оку робили панщину на замок і т. и. Крім того мали вони підлягати зверхности й юрисдикції барського старости, тим часом як над повноправною шляхтою він зверхности й юрисдикції не мав: вона підлягала земським і ґродським судам камінецьким і летичівським.
Сим ограниченням барські шляхтичі підлягали без ріжницї, чи вододїли своїми маєтностями iure hereditario, чи iure feodali, чи в записях сум доживотних або на час неозначений, чи були їх обовязки виразно зазначені в їх наданнях, чи нї: їх обовязки кермували ся практикою — сумою обовязків прийнятою для „шляхтичів Барського повіта”, а до таких зачисляли ся всї неповноправні шляхетські роди (инакше vassali nobiles, земяне, бояри, як їх звуть барські акти), себ то такі, що не мали „вольности права земського дїдичного коронного”. Тому назва „барського шляхтича” в пізнїїйших часах була навіть назвою погірдливою, в противставленню до шляхтича коронного 12). Але хто властиво до сеї катеґорії неповноправних барських шляхтичів мав належати, на се якогось виробленого критерія даремно б ми шукали.
В якійсь мірі служебности звязані були з певними селами барської околицї: хто діставав таке село, або певну частину його, або його ґрунтів, мав нести служби, які були з ним звязані. Але з другого боку мала своє значіннє, може й більше, особа: дуже часто трапляло ся, що таке село чи ґрунт, перейшовши в руки „коронного” шляхтича, особливо якогось значнїйшого, переставало бути служебним і виходило зі зверхности барського замка. Не ставало се одначе eo ipso — нпр. коли з кінцем XVI в. масою почали випрошувати собі барські села „коронні” шляхтичі, вони якийсь час признавали ся до барських служб 13): емансипація дїяла ся скорше дорогою фактичною нїж правною. Бачимо властиво одну признану корму: хто викажеть ся наданнєм на дїдичнім праві з перед „Олександрового статута” (1504), той тим самим має право на всякі привілєґії prawa ziemskiego dziedzicznego koronnego, уважаєть ся шляхтичом привілєґіованим; всякі иньші форми надання сього становища не давали; не помагали навіть королївські грамоти, що потверджували право на маєтність без всяких застережень. Так нпр. в 1557 .р шляхтичі Радиєвські хотїли виломити ся з барської зверхности й служебности, покликуючи ся на таку королївську грамоту в 1554 р. Але король, довідавши ся, що вони досї несли служби за рівно з шляхтичами, „які користають з таких же прав”, полишив їх на становищі шляхтичів служебних 14).
Одні роди таке служебне становище терпеливо зносили цїлими столїтями, аж до кінця Польщі, иньші знову старали ся виломити ся з нього, заводили спори з старостами, старали ся доступити „права земського”, як і ті галицькі „земяне”. Декотрим се удавало ся. Так родина Карачевських під час ревізії прав предложила три грамоти Витовта, сфальшовані здаєть ся всї за порядком, і потім розпочавши спір з старостами, завдяки сим грамотам виграла справу — признана була за шляхту привілєґіовану 15). Иньшій старій, также руській родинї Митків удало ся се також, завдяки королївському потвердженню з 1506 р.: ся грамота була видана мовляв замість давнїйших, що мали погоріти під час татарського нападу, за посьвідченнєм Станїслава з Ходча, тодїшнього камінецького старости, що Миткова маєтність була дїдична (за сю рекомендацію мусїв Митко добре подякувати старостї). Тому що ся грамота не згадувала про нїякі служебности, а заступала грамоти старші, мовляв з перед 1504 р., Митки, витягнувши її в 1570-х рр., виповіли війну старостам і по довгих-довгих процесах (бо деяким формальним вимогам грамота 1506 р. не відповідала), що потягнули ся аж до середини XVII в., вибороли й оборонтли свої привілєґіоване становище 16).
Барська околиця була тільки найбільшою (здаєть ся) й характернїйшою ґрупою такої служебної шляхти, але меньші острови знаходимо ми і по иньших коронних землях. Коло сусїднього Хмельника, на Богу, бачимо подібні села служебної шляхти, що несе служби до Хмельницького замку й хьдить в похід на кождий заклик старости 17). Коло львівського замку люстрація 1565 р. виказує села „манів або земян, що служать до замку львівського”, числом два. Вони мали обовязок їздити в сторожу „на границї татарські, волоські й угорські” під час трівоги, або вдагалї коли накаже їм львівський староста, а також і на лови, разом з старотсою. Але старости скаржили ся, що вони „не у всїм послушні”, мабуть хотїли виломити ся з сих служебних обовязків 18).
В землях в. кн. Литовського, як я вже згадав, не бракувало також подібних гнїзд служебної шляхти, що висїла між становищем повноправних шляхтичів і замкових слуг. Найбільш численна й більше звістна — се шляхта овруцька 19). В околицї овруцького замка, в київськім Полїсю, сидїло кількадесять боярських родів руських, переважно сильно розмножених, на дрібних ґрунтах. Між ними мусїло бути чимало потомків старих боярських родів ще з часів передтатарських; але були також і люде иньшого стану, осаджувані овруцькими намістниками на ріжних службах для забезпечення замкової служби (знаємо вже, що намістники й старости на таких службах осаджували в потребі міщан і селян). З тих і з сих декотрі розстарали ся собі грамоти від князїв київських (литовської династиї) й в. кн. литовських 20), що звільняли їх від усяких замкових повнностей й полишали при самій воєнній службі. Иньші знову таких документів н мали: або сидїли без усяких документів, або мали надання з застереженнями служби. Незалежно одначе від такої ріжницї в їх правних титулах, бояр і тої і другої катеґорії бачимо в серединї XVI в., під час люстрації, і пізнїйше на службах боярських, ординських, замкових, з ріжними замковими обовязками 21).
Супроти браку такої виразної границї між привілєґіованими й непривілєґіованими боярами, овруцькі старости по старій традиції хотїли всїх овруцьких бояр зарівно трактувати як служебних та потягати їх до ріжних замкових обовязків: відбувати сторожу в замку, возити листи і т. и., а также претендували на власть і юрисдикцію над ними як непривілєґіованими. Бояре противили ся, покликуючи ся на свої документи, і процеси їх з старостами майже без перерви тягнуть ся від другої четвертини XVI в. — від часів боярської емансипації, аж до кінця Річи посполитої. Звичайно бояр свою справу вигравали, королї признавали їх в шляхетських правах, але минало скільки часу, наставав новий староста — із ними нові претензії й нові процеси 22).
Подібні, тільки меньше звістні гнїзда боярські, на такім же переходовім становищу бачимо ми за Днїпром коло Любеча і коло Остра. Становище остерських бояр ілюструють нам королївські грамоти видані в 1620 і 1630-х рр., в їх спорах з остерськими намістниками й міщанами: король поручав не потягати їх до нїяких иньших обовязків окрім воєнної служби й оборони замку, не змушувати їх до сторожі, панщинних робіт (шарварків) й иньших тягарів, не відберати від них ґрунтів, не бити й не саджати до арешту безправно й т. и. 23).
Сього вистане для ілюстрації положення сеї непривілєґіованої, служебної шляхти. Звернїм ся тепер до другої катеґорії — до бояр і шляхти, що сидїли під панами, а не під королем чи вел. князем безпосередно.
Ся катеґорія бояр щоб так сказати другої кляси, чи другої руки — уживаючи терміна середновічного західнього права, була особливо численна в в. кн. Литовськім, де широко практикувало ся роздаваннє більших територій князям і маґнатам, включно з боярськими службвм, які на тій території були. Тіььки в першій половинї XVI в., як ми вже бачили, литовське правительство починає присвоювати собі погляд польсько-шляхетський, що шляхта „не можеть быти никому въ моцъ подана”, й Статут 1566 р. позволяв давати шляхту панам і князям тільки в складї маєтностей спадкових 24). Але наслїдком великих роздавань попереднїх зістала ся й на далї дуже численна кляса таких бояр-шляхти другої руки, та дожила до кінця в. кн. Литовського.
Окрім сеї дороги число таких бояр-шляхти множило ся иньшими способами: князї й пани роздавали від себе в своїх маєтностях ґрунти людям бтярського стану з обовязком служби й залежности. Далї — бояре піддавали ся самі в службу й власть таким панам (західнє submissio), разом в своїми маєтностями, або діставали від них, в заміну своєї маєтности якусь нову, з додатком грошевої суми (формально взявши се виглядало як продажа, але властиво було укритою формою такої submissio), і т. и.
Всї такі бояре були обовязані до служби свому панови, а що з тим ішло разом — мусїли підлягати його власти й юрисдикції. В разї несповнення своїх обовязків, непослушности чи недбальства таккий боярин тратив свою маєтність. Особисто він все лишав ся свобідним, міг кождої хвилї виповісти свою службу панови, але в такім разі його маєтність спадала на пана. Се було застереженнє, внесене правительственною полїтикою взагалї в служебні відносини, зарівно в в. кн. Литовськім, як і в в. кн. Московськім. Коли в давнїйших часах бояре могли переходити від князя до князя, не тратячи через те своїх маєтностей, бо вони були їх власностию, а не державою (alleu, а не fief, кажучи термінами феодального права), то тепер, обложивши боярське землеволодїннє служебностями, як дальшу консеквенцію такого прекарного характера володїннч правительство і в Литві і в Москві переводить з часом погляд, що виповідаючи службу, служебник тратить свою маєтність. Ми бачили спори про сей принціп і переведеннє його в міжнародних відносинах Литви й Москви при кінцї XV в. 25), а тепер бачимо його приложеним до відносин служебного боярства в серединї самої держави 26).
Воєнну службу сї бояре сповняьи в полках своїх панів, о скільки були ними покликувані до неї: в спеціальній евіденції правительство таких панських бояр не держало, а що воєнна служба державі спадала на бідних бояр дуже тяжким тягарем, то в сїй пільзї лежав дуже важний мотив до „поддавання” їх панам. Тільки як би боярин мав окрім своєї маєтности під паном іще й якусь землю безпосередно під в. князем, він мав ставити ся під корогвою дотичного повіта з сеї велико-княжої маєтности 27).
З'іоюструймо сї відносини кількома фактами. От нпр. король надає в 1514 р. кн. Заславському маєтність Садово (в пов. Луцькім) „зъ бояры, зъ Андреєм и зъ Юхномъ Коробчицы, и зъ ихъ землями, а естлибы тыи бояре не хотЂли єму служити, они маютъ добровольно пойти прочъ, со всими своими статкы (рухомим майном), а земли ихъ єму” 28).
Олександр Ходкевич, цїнячи службу земян Соболевських, слуг своїх, і їх заслуги в воєнних походах в почтах Ходкевича, надає їм 1480 р. три чверти милї своєї підляської пущі для розроблення, звільняючи їх на сорок лїт від всяких обовязків, навіть воєнноої „земської служби”, а по тій свободї вони будуть обовязані посилати трох коней в почтї Ходкевича, „гдЂ укажеть ся послуга господарская и рЂчипосполитоє 29).
Земянин волинський Янко Чаплич входить з кн. Острозьким в таку умову: він віддає йому своє отчинне село Гольче й дістає від князя грошима 30 кіп широких грошей і двір Межиріче, уже в службу. В грамотї продажи він зве се продажею, в иньшій („поступній”, як звали ся такі в московськім пиаві), де зобовязуєть ся до служби — проміною. Приймаючи княжий двір Межиріче, він зобовязуєть ся „служити вЂчно” князеви й його потомкам, за себе й за своїх потомків. Своєю державою він не може роспоряджати — „ни продати, ни замЂнити, ни по души дати”; „а коли быхъ я хотЂлъ от князя є. м. проч Ђхати, любо дЂти моЂ не хотЂли бы єго дЂтем служити, тогды я и дЂти моЂ мають Ђхати куды хотят,-а той дворъ МежирЂчьє и моє село Голче маєт князя єго милости вЂчно быт и єго дЂтей”. По смерти сього Янка Чаплича кн. Острозькі „допустили к єє отчинЂ, к половинЂ Межиречя” його доньку Білуху, з її мужм і дїтьми, і вони при тім знову видають „запись” на себе, обовязуючи за себе й свою родину службою й вирікаючи ся всяких претенсий на „проміняне” село Гольче, з тим що вони, як і їх предок Янко, не мають бути „отхилени нигде от Острога”. Другу половину Межиріча дістала иньша донька Янка, і з огляду на її безпотомність кн. Острозькі позволили її взяти собі за сина свого сестринича Федора Іванковича, слугу кн. Конст. Острозького, й записати на своїй половинї Межирічя 50 кіп грошей широких, аби було кому по смерти її „душею печаловари ся и поминати” 30).
Кн. Василь Сангушко відібрав від земянина Оранського села, вислужені його батьком у батька кн. Василя, кн. Михайла. Оранський заскаржив кн. Сангушка, й справу судив з поручення в. князя кн. К. Острозький. На судї Сангушко пояснив, що відібрав ті села за недодержаннє обовязків — „ижъ ты мнЂ служилъ не такъ яко прислуша на боярина моєго”. Запитаний Оранський, чи він жадає назад собі тих сїл, відповів, що до сїл не має претензії, „бо дей є. м. воленъ у своєй отчизне”, а жадає тільки звороту рухомостей і збіжа, забраних у нього разом з тими селами, і то йому суд присудив 31).
Сього, думаю, вистане для характеристики панських бояр в в. кн. Литовськім перед унїєю. Додам хиба, що в контрактах продажі „бояре” виступають в числї приналежностей і доходів маєтности 32), і що в порівнянню з боярами „господарськими” там панські бояре уважали ся меньше благородними: „кгдыю вольность именей шляхты нашоє стародавнеє отъ бояръ, которыи подъ панны именья мають, розная въ той речы єсть”, як писав в. князь в 1555 р. 33).
Перейду до земель коронних. Тут, кя знаємо, надання великих маєтностей разом з шляхтою практикували ся тільки виїмково, і то хиба в руських землях: в Польщі така практика давно вийшла з уживання 34). Більші властителї в руських землях дуже радо самі роздавали в своїх маєтностях землї шляхтї з обовязком служби, перекладаючи таким чином, з вигодою для себе, на плечі таких підручних шляхтичів воєнні обовязки, що тяжіли на них самих (до емансипації). Ся практика не перестала й по заведенню польського права в сих землях: потреба в оборонї, з огляду на слабу орґанїзацію держави, була пекуча, особливо в землях більше пограничних зі степами, і кождий мусїв на власну руку про неї дбати.
Так от в р. 1430 Спитко з Ярослава позволяє шл. Марцишу купити певні ґрунта від одного з його підданих й обовязує, що Марциш з сих ґрунтів буде давати коня на кождий похід .Два роки пізнїйше сей Марциш купує віщ Спитка цїле село Моравсько, й дїдич разом з тим підвисшив його обовязки: від тепер ммв він ставити „сулицю” до загального походу. При тім коли сам дїдич особисто буде йти в похід, то й Марциш буде обовязсний іти особисто, а нї — то може післати заступника; на випадок як б ислужебник попав в походї в неволю, дїдич обовязуєть ся його викупити. З одного пізнїйшого акту довідуємо ся, що подібні служебні держави — homagia seu servicia, alias manstwa, як їх зве акт, були також по иньших селах Спитка: в Кидаловичах, Вячковичах: вони потім дїлять ся разом з иньшими доходами й служебностями між спадкоємцями 35).. Згадують ся також nobiles servi в Порохницьких маєтностях, під Ярославом 36).
З иньшого акту довідуємо ся припадком про ґрупу подібних „манств” (ся назва в XV в. досить розповсюднена) в Перемищинї (Клоковтчі, Кочережин, Угерцї), в маєтностях кн. Івана передїльницького 37). Стрічаємо їх і в иньших землях Галичини: так шл. Данило Дажбогович Задеревицький в Стрицщинї дає в 1473 р. дворище над Сукилем якомусь Шандрови з братиєю, з тим щоб він служив Задеревицьким воєнну службу „вірою й правдою”: ставив трох стрільцїв 38). Гнат з Кутищ, судя галицький, записує на своїм селї Угерниках в Коломийськім 100 гр. свому слузї шл. Альберту, обовязуючи його ставити ся на власнім конї в похід і їздити з порученнями Гната до короля, при чім кошти має йому покривати Гнат 39). Барбара з Бучацких записує шл. Ник. Матхевцї 06 гр., з обовязком служби, на c. Ріпчин-кут в зем. Галицькій 40) і т. и. В Хллмщинї звістна нпр. Щебрешинська волость Гурків, де широко розвинені буди такі служебні шляхетські держави 41). В Белзщинї також в великім числї істнували subditi nobiles, як видно з постанов белзького соймика 1472 р. 42).
Подібно як панські бояре в. кн. Литовського, й сї subditi nobiles коронних земель не тільки були обовязані до служби свому пану, але підлягали його власти й юрисдикції. Продаючи маєтности, продавали разом і таких шляхтичів, себто права на їх службу, властьь і юрисдикцію над ними — servicium et obedienciam, cum omni potestate ipsos et ipsorum successores iudicandi, puniendi, і т. и. 43). Така залежність і ограниченнє шляхетських прав мусїло бути дуже пникре для заможнїйших (а такі між сими „манами” трапляли ся), й вони старали ся увільняти ся від сеї залежности, чи викупаючи ся з неї, чи иньшими способами. Сини того Марциша з Моравська, заможні й поважані шляхтичі (оден з них був потім земським судєю перемишльським), викупили ся від Спиткового сина величезною сумою 300 гривен (се було близько друге стільки, скільки заплатив їх батько за свої землї в волости Спитка), і він тодї тільки випустив їх sub potestatem et dicionem regiam, in ius terrestre districtus Premisliensis 44). Але розумієть ся, не кождому хотїло ся платити таку pretium affectionis, й вони брали са на иньші способи. Так нпр. „мана” з Клокович заскаржив його пан Фредро до суду (1501), що той не хоче йьму служити й бути послушним і вже трічи упустив bellicam expedicionem. „Ман” видістав від короля грамоту, що звільняла його від служби і постарав ся, що справа була перенесена перед короля, але кінця її не знаємо. Бачимо в кождім разї, що Фредри її не пустили так — іще під час ревізії прав 1564 р. предложили вони документи на Клоковичі 45).
З кінцем XVI в. широко культивував в своїх великих маєтностях таке служебно-шляхетське зпплеволодїннє звістний Ян Замойский. Звістні такі його служебно-шляхетські ординації в волости Щебрешинській і Шаргородській (на Поділю, в сусїдстві Барського староства). В Щебрешинській, як сказано, вже за попереднїх властителїв — Гурків (від них Замойский купив її десь в 1595-8 рр.) широко розвинене було таке служебне землеволодїннє, а і в Шаргородчинї (виміняній Замойским від камінецьких біскупів при кінцї 70-х рр.) мусїв він застати богато дрібної служебної руської шляхти, анальоґічної з барською (колись ся волость і належала до Бара). Він і там і тут лише орґанїзував се шляхетське землеволодїннє, поставивши його в більш меньш одностайні відносини до себе. Зібрані мною документи про шаргородську шляхту сї відносини показують досить виразно 46).
Замойский видає таким давнїйшим nullo iure possessoribus і новим особам грамоти на маєтности (одні з них титулують ся шляхтичами, nobiles, иньші ріжними нешляхетськими титулами: ucciwy, slawetny), але не на праві дїдичнім, а на певний час: на одно або на два доживотя (для самого обдарованого й його дїтей) 47), часом записуючи ще й якусь суму. За те такий державець мусїв заявити в камінецькім земств,і предкладаючи привилей Замойского, що він на свою державу не має нїяких иньших прав окрім надання Замойского, і означені в нїм обовязки буде сповняти. Обовязки сї були орґанїзовані на взір барської шляхти, як то в деяких грамотах зазначає виразно сам Замойский: шляхтичі „мають нести такі обовязки й таку послушність, яку несуть земяне Барської волости, селяне їх також будуть обовязані до послушности й дани до замку шаргородського відповідно до звичаїв сїл барського замку''). Але так одностайні як в Барській волости обовязки шаргородської шляхти не були: часом шляхтича звільнювано з усїх иньших тягарів окрім воєнної служби. Воєнна служба — ходити в похід з дїдичом чи його урядником власним коштом до Турок, Орди й Волохів — була обовязком загальним. Так само всї мусїли підлягати власти й юрисдикції шаргородського намістника. Своїми ґрунтами розпоряджати не можна було без дозволу дїдича, і т. и.
Примітки
1) В стариннім польськім праві були поруч повноправних шляхтичів, що маши повне ius militale, півпривілєґіовані, як владики в давнїй Малопольщі, як scartabelli або medii nobiles і milites creati de sculteto vel cmetone Казимирового права (Extravag. 97 Вислицького статута у Губе Prawo polslie р. XXXV, також ibid. c. 108), але пізнїйше праводавство не розвинуло сих ріжниць, і вони заникли .
2) Нпр. цитована вище (c. 88-9) соймо
Страница 13 из 77
Следующая страница
[ 3 ]
[ 4 ]
[ 5 ]
[ 6 ]
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
