Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 61

ьким (згадуєть ся з сим титулом під р. 1486); Івашенцо — київсьикй боярин з 2-ої пол. XV в.; його син Якуб звісний як посол в орду 1507 р. (див. Wolff c. 53. 175, Bonieck sub voce, Pulaski 298).



Отже оповіданню Менґлї-ґерая не маємо нїякої причини не вірити, а мусимо постарати ся можливо докладно його зрозуміти й вияснити через порівняннє з йогож згадками в иньших грамотах та иньшими матеріалами.



В иньших грамотах він згадує про попереднї ярлика коротше, і нїби инакше. І так у грамотї Менґлї-ґерая з 1507 р., друкованій у Пулаского під ч. 88 з варшавської копії Литовської Метрики, грамоти дають carewy otec у diado, predkowie ieho; так стоїть воно і в „ориґінальній” книзї литовської Метрики (але ся ориґінальна книга — також копія списана при кінцї XVI в. — див. Пташицкого Описаніе Литовськой Метрики 1887 c. 82). Там стоїть: „што цареви отецъ и дядо предъкове єго „(Записи VII л. 29 verso). Се звучить так, як би говорило ся про Менґлї-ґераєвого дїда, Хаджі-ґераєвого батька. Знов же в ярлику Менґлї-ґерая на руські землї 1507 р., в виданню його з ориґінала Литовської Метрики в Актах Зап. Россіи читаємо: „великіи цари дяды (примітка: „т. є. дЂды”) наши и великій царь Ачъжикгирей отецъ нашъ”, и так само низше: „великіи цари дяды наши и великій царь отецъ нашъ”. В виданню Пулаского, зробленім з варшаввської копії Лит. Метрики тогож ярлика читаєть ся воно так: velikij car diadia nasz y welikij car Aczgirey otec nasz, i низше: welikij car diadia nasz y veliki car otec nasz. Така ріжниця змусила мене і тут звернути ся до ориґіналу Литовської Метрики. Виявило ся, що лєкція Пулаского добра, тільку транскріпція лиха; в ориґіналї стоїть: ”велики(й) цар дядя нашъ”, і так само низше: „ино што велики(й) цар дядя нашъ” (Литовська Метрика Записи кн. VII л. 39). Така лєкція — ”дядя” задає трудности: ми не знаємо зовсїм такого ”дядї” Менґлї-герая, що судячи по місцї — перед Хаджі-ґераєм — мав би бути його старшим братом. Що правда, в тім Хаджі-ґераєвім ярлику, друкованім у Ґолембіовского, дїйсно говорить ся про Хаджі-ґераєвого старшого брата: co przed tem brat nasz starszy na koniu polnym do w. kniazia Witolda do Litwy w goscine przyjezdzal...; отже се вповнї потверджувало-б ту згадку про „дядю”. Але як я вже сказав, сей Хаджі-ґнраїв ярлик так підозріло виглядає, що трудно ним що небудь підпеити. Цїла історія може мати ще иньше обясненнє.



Ми маємо кілька копій Менґлї-ґераєвої грамоти поза Литовською Метриктю. Одна опублїкована у Ґолембіовскаго з датою 878 р. гиджри, 1472 від Христа, также з якихось tek krolewskich, друга в Acta Tomiciana (І дод. 9), з датою 913 гиджри — 1507 р. від Христа, з рукописей Курнїцької біблїотеки, без всяких близших пояснень (судячи по мові й правописи — копія не пізнїйша XVI в.). Перша з них має ріжні непевности, друга виглядає на скорочений і самостійний перекладз вістної нам з Лит. Метрики грвмоти 1507 р. Про се буду ще низше говорити, на разї піднесу тільки, що обидві (а властиво важна для нас та копія Томіціян) замість „дядї” говорять про „старшого брата” Менґлї-ґерая, себ ть про Нур-девлєта: iak za prodkow naszych pred thym otec nasz Adzigierey czar i brat nasz starszy polnym koniem do w. kn. Witulta do Litwy w goszcine pojezdzil... (в копії Ґолембіовского: przodkowie nasi — wielki car brat nasz i wielki car Vdzigierej ociec nasz). Чи „дядя” або „дядо” не знайшов ся в перекладах Литовської Метрики наслїдком хибного перркладу татарського ориґїналу, а копія Томіціянів не віддала його слів вірнїйше? Се толкованнє набирає тим більшої правдоподібности, що Менґлї-ґерай, вичисляючи давнїйші ярлики, не згадує нїчого про грамоту свого стрия, Хаджі-ґераєвого брата, а говорить натомість про Нур-девлєта. Що правда Нур-девлєт до Витовтових часів не належав, як виходило б з перекладів Менґлї-ґераєвого ярлика 1507 р., і свій ярлик виставив іще бувши ханом, перед утечею на Литву. Але можливо, що сї слова про утечу на Литву за Витовта належать тільки то Хаджі-ґерая, і тільки через незручність перекладчиків пристали до обох.



Отже поки що на певнїйше можна приймати грамоти на руські землї тільки тих чотирох ханів: Тохтамиша, Хаджі-ґерая, Нур-девлєта й Менґлї-ґерая. Тохтамишової грамоти ми не маємо. Вона мусїла бути видана по звіснім нам його ярлику, бо в тім ярлику Тохтамиш ще не вирікаєть ся з своїх прав на руські землї. І коли правдиві слова Менґлї ґерая, що в тім ярлику Тохтамиша був і Смоленськ, то се само вказуваало б на остатнї роки XIV в.



Хаджі-ґераїв ярлик нїби маємо (в вид. Ґолембіовского), але віін дуже непевний. Коли моє толкованнє Менґлї-ґераєвого „дядї” як помилки оправдане, то се б рішучо довело фальсіфікацію сього Хаджі-ґераєвого ярлика, бо в такім разї „старший брат” Хаджі-ґерая в нїм згаданий, був би тільки льоґічним (але хибним) виводом з Менґлї-ґераєвого „дядї”, що сам з'явив ся наслїдком помилки.



Зводячи до купи слова Менґлї-ґерая з ріжних грамот, виходило б, що Хаджі-ґераєвих грамот було кілька: одна була дана Витовту, друга Жиґимонту Кейстутовичу, а можливо, що була дана якась і Казимиру — може таки в 1460-х рр., як датували ся ті ріжні відписи Хаджі-ґераєвої грамоти (звістка Сестренцовича і копія Ґолембіовского). Нур-девлєтової грамоти не маємо. На ханстві він сидїв так коротко, що се само докладно ознасає її час: рр. 1466-8.



Потім Менґлї-ґерай, як він каже — скоро по смерти батька, значить перед своїм увязненнєм, отже десь в кінцї 1460-х, або на початку 1470-х рр., видав також ярлик, і в нїм окрім згаданих в попереднїх грамотах земель, „надав” Литві також Рязань, Переяслав (рязанський), Одоїв, Новгород, Псков. Се був час, коли литовська полїтика дїйсно інтересувала ся деякини з сих земель, нпр. Новгородом.



Як я вже згадував, ми маємо копію Менґлї-ґераєвого ярлика виданого у Ґолембіовського з датою 878 р. (що відповідає 1473/4 р. по Христї, отже в датї також мала недокладність). Грамота ся видана з нагоди нїби посольства панів названих тут так: pan Bohdan Fedorowicz a marszalek pan Iwasko Soskowicz. Таких панів не могли попереднї дослїдники відшукати 14), і не диво: се маршалок Богдан Сакович і пан Івашенко Івашкович, як виходило б з порівняння з иньшими грамотами Менґдї-ґерая. Таке покрученнє будить сильні підозріння против автентичности й сього ярлика. Вже можна лекше дарувати йому деякі баламуцтва й крайні покручення імен, що могли стати ся при пкрекладї або скорочуванню ориґінала.



Поза тим маємо ярлик 1507 р. — оиднокий вповнї автентичний і розмірно ще досить добре відданий текст. Маємо його в трох версіях, як уже знаємо: з „ориґїналу Лит. Метрики, з варшавської її копії (ся отже самостійного значіння не має) і нарештї — польський переклад в Acta Tomiciana (І дод. 9) — скорочений і в іменах дуже баламутний, але очевидно — самостійний, так що при реставрації ориґіналу помітувати ним не можна. Завважу: що з ними виразно споріднені ярлики „з королївських тек”, друковані у Ґолембіовского (нпр. polnym koniem зам. потним конем).



Що до самого змісту ярликів, чи властиво одинакого певного ярлика 1507 р., то насамперед мушу піднести, що він передає в. кн. Литовському право не на всї землї старої Руської держави, як то часом толкують, а тільки на ті, які до в. кн. Литовського належали або на які воно мало претензії. З виїмком Новгорода і Пскова, всї сї землї дїйсно були колись під зверхністю Орди, так що передаач на них прав кримськими ханами, що уважали себе спадкоємцями Орди, зовс їм не були так „нелЂпо притязательною”, як декому здавало ся. Я не вважав би потрібним відкидати й слова Менґлї-ґерая, що сї ярлики видавали ся на жадвннє самого литовського правительства (бодай часами). Не треба забувати, що в кінцї XV в. і початках XVI в. память про силу й власть Орди була досить сьвіжа, татарський престіж іще жив; треба поглянути тільки напр., як скромно, навіть сервілїстично поврдить ся такий в. кн. Іван з тим же Менґлї-ґераєм! Тому такі ханські ярлики, супроти конкуренції в руських землях Литви й Москви, в очах литовських полїтикив могли бути зовсї не такими порожнїми, як здають ся сучасним дослїдникам.



21. Володислав Опольський.



Про Володислава опольського спеціальн істатї: Szaraniewicz Rzady Wladyslawa Opolczyka na Rusi — Biblioteka Ossolinskich, т. IV (1864); E. Breiter Wladyslaw ksiaze Opol; Львів, 1889; Линниченка Критическій обзоръ нов. литературы по ист. Галицкой Руси — статя III присьвячена специяляно Владиславу в формі рецензії працї Брайтера (Ж. М. Н. П. 1891, VII).



Що до володїння Володислава в Галичині, погляди істориків були часто суперечні або неясні. Зубрицький в своїй Хронїцї м. Львова (с. 41) уважав наданнє Руси 1372 р. prawem niepodlegly wlasnosci, і в своїй пізнїйшій працї: Анонимъ Гнезненскій (1855 р. c. 27 і 28) називає Володислава „незалежним володарем” Руси. Против такого погляду, взагалї розповсюдненого тодї, виступив Стаднїцкий і опираючи ся на звістній нам грамотї Людовика 1372 р. доводив, що Володислав був тільки управителем Руси (Synowie II c. 61, 1853). Теж саме, на підставі тоїж грамоти доводив Вагилевич в своїм екскурсї про Володислава Опольського — Akta g. і z. III c. 56-7. Иньшими арґументами пробував підперти сей погляд Ступницький в своїй розвідцї про галицькі монети (див. низше) c. 115 і далї. Але вже Шараневич (Исторія c. 214-5, Rzady c. 266-8) піднїс неясність в становищу Володислава, хоч і не постарав ся сеї справи близше вияснити. Пізнїйші дослїдники також полишали сю точку невиясненою.



Поминаючи загальнїйші курси, і в спеціальних моноґрафіях ми досї стрічаємо сю неясність. Нпр. Брайтер, признаючи, що Володислав володїв Русию jure ducali, заразом називає йото „namiestnikiem, gubernatorem, wielkorzadca” й порівнює його становище на Руси з становищем королеви Єлисавети в Польщі (c. 53-4). Линниченко, рецензуючи книжку Брайтера, полишив без висьвітлення сю суперечність (c. 130-1), так само і в своїй моноґрафії про Галичину, але тут принаймнї консеквентно зве Володислава лєнним володарем Руси (укр. пер. c. 8-9).



Ориґінальне обясненнє сеї неясности попробував дати В. Милькович в своїх Студиях критичних (c. 73), — що ріжна стилїзація ролї Володислава в устах Людовика й самого Володислава залежала від їх ріжних плянів: Людовик хотїв мати в Володиславі лише урябника, а Володислав хотїв надати собі як найбільше самостійности. До того треба б тільки ще додати посяненнє, як то Людовик цїлих шість лїт терпів, що Володислав удавав з себе замість простого урядника лєнного володаря Руси, і не дав йому нїякого ррпріманду.



22. Дата останього прилучення Галичини до Польщі. (до c. 121).



Длуґошеву дату прилученпя Галичини — 1390 р. пробував боронити др. Прохакса в статї: Odzyskanie Trembowli 1390 roku — Kwart. histor. 1894. Він видрукував тут (з пізнїйшої копії) грамоту Ягайла Петру Добковичу на кілька сїл в Теребовельщинї з р. 1391 (в датї єсть непевність) і з неї виводив, що Ядвіґа вчинила кілька походів для привернення Галичпни і що Теребовельщину здобуто тільки десь в р. 1390. Звідси вивід — Длуґош під 1390 р. сумарично згадау про результати кількох походів Ядвіґи, що мали своїм результатом прилученнє Галичини, і се прилученнє закінчене було в р. 1390.



Виводи, як бачимо, інтересні, та тільки, на жаль, від початку й до кінця збудовані „на піску”. Насамперед здогад про кілька походів Ядвіґи опмраєть ся на хибній інтерпретації документа. В нїм згадані: servitia stronui Petrko Dobkonis de Olewin militis nostri, que nobis in omnibus expeditionibus bellicis et singularius ac recentius in copiis militaribus, quae sub auspiciis serenissimae Heduigis... conscriptae et ad vindicandas diciones in terris Rsusiae cis Tyram sitas, ultra praescriptum privilegiorum avulsas, eductae erant, fideliter et strenue praestitit. Як бачимо, omnes expeditiones не належить до Ядвіґи: спеціально згадано про службу Добка в „війську виведенім Ядвіґою для привернення Руси”, і тут мова тільки про оден похід Ядвіґи. По друге слово nuper (villas nostras Iablonow, Czeleiow et Wyszle, iu palatinatu Russiae, terra Haliciensi, districtu Trembovliensi sitas, n u p e r per copias serenissime reginae consortis nostrae ex illegitima possessorum usurpatinorum usufructione et tentione vindicata), з котрого виводить д. Прохаска свою хронольоґію, занадто загально: воно так само може значити рік як і чотири роки. Дуже неправдоподібно взагалї, аби Теребовельщина зістала ся неприверненою після похода литовських князїв і Ягайла в Галичину в 1387 р.; не кажу вже, що таке припущеннє Прохаски, мов би Ядвіґа протягом кількох лїт відбула кілька походів у Галичину, і все сама, без Ягайла, саме по солі вже неправдоподібне.



Намість виводів дра Прохаски я уважаю можливим витягнути з виданого ним документа иньшу пдробицю з історії окупациї Галичини (припустивши, що документ автентичний). Ягайло признає приверненнє Теребосельщини Ядвізї; можна-б вивести з сього, що Теребовельщину окуповано перед приходом литовського війська, себто — що хоч Галич тримав ся против Ядвіґи, але Галицьку землю окупован значно скорше, нїж добуто самий галицький замок.



23. Лїтература до історії в. кн. Литовського на переломі XIV і XV в.



Для історії в. кн. Литовського в сих часах бракує одноцїльної працї, якаб стояла на висотї наукових вимог (про загальні курси див. в прим. 1). Смертю Ольгерда уриваєть ся талановита, але в дечім побіжна історія в. кн. Литовського проф. Антоновича. Безпосередно продовжує її робота C. Смольки: Kiejstut i Jagiello, Краків, 1888 (відб, з VII т. Pamietnik-a акад.) — досить тонка (подекуди навіть занадто перетончена) аналїза подїй на Литві 1377-82 рр., але тих лише, що кидають сьвітло на становище Ягайла в тім часї. Сю знову роботу продовжує книга (не визначна зовсїм!) Ф. Конечного Jagiello i Witold Льв., 1893; перша частина її (досї більше не опублїковано) обіймає 1382-1392 рр. В росийській мові видав Варбашев історію Витовта в двох томах — Витовтъ и его политика до Грюнвальденской битвы (1410), Спб., 1885, і Очерки литовско-русской исторіи: Витовтъ — послЂднія двадцать лЂть княженія (1410-1430), Спб., 1891. Праця ся не визначаєть ся анї глубшою аналїзою, анї ширшим поглядом, алее досить повно зберає факти. Кототкий погляд на князюваннє Витовтове дав Lohmeyer Witowd Grossfurst von Littauen (Mitlheilungen der littauischem liter. Gesellschafl, Heidelberg, 1887 — з нагоди збірника Прохаски). Новійша книга: Kochanowski Wutold w. ks. litewski (Льв., 1900), хоч і затитулована studyum historyczne, містить зовсїм безвартісну, слабку компіляцію.



До другої половини дїяльности Витовта маємо ще цїлий ряд моноґрафій; Prochaska, Ostatnie lata Witolda — Stadyum z dziejow intrygi dyplomatycznej, Варшава, 1882 (починає від Городельської унї)ї; критичні примітки до його провідної гадки в замітцї Дашкевича — Политическіе замыслы Витовта — київ. Университ. ИзвЂстія 1883. Тогож Прохаски Szkice historyczne z XV wieku, Краків, 1883 (тут м. и. статї: Przed Grunwaldem, Trefnis Henne u Witolda). Smolka — Szkice historyczne, Варш. 1882 (Witold pod Grunwaldem, Unia z Czechami). A.Sarnes Witold und Polen in den Jahren 1427-1340 (Altpreussische Monatssxhrift, 1893). Деякі ще спеціальнїйші вкажу низше.



Розумієть ся, сї працї не мають на метї вичерпати й не вичерпують вповнї історії Литви в ті часи. Відносини Литви до Польщі хоч найбільше звертають в них увагу на себе, також мають значні прогалини. Суцїльної історії унїї нема, нема й повного перегляду полїтики й дїяльности Ягайла. Підставовою працею для неї уважаєть ся ще й досї книга Шайнохи Jadwiga i Jagiello, праця талановита (хоч часом дивінацією надроблює брак глубших студий), але перестаріла. Стаднїцкий, котрого працї Synowie Gedymina i Bracia Wladyslawa-Jagielly трактують також поодинокі партії з сього часу, пропустив історію Ягайла, відсилаючи читача до птацї Шайнохи. Давнїйша моноґрафія Ґолембіовского Panowanie Wladyslawa Jagielllly, Варш., 1846, інтереспа ще тільки деякими документами. Моноґрафія Смірнова Ягайло-Яковъ-Владиславъ (Одеса, 1868), і для свого часу занадто побіжна, стратила тепер всяке значіннє.



Початків унїї дотикає Шуйский в згаданій працї Ludwik wegierski. Загальний образ її початків на тлї відносин польсько-руських хотїв дати Смолька в своїй книжцї Rok 1386 — w pieciowiekowa rocznice (вид. друге, Крків, 1886), але тут забагато фраз і поетичних потуг, і дуже мало наукового дослїду (одна з найслабших робіт краківського професора). Попсований також католицько-месіанїстичними фантазіями (їх героєм тут Ягайло) огляд польсько-литовських відносин пок. Анатоля Левіцкого у вступних главах його книги Powstanie Swidrygielly (Краків, 1892), і в спеціальній статї: Nieco o unii Litwy z Korona, Краків, 1893 (перегляд лїтератури й полєміка). Він же, з поводу згаданої статї Сарнеса дав ще осібний короткий огляд польсько-литовських відносин в статї Uber das staatsrechtliches Verhaltniss Lithauens zu Polen unter Jagiello und Witold (Altpreussische Monatsschrift, 1894).



Важні спеціальні моменти підносять: A. Lewicki Kiedy Witold ostal wielkim ksieciem Litwy (Kwart. historyczny 1884) i Piekosinski Czy krol zWladyslaw Jagiello byl za zycia krolowej Jadwigi krolem polskim, czy tylko mezem krolowej? (Rozprawy.wydz. hist. fil. крак. академії, т. 35). Ріжні спеціальні справи так чи сяк звязарі з Ягайловою унїєю трактує Прохаска — Przyczynki krytyczne do dziejow unii (Rozprawy т. 33) (але сї причинки дуже не критичні й мало що дають) та праця Якубовского Земскіe привилеи в. кн. Литовскаго Жур. Мин. Нар. Просв. 1903 кн. IV). Ще Prochaska Unie kalamrska jagiellonska (Przeglad Polski, 1904).



Мало значіння для сього часу мають загальні курси історії Польщі й Росії, з виїмкою Саrо Geschichte Polens, т. III і IV. Іловайский в своїй Исторії Россіи т. II (1884) (переклад в VI т. Руської Істор. Библїотеки) дає богато місця, історії в. кн. Литовського сього часу, але се чисто компілятивна робота. Дещо для полїтичних відносин того часу знайде читач також в ЗамЂткахъ по исторіи Литовско-русскаго государства Дашкевича, в моноґрафіях поодиноких земель Молчановского (Поділє), Голубовского (Смоленщина), моїх (Київщина, Барское староство), в Очерках права русско-литов. государства Леонтовича, Любавского Литовско-русскій сеймъ, Обзорі Рожкова, і т. п.



24. Присяжні грамоти князїв в. кн. Литовського коронї Польській.



Вичисляю звісні до тепер присяжні грамоти князїв в хронольоґічнім порядку.



1. 1386 23/X, Дмитро Корибут нгвгородський, в Лвцку, латинська — Codex epist. Vitoldi ч. 29, з ориґіналу петерб. Публичн. бібл.



2. 1386 27/X, Василь кн. пиньскнй, в Луцьку, латин. — Cod. ер. Vit. ч. 30, з ориґ. — тамже.



3. 1387 18/IV, Скиргайло, кн. троцький і полоцький, в Лїдї, латин. — Cod. ер. Vit. ч. 33, з ориґ. — тамже.



4. 1388 31I/, Семен-Лугвен, в Садовім (?), латин., — Codex epistol. saec. XV. т. І ч. 13, з копії Нарушевича.



5. 1388 26/ IV, князї й бояре ручать за Дмитра-Корибута, Лучичі, руська — Archiwum Sanguszkow І ч. 9, з ориґ. бібл. Чарторийських, факсімілє в Палеографических снимках петерб. археол. института, ч. 6.



6. 1388 3/V, Олександр Віґунт кн. керновський, в Кужельовій, латин. — Cod. Vit. ч. 40, з ориґіналу петерб. Публ. біб.



7. 1388 18/V, Дмитро-Корибут, в Кракоові, руська — Arch Sang. І ч. 10, з ориґ. — тамже, факсімілє в Палеограф. сним. ч. 5.



8. 1388 12/VII, Володимир київський, в Луцьку, латинська — Supplementum ad hist. Russiae mon. ч. 211, з ориґіналу (незвістно де він), з хибно розвязаною датою; з пізнїйшої копії в Cod. saec. XV т. І ч. 14 — з кількома помилками.



9. 1388 15/XII, Дмитро Ольгердович, в Молодечнї, руська — Собраніе актовъ изд. Вилен. ком. під ред. Круповича ч. 14, Срезневскій СвЂденія о малоизв. пам. LIII, з фотоґр. копії (ориґінал в Варшаві — де?)



10. 1389 25/IV, Семен-Лугвен яко князь Вел. Новгорода, в Сендомирі, руська — Акты Зап. Россіи І ч. 10, з ориґ. пет. Публ. бібл. факсимиле в Пол. сним. ч. 47. Страница 61 из 65 Следующая страница