prawne spoleczenstwa w Polsce ku schylkowie IXV w. (Prawo polskie w XIV w.) c. 22-3. Постанови нєшавські — Bandtkie Jus Polonicum c. 270. Bobrzynski O ustawodawstwie nieszawskiem, 1873, Hube Statuta Nieszawskie, 1875.
64) Про се ширше — гл. III.
65) Пор. Hube Sady etc. c. 23.
66) Се право, як давнїйше признане й практиковане, в Польщіпотвердила конституция 1496 р. — Volum. legum I c. 120.
67) Нпр. Свидригайло дає в 1438 р. свому кухмистру Мишцї маєтности в Кремінецькім пов., з обовязком служити з них „двЂма копьи” (ставити двох вояків) — Акты Зап. Рос. І ч. 36, але ся грамота зроблена на взір надань в руських землях Польської корони. Серед записей надань Казимира стрічаєсо надання „в особную службу” — себ то, що сеї маєтности обдарований має ставити ще одного вояка понад то, що соавив з дотеперішних своїх маєтностей, або й докладнїйші значіння: даєть ся земля, а з неї „две служъбе єму служити” — Документы архива юстиціи І c. 11 (11), 27 (1) і т. и. В. кн. Олександр передає зятеви Яна Мишковича маєтности тестя і застерігає: „а они мають намъ съ тыхъ имЂней службу земскую заступати — по осми коней у зброяхъ” (подано у Любавского Обл. дЂленіе c. 547).
68) Подібні приклади зібрані у Любавского ор. c. c. 544-5.
69) Прекарний характер володїння землею в в. кн. Литовськім вияснив по містецьки проф. В.-Буданов в розвідцї: ПомЂстное право Литов-.рвс. государства, але при тім обмежив ся майже виключно самим дрібно-боярським володїннєм, по друге — не застановив ся близше над питаннєм, чи і які були ріжиицї між отчиною и державою. Деякі цїнні доповнення й поправки дав Любавский в працї Областное дЂленіе c. 544 і далї.
70) bona ipsorum paternalia liberum habebunt vendendi etc. facultatem, nostro tamen consensu ad hoc specialiter accedente.
71) Нпр. серед надань в. кн. Казимира княгиня Михайлова дістає „село под Игнатомъ Юряжичомъ Меншоє на Цепре, за нюж уже Игнатъ не можетъ служити; а Игнату далъ былъ король же”. В. кн. Олександр дає писарю свому Сопівї село Смолин Конецэ, що вислужив боярин Мартин за Казимира, й землю Чепиницьку, куплену ним від кн. Одоєвских, бо „тотъ Мартинъ вже при старости, а жоны и дЂтей не маєть”. Документы архива юст. І c. 31 (13), Любавский c. 559-60, тамже ще кілька казусів з невиданих актів Л. Метрики.
Компроміси, якими годжено інтереси держави й можність розпорядження володарів аналїзує В.-Буданов в вище цитованій розвідцї c. 93 і далї.
72) Нпр. Витовт відбирає землю від велюнських бояр і прилучає до ґруунтів велюнського двору, а тим дає натомість „сирий лїс” на розробленєн; коли вони його розробили, „підпросили” сю розроблену ними землю у в. кн. иньші велюнські бояре, і аж пізнїйше вернено сю землю їх попереднїм державцям. Серед надань в. кн. Казимира: „У Федя отнято шестнадцать чоловЂковъ и противъ того дано єму шесть человековъ у Высокомъ Дворе”. Документы с. 28 (6), 38 (2), подібне ще 29 (12).
73) Ясинскій Устааныя грамоты розд. 72-3.
74) Роздїл І арт. 15, пор. 19.
75) Ще одно ограниченнє, дуже значне, але що до тенденції своєї не ясне, полягає в тім, що кождий властитель може на власну руку розпоряджати тільки третиною своєї маєтности — воно звістне з практики XV в. і санкціоноване вперше в Статутї 1529 р. (розд. І арт. 15 і 16). Казуси XV-XVI в. у Любавского Областное дЂл. c. 562 і далї. З ріжних толковань більш правдоподібною здаєть ся минї гадка, що се ограниченнє мало на оцї інтереср рода, а не інтереси держави: мало забезпечити від повної рострати майно, на яке мала „близькість” родина. Сей погляд боронить Любавский 1. c., виступаючи против погляда В. -Буданова, висловленого ним в коментарі до Казимирового привилею — Христоматія II с. 28. Ограниченнє се було знесено Статутом 1566 р.
76) Устава з 1/V 1528 — Акты Зап. Россіи II ч. 152, доповнення 1529 р. — ib. ч. 161 і Д.-Запольского Акты Литов.-рус. госуд. І ч. і. 98. Литов. Статут 1529 і пізнїйші присьвячують сїй справі роздїл другий.
77) В уставі 1529 р. маємо натяк на проґресивність сього обовязку: хто має 400 служб, має ставити 50 коней, хто має 700, ставить 100; але пізнїйша практика не знає проґресії.
78) Zbior praw litewskich c. 397-400.
79) Кілька таких фактів указано у Любавского Обл. дЂленіе c. 560, з невиданих актів.
80) Ibid. c. 398-401, Акты Зап. Россіи III c. 58 і 121.
81) Див. про се мою студентську роботу: Южнорусскіє господарскіе замки въ пол. XVI в., київські Унив. ИзвЂстія 1890, II.
82) Акты Зап. Россіи III с. 28 і 54.
83) Дневник сойму 1569 р. вид. Кояловичом c. 290.
84) Ibid. c. 450 і далї.
85) Див. c. 36-7.
86) Роздїл III арт. 12, пор. петицію 1551 р. — Акты Зап. Рос. III, с. 26-7.
87) Археографическій сборникъ І c. 12.
88) Статутъ 1566 р. розд. III арт. 4, Статутъ 1588 р. розд. III арт. 5.
89) Акты Зап. Рос. III с. 64.
ШЛЯХТА В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ КОРОНИ: СФОРМОВАННЄ ШЛЯХЕЦЬКИХ ПРВА В ПОЛЬЩІ XIII-XIV В., ОБОВЯЗКИ ШЛЯХТИ В УКРАЇНСЬКИХ ПРОВІНЦІЯХ ПОЛЬЩІ, ВІЙСЬКОВА СЛУЖБА В НАДАННЯХ КАЗИМИРА, ДЖЕРЕЛО СИХ ОБОВЯЗКІВ, ЗАСТЕРЕЖЕННЯ НАДАНЬ ВОЛОДИСЛАВА ОПОЛЬСЬКОГО, JUS FEODALE, НАДАННЯ ЯГАЙЛА, ЗАСТАВНЕ ВОЛОДЇННЄ, ПОДІБНОСТИ З ЛИТОВСЬКИМ ВОЛОДЇННЄМ. ЗМАГАННЯ ШЛЯХТИ РУСЬЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО ЗРІВНЯННЯ З ПОЛЬСЬКИМИ ЗЕМЛЯМИ, ПРИВИЛЕЙ 1425 Р., ПРИВИЛЕЙ ЄДЛИНСЬКИЙ, НАДАННЄ ПОЛЬСЬКОГО ПРАВА 1435 Р., ОСТАНКИ НЕПОВНОПРАВНОСТИ ШЛЯХТИ; ШЛЯХТА БЕЛЗЬКА.
В українських землях корони Польської шляхетська верства також не сформвала ся відразу, хоч був для неї готовий взірець — в шляхтї польській, котрої правне й державне становище в часї прилучення українських земель уже виробило ся вповнї. Але правительство польське, щоб улекшити для держави тягарі оборони сих нових дуже загрожених проовінцій, хотїло зложити сї тягарі в значній мірі на плечі місцевої шляхти, і для того не роздавало тут земель на польськім шляхетськім праві, а обтяжало їх ріжними з'обовязаннями, незістними в польських провінціях Корони.
В польських провінціях шляхта в XIV в. володїла своїми землями на праві абсолютної власности, jure hereditario,, що виробивши ся дорогою спеціяльних імунїтетів XIII-XIV в., містило в собі право повного й своідного розпорядження своїми землями і право спадку в потомстві мужеськім чи женськім; селяне таких шляхетських земель безпосередно не мали нїяких обовязків перед державою: держава знала лише їх пана; вони не підлягали юрисдикції державних урядників, і право суда і кари, аж до кари смерти, разом з всякими доходами від суда (грошевимр карами) , належали їх панови 1). Обовязки шляхтича супроти держави, так як вони виробилися ся попередньою практикою, запечатало законодавство XIV в.: великопольський стаатут Казимира постановляє, що шляхта має служити „як може лїпше” (servire in armis sicut melius poterint), але тільки в границях держави; участь в заграничних походах може мати місце тільки за добровільною згодою, або за винагородою від короля 2). Кошицький привилей 1374 р. увільняє шляхетські землї від усїх служб, податків і повинностей окрім річньї плати по 2 гр. польських з залюжненого лану; шляхтичі беруть участь „по змозї” (cum omnimoda eorum potestate) в загальнім походї для оборони землї, а в заграничні походи йти не обовязані хиба з доброї волї, і король в тскім разї винагороджує їм понесені шкоди; городова робота обмежуєть ся тільки направою пограничних замків під час війни, звичайну ж направу має робити державець замку; в будові нових замків бере шляхта участь тільки в такім разї коли на се буде ухвала ради панів 3).
В противність сьомв шляхетському володїнню на польськім праві — абсолютному, нїякими застереженнями не звязаному й обтяженому мінїмальними обовязками супроти держави, в руських земьях польське правительство заходило ся завести инакший тип — володїння служебного, під умовою певних обовязків і звязаного ріжними застереженнями, що не в однім пригадує нам боярське володїннє в. кн. Литовського. Подібність ся мусить бути толкована передовсїм спільною цїлею, до якої стреміли обидва правительства — перенести військову службу на землю, на шляхетське землеволодїннє; при тім же переводили ся отсї норми на однім і тім самім історичнім ґрунтї, а може — і не без певного вплива практик одної держави на другу, в данім разї — Литовської на Польську 4).
Вже в зверхнїй формі грамот-надань маєтностей на Руси виступає виразно ріжниця від шляхетських надань польських: сї остатнї вичисляють привилеї й імунїтети, перші — обовязки шляхтича, а при тім головний натиск кладеть ся на детайлїчне нормованнє воєнної служби, тим часом як шляхетські надання польських земель про неї нїколи не говорять 5). При тім, коли в Польщі взагалї розвій шляхетських ппивілєґій змагав ся в сїм часї — в другій половирї XIV в., що до руських земель, слїдячи за змістом надань, можна бачити тенденцію просто противну — тут розвиваєть ся як раз служебний, „прекарний” характер шляхетського землеволодїння, так само як мусїло то бути і в землях в. кн. Литовського.
Казимирові надання маєтностей руським боярам і приходням ріжних національностей в Галичинї (дотепер звістні починають ся від р. 1357) все дають докладне означеннє військової служби, але більше нїяких застережень не роблять. В них означаєть ся, чи властитель дає ставити ся „до кождого походу” сам, чи ще має поставити другого „коня”, чи вивести „одну сулицю” (cum una hosta) — так звав ся оден вповнї узброєннй кінний вояк з кількома лекше узброєними помічниками, чи поставити окрім того кількох „стрільцїв” (sagittarii, balistarii); инодї вказуєть ся ще, яке має бути узброєннє (secenter armati), який кінь (in equo valente sex marchas) — однакової формули для сього застереження не було вироблено 6). Зрештою обдарований має повну свободу в розпорядженню маєтностию, він має дїдичні права, право продати, дарувати, заміняти, iure heredotario: сей термін, в пізнїйших грамотах замовчуваний, в Казимирових стрічаєть ся ще досить часто 7).
Се застереженнє військової служби, як я вже сказав, виразно відріжняє сї Казимирові надання в руських землях від надань на польськім праві. Але вони не дають найменьшого натяку також і на те, щоб се застережееннє було спадщиною по праві староруськім. Особливо інтересні з сього погляду ті грамоти Казимира, де він потверджує маєтности на підставі грамот Львових (маємо тепер таких три): в них анї слїду нема, аби військова служба вимагала ся на підставі давнїйшої практики, противно — вона виступає досить виразно, як нова вимога 8). Взагалї ті обовязки, що прийняті були місцевою практикою, не згадують ся в галицьких грамотах. Вони нпр. всї мовчать про хлїбну дань, або городову роботу 9), аж до знесення їх в 1435 р., — хоч таких обовязків, в тій формі не знало польське право. За те підчеркують ті обовязки, які являли ся новиною супроти місцевої практики.
Зрештою можемо вказати з усякою певностию, звідки взяв Казимир сї застереження що до військової служби: вони звістні були в Польщі здавна, тільки не в наданнях шляхтичам, а в привилеях на нїмецьке право. В сих наданнях, почавши від кінця XIII в. королї і князї застерігають собі військову службу від війтів таких осад нїмецького права, докладно означаючи розмір і форму сеї служби 10), й порівняннє сих грамот з Казимировпми наданнями для галицьких бояр і шляхти не лишає сумнїву що до ґенетичного їх звязку. Казимир розтягнув на тутешню шляхту, без ріжницї національности, обовязки польських війтів нїмецького права, що в порівнянню з шляхтою стояли на низшім, півпривілєґіованім становищу 11).
Цїль сеї реформи ясна: Казимир хотїв тим забезпечити новоздобутій, загроженій провінції службу шляхти, не sicut роterint, а найлїпшої якости і в зовсїм певній,з астереженій наданнями великости. Відповідно до них, від кождого села мала бути виведена в похід, „коли буде потрібно”, себ то, на кождий поклик королївського старости, цїла „сулиця”, а окрім того ще й кількох стрільцїв: в сумі се мусїло дати зовсїм показну воєнну силу.
Ряд нових застережень знаходимо в наданнях Володислава Опольського. Уже в перших грамотах (від р. 1373), поруч обовязку воєнної служби, докладнїйше означенрго і в більше меньше стереотиповій формі вистилїзованого 12), застерегає собі Володислав річну плату з кождого селянського господарства 13) по 2 гр. широких, чи 4 польських (замість 2 гр. польських з лану, застережених кошицьким привилеєм Людовика) 14). До сього прилучаєть ся слїдом (в грамотах від р. 1374) застереженнє, що обдарований з своєю родиною буде постійно мешкати в Галичинї (quod cum uxore et pueris residenciam personalem face5e tenebitur in terra Russie) 15). Се висловляєть ся часом в мякшій формі — начеб як переконаннє Володислава 16), часом в острійшій, себ то в формі з'обовязання, а инодї згадуєть ся навіть про зложене обдарованим з'обовязаннє в сїй справі 17). Нарештї в пізнїйших грамотах (1375 p.) стрічаємо ся з застереженнєм, що обдарований можр передати свою маєтність третїй особі тільки за спеціяльним дозволом князя (nostro consensu speciali accedente) 18). Судячи по тому, що грамоти дуже часто відкликують ся до місцевої практики (eadem libertate et consuetudine, qua ceteri nostri vasalli bona ipsorum tenent, i т. и.), треба думати, що сї застереження буил обовязкові взаоалї для місцевої шляхти: що в міру того як правительственна практика виробляла сї застереження; вони розтягали ся на всю місцеву боярсько-шляхетську верству, і їх треба розуміти і там, де вони не згадують ся спеціально.
Окрім такого рода нових, виразно зазначених застережень, Володиславові грамоти ріжнять ся від попереднїх іще тим, що прикладають до шляхетського землеволодїння термінольоґію лєнну, зовсїм чужу сучасному польському землеволодїнню. Галицьких бояр-шляхту зве Володислав в сих своїх наданнях своїми васалями, а самі надання зве наданнями по праві леннім, iure feodali, не уживаючи таких термінів як iure hereditario, iure polonicali. На жаль, грамоти його не поясняють близше, що розумів він під сим терміном; iure feodali. Пізнїйше в Польщі прикметою лєнного володїння (iure feodali) признавало ся обмеженнє спадщини самим лише мужеським потомством (таке обмеженнє дїйсно істнувало в західнїм лєннім праві). Дуже можливо, що в такім значінню уживав Володислав сей термін і в своїх наданнях: вирази „hereditarie, iure fdodoli”, що в такій комбінації стрічають ся нераз в його грамотах, досить за сим промовляють.
Чи зачерпнув Володислав для практики галицького шляхетського землеволодїння іще щось з західнього лєнного права — добре звістного йому, як князю шлезькому, годї сказати. Застереженнє, що „васаль” не може передати своєї маєтности без дозволу, звістне і в лєннім праві Заходу. Так само приреченнє Володислава, повторюване досить часто в його наданнях 19): що коли б під час походу шляхтич попав в неволю, або понїс шкоду в конях чи иньшу, то він сам викуп заплатить, а шкоди нсгородить; се належить до загальних оюовязків сюзерена до свого васаля 20). Але тапе приреченнє висловлене було і в Кошицькім привилею 1374 р., отже могло з'явити ся і без безпосереднього запозичення з західнього лєнного права. Так само й застереженнє против свобідного розпорядження шляхетськими маєтностями могло бути подиктоване безпосепедно тами ж мотивами, що й примусове мешканнє в Галичинї (residentia personalis): бажаннєм привязати шляхтичів до їх земель, в інтересах оборони краю, і дрржати з сього погляду в контролї властителїв маєтностей — о скільки вони в станї нести наложені на їх маєтности військові обовязки.
В пізнїйших привилеях — з часів Ягайла, ми вже не стрічаємо звичайно сього терміна: iure feodali, протмвно — маємо грамоти, де він переводить шляхтичів de iure feodali alias szluskiego в катеґорію veros et legitimos heredes, в значінню польського шляхетського права 21). Але служебний характер землеволодїння в руських землях задержуєть ся далї. В цитованій грамттї при увільненню від ius feodole задержують ся в силї застереження, наложені в грамотї Володислава: 2 гр. широкі з дима і обовязок служби; в иньшій анальоґічній задержують ся всї місцеві практики шляхетського землеволодїння 22). Докладно реґляментована воєнна служба задержуєть ся, як загальна норма, далї. Знаємо, що при ревізії документів королївською канцелярією під час побуту Ягайла в Галичинї в р. 1417, додатково визначувано й допиисувано обовязок воєнної служби до тих грамот, що сього обовязку не містили 23). Зістаєть ся далї примусове мешканнє (residentia): стрічаємо її в подїльських наданнях Ягайлових і пізнїйших — Володислава і Казимира Ягайловичів 24). В пізнїйших грамотах вона навіть загострена часом погрозою, що инакше маєтність буде відібрана 25). Так само практикуєть ся застереженнє, що в иньші руки маєтність не може перейти без спеціального дозволу (сї застереження не завсїди висловлені, але очевидно піддержували ся практикою). Крім того застерігають ся часто ще ріжні місцеві дани й престації шляхетських підданих (подимщина, стації, дани).
Як взірець такого особливо повного всякими застереженнями надання можна вказати наданнє Сатанівської волости (на Поділю) Петрови Шафранцеви 1404 р.; тут застережено, що — а) дїдич сам або через рівного собі заступника має жити в наданих маєтностях; б) він має сттавити в заграничні походи 6 сулиць і 12 стрільцїв, а коли треба оборони краю — ставити ся з усїма своїми людьми; в) передати свою маєтність третїй особі може він тільки за королївським дозволом; г) піддані його мають сповняти всї служби й давати податки, які були за давнїйших володарів Поділя (Коріатовичів) 26).
Поруч такого дїдичного, але ріжними застереженнями обтяженого володїння, за Ягайла розвиваєть ся володїннє заставне: король дає маєтність в державу, забезпечаючи, що як би ся маєтність мала бути відібрана королем, чи за його дозволом — якоюсь третьою особою, то першому державцеви буде виплачена певна, в грамотї означена сума. Пізнїйше — головно в XVI в., при тім часто давала ся також ґсаранція від викупу на певний час: до живота першого державця, або також і до живота його дїтей. Але в XV в. такі ґваранції стрічають ся незвичайно рідко: державець дістає свою маєтність на час неограничений, аж до евентуальної виплати записаної йому суми.
Такі „записи в сумах” маєтностей особливо широко практикували ся що до Поділя: тут тільки в перших роках XV в. стрічають ся надання на вічність частїйше, потім дуже і дуже рідко. Записи бувають або т. зв. голі — то значить без застережень, або з ріжними застереженнями — такі трапляють с ядслеко частїйше. Тут повторяють ся ті ж застереження, які бачили ми вже в галицьких наданнях XIV в., в ріжних комбінаціях (звичайно не вичисляють ся вони докладно, бо нормувала сї обовязки однаково земська практика) 27).
Сей спосіб надань мав ту вигоду, що давав правительству спромогу як найширшої контролї й мішання в шляхетське землеволодїннє. Коли якийсь державець був непоручним, або його маєтність на щось потрібна була правительству, її зараз можна було відібрати, сплативши йому записану суму або позволивши иньшій особі сплатити її (така сума звичайно все була низша дїйсної вартости держави, а окрім того наслїдком здешевлення гроша з часом тратила на вартости, так що охочого сплатити таку суму завсїди можна було знайти). Що правда, і з шляхтичами, що сидїли на праві дїдичнім, правительство в руських землях не робило собі великих церемонїй: воно відберало й замінювало собі маєтности, коли се було потрела для якихось комбінацій, бе зусяких скрупулів 28).
Таким чином становище шляхти в руських землях Польської корони значно ріжнило ся — гірше було від иньших коронних земель. Особиста свобода її булаа ограничена примусовим мешканнєм в певній землї. Свободи розпорядення маєтностями не було. Замість військової служби „по спромозї”, то значить в розмірі добровільнім, і то лише в границях держави, тяжів на нїй докладно реґляментований обовязок ставлення певного числа відповідно узброєних вояківв. І то не тільк
Страница 10 из 77
Следующая страница
[ 1 ]
[ 2 ]
[ 3 ]
[ 4 ]
[ 5 ]
[ 6 ]
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 1 - 10]
[ 10 ]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
