в серпнї, зачавши ся може ще в липнї.
21) Про суперечку за сього Юрия див. прим. 13.
22) Про них див. прим. 14.
23) „А коли язъ пойду, князь великий, съ братомъ своимъ королемъ на войну, тогда пойти Любартови исъ всЂми людми своими”. Про обопільний обовязок помочи між Казимиром і Любартом говорить ся низше, отже тут треба розуміти щось иньше: або тим зазначуєть ся певназ алежність Любарта на обидві сторони — і від Литви і від Польщі, або ограничєть ся його право помагати литовським князям тільки тими разами, коли вони будуть вести війну в союзї з Казимиром. В обох разах вивід буде однаковий, але при другім толкованню тут буде implicite лежати й умова розвинена в сепаратнїм трактатї:К азимир забезпечає себе, щоб Любарт не вдарив на нього, коли б його брати почали якісь ворожі заходи проти Польщі.
24) Monum. Poloniae hist. II c. 631 — пор. толковваннє у Длуґоша III с. 312-8.
25) Трудно відгадати, які то замки розумів Казимир. Rotemburch звучить як нїмецький переклад Червоногорода; сей замок звісний нам з кінцем XIV в. (наданне Спиткови Поділя 1395 р. — Czerwoni grod); дивно тільки, що він був би тут названий по нїмецьки. Wrucz пригадує галицький Урич з його загадковим замком (лив. вище, т. III 2 c. 470 і прим. 13).
26) Theiner Monum. Poloniae І ч. 882 (c. 653); пор. тамже булю ч. 886, з котрої видко, що не задоволяючись доходами, які папи йому відступали. Казимир ще й на власну руку забирав собі церковні гроші, — папа рахує їх на 6420 фльоренів.
27) На новий рік 1368 р. Юрий белзький пробував у Львові — бачимо його сьвідком на одній грамотї, виданій тодїшнїм старостою руським Отоном Пілецким. Видко, відносини тодї ще були не порвали ся. (Грамота видана Линниченком при студії: Критическій обзоръ і т. д. дод. III).
28) Civitas Lemburgensis per insultus infidelium Lythuanorum — proch dolor — fore noscitur aggravata et praeventa, — Akta grodz. i ziem. III ч. 19. Про автентичність сеї грамоти див. там же c. 41-2.
29) Печатка Олександра, відірвана від грамоти 135 р. (коли він володимирським князем уже не був) у Дзялиньского таб. 3 і Фосберґа таб. 24, в остатнє у Пєкосїньского ч. 512 (див. низше).
30) Monum. Poloniae hist. II c. 643-4. Длуґош, оповівши за Яном історію про Володимир, додає, що Ольгерд і Кейстут слїдом напали на Сендомирську землю (III c.331). Але се оповіданнє оперте на переказї (мб. місцевім, Лисогорського монастиря) про чудо, яке стало ся з Литвинами при сїм нападї”, а сей переказ ледво чи був звязаний в традиції з певною хронольоґічною датою. А що напади Литвинів на Сендомирську землю повторяли ся не раз в XV в., тому й такий напад литовських князїв на Сендомирщину в 1370 р. спеціально лишаєть ся непевним, хоч давнїйші дослїдники, зваблені детайлїчністю Длуґошевого оповідання і сим переказом, уважали його за певний — Стаднїцкий Synowie Gedymina II c. 47, Шараневич Rzady Wladyslawa Opolskiego na Rusi c. 270.
31) Cernens, quod nobile dominium Russiae propter insultus Litwanorum pacifice teneri non possit — Monum. Pol. histor. II c. 680.
32) Scriptores rrum. pruss. II c. 111-2. Герман, опоуідаючи про напад литовських князїв на Польщу в 1376 р., поясняє, що Юрий Наримунрьвич і Любарт були незадоволені тим, що Людовик віддав „сусїднї з ними землї кн. Опольському”, і той „почав непокоїти й нападати на їx землї” — очевидно, віддячуючи за їх напади. Тут, очевдно маємо відгомін пограничної війни Волини й Галичини.
33) Філєвич (c. 110-1) представляє подїї так, що по здобутках Литви 1370 р. боротьба затихла, бо Поляки не дбали про сї східнї землї; натомість Людовик напускав на Литву Нїмцїв; сї напади невтралїзували Кейстута, а сам Любарт не відважав ся розпочати боротьбу з огляду на сполучені сили держав Польської й Угорської, аж в 1376 р. литовські князї спромогли ся на похід, а перед тим не могли. Все се зовсїм теоретиче розумованнє, що навіть в самім собі містить певні суперечности.
34) Codex epist. Vitoldi c. 959, видано з копії в збірнику прразького унїверситету. Про сю грамоту див. в прим. 15.
35) Vos et totam Russiam de manibus infidelium eruemus, пише Людовик в своїй грамотї — значить Любартове військо стояло в Галичинї.
36) Monum. II c. 674-5 (Ян з Чарнкова), III c. 201 (річн. Малопольський), 211 (річник Куявський), Scriptores rerum prussicarum II c. 111-2 (Герман де Вартберґе).
37) Monum. Poloniae hist. II c. 674-7, 678 (Ян).
38) Qui sceleris auctor fuit, каже про нього лїтопись Куявська (Monum. Pol. h. II c. 212).
39) Див. в прим. 16.
40) Akta gr. і ziem. III ч. 30 == Supplem. ad hist. Russiae mon. ч. 41 Сей Любартів лист виданий з нагоди торговельної умови між ним і містом Львовом, дуже цїкавий, а не дуже почитний в його старій нїмеччинї, тому наводжу його в цїлости в перекладї: „В імя боже амінь! Ми з ласки божої в. князь Дмитро володимирський і луцький, заповідаємо поважаним мужам — радї й міщанам і всьому місту Львову, що ми не перепустимо нїякого купця чи то з Польщі чи то з Нїмеччини з його товаром через нашу землю до поганських країв (Татар очевидно), аби так були склади в Володимирі, Луцьку й Львові, як з давна бували. Наколи-б пан наш король силоміць позволив іти якомусь купцеви черед вашу землю (з поминеннєм волинських складів), то і ми будемо пускати купцїв через нашу землю до поганських країв (з поминеннєм Львова), і (в такім разї) уложені між нами трактати — нашу грамоту ви нам, а вашу грамоту ми вам мусимо вернути, без всякої шкоди, без хитрости і перешкоди. На певнїйше сьвідоцтво сього листа причепили ми до нього нашу печатку. Дана грамота в восьмий день св. Мартина епископа в 1379 по рождестві Господа нпшого в Луцьку”. Печатка ще недавно була цїла, і мала напись: „печать в. князя Димитрия”.
41) Monumenta Pol. h. II c. 722; Длуґош (III c. 4l5), переказуючи сю звістку, пропустив видко з розмислом Перемишль, але зіставив Снятин.
42) Див. проєкт унїї з 1446 р., що був показчиком найбільших вимог з боку Литви — Codex epistolaris saec. XV т. III ч. 5.
43) Monum. Pol. h. II c. 720, 734-5.
Боротьба за Галицько-волинські землї: Загальний погляд на боротьбу, становище до неї суспільности на Волини і в Галичинї, роля боярства і міст, полїтика Казимира.
Коли переходиш історію сеї сороклїтньої війни, одна обставина передовсїм ударяє в очі: де були Русини підчас сеї боротьби, що мала таке далекосягле значіннє в історії українських земель, звернувши їх історію зовсїм на новий шлях? Перечитуючи звістки про сї війни, по однім боцї стрічаємо Поляків і Угрів, по другім звичайно фіґурує Литва, часом з Татарами, і зрідка лише згадують ся Русини, так як би війна вела ся зовсїм без Русинів, або з припадковою й другорядною їх участю. Як належить се толкувати — чи пасивністю Руси до сеї боротьби, що рішала їх дальшу долю, чи тільки недокладністю наших джерел?
І одно і друге, скажемо на се. Русь не була такою пасивною, як виглядало б з буавального змісту джерел, алее, здаєть ся, її участь не була й так енерґічна, як могли б надїяти ся ми, міряючи ex post значіннє сеї війни її результатами, з котрих деякі вповнї показали себе тільки десятки або й сотки лїт пізнїйше.
Не підлягає сумнїву передо всїм, що литовські князї в боротьбі за галицько-волинські землї роспоряджали головно, майже виключно руськими, і то перед усїм таки місцевими силами. З литовської сторони сю боротьбу вели майже виключно місцеві князї: Любарт, Юрий Наримунтович і Кейстут — як володар Берестейсько-дорогичинської землї. Постороннї князї як Ольгерд, Явнута й ин. виступають рідко, й реальна участь їх у війнї зовсїм незначна. Отже Lithuani — се тільки полїтична, властиво — дінастична фірма, в дїйсности ж боротьбу ведуть Русини під проводом своїх нових князїв з литовської династиї. Польсько-литовська боротьба за руські землї властиво була українсько-польською боротьбою, боротьбою українських земель, що під проводом литовських князїв хотїли оборонити ся від польського завойовання. Тому й накликаючи пап до помочи, Казимир все говорить про боротьбу з Литвою й Русию, з „невірними й схизматиками” (невірні означають тут Литву й Татар, схизматики — Русь).
Та і в самих тих скупих оповіданнях про війни від часу до часу стрічають ся звістки, що кидають промінчик сьвітла на дїйсні відносини. Так серед угорських оповвідань про походи Людовика „на Литву”, як звуть ся сї походи в угорських урядових грамотах, деякі не видержують сеї термінольоґії й говорять про „невірних Русинів”, що воювали вкупі з Литвою 1). В описи подорожі Людовика з під Белза на Угорщину проскакує кілька інтересних подробиць: при поворотї довідуєть ся король, що за ним женуть „сїм тисяч Татар і дві тисячі Русинів”; на другу ніч король ледво не згинув в хатї, підпаленій якимсь „Русином”. В одній грамотї Казимира згадані галицькі бояре Васько і Яцко Бутвичі, властителї Сулимова, в Львівській землї (в теп. Жовківськім), що втїкши до „Литви”, разом з нею (десь мабуть в 1350-х рр.) нападали на Галичину, і за се та маєтність у них була сконфіскована 2). В оповіданню Яна про війну за Дорогичин 1382-3 р., де противниками Поляків виступають тільки Litwani, нагло читаємо подробицю, що підчас облоги Дорогичина сими Литвинами „якісь Русини, бувши в замку, підпалили замок і перескочивши через мури замкові, утїкли до литовського війська”, рішивши тим війну, і т. и.
Не піддягає сумнїву, що в боротьбі литовських князїв з Польщею українська людність Волини стояла по сторонї сих князїв против Польщі. Тільки тим можна пояснити собі незвичайну витрівалість волинських князїв литовської династиї в боротьбі з Казимиром, їх силу в оборонї своїх волостей (пригадати хоч би ті дві славні облоги Белза 1352 і 1377 р.) і незвичайну легкість, з якою при першій нагодї вертають вони собі назад відібрані від них замки й волости. В усїм сїм відчуваєть ся, що сї князї ведуть боротьбу на своїм, приязнім для них ґрунтї. Повторяєть ся те саме, що бачили ми в відносинах землї до своїх князїв з руської династиї. А хоч се тільки пасивне попертє, то треба памятати, що скільки знаємо, більшої активности не показувала Волинь і давнїйше, в руських часах, коли виступала по сторонї симпатичних їй князїв.
Инакше представляєть ся становище Галичини. Навіть такої пасивної ґравітації до литовських князїв, яку ми спостерігаємо на Волини, нема тут слїдів. По тій орґанїзованій Дедьком в 1340 р. оборонї, що теж виглядає дїлом боярським, а не народнїм, — не стрічаємо нїяких вказівок на якусь власну боротьбу сього краю з польською силою, з польською зверхністю. Се ще не дивно, бо й на Волини не можемо ми сконстатувати інїціативи самого народу в боротьбі з Польщею. Важнїйше те, що в Галичинї Любарт і иньші русько-литовські князї не знаходили, видко, навіть такого прихильного ґрунту як на Волини. Часами Любартови удаєть ся захопити силою той або иньший галицький замок, але Галичини опановати не удаєть ся так, як то удавалось йому з волинськими землями. Його успіхи переважно кінчили ся тільки на грабівничих походах і спустошеннях. Видко, тут не було анї в боярстві, анї в народнїх масах такого спочутя для нього, як на Волини, хоч не було, розумієть ся, спочутя й для Поляків.
Пояснити се браком національоого почутя, або більшою слабкістю його — трудно. Навпаки — Галичина, як я вже підносив, споконвіку була ареною боротьби Польщі й Руси, і тут антітеза сих двох національностей виступає найглубше й найранїйше 3). Причини мусїли бути иньші. Я шукавв би їх перед усїм в відміннім становищи Любарта, і в ролї боярства.
На Волини Любарт осїдає від разу, може ще за житя Юряи-Болеслава. З тою податливістю для руської культури, руського житя, якою взагалї визначали ся Гедиминовичі, він мусїв уже дуже скоро з'асимілювати ся вповнї з Волинею й волинським житєм, стати тут своїм чоловіком, звязати себе тисячними нитками з землею, з її верствами, з її інтересами. Тому на Волини дивили ся на нього як на свого князя й підтримували його як підтримували своїх князїв з династиї Ігоря, Мстислава або Романа, не більше, але — й не меньше.
Для Галичини Любарт був і зістав ся чужинцем. Його іменем правило тут боярське правительство, правдоподібно з Дедьком на чолї. Супроти того тримати ся Любарта в Галичинї значило — тримати ся сього боярського правительства, що під його номінальною фірмою правило тут всевластно й безконтрольно. Боярська ж управа не тїшила ся популярністю в Гличинї, се ми знаємо ще з часів галицьких замішань XIII в.; а Любарт, що давав їй фірму, повторяю, був для Галичан чужинцем, литовським княжичом, з котрим нїщо людей не вязало, котрого імя нїчого їм не говорило. Інїціатива ж народнїх мас до самоуправи, до роспорядження долею землї була в Галичині підкопана, атрофірована здавна, за руських часів.
Але галицькі бояре — можна на се сказати — були заінтересовані тим, щоб правити далї землею іменем Любарта; чому ж вони не старали ся помогти Любарту задержати при собі Галичину? Розумієть ся, за браком всяких докладнїйших звісток про Галичину з часів польсько-литовської боротьби за руські землї, в такі більш детайлїчні справи входити трудно, але де що можна піднести.
Як я вже сказав, перше і здаєть ся — остатнє поважне супротивленнє, яке Глаичина дала Казимирови, був дїлом боярської реґенції — Дедька з його сторонниками. О скільки при тім Дедькови удало ся подвигнути до боротьби з Казимиром народнї маси, джерела наші не кажуть. Головною силою в руках Дедька виступають спроваджені ним Татари. При тім іще Ян з Чарнкова — одинокий хто оповідає щось більше про се, представляє справу так, що заходи Дедька не були навіть акцією цїлого бярства. Він каже навіть, що цїлу справу вели Дедько з Данилом de Ostrow на власну руку, „без відомости иньших бояр” (etiam aliis nobilibus Russiae id ignorantibus). Деякі історики з сього роблять навіть такий вивід, що мовляв иньші бояре були прихильниками польської зверхности 4). Вивід занадто скорий, бо коли иньші бояре не знали чи не брали участи в акції Дедька, то на се могли бути ріжні причини. Але таки не можна й відкинути з легким серцем звістку Яна про ту частинність боярської акції 1340 р. В нїй мусить бути побільшеннє: Дедько мусїв мати великий вплив в боярських кругах, коли міг удержати ся й пізнїйше управителем Галичини; він мусїв мати за собою значну партию. Але попри се могли бути між боярством і течії неприхильні Дедькови, й просто безвлдні, інертні маси, що в XII-XIII в. без опозиції приймали окупацію угорську, а нарештї могли бути й такі ґрупи, що надїяли ся при змінї управи щось для себе заробити. Особливою солїдарністю галицьке боярство, як знаємо, не грішило нїколи.
Що Деьдко звернув ся по татарську поміч, в тім не було нїчого дивного анї нового — се була тактика переказана ще полїтикою Льва й його наступників. Але мовчаннє про сильнїйший народнїй рух може мати своє значіннє. В тім могла відкрити ся ахілева пята галицького боярства — його непопулярність в землї, що підтинала і сю його національну боротьбу з Польщею.
Казимиру в подїї 1340-1 рр. могли дати науку на будуще в ріжних напрямах. Забравши ся потім до окупації Галичини, він, як узе знаємо, постарав ся зневтралїзувати Татар і тим вибив головну, або й одиноку зброю бояр-опозиціонистів. Далї, міг він використати брак солїдарности серед бояр, підтримуувати напрями противні тій партиї, що вела полїтику національну, а саму сю партию ослаблювати всякими способами, острійшими й лсгіднїйшими. Я навів уже згадку про боярську маєтність сконфісковану Казимиром, за те що її власники, бояре Бутвичі брали участь в походах по сторонї Любарта. Так поступали з відважнїйшими; боязливійші присїли й самі. Се все могло б нам зовсїм добре пояснити, чому по р. 1349 ми вже не чуємо в Галичинї нїякого серіознїйшого опору Польщі.
Внутрішня полїтика Казимира в Галичинї все ще нам звісна досить мало — властиво, знаємо тільки деякі сторони її. Вона робить те вражіннє, що Казимир старав ся жити можливо в згодї з руськими елєментами Галичини, не дражнити, не зражати їх безпотрібно. Але при тім вів безоглядно полїтику: „Галичина для Польщі”, Не вяжучи ся своїми обовязаннями до Угорщини, а може — власне супроти угорських претензій на Галичину, старав ся він як міцнїйше звязати її з Польщею, ввести в її нутро елєменти прихильні Польщі — польські й нїмецькі і зробити з сеї української землї провінцію польську. Його торговельна полїтика — замкненнє доріг на Україну для чужоземельних купцїв, протекція краківським купцям, що мали користуяати ся фактичним монополєм торговлї на Руси характеристична взагалї для його руської полїтики, а його вискази, якими відповідав він на прошеннє шлезьких купцїв, аби їм відчинено дорогу на Русь, дуже виразисто малюють перед ним його credo: „я здобув Русь своїми власними людьми і дорога (на Русь) має служити тільки моїм людям”, „нїкому не хочу прияти, тільки своїм людям, бо вони помагали менї на Татар і иньших ворогів” 5). Здержливість Казимира в церковних справах може служити показчиком його відносин до Руського елєменту взагалї. Але його нечисленні надання чи потвердження місцевим боярам (очевидно — добре записаним в книзї живота) тонуть серед надань тутешнїх маєтностей ріжнрм своїм прислужникам — з ріжних народностей, але natione Polonis, i сї щедрі надання, як також і осадчі привилеї нїмецькогл права, показують добре, як пильно він громадив на Руси сили против Русии.
Нїмецька кольонїзація і нїмецьке право, що почали защіплювати ся вже за Романовичів і ще сильнїйше ширили ся за Юрия-Болеслава, творили на Руси завязки, що вже при перших початках Казимирової акції на Руси могли йому спочувати, як віщуну ще тїснїйших звязків Руси з Нїмеччиною і нїмецько--католицькою культурою. Казимир потім неустанно старав ся про змціненнє й помноженнє сих нїмецько-польських острівцїв, і безперечно, що сї громади нїмецького права, побіч польських залог, поруч польської шляхти, що посунула на Русь „по хліб насущний”, відограли дуже важну ролю в справі задержанняГ аличини при Польщі. Згадана вище грамота Людовика до галицьких (львівських?) міщан, де він похваляє їх випробовану вірність 6) — можуть ілюструвати се становище громад нїмецького права в польсько-литовській боротьбі.
Сї всї причини зложили ся на те, що Галичина властиво вже від Казимитового похода 1349 р. була страчена для Любарта. Умова 1352 р. була виразною познакою сього. Походи Любарта і посиланих ним Татар не могли помогти йому. Навпаки, руїна, котру сї походи з собою несли, могла ще більше відвернути людність від Любарта. Бо хоч ті походи звертали ся против громад, які тримали ся Казимира, чи з огляду на поставлену в них польську залогу, чи наслїдком переваги міщан чужоземцїв, — але при тім терпіла від тих походів, очевидно, й усяка иньша людність, і се могло тільки знеохочувати її до Любарта. Кінець кінцем Галичина зіставала ся зовсїм індіфенентною супроти нього.
При оцїнцї результатів сеї польсько-литовської боротьби не треба спускати з очей і ріжницї між становищем та силами обох сторін. Казимир оперував силами цїлої Польської держави, держави будь що будь великої, хоч і ослабленої попереднїми замішаннями. Окрім того мав він яку не яку поміч Угорщини, і моральну, а також і матеріальну підпору від папи. Окупація Галичини мала для Польщі й Казимира значіннє винагороди по всїх пониженнях, компромісах, виреченнях з споконвічних земель на користь Прусії або Чехії — і він з цїлим запалом добивав ся отсього реванша. Литва ж як раз стояла в стадії великої екстензивности: на північ, на схід, на полудень лежали словянські землї, що легко, без страти сил, без бою прилучали ся до в. кн. Литовського. Супроти того литовська династия могла вважати просто нерозважним завзятєм силкувати ся, висилювати ся на те, аби видерти від Польщі Галичину або Волинь. Тим більше, що супроти неустанної боротьби з нїмецькими рицарями на півночи литовські князї й не могли відтягати своїх сил відти, щол зверну
Страница 8 из 65
Следующая страница
[ 1 ]
[ 2 ]
[ 3 ]
[ 4 ]
[ 5 ]
[ 6 ]
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 65]
