LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ IV. XIV — XVI ВІКИ — ВІДНОСИНИ ПОЛЇТИЧНІ Страница 7

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    , на мій погляд натякає мотивованнє, яке дає Ян з Чарнкова пізнїйшому переходу Володислава Опольського з Галичини до Добринської землї. Ян каже, що Володислав, буви великим любителем спокою, знеохотив ся тим, що на Руси не можна було спокійно прквити через литовські напади 31). Розумієть ся, в дїйсности причини того переходу були иньші, але Ян, сучасник сих подїй, не міг мотивувати його фактами такими, яких в дїйсности зовсїм не було: коли він так каже, то видко, що Галицька Русь дїйсно терпіла литовські напади в тих роках (Володислав правив в р. 1372-9, але Ян його кінець того кладе під р. 1377). На потвердженнє можна ще вказати анальоґічну, тільки загальнїйшу згадку у иньшого сучасника, пруського хронїста Германа де Вартбнрґе: він згадує за пограничну війну, якою мстили ся Поляки за литовські напади 32). Зрештою тільки в звязку з попередньою пограничною війною можна відповідно зрозуміти велике спустошеннє Сендомирської землї литовськими князями в 1376 р., що розгнївало до крайности Поляків і змусило до походу на Волинь самого Людовика. Коли б литовські князї, задоволені своїми здобутками 1370 року, сидїли тихо в р. 1371-5 й Поляків не зачіпали, а Поляки дали їм також чистий спокій, то такий наглий напад їх на Сендомирську землю був би дурницею на прочуд! В дїйсности, очевидно, боротьба тягнула ся далї, тільки не звертала на себе особливої уваги анї польського правительства, анї польських хронїстів, зайнятих своїми близшими, домашнїми справами 33).



    Вкінцї що Любарт старав ся вернути собі Галичину, на се маємо й документальий доказ. До нас доховала ся грамота Людовика, звернена до міщан котрогось з важнїйших міст Галичини, найскорше може Львова 34). Він, пише, довідав ся від краківських міщан, що Любарт присилав післанцїв до тих галицьких міщан, переказуючи їм, що угорський король умер, і иньші небилицї, та умовляючи їх, аби йому піддали ся. Людовик взиває сих Галичан, аби вони не здачали ся на такі посольства й погрози та зістали ся вірними, як завсїди вірними були, й міщан иньших городів заохотили листами своїми до вірности, а сам запевняє, що він уложив уже з своєю матїрю так: він поведе військо з Польщі, а вона на той самий час з Угорщини, й так за божою помочею вони „вирвуть з рук невірних” їх і цїлу Русь.



    Грамота дати не має, але найправдоподібнїйше — на мій погляд, мусить належати до зими 1370-1 р. Вернувши собі Володимирську землю, Любарт тодї міг рушити з військом в Галичину й вислати своїх післанцїв до важнїйших галицьких міст, стараючись їх перетягнути до себе погрозами й чутками, що Людовик умер. У всякім разї з грамоти видко, що тодї як воеа писала ся, Любарт з військом вступив в Галичину й пробував її здобути 35), маємо значить слїд бодай одної кампанїї за Галичину по смерти Казимира. Судячи з того, що ми знаємо, сей похід Любарта своєї мети не осягнув. Правдоподібно, галицькі міста зістали ся вірні, „як завсїди були вірні”, а може й якесь військо від Людовика дїйсно наспіло й змусило Любарта забратись (думати, що Людовик сам з матїрю поспішив ся на Русь з угорськими й польськими військами, нема причини).



    Ся погранична польсько-литлвська війна закінчила ся згаданим нападом литовських князїв на Сендомирську землю. Епізод сей наробив розголосу, й ми маємо про нього кілька оповідань, з ріжних джерел, польських і пруських, що описують його досить докладно.



    При кінцї жовтня 1376 р. Любарт, Кейстут і Юрий Наримунтович вибрали ся походом. Хоч поголоски про сей похід прийшли в Польщу завчасу, але нїчого не було зроблено для оборони. Перейшовши потайки Сян під Завихостом, князї почали страшенно пустошити край між Сяном і Вислою, запускаючи ся аж під Тарнів і в околицї Кракова. Перше нїж польське правительство зібрало якусь силу против них, вони безкарно забрали ся назад, починивши несчисленні шкоди, побивши масу людей і забравши великий полон (одна сучасна записка рахує сей полон на 23 тисячі!) 36).



    Ся подїя викликала в Польщі сильне роздраженнє против угорського правительства, репрезентованого тодї матїрю Людовика Єлисаветою, тим більше, що ходила поголрска, мовляв Сендомиряне упереджували Єлисавету про сей напад, а вона їх упевняла, надїями на Людовикове військо.Р ізня між Поляками й Уграми, що стала ся слїдом під Краковом, ще більше розярила польську суспільність. Становище угорського правительства ставало небезпечним. Людовик хоч би для самого заспокоєння суспільности бачив себе змушеним до походу на литовських князїв, і заповів похід свій особистий „з цїлою своєю силою”. При тім використуючи загальне подражнеонє на Литву, він дістав на сю мету досить значні контрібуції від польського духовенства, й лїтом 1377 р. дїйсно рушив на Волинь 37).



    Та хоч Людовик обіцяв, як сказано, іти в сей похід „з цїлою силою”, а й оден з сучасників каже, що таки він і пішов з „несчисленою силою” (cum infinita armatorum multitudine), але в тих оповіданнях про похід, які ми маємо, він імпозантного вражіння зовсїм не робить, і можливо, що та звістка про несчислегну силу Людовика побільшена. Здаєть ся зрештою, що Людовик робив сей похід більше для заспокоєння польської суспільности — аби бачили, що він тою справою есріозно зайняв ся. Таке вражіннє робила на нас уже йтго участь в війнах з литовськими князями в 1350-х рр., а пізнїйша боротьба за Волинь могла хиба знеохотити його до сеї справи ще більше, показавши, як тяжко, навіть по всяких успіхах, задержати волинські землї в своїх руках.



    Похід був звернений передовсїм на Юрия Наримунтовича, бо його уважали головним інїціатором нападу 1376 р. 38). Людовик з угорським військом приступив під Белз, тим часом як польські полки з земель Краківської, Сендомирької й Сєрадзької обложили Холм. Здаєть ся, був висланий віддїл війська і на Любартову волость. Холм удало с взяти, й тодї польські полки прилучили ся до Людовика, що стояв усе ще під Белзом: Юрий Наримунтович, видко, добре приготував ся до сеї війни, й облога потягнула ся на довгі часи. Сучасний пруський хронїст Герман з Вартберґе каже, що облога тягла ся сїм тижнїв, і в тім нема побільшення: ми маємо дві грамоти Людовика, видані в таборі під Белзом (ante castrum Belz terre Russie): одна датована 26 липнем, дркга — 9 вереснем. Сучасники додають, що Юрий міг би боронити ся й довше, але й він і залога, не дістаючи помочи нї звідки, вкінцї знеохотили ся й постановили піддатись. Такий брак помочи вповнї зрозумілий: Любарт був, здаєть ся, атакований осібним віддїлом війська, а Кейстут з иньшими князями були зайняті нападом пруських рицарів на Жмудь, що став ся якраз підчас облоги Белза, можливо що й за порозуміннєм з Людовиком. При тім же взагалї відносини в в. кн. Литовськім були непевні, наслїдком смертии голови держави, в. кн. Ольгерда, що вмер весною того року.



    Нарештї, як виходить зі слів Яна, Кейстут взяв на себе посередницво між волинськими князями й Людовиком. Юрий піддав Людовику Белз, а той обсадив замок своєю залогою. Холмсько-белзьку землю цїлу відібрано від Юрия й прилучено до Галичини, під управу Володислава Опольського, а Юрий замість того дістав від Людовика Любачів в державу й річну пенсію 100 гривен з доходів Бохенської жупи. Любарт зістав ся при своїх землях, тільки західня частина Луцької землї — Кремінець, Олесько, Лопатин, як і в 1366 р., відійшли до Галичини (так виходить з оповідання про подїї 1382 р.). Окрім того він мусїв присягти на згрду й послушність королеви, дати homagium et iuramentum fidelitatis, як висловляєть ся оден з сучасників, і додає, що Людовик для запевення згоди взяв синів Любарта у закладнї 39).



    На тім скінчив ся сей похід. Результат при такім великім розмаху не особливий. Толкувати се можна або тим, що Людовик не чув у себе сил для повного приборкання литовських князїв, або тим, що він, памятаючи давнїйші війни, не хотїв дражнити їх занадто великими жаданнями, аби слїдом не стратити забраного, — або ще й тим, що він взагалї мало цїкавив ся волинськими землями, маючи иньші цїкавійші пляни і справи. Вкінцї могли мати місце і всї ті причини разом.



    По війнї 1377 р. на кілька лїт уривають ся відомости про боротьбу за руські землї. Можливо, що литовські князї дїйсно залишили її. Тяжко приходило ся тодї їм. З смертю Ольгерда урвала ся довголїтня солїдарність Гедиминової династиї; між Ольгердовим наступником Ягайлом і старим Кейстутом зарисувала ся ворожнеча, що привела вкінцї до крівавих подїй 1382 р.: усобицї й підступного убийства Кейстута. Заразом на півночи приходило ся витримувати тяжку боротьбу з рицарями. Любарт стояв одинокий, та й сам він був не той — приходили остатнї лїта його житя, й не диво, коли справдї підупала його енерґія. Коли правдива звістка, що його синів забрано в закладнї при остатнїй угодї, то от і ще оден ретязок на старого (хоч про тих закладнїв пізнїйше не чуємо, й коли й були вони взяті, то мусїли бути пущені ще перед смертю Людовика). В сьвітлї сих обставин знаходить собі відповідне об'ясненнє грамота Любарта з осени 1379 р. де він, запевняючи місту Львову його права на склад товарів, що йдуть через Волинь в поганські землї, зве при тім короля Людовика своїм зверхником (unzer Herre der Konig) 40).



    Як бачимо, сей трактат, як і умова Любарта з Казимиром 1366 р., мав на метї утриманнє давнїйших торговелльних шляхів і складів.



    Рік 1382 принїс важні полїтичні зміни, що відбили ся й на спірних українсько-руських землях.



    В вереснї того року умер Людовик, полишивши справу своєї спадщини в великій непевности. Використовуючи сї обставини, старий Любарт постарав ся вернути собі сусїдні руські замки. Ян з Чарнкова, одиноке наше джерело що до сеї подїї, вичисляє такі замки: ”Кремінець, Олесько, Перемишль, Городло, Лопатин, Снятин й иньші” 41). З них Перемишль (Przemisl) і Снятин (Snatin) не можуть означати сих міст: коли б сї міста здобув Любарт, то мав би мабуть і Львів і Галич, а їх Ян не збув би сумаричним означеннєм „иньших” замків. Перемишль мабуть означає Перемиль (він був відібраний від Любарта в р. 1366 і тав само міг бути відібраний і в р. 1377); Снятин значить також мабуть якийсь поблизький волинський замок.



    Взагалї Любартові здобутки 1382 р. мабуть не сягали дальше безпосередно сусїднїх з його волостями округів. По всякій правдоподібности, ба й певности, навіть землї Белзька й Холмська в головних своїх частях зістали ся далї під угорськими залогами. Тома й пізнїйше, підчас дипльоматичних спорів з Польщею, в. кн. Литовське не претендувало на сї землї, так як не претендувало й на Галичину, і взагалї його претензії не йшли далї пограничних замків (може як раз всїх тих вернених Любартом в 1382 р.): Олеська, Ллпатина, Ратна, Ветель 42).



    Я н каже, що ті здобуті Любартом замки були передані йому угорськими воєводами „по зрадницьки”, за гроші, які вони дістали від нього (pecuniis receptis), і що королева Єлисавета, розгнївавшись за се, арештувала намістника Руси. Скільки є правди в сїм оповіданню про зраду й запроданнє замків, трудно сказати. Щоб кількох воєвод разом запродали свої замки, се психольоґічний момент не дуже простий, і дуже можливо, що маємо тут лише відгомін докорів, які ходили в Польщі про сих угорських воєвод, а в дїйсности ті воєводи могли бути просто настрашені Любартом, як настрашив ся був володимирський комендант — Поляк в 1370 р.



    Коло того ж часу більше меньше (мабуть кілька тижнів скорше) мазовецькі князї — Кейстутів зять Януш з братом Земовитом, як оповідає Ян з Чарнкова, використовуючи литовську усобицю, впали в Берестейсько-Дорогичинську землю Кейстута, попустошили околицї Берестя, а Дорогичин і Мельник взяли, то значить — забрали землю Дорогичинську. Але вже весною на другий рік „литовські князї”, розумій — Ягайло з своїми братами, пішли відберати Доиогичин. Мазовецька залога відважно боронила ся, але Русини, що були в замку, запалили замок і втїкли до литовського війска. Мазовецька залога одначе й по тім піддати ся не схотїла й била ся, доки не забрали останків її у неволю, а иньші наложили головою. Так Дорогичинська земля вернула ся знову під литовську зверхність 43).



    Тим на разї закінчила ся оружна боротба за галицько-володимирську спадщину. Спір перейшов на дипльоматичну дорогу, й далььшу історію його оглянемо в дальшім роздїлї. Тепер же кинемо оком на ту стадію боротьби, котру з можливою докладністю, яку лише позволяли джерела, старали ся ми описати, з огляду на величезне значіннє, яке мав сей момент в історії нашого народу.



    Примітки



    1) Mosbach Wiadomosci do dziejow polskich z archiwum prowincyi Szlaskiej, c. 43.



    2) Концепт має дату: Avinionii XII Kal. maii anno secundo. Отже котрого папи другий ріг пановання, не сказано. В тім часї змінило ся троє пап: Климент VI, Інокентий VI і Урбан V, і в рахунку можуть іти отсї роки: 1344, 1354 і 1364. В 1344 Казимир ще з Ольгердом і Кеййстутом не мав нїчого до дїла, скільки знаємо, і зрікав ся не Волини тільки, а й цїлої Галичини; перед 1364 р. нема слїду нїякого перемиря. Тому вже Мосбах, видаючи сей концепт викомбінував вірно р. 1354, хоч перемирний трактат з Любартом хибно датував 1340 роком.



    3) Monum. Роl. hist. II c. 885; дата: post festum Trinitatis дає розуміти, що се буу напад осібний від пізнїйшогш нападу на Галич, датованого Длуґошом 7/VII. Длуґош т. III c. 247: джерело незвісне, оповіданнє, очевидно, взяте з якоїсь хронїки й не має в собі нїчого підозрілого.



    4) In stacione prope Beldsz in terra Russye. Kodeks Malopolski III ч. 702 (виданнє з ориґіналу). Похід сей досї не завважено.



    5) Theiner Monum. Poloniae І ч. 739, 742, 769 і 770 (c. 556, 558, 577-8). Підозрівати, що тут Казимир видумував про свою війну з Литвою; неможливо: польське духовенство, котрому папа наказавав давати десятини Казимирови, кождої хвилї могло б виказати брехню, тим більше коли ще Казимир і скаржив ся на нього.



    6) Theiner Monum. Pol. І ч. 779, 1357 р. — паа пригадує Казимиру, аби звернув позичені від нунція 5.000 фльоренів.



    7) Грамоти у ДоґєляC odex diplom. Poloniae І c. 37 (про пожичку) і 38 (про поміч), відти передрукував Fejer Codex diplom. Hungariae IX 2 ч. 178-9 і Милькович дод. IV і V.



    8) Віллянї — кн. IV гл. 5: з Людовиком ідуть re d' Appolonia е di quello di Prosclavia; я думаю (пор. прим. 11), щo сей другий властиво означав того ж Казимира, через непорозуміннє.



    9) Характеристично, що ще в осени 1356 р. (в серпнї чи вереснї?), скаржучись папі на пруських рицарів і на своїх епископів за брак підпори в боротьбі з невірними, Казимир нїчого вже не згадує про Татар, а говорить тільки про Литву. Я думаю, можна майже на певно сказати, що в тім часї союз з Татарами був уже довершеним фактом. Одначе відсувати його значно назад, як робить нпр. Філєвіч (с.99), кладучи сей союз уже на р. 1353, не вважаю можливим супроти Казимирових плянів боротьби з Татарами в другій половинї 1354 р. і оповідання Віляні про похід на Татар 1354 р.; та й пруські рицарі в такім разї, думаю, скорше-б довідали ся про сей стюз і донесли про нього папі. Філєвіч вкажує на грамоту Казимира Пакославу на Ряшів, де король згадує про посольство Пакослава до Татар pro communi bono Polonie et Russie — що сей Пакослав pacem et tranquillitatem ordinans ad tartaricas nationes descendere non expavit (Codex dipl. Pol. I, c. 204). Прохаска в недавнїй своїй замітцї (Przyczynek) звязує з сею місією Пакослава поголоску про плян Казимира взяти собі жінку Татарку (про се Вроцлавяне мали звістку в початках марта 1354 р. — Korn c. 171). Але близшої дати місія Пакослава не має. Коли вона мала місце десь в 1353 р., то видно не удалась. Але може бути, що Пакослав їздив до Татар ранїйше, коли укладав ся попереднїй союз Казимира з Татарами, з 1349 р.



    10) Quodque iam pro certa parte terre Ruthenorum scitmaticorum, переказував папа їх реляцію Казимирови — quam tibi cum multa Christianorum effusione sanguinis vendicasti, eorundem Tartarorum regi in non modici annui census prestatione tributarium te fecisti.



    11) Theiner Monum. Pol. І ч. 776 (c. 581): буля писана 24/I 1357, значить рицарі свою реляыію вислали не пізнїйше початку сїчня, а мабуть і скорше: можна думати, що папа не поспішив ся з доріканнями на адресу свого „улюбленого в Христї сина” , а може наперед постарав ся провірити звістку про союз з Татарами.



    12) На нїчім не опертий здогад Линниченка (Крит. обзоръ с. 469), що в 1357 р., по блискучій побідї Людовика над Литвою (звістка Віляні), стала ся якась угода з Литвою, „яка мабуть лише відновила умови трактату 1351 р.” — се здогад a silentio, і то не повного. Що Віляні властиво нїчого не говорить про Литву, піднїс уже Губер (ор. c. c. 16), супроти виводів угорських істориків — Салая і Феслєра, що зробили з тої звістки Віляні похід на Литву.



    13) Theiner Моnum.Роlоniае І ч.789 і 833 (c. 588 і 618). В першій з сих грамот папа поручає арцибіскупу пражському постарати ся помирити Казимира з пруськими рицарями, бо через їх незгоду infidelium Letuwinorum cornua, ad que prosternenda iidem rex, magister et fratres sua fidelia consueverunt impendere studia et labores, in christicolarum dispendium eriguntur.



    15) Див. попередню нотку.



    15) Про сю торговельну полїтику Казимира див. т. VI с.20-2.



    15) Про подорож Казимира до Маріенбурґу див. у Германа Вартберґе, Торунського анналїста й Йогана Посільґе — Sc5iptoros rerum prussicarum II c. 556, III c. 85. Каро хибно клав сю подорож на 1865 р, (II c. 343), і сю помилку повиорив Філєвич (c. 103), не цитуючи зовсїм джерел, хоч помилку Каро виказав докладно уже Штрельке — Script. rer. prus. III c. 85. Не вважаючи на хибне датованнє, здогад Каро, що се зближеннє Казимира з пруськими рицарями треба ставити в звязок з спільною акцією против Литви, зістаєть ся вповнї правдоподібним, хоч ми й знаємо тепер, що ся подорож Казимира стала ся вже по походї його на Любарта (див. низше).



    17) Monum. Роl. II c. 631. На оповіданню Яна опер своє оповіданнє Длуґош, розмалювавши його своїм звичаєм (III c. 307-8). Одиноке, що дпє він нового — се дата походу: post festum sancti Iohannis Baptistae. Ся дата, хоч не зовсїм докладна, як побачимо зараз низше, мусить бути зачерпнена з якоїсь лїтописи, нам незвісної. Семкович (ор. c. c. 378) уважає ще деякі Длуґошеві подробицї самостійними, але всї вони implicite містять ся в Яновім оповіданню.



    18) Akta gr. і ziem. III ч. 16. Супроти важности сеї володимирської грамоти для хронольоґії війни я близше застановляв ся над її автентичністю. Ориґінал її не будить нїяких підозрінь; численні підписи сьвідків також вповнї сходять ся з іменами польських сенаторів і урядників того року. Одно що може будити підозріннє — се що в сїй грамотї між маєтностями Януша канцлєра виступає c. Кобилє, а в иньшій грамотї тогож року (Kod. Malop. III ч. 789) c. Кобилє виступає королївщиною. Але сї грамоти належать до двох ріжних осад, як вказано видавцями сих документів.



    19) 3 сим отже сходить ся до певної міри означеннє, подане Длвґошом з незвісного джерела, що Казимирів похід став ся по Іванї Купалу.



    20) Грамоти Казимира з 1366 р. взагалї не лишають в сїм роцї иньшого часу для походу аж до серпня-вересня: 7/I бачимо його в Сендомирі (Kod. Malop. III ч. 788), 18/I в Вислицї, 28/I в Опатові (Kod. Malop. l ч. 282-3), 6/III в Сончіі (III ч. 789), 20/III в Жарнові, в Краківськім, 31/III в самім Кракові (І ч. 284-5), 25/IV в Сяноцї (Akta grodz. і ziem. III ч. 15), 30/I в Вислицї (К. М. І ч. 191), 25/VI в Кракові. (Kodex m. Krakowa ч. 37), 9/VI в Лєльові, в Краківськім (К. М. III ч. 793), 22/VII в Кракові (І ч. 287), 28/VIII в Володимирі (Akta grodz, і ziem. III ч. 16), 17/X в Опатові, в Сендомирськім — мб. в поворотї з походу (К. М. III ч. 794), 19/X в Кракові (І ч. 288), 21/X в Шидлові, в Краківськім (III ч. 795). Потім не маємо грамот з падолиста-грудня, і на сей час ммбуть чи не припадає подорож Казимира до Маріенбурґу. Сї обставини разом з тою грамотою його, виданою в Володимирі, й звісткою Длуґоша не лишають місця непевности, що похід відбув ся
    Страница 7 из 65 Следующая страница



    [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 60] [ 60 - 65]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.