, через котрі Людовик ішов і в датах. Але з виїмком тих покручених назв, і се оповіданнє так докладне, богате й правдиве, що варте всякого довіря. Зрештою опоыіданнє хронїки знаходить собі потвердженнє і в иньших джерелах. Так прош турм Белза оповідає з анальоґічними подробицями недавно видана грамота Людовика з 28/XII 1352 — наданнє одному з участників кампаній Новаку сину Петровомк (опубліковане в Vjesnik kr. hrvatsko-slavonsko-dalmatinskoga zemaljskoga arkiva, т. VII вип. З, 1905 — Iz arkiva za Zeljeznom ч. 12, про нього замітки мої в Записках Н. тов. ім. Ш. LXXIII c. 158). Король згадує тут: cum nos pridеm quoddam castrum Belz nominatum, in regno Rusie habitum, in quo quidem Lituani cum Ruthenis nostris infidelibus in contumeliam nostri culminis conuenerant, cum valido nostro exercitu obsedissemus, predictus Novak armis succinctus, ad fossatum predicti castelli (in quo fluviorum cursus congirans, ipsum castellum ambiebat) festinatis passibus properando, subiectis ipsius fossati insilit undis et ad menia predicti castelli perveniens, actus militares, ut miles agilis, strennue dimicando peregit; sub quo castello nobis intuentibus letali vulnere exstitit sauciatus. Рідко коли оповіданнє може знайти собі таке блискуче потвердженнє в сучаснім документї. Далї згадує про облогу Белза звістний уже нам Зухенвірт (див. прим. 9). Хронольоґїю походу потверджує ще грамота Людовика з 7/III,1352 р., дана in Bardfa — в Вагдуєві, на руській границї (по словам Дубницької хронїки Людовик прибув до Сяноку 12/III). Нарештї досить правдоподібно поправляв Губер (ор. c. c. 14) дату: in Welk in dominica ramis palmarum a. D. 1352 — на in Belz (Fejer IX, 2 c. 152).
З польських грасот знаємо, що при кінцї сїчня Казимир був в Сяноку (грамоти в Kodex diplom. Polski І ч. 117, Akta grodz. i ziem. VIII ч. 1, з датою die conuersionis s. Pauli — 25/I): очевидно тут чекав він приходу Людовика. Звістка про пустошеннє Татарами й Русинами Галичини потверджуєть ся запискою т. зв. Генриха Ребдорфського — див. про неї зараз низше.
Супроти того всього абсолютно незрозумілим стає здогад декотрих дослїдників (Линниченко Крит. обзоръ с. 468), що се оповіданнє Дубницької хронїки належить не до 1352, а до 1377 р.! Так само довільний иньший здогад того ж Линниченка, що той белзький воєвода Drozge — то Юрий Наримунтович (ib.).
Що до оповідання про поворот короля то воно певне очевидних помилок і баламуцтв в іменах місць. Король з під Белза приходить наа другий день під Lodomeriam, де не міг знайти нїяких запасів, бо все попустошили Татари й Литва, відти in Londniam, де його прийняли з честию, але лишати ся там було небезпечнш з огляду на Татар, що зібрали ся там. Далі villа Pridiproch, fiuvium Tartarorum Olth, fl. Ethel, хутор Dobrauihwzca, alpes Ruthenorum, fl. Zereth, Мункач. Рушив король з під Белза десь 1 цьвітня, 5 був уже в Мункачу, проблудивши 4 днї в Карпатах. Що при такім датованню не може бути мови, аби Людовик ішов на Володимир і потім на Серет, се справедливо зауважив уже Ан. Лєвіцкий (Kw. hist. 1889 c. 212-2). Але на пунктї хронольоґії сеї Людовикової подорожі автор і сам собі виразно проивить ся, так що його дат не можна брати серіозно: у нього 4 цьвітня Людовик приходить над. р. Olth, і потім іще йде досить довго до Карпатів, 4 днї ходить в горах і приходить 6 цьвітня в Мункач! Полишаючи отже на боцї сю хронольоґію, треба піднести иньші обставини, що виключають можливість думати про Володимир і Серет: Людовик пустив ся на впростець до дому, тільки з 40 особами; в таких обставинах для нього і небезпечно було заїздити під Володимир, і певне навіть в гадку се не прийшло-б. Він мусїв їхати найкоротшою дорогою з під Белза на Мукачів, отже на верхнїй Стрий і на Верецький прохід, імена ж місць покрутив чи той коресподент лїтописця, що оповідав йому про сю дорогу, чи сам він. Відгадувати, як то робив Ан. Лєвіцкий, які місця озрачають в дїйсности подані ним імена, здаєть ся минї річею безнадїйною ї безхосенною. Досить того, що поданий лїтописцем образ ми можемо узяти як загальну ілюстрацію Львівської землї в 1352 р.
11. Татарські справи 1352 р. (до c. 38).
Так званний Генрих з Ребдорфа (инакше Генрих Нїмий — про нього Lorenz Deutschlands Geschichtsquellen І, c. 146) оповідав під р. 1352: mense martii Tartari et Ruteni pagani cum multis legionibus armatorum contra regem Сrасоvіе intrant Poloniam et unam civitatem vicerunt et terram et homines devastant, tandem armato
Страница 58 из 65
Следующая страница
[ 48 ]
[ 49 ]
[ 50 ]
[ 51 ]
[ 52 ]
[ 53 ]
[ 54 ]
[ 55 ]
[ 56 ]
[ 57 ]
[ 58 ]
[ 59 ]
[ 60 ]
[ 61 ]
[ 62 ]
[ 63 ]
[ 64 ]
[ 65 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 65]
