го економічного становища на кілька кмтеґорій. Одна — се селяне, що сидїли на більших ґрунтах, на повних господарствах — се тяглі в властивім значінпю слова. Друга — селяне, осаджені на меньших ґрунтах, або й на самих обійстях, загородах, без орної землї — се так звані загородники, огородники, підсусїдки, коморники. Сї малоземельні селяне, обложені панщиною т. зв. пішою, себто без обовязку ставити до роботи й свою худобу, як найблизше стоять до чеялди на бондах і приробках і до челяди та заеупів, осаддених на власнім господарсиві. Їх ґенетичний звязок з челядию і всякого рода двірськими людьми (закупами, ізгоями і т. и.), як тип, типольоґічно беручи, ще близший, нїж тяглих на повних господарствах (хоч, розумієть ся, могли паробки й иньші двірські люде від давна осаджуватись на повних господарствах від разу, або свої парвістні участки своєю працею розшширити). Бачили ми, як переводили ся паробки на ґрунта огородницькі, потім на повні тяглі й тонули в масї тяглого селянства XVI в. Приложимо сей самий процес до попереднїх часів і ми будемо розуміти, як поруч свобідного, данного селянства уже в XIV-XV в. явило ся се закріпощене, роботне. (Тут входить у гру також справа особистих прав селян, але про се будемо говорити низше).
Першу докладну характеристику роботних людей, під назвою тяглих, знаходимо в уставі 1529 р. для великокняжих дворів воєводств виленського й троцького. „Вси подданыи наши, которыи суть повинни службу уставичнЂ служити, тоо єсть люди тяглыи, тыхъ зоставляємъ для роботъ нашихъ дворовъ, яко пашни и подводъ, по старому обычаю: мають служити черезъ годъ почавши отъ весны, коли на ярыну починають орати ажь до сятого Симона Іюди; а отъ св. Симона черезъ зиму; державцы дворовъ нашихъ, зоставивши людей на дворныт потребы (тыхъ на што ся которыи двору потребують), остатокъ людей тяглыхъ къ пожитку нашому осадити, то єсть або на бочцЂ пшеницы, або вепра будетъ повиненъ подданый нашъ кождый къ пожитку нашому дати” 4). Таким чином сї тяглі люде були до тепер на обовязку постійної (уставичної) роботи в дворі — коло рілї, підвод і т. и. Устава обмежала сю роботу їх у дворах на весну і лїто, а на осїнь і зиму поручала непотрібних в дворі звільняти від роботи в заміну за певні престації.
Здаєть ся, що се була проба реформи в сїм напрямі, але потім в сїм напрямі йшло не тільки уставодавство, а й практика. Принаймнї видана 1557 р. устава на волоки „во вмемъ в. кн. Литовскомъ” з одного боку близше нормує обовязки роботи тяглих, а з другого признає за ними окрім роботи цїлий ряд ріжних престацій: „Робота тяглымъ людемъ съ кождоЂ волоки по два дни на недЂлю, а толоки чотыри лЂтЂ (понад то), съ чимъ скажуть (з яким знарядєм), за што маетъ быти отпущона имъ робота о Божомъ нароженьи тыждень, о мясопустЂхъ тыждень, о Великодни тыждень”. Таким чином „уставиччної” роботи вже не було, а за те ті роботні селяне мали давати досить значні дани: чиншу з волоки 6 до 21 гроша, відповідно до якости ґрунту, одну або дві (так само відповідно до ґрунту) бочки вівса, віз сїна, гуся, кури, яйця і стацію, або за неї гроші. По оцїнцї устави сї дани виносили від 13 до 53 гр., як до ґрунту, тим часом як роботу цїнили вони на 52 гр. Се для тяглих на повниъ господарствах. Для малоземельних — „огородників”, як вона їх взе, устава знає тільки панщину: „огородники при двтрЂхъ нашихъ мають быти, даючи кождому по три моркги земли, а имъ съ того служити по одному дню въ тиждень пЂшо, а жоны ихъ лЂтЂ не болшъ одно шесть дней до жнива або до полотья будуть повинни” 5).
Вказівка уставм 1529 р. про тяглих людей, що несли постійну панщину і нїяких иньших обовязків не мали, дуже цїнна з того погляду, що вона виразно показує, як близько стояло таке тягле селянство, в найчистїйшій його формі, до челяди, і яка велика ріжниця з початку була між становищем сього роботного селянства, з тою „уставичною” панщиною, і між селянством данним, як ми його назвали, у котрого кількоденна що найбільше, робота до року була тільки другорядним придатком до головних його обовязків.-
Але, як я то вже казав, ся кількоденна робота данних все таки послужила переходом до тяглої панщини, як з днугого боку з первістної катеґорії роботних відходила певна посередня ґрупа, що зближала ся до данного селянства: се селяне роботні, переведені з огляду на надвишку їх супроти потреб двора „на осаду” — на чинш. Уже з р. 1514 р. маємо таке розпорядженнє в. князя для дворів виленських і троцьких, що поручало переводити зайвих робітників на чинш (вони мали платити копу грошей річно, окрім дякла — дани продуктами, і толок, щл задержували ся також) 6). Нема сумнїву, що се практикувало ся й ранїйше та затерало дуже виразну первістно границю між селянством данним і роботним. Уставодавство, ба й практика в. кн. Литовського пішли власне сею дорогою — тїснїйшого злучення сих що до свого походження й початкового типу відмінних верств селянстуа: вони розширяли панщинні обовязки селян данних, а з другого боку — нормували панщину робштних, обмежаючи її певним числом днїв і на взір селян данних обкладаючи ріжними престаціями.
В українських землях Корони осади нїмецького й волоського права принципіяльно були свобідні від панщини. В осадах нїмецького права обовязки селянина мали обмежати ся властиво грошевими чиншами. В тім була первістна принципіяльна ріжниця сих осад від осад права польського й нїмецького, і в осадчих привилеях нїмецького права XIV в. ми дїйсно не стрічаємо згадок про панщину. Але в XV в. панщина починає розповсюднювати ся загалом по осадах нїмецького права, хоч іще в формі невеликого придатку до чиншів і натуральних данин. В серединї XV в. нпр. в Львівській землї панщина (lаbores) була вже загальним явищем в осадах нїмецького права 7), хоч і не була велика — кілька день до року (особливо 14 день) 8). Пізнїйше ріжниця на сїй точцї між осадами руського (або польського) й нїмецького права все більше заникала, як і взагалї осібна фізіномія нїмецьких осад слабла, й вони все сильнїйше підпадали загальній еволюції селянської верстви. Сильнїйше держала ся свобода від панщини в селах волоського права, що закладали ся для господарства пастушого, а не рільничого. Невважаючи на поодинокі надужитя, ще в серединї XVI в. уважало ся принципіяльно, що в селах волоського права не має бути панщини: в 1548 р. сяніцькі села волоського права, скаржачи ся перед королем, що померший староста сяніцький Вольский змушував їх до панщини, заявляли, що „Волохи” не тільки сяніцькі, але й по иньших землях скрізь мають свободу від панщини, тільки дають певні данини 9).
В осадах „руського права” ріжниця між селами роботними й данними, яку в землях в. кн. Литовського ми ще в першій половинї XVI в. досить виразно бачимо, в землях коронних затерла ся далеко скорше, наслїдком далеко ранїйшого розвою фільварчаного господарства, а з тим — і зросту панщини в Коронї. Скільки можна судити з досить скупого матеріалу, в XV в. панщина тут була вже загальним явищем, з деякими лише спеціальними виїмками. Зрештою коли навіть привілєґіовані нїмецькі осадп не ухоронили ся від сього загального розвою панщини, то тим меньше могли ухоронити ся непривілєґіовані села руського права. В другій половинї XV в. одноденна тижнева панщина виступає вже як досить прийнята, а поодинокі державцї ідуть в своїх жаданнях навіть далеко дальше; поруч того в переписях з кінцем XV в. стрічаємо мабуть стару, але дуже зловіщу в тодїшнїм розвою фільваркових роібт формулу — „зроблять що потреба”, або „що скажуть”, і наріканнє на перетяженнє панщинними роботами стає вже тодї досить звичайним явищем.
Але ми сей процес розвою панщини відложимо на пізнїйше, щоб приглянути ся ще третїй великій катеґорії — селян служебних, як ми її назвали.
Катеґорією селян служебних обіймаємо всї незвичайно ріжнородні й численні ґрупи й титули людей, що замість даней або роботи рільної відбували особисто ріжні служби або давали натомість ріжні продукти ремісничої своєї роботи. В характері сих услуг і в становищу самих сих людей були великі ріжницї. Тим часом як вищі верстви сеї катеґорії зближали ся до боярсива, людей привілєґіованих, низші стояли дуже близько до двірської челяди, з котрої, як будемо ще про са ширше говорити, й вийшло, безперечно, богато сих служебних катеґорій. Але ті висші і низші верстви були так повязані між собою посередними верствами, так заходили одна за одну, що ми можемо їх безпечно оглянути в однім роздїлї.
На вершинї їх стояли слуги обовязані до воєнної служби (инодї звані „слугами панцерними”), далї — слуги (давнїйше бояре) путні, дуже близькі до них „слуги замкові”, що по словам одної української люстрації, були винні „на службу господарскую єздити, як вЂстей ся довЂдовати, так и во всЂхъ потребахъ, гдЂкольвекъ имъ роскажуть”, — деинде їх звали просто служками. Далї — „слуги ординські” — що як і слуги замкові служили воєнну службу, а головним обовязком мали „при послахъ и гонцахъ господарскихъ єздити до орды”. Нарештї дуже неясні що до свого первістного значіння „слуги поленицькі”, звістніі нам з київської описи XV в. і потім в Овруччинї, де вони „на службу господарскую (воєнну) єздятъ”, але попри те несуть і ріжні тяглі обовязки 10).
Далї йдуть ріжні лоовецькі служби: „осочники”, що стерегли зьвірів і брали участь в ловах, „ловцї”, стрільцї — призначеннє ясне, бобровники — що пильнували й ловили бобрів, сокольники, риболови, і т. и. 11).
Третю ґрупу становили ті, що віддавали ріжні услуги коло двірського господарства: Конюхи і конокормцї, що глядїли княжих стад. Лїсничі — що стерегли лїсів. Подлазники — що мали „доглядати бортного дерева і пильнувати виберання меду („підлазити” бортні дерева). Ріжні промисловцї: рудники — що давали зелїзо на двірські потреби, гонтарі, бондарі, колїсники і т. и., що мали постачати дворови своїх виробів за службу, теслї, з литовська звані також дойлїдами (doilyda — тесля), мулярі, ковалї, платнїрі, що служили дворам своєю роботою 12).
Полуднево-східня Україна, київське Полїсє й степове пограниче убли особливо богаті слугами перших катеґорій. Небезпечне становище Київської землї на степовім пограничу, мала численність панської й боярської верстуи, що по нормі устрою в. к. Литовського мала на собі нести оборону, були причиною, що тут треба було формувати й підтримувати таку оборонну силу з слуг-селян. Се почало ся правдоподібно зараз же з прилученнєм Київа до в. кн. Литовського. В описи Київщини XV в. в селах на полудень від Київа від Витовтових часів сидять самі слуги, майже без виїмків — „а служба ихъ толко на войну ходить”. Далї на захід, в околицях Чуднова й Житомира було більше селян данних і роботних, але попри них также в великім (розмірно) числї сидїли й сї слуги. Опись київського замка з 1552 р. згадує також про численні осади „слуг панцирних”, або просто слуг, на землях державних і монастирських, що висилали кілька сот „люду панъцерного на службу господаръскую”. В тім часї сї села переважно вже були зовсїм пусті; коли спустїли, опись не каже — чи ще в татарських спустошеннях XV в., чи пізнїйше (се, мабуть, було б праввдоподібнїйше).
Сї слуги по за обовязком ходити на війну „конми”, несли дуже мало якихось иньших тягарів. Описо каже, що за в. кн. Витовта вони давали подимщину що третїй рік, і то в такім лише разї, коли не ходили того року на війну, і в разї приїзду в. князя — „болкуновщину”. Семен Олелькович почав прмтягати їх до двірських чи замкових робіт — „сїно косити, на толоку ходити, став сипати”, але се було прийнято серед них з сильним незадоволеннєм, і при списанню тої переписи на се скрізь були піднесені скарги як на новину. Правдоподібно, ся „новина” таки була знесена, бодай опись 1552 р. не згадує про якісь роботи слуг окрім воєнного обояязку. Тільки ті монастирські слуги, що сидїли в самім Київі, були обовязані „колоди, коли й каміннє мати на городнях (замкових участках) своїх, воду ставити (від огню) й лїтом гору обкошувати коло своїх городень” 13).
Київське Полїсє, судячи з описи житомирського й особливо овручського замків 1552 р., було богате иньшими слугами першої катеґорії — путними, ординськими, поленицькими, замковими. Служби сї, за браком слуг, роздавали ся селянам і міщанам наново навіть тодї ще 14). Окрім безпосереднїх їх обовяків, старости притягали їх до иньших престацій — нпр. ординські слуг имали давати підводи й стації, гатити гнеблю; міщане й селяне, що сидїли на поляницьких службах, мали три дня толоки й деякі иньші роботи. Але чи тому, що се було надужитєм старостинським, чи тому, що на підставі своєї воєнної служби сї слуги старали ся здобути собі анальоґічне становище з привілєґіованим боярством — вони старали ся „виломити ся” з сих побічних обовязків і декотрі вже по кілька-десять лїт їх не сповняли 15).
В кождім разї воєнна служба, відповідно тодїшнїм поглядам, дїйсно давала сим слугам привілєґіоване в порівнянню з иньшим селянством становище, а і з матеріального боку вони стояли лїпше, бо мусїли мати більші й дохіднїйші ґрунти в порівнянню з иньшими: навіть устава на волоки, при всїй своїй їнвеляцийній тенденції, путним боярам і служкам (що відповідають слугам замковим і путним, — иньших слуг устава не знає, бо вони були явищем провінціональним) признає ґрунти подвійні — по дві волоки, і звільняє їх з усїх иньших обовязків, о скільки вони будуть фактично сповняти свої служебні. Таке ж привілєґіоване становище признавали устави й ревізори також стрільцям, осочникам, конюхам і слугам дворним, ковалям і теслям. Деякі з них зрештою служили часом і воєнну службу, як осочники, стрільцї й иньші, та робили таким чином перехід від більше привілеґіованих до меньше привілєґіованих катеґорій слуг 16).
Службами ловецькими і ремісничими були особливо богаті землї „Литви”, з її безмежними пущами й великими господарськими дворами, окруженипи найріжнороднїйшими такими службами. З українських земель в. кн. Литовського в значнїйшім числї стрічаємо їх на Полїсю берестейсько-пинськім, особливо осочників, бобровників. В Берестейщинї була велика громада конюхів (52 служби по переписи 1566 р.), що „водле стародавного звичаю и повинности своєй” мали сповняти конюшу службу при королївськім дворі в Польщі й в. князївстві, будувати одну вежу в берестейськім замку і давати стацію на приїзд в. князя до Берестя 17).
На Волини й Галичинї в XIV-XVI в. верства слуг н була дуже розвинена, і о скільки сї слуги не потрапили перейти в катеґорію привілєґіовану, переводили ся в катеґорію тяглих селян.
Завдяки богатшим галицьким матеріалам можемо тут сю верству слїдити докладнїйше. В XV в. бачимо тут іще ґрупи слуг, більші й меньші в сусїдстві головнїйших замків. В Перемишльщинї була чимала ґрупа осад конюших (про них низше); в околицї Львова й ще більше Сянока (се мабуть треба толкувати його пограничним положеннєм) були значні осади слуг замкових, що в сї часи уживали для ріжних поручень адмінїстрації (їздили з листами, провожали як прибічна сторожа старосту або підстаросту в подорожах його на угорську границю й деинде, зберали з писарем чинші й дани, стерегли лїси й т. и.), але давнїйше уживали ся певно й для воєнної оборони. Зрештою і в сїм часї воєнна служба ще комбінувала ся часто з ріжними иньшими обовязками: нпр. такий слуга з Тиравви сидить на ґрунтї, на якім лежить обовязок возити сіль з жупи — voszba szlona, patrimonium vectigale, але крім того ходить на війну (се зветь ся „війна”, bellum) й поносить иньші служби — мабуть замкові. Спьрадично стрічаємо спеціальних ловчих, сокольників і ріжних ремісників 18).
Заглаом принціп і в в. князївстві і в Коронї був такий, що за свою службу слуги й ремісники не несли иньших обовязків з свого ґрунту. Але в дїйсности вони дуже часто попри свою службу ще несли иньші пристації такі що нїчого спільного з нею не мали, або давали дни — чи то тому, що служба їх здавала ся занадто легкою, що двір не потрібував її так дуже богато, чи просто з фіскалїзму урядників. Так досить часто, як я вже згадував, ловцї й слуги, й навіть ремісники були обовязані в потребі до служби воєнної. Дуже часто вони ходили разом в иньшими селянами на толоки до дворів, а часом несли також і ріжні дани в грошах і продуктах, і т. и. 19).
Від иньших катеґорій селянства слуги таким чином не були відмежовані якоюсь сильнтю границею в практицї — як у своїх обовязків, так і в своїй позиції. Вище я згадував, як переводили ся навіть в вищі катеґорії слуг тяглі селяне; навпаки, коли не було потреби в якихось спеціальних услугах, переводжено слугу на данне положеннє; в ширших розмірах, як побачимо, переводило ся се в землях в. кн. Литовського при загальній реґуляції 50-60-х рр. При тім всїм слуги, особливо вищі їх катеґорії в порівнянню з иньшим селянсивом — особливо від коли затяжіло над ним тяжке ярмо панщини, були безперечно в лїпшім, більше привілєґіованім положенню.
Але в ґенетичнім розвою стояла ся верства в як найблизшім звязку з найпизшою з верств — невільною челядию. Тільки в боярах (слугах) путних та слугах воєнних (панцирних), можна бачити з більшою певностию (і то не всюди) потомків вільних селян, ба навіть (по части) здрібнїлих бояр. Служби ж ловецькі, господарські й ремісничі — хоч пізнїйше безперечно рекрутували ся й з свобідного селянства, стоять в безперечнім звязку з старою невільною челядию. Пригадати тільки собі, що в старій Руси двірська служба, двірські ремісники й функціонарі виберали ся з невільної челяди 20), та приглянути ся тим службам литовсько-польських часів, розложеним наоколо княжих дворів — і не лишить ся сумнїву, що маємо тут старих холопів, тільки з двірського удержання переведених на ґрунт, з обовязком з сього ґрунту нести двірські служби.
Візьмім нпр. конюхів. Пригадаємо собі величезні кінськї стада староруських князїв, княжих „старших” і звичайних конюхів Руської Правди 21), й гляньмо нпр. на медицьких конюхів XV-XVI в. 22) В околицї Медики під Перемишлем, по обох боках Сяну лежало кілька конюших сїл — саі конюхи, що не несли нїяких обовязків иньших, тільки пасли і стерегли королївські стада, відбували всяку службу коло нього, виїздили лошат, косили траву й зберали сїно. Очевидно, се стара конюшська осада княжих конюхів, іще з часів Перпмишльського князївства (не позбавлено може значіння, що в пізнїйшій боротьбі з старостами, як я вже згадував, сї конюхи пробували відкликати ся до надань кн. Льва). В докумментах звістні вони від часів Ягайла. Колись то мусїла бути княжа челядь; тепер сї конюхи займали лїпше становище в порівнянню з иньшими селянами, і тому в другій половинї XVI в. перемишльські старости постарали ся обложити їх ріжними побічними престаціями, а вкінцї — перевести їх на тягло 23).
Зрештою в житю Галицької Руси задержали ся й безпосереднї вказівки на те, що ріжні катеґорії замкових і дыірських слуг і ремісників ішли в простій лїнїї від княжих холопів.
Так ми бачили ординських слуг в Київщинї на становищі пів-привілєґіованім, зближенім доо боярського. В Галицькій Руси також знаємо ординцїв — в актах XV в., але яко несвобідних слуг, королївських чи церковних (в землях даних королем). Вони звістні нам в кількох селах: Гермаові, Солонцї й мабуть Жеравцї під Львовом, в Хохоневі й Хоростківцях під Галичом 24). Обовязки деяких з сих сїл нам звістні — власне Стлонки й Жеравки і з того можемо судити про чинности сих ординцїв. Солончане й Жеравчане їздили з підводами, тримаючи по черзї таких фірманів в замку, для наглих потреб; посилали ся з листами й порученнями; висилали кількох вояків в похід і стерегли королївські стада. Як бачимо, обовязки, загалом взясши, досить близькі до ординцїв київських, і як на той час досить легкі, так що й свобідні селяне записували ся в ординцї — „в орду”, як тодї казали (se dedit ad ordam, in ordam) 25). Але память того, що се слуги невільні, в серединї XV в. ще жива: се несвобідні ,servi regales illiberi, як звуть ся вони в документах, хоч ся несвобідність їх проявляєть ся тільки в тім, що вони закріпощені: не мають права виходу, а з рештою мають всї горожанські права.
Подібно в Большові під Галичом припадком стрічаємо ми в серединї XV в. королївських сокол
Страница 18 из 77
Следующая страница
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 26 ]
[ 27 ]
[ 28 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
