Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 59

rum multi sunt occisi et rеvеrsі sunt ad terram suam. — Bohmer Fontes rerum germanicarum IV c 539. Хоч тут, як бачимо, місце близше не означене, але хронольоґія позволяє звести се з звістками Дубницької хронїки про Татар в Галичинї в мартї-цьвітнї. У иньшого сучасника — в продовженню хронїки Матвія Найбурґського (давнїйше званого Альбертом Штрасбурґським) єсть також записка під р. 1352, без близшого часу, але за те з докладнїйшими вказівками на місце татарської війни: rex Lytovie cum auxilio Tartarorum, cum exercitu innumerabili per Russyam, quam quasi destruxit, transiens animo Cracoviam destruendi, cum rehabuisset fratrem suum captivum dudum et cum omnes vicine terre ad eius resistenciam properarent, recessit in Prussiam, in perfidia perseverans — Bohmer Fontes IV c. 284 (про саму хронїку див. Lorenz ор. c. c. 36)._Тут, очевидно, іде мова про увільненнє Кейстутом Любарта з невоїл, що мало місце в попереднїм, 1351 р., і сей факт лїтописець легко міг помішати з пустошеннями 1352 р. Очевидно, йде тут мова про спустооеннє Галицької Руси.



Під тимже 1352 р. оповідає Фльорентинець Віляні пр боротьбу угорського короля з Татарами (кн. 2 гл. 72 — виданнє Gerardi-Dragomani, 1844, Фльоренція). Але як справедливо зауважено, його оповідання — і се, і пізнїйше, під р. 1354, повні очевидних побільшень і помилок; очевидно опирають ся вони на якихось далекрх поголосках. В 1352 р, раннєю весною, по його слвам 7), угорський король посилав 40 тис. угорських вояків в поміч свому васалеви — rе di Prosclavia infedele до війни з Татарами; di Prosclavia Карамзїн (IV пр. 253), а новійше Губер (ор. c. c. 17) розуміли про Браслав, але се не можливо, як вказав уже Стаднїцкий (Synowie І, c. 167). Я думаю, що в основі сеї звістки лежить поголоска про похід угорського короля під Белз весною 1352 р. і rе di Prosclavia означає Казимира, хоч низше й відріжняєть ся від rе d'Appolonia, себ то польського короля.



Додам, щт десь в червнї того року Людовик доносив папі про якісь свої пляни боротьби з Татарами й „иньшими невірними”. Папа супротив того відступив йому десятину церковних доходів на чотири роки й надав права на всї землї, які він би здобув „з рук схизматиків і невірних” — Theiner Monum. Hungariae І ч. 1269 (c. 815) і Fejer IX, 2 c. 169. Виглядають сї панські булї так, як би Людовик писав про Татар, а папа звертав його увагу на схизматиків. Чи не було се заохотою Людовику, аби далї вів боротьбу за Руські землї?



12. Перемирна грамота Казимира і литовських князїв (до c. 89).



Крайнїй термін для означення часу грамоти дають імення участнииків — мазовецьких князїв: згаданий в нїй князь Казимир мазовецький (брат Юрия-Болєславк) умер в падолистї 1355 р. (Balzer Genealogia Piastow c. 462-3). З другого боку згадки про неволю Любарта й утечу Кейстута не позволяють класти грамоти перед 1351 р. Отже ваганнє можливо тільки в границях сих років 1354-1355. Уже Каро на сїй підставі датував грамоту 1352 роком. З піэнїйших дослїдників Антонович вправдї датував її 1347 р. (Монографіи c. 128), і сю дату повторив Карский (див. низше), але взагалї новійшими часами в датованню сеї грамоти вагали ся головно між 1351 і 1352 р. тільки: перший рік приймали Линниченко (Крит. обзоръ c. 466), Милькович (с. 40), другий Філєвіч (Борьба с. 241), Прохаска (W sprawie c. 27), Іванів (c. 241), Кунїк (збірник c. 160); тільки Андріяшів посував дкту аж до р. 1354 (c. 215), а видавцї. Палеограф. снимків (Пташицкий і Соболєвский) відсунули до р. 1350.



По моєму р. 1351 не можна прийняти. Полишаю на боцї вже те, що між утечею Кейстутп, яка стала ся коло 20 серпня, і Покровою, що виступає початком перемиря в грамотї. Казимиру в 1351 р. досить трудно було навязати зносини з литовськими князями й привести до перемиря. Але от що головно спротивляєть ся датї 1351 р.: в тім році, як то бачимо з переговорів Кейтута з Людовиком (в Дубницькій хронїцї), Татари були союзникам Польщі, у всякім разї — ворогами литовських князїв, а в перемирній грамотї вони виступають уже по сторонї Литви 8). Супроти того грамота мусить належати або 1352-му або й ще пізнїйшим рокам. За 1352-им р. промовляє та обставина, що тут утеча Кейстута трактуєть ся як ще не передавнена справа. Та й обставини — похід Казимира в серпнї 1352 р., вповнї тому відповідають. Ся подробиця, що перемирє в грамотї визначаєть ся від Покрови до Купала і від Купала на два роки, вказує що уложено воно було десь незадовго перед Покровою



Видана була ся грамота богато разів, у перше у Стрончиньскаго Wzory pism dawnych, 1839. Звичайно цитуєть ся виданнє в Актах Западной Россіи І ч. 1 Новійше й більш наукове виданнє зроблене Карским в Древностях археографической комиссіи московскаго археол. общества т. І c. 543, 1899. Нарештї факсимилє видано в Палеографичексих снимках русскихъ грамотъ преимущественно XIV вЂка, вид. петерб. археол. институтом, 1903, ч. 46. Ориґінал в варшавськім Головнім архиві.



13. Юрий Наримунтович і Юрий Холмський (до c. 46)



Що до кн. Юрия, згаданого в Яновім оповиданнб, то перед Зубрицьким його мали за Наримунтовича, як і треба. Зубрицький, опираючи ся на холмській записи 1376 р., признав його Юриєм Даниловичом, внуком Мстислава Даниловича, автором холмської записи 1376 р. князем холмсько-белзьким (III c. 267). Стаднїцкий, бажаючи помирити сей здогад про Юрия Даниловича з звістками про Юрия Наримунтовича, виставив гіпотезу про двох Юриїв князїв холмсько-белзьких — Наримунтовича й Даниловича: під час походу 1366 р. Казимир зіставив Белз за Юриєм Наримунтовичом, а Холм відібрав від нього й дав Юрию Даниловичу. На попертє сеї штучної гіпотези Стаднїцкий доводив, що Ян відріжняє двох Юриїв, так само як і польско-литовська умова 1366 р. (Synowie Gedymina І c. 13 і далї). В дїйсности одначе Ян зовсїм не дає підстави відріжняти Юрия кн. белзького й Юрия кн. холмського: навпаки він очевидно говорить про ту саму особу. А що князем белзьким був Юрий Наримунтович (він виступає між волинськими князями уже в умові 1352 р.), се не підлягає сумнїву супроти звістки Германа Ваотберґе; по його словам в 1377 р. князем белзьким був Georgius filius Narmanten. Щож до двох Юриїв умови 1366 в.: „c князем c Юрієм: і c другим Юрієм”, то тут очевидно говорить ся про Юрия Наримунтовича і Юрия Кориятовича; сей тому й стоїть поруч із Олександром Кориятовичом .



Безпідставність гіпотези Стаднїцкого справедливо виказав уже Ржежабек (Ііrі II, c. 136-141, 195-208), але він заразом добачив і в тім Юрию Даниловичу холмської записи 1376 року 9) Юрия Наримунтовича, а саму запись признав фальсіфікатом. Так далеко йти одначе нема потреби, тим більше, що приходить ся робити для такого вивода досить рисковне прмпущеннє, що автор фальсіфікату не знав навіть, як звав ся батько кн. Юрия на імя (християнське імя Наримунта було не Данило, а Глїб).



Поки не буде вккзано певнїйших доказів против автентичности записи 1376 р. (Ржежабкові арґументи на се не вистають), ми можемо припускати, що в 3-ій чверти XIV в. дїйсно були князї Холмські, які сидїли в Холмщинї, але Холмщиною не володїли, а Холмськими тодї були тільки по фамілїї (звідки така фамілїя походила, того не берусь виводити). Подібний здогад висловив уже Лонґінов в своїй статї Грамоты малорусскаго князя Юрия II и вкладнач запись кн. Юрія Даниловича холмскаго, 1887.



14. Трактати 1366 р. (до c. 46-8).



Трактат загальний був звісний з виїмків поданих Нарушевичом з латиньского перекладу (Hist. nаr. Polskiego вид. Туровского V c. 272-4) і з реґести в описи коронного архива Кромера (Inventarium privilegiorum in archivo regni, 1862 c. 371-2). Аж в 1890 р. видав Чучиньский копію його з тек Нарушевича, переписану латинськими буквами — Kwart. histor. 1890, III. З того видання передрукували текст трактату Милькович (ор. c. дод. IX) і Довнар-Запольский (Изъ исторіи литов.-польской борьбы). Окрім сеї копії є ще латинський переклад (з котрого цитував Нарушевич), але досї не виданий. Ориґінал мав бути при кінцї XVIII в. в короннім архиві, і ще на початку XIX в. бачив його Чацкий (Нарушевич c. 273, Даниловича Scarbiec c. 210). Тепер він не звісний. Опублїкована копія має деякі писарські помилки, але не будить нїяких підозрінь.



Умова з Любартом опублїкована в 1887 р., в І т. Archiwum Sanguszkow, з ориґіналу паперового, з краківського архиву Чорторийських; факсїмілє видано в Палеограф. снимках рус. грамотъ, ч. 8. Підозріння вона в нїкім не будила й не будить, натомість. Філєвіч, виходячи від сеї грамоти, пробував був довести, що грамота загальна противить ся їй: що се фальсіфікат (c. 104-8). Се була одна з найгрубших помилок — яких взагалї чимало в працї Ф., і вона стріла одноголосний протест в науцї. Його арґументи були збиті Чучиньским в його рецензії (Kw. hist. 1891 c. 177), Линниченком (Крит. обзор с. 470-2), вкінцї Довнаром-Запольским в спеціальній статї (Изъ исторіи лит.-польской борьбы за Волынь. Договори 1366 г., 1896). Філєвіч в своїй відповіди (Къ вопросу с. 341) вправдї пробував повторити, в обережнїйшій формі, свої арґументи, але вони не мали нїякого впливу. Навіть проф. Леонтович (Очерки изъ исторіи лит.-рус. права с. 209-212), що взагалї йде вповнї за працею свого колеґи, тут не прийняв його арґументів, ще й зробив йому незаслужений комплїмент, що він, „яко серіозний учений”, вирік ся свого погляду.



Як уже сказано, обидві умови не мають дат. Що вони близькі часом одна до одної, се ясно видко з порівняння їх змісту: умова з Любартом служить очевидним доповненнєм до загальної умови. Дату 1366 р. викомбінував уже Нарушевич, на підставі порівняння загальної грамоти з оповіданнєм Длуґоша, і дїйсно ся дата єдино можлива, з тих причин :



Грамота ся показує своїм змістом, що була наслїдком великого воєнного успіху Польщі. Трудно припустити, аби такий успіх був промовчаний в польських джерелах (у Яна), отже грамоту сю треба звязувати з одним із звістних нам успішних походів Польщі — рр. 1349, 1366,1377.



До р. 1377 її не можна привязувати, бо укладає умову Казимир, названий так по імени в загальній умові, а і в Любартовій титулований польським королем. Рокови 1349 противляться такі факти:



Ольгерд і иньші участники згадують в трактатї про своїх синів; в умові не фіґурують зовсїм Татари, що були таким важним чинником в 1349 і дальших роках.



Вкінцї рішають близькі подібности загальної умови з оповіданнєм Яна про р. 1366: Белз і Холм признають ся за Казимиром, Юрий Наримунтович і Олександр Кортятович виступають як васалї Казимира. (З Олександром разом виступає й Кориятович Юрий, що мабуть разом із братьм мав бути управителем Володимирської чи иньшої землї). Супроти сього всього не може бути сумнївів, що маємо умови звязані безпосередно з походом 1366 р., і то — судячи по великим уступкам, які в них роблять литовські князї — зараз по поході, під депресією від нього.



Я спиняю ся над сею хронольоґією близше, тому що окрім заміток до Любартової умови в Archiw. Sang. c. 152, що не вичерпували справи, пізнїйші дослїдники не застановляли ся на сїм питанню, а тільки покликували ся один на одного — Філєвіч c. 105, Линниченко с. 470, Д.-Запольский с. 4 (Милькович, Леонтович, Іванів зовсїм не застановляють ся над сим).



Далї треба зазначити, що сепаратна умова Любарта мусїла бути уложена де що пізнїйше по загальній умові (відносини сих двох умов і їх згідність, особливо на пунктї територіальних справ виказав особливо повно Д.-Запольский в згаданій статї). Але нїо не вказує на те, аби дїлив їх значнійший час. Сепаратна умова була, очевидно, уложена перед святом св. Дмитра, 26 жовтня (одна годъ минетъ Дмитриевъ день). Ми бачили Казимира в Опатові, мабуть як вертав ся з походу, 17/X 1366. Нїщо не противить ся припущенню, що перед тим, десь в середнїх днях жовтня 1366 р.-уложив він свою угоду з Любартом, а перед тим — нпр. в вереснї або в остатнїх днях серпня — загальну умову з литовськими князями.



Загальна угода була вічною згодою, як сказано в текстї. Против сього арґументує широко Леонтович, 1. с., але його арґументація виглядає просто на непорозуміннє супроти виразних слів умови. Що до сепаратної умови, то тут єсть непевність, а власне в словах: „а кто пойдеть на мене, королеви помагати мнЂ на моЂ неприятелЂ безо всякоє хитрости и льсти,_а мнЂ королеви помагати, ольна 10) годъ минеть — Дмитриєвъ день”. Зуичайно се розуміють так, що тут означаєть ся речинець, до якого укладаєть ся перемирє: на оден рік від св. Дмитра. Але можна толкувати й инакше: від коли умова війде в силу, себ то від Дмитрова дня („годъ” значить також і речинець).



До часів безпосередно по кампанії 1366 р. по всякій правдоподібности належить лист Кейстута й Любарта до громади м. Торуня, звісний досї тільки в виривках (Срезневскій памятники древ. письма 2 c. 191, ориґінал тепер невідомо де) і досї не датований близше. Торуняне просять позволення їздити через Берестє до Луцька в торговельних справах, і Кейстут з Любартом дають їм свобідну дорогу на Дорогичи, Мельник і Берестє до Луцька. Очевидно, Володимир тодї не належав до литовських князїв, бо нема про нього згадки.



15. Грамота Людовика про Любартові заходи в Галичинї (до c. 52).



Видавець, др. Прохаска кладе сей лист „на другу половину 1376 р.”, звязуючи його з оповіданнєм Яна про напад Литви на Сендомирщину. Але при тім він зауважив трудність таку, що тодї Людовик був на Угорщинї, а Єлисавета вПольщі, тим часом як з документа виходить противне, отже здогадуєть ся, що в копії є помилка, й треба читати навпаки — що Людовик обівяв привести військо з Угорщини, а Єлисавета з Польщі. Але така поправка річ небезпечна, а й потреби в нїй нема, бо здогади дра Прохаски зовсїм довільні, і виведена ним дата здаєть ся минї хибною.



Не може бути сумнїву, що грамота ся звернена кудись на Галицьку Русь — alios сіvеs nobiles Russie очевидно може означати тільки міщан з Галицької Руси (можливо — і з Холмсько-белзькою землею разом, але тільки вкупі з Галичиною). Зрештою такі слова як sicuti semper fideles reperti fuistis на адресу Волинян звучали б хиба як глузуваннє. Можливо, що грамота ся була адресована до Львовян, як припускає д. Прохаска, хоч на се не маємо близших вказівок; але у всякім разї се були Галичане. Від р. 1372 до 1379 правив в Галичинї вповнї самостійно, принаймнї фактично, Володислав Опоьлський. Чи правдоподібно, аби грамота видана під час його управи й адремована до підвласних йому міщан так вповнї іґнорувала особу сього dominus et haeres Russiae, „господаря й самодержця”, як се робить наша грамота? Я думаю, супроти сього час від осени 1372 і до початку 1379 р. для сеї грамоти вповнї виключений, і властиво зістаєть ся тільки час між смертю Казимира й іменованнєм Волшдислава, падолист 1370 — жовтень 1372, та час між уступленнєм Володислава й смертю Єлисавети, сїчень 1379 — грудень 1381 р.



Така ситуація, що Людовик був у Польщі, а Єлисавета на Угорщинї мала місце три рази: в першій половинї 1376 р., в серединї 1377 і в осени 1381 р. (див. документи з сих часів в Kodex dypl. Pol., Kodex Malop. I і III). Супроти сказаного вище, два перші моменти здають ся мало правдоподібними, зістаєть ся третїй — але тодї Єлисавета стояла над могилою. Одначе з грамоти не конче виходить так, що Людовик був тодї в Польщі, а Єлисавета на Угорщинї. Її стилїзація також вповнї можлива в таких обставинах, коли й Людовик і Єлисавета були або в Польщі або на Угорщинї, а такі моменти знаємо зимою 1370/1 р. і в серпнї 1375 — коли вони обоє були в Польщі, і Кошицький зїзд 1373 р. та час від зими 1379/80 р. і до приїзду короля до Польщі в осени 1381 р. — тодї вони були обоє в Угорщинї, скільки знаємо. Отже властиво маємо виберати між зимою 1370/1 р. і рр. 1379-80. Вибір тут не легкий. Поголоска про смерть Людовика нпр. скорше-б могла вказувати на часи перед його смертию, але иньші обставини вказують скорше на час безпосередно по р. 1370 і на мій погляд перехиляють вагу рішучо на користь зими 1370/1 р.



Насамперед по кампанїї 1377 в. Любарту не до Галичини було — скорше мав би на оцї утрачені волинські землї. Заходи коло Галичини, змагання прихилити до себе галицьких міщан відповідають скорше обставинам безпосередно по успіхах 1370 р. на Волини. А вже рішучо вказує на се, по моєму, кінцева фраза: et certa iura, consvetudines et veteres gracias clemencius conservemus, бо про потвердженнє прав і привілєґій галицькиих міст король міг говорити в перших початках свого пановання над Русию, але яке-б значіннє мала ся фраза в устах Людовика в 1379-80 рр.?.



16. Кампанїя 1377 р.



Джерела: Ян — Monum. Pol. h. II c. 678-9, Rocznik Kujawski — ib. III c. 212, Герман з Вартберґе — Scr. r. pruss. II c. 114-5. Всї отсї оповідання доповняють одно друге. Про саму війну дають деякі подробицї Ян і Герман. Ян каже про облогу Белза й Холма, у Германа Людовик облягає Белз, а тим часом його війська беруть duo alia castra Ruthenorum — оден можна уважати за Холм, другий мабуть треба признати якимсь Любартовим замком. По сїм Любарт і якийсь Koddere filius Algarden (Коригайло? Корибут? чи може Кориятович?) добровільно, з жінками й дїтьми своїми віддали ся на ласку короля й зложили йому присягу вірности. Про покоту Любарта каже й річн. Малопольський, докладнїйше вичисляючи відібрані від Юрия замки — Беьз, Холм, Грабовець, Городон й Всеволож. Ся звістка інтересна, бо показує виразно, що до Юрия налжеала не тільки Белзька, а й Холмська земля, і обидві були забрані Людовиком.



Що Кейстут був псоередником, виходило-б з отсих слів Яна: ibique cum castrenses (в Белзї ), licet sit castrum firmissimum et (in)-expugnabile, tamen spe defensionis frustrati (додати essent і положити дротинок, опущений видавцем, — через те й виходить неясність), — Keystutho de Troky duce Litwonorum mediante, Georgius casttrum Belz g. Ludovico praesentavit.



Длуґош, опираючи ся на Янї й річн. Куявськім, Доповняв їх оповідання деякими подробицями: Людовик іде per alpes Sanocenses, облога Холма тріває тиждень, між участниками походу вичисляють ся деякі поіменно. Трудно розріжнити тут власні додатки Длуґоша від того, що міг би він зачерпнути з якогось нам незвістного джерела. Робмть він зрештою й виразну помилку: каже, що Людовик віддав Белз назад Юрию Наримутовичу.



Хронольоґію походу дають грамгти, видані під Белзом — Kodex Malop. III ч. 893-4. Штрельке, в примітцї до Германа (с. 114), продував викомбінувати час походу з дат угорських грамот і вказує на грамоту з 14/VIII in Clusvar, але сю дату приходить ся відкинути.



Що Белзько-Холмська земля була віддана Володиславу Опольському, показують звістки про його надання тут в рр. 1377-9 (див. Balinski і Lipinski Starozytna Polska II c. 835). Потверджує се й звістка Яна про угорських старост 1382 р.: між городами, обсадженими ними, бачимо й забрані в 1377 р. замки Горродло, Кремінець, Олеське, Лопатин.



17. РоманБ рянський (до c. 66).



Сей Роман згадуєть ся з своїм титулом у перше в 1375 р., разом з иньшим Романом кн. новосильським, в походї в. кн. московського Дмитра на Твер — Воскр. II c. 22 (Роман Михайловичь дьбрянскій). Перед тим в перемирній грамотї Ольгерда з Дмитром московським, уложеній десь коло 1371 р., між союзниками московського князя виступає й „князь великий Романъ”, без титула (Собраніе госуд. І c. 52). Зотов (от. c. c. 97) уважав його сим Романом Михайловичом брянським, тим часом як Соловйов уважав його князем рязанським (І c. 966), а Іловайский (Сочинегія І c. 110), простуючи, що такого не було, вважав його князем новосильським, згаданим в иньшій умові, 1402 р. (Собраніе І c. 66-7, пор. вище c. 62). Зотов арґументує титулом великого князя; се дїйсно арґумент, хоч і не дуже сильний: вправдї титул вел. князя тодї уживав ся широко, але таки дуже неправдоподібно, щоб умова назвала новосильського князя великим. А що між тодїшнїми князями тяжко дошукати ся иньшого відповіднїйшого Романа, то таки ще найскорше сю згадку треба прикласти до Романа Михайловича. Титул великого князя в такім разї вказував би, що сей
Страница 59 из 65 Следующая страница