ьників, szokolniczy, homines regales perpetuales, закріпощених подібно до ординцїв, себто без права виходу 26). З иньшої судової записки тоїж сесії знаємо, що в Большові сидїли люде каланні, несвобідні (illiberi), що не платили нїяких даней, не давали престацій, очевидно — були королївськими слугами ріжних катеґорій, в родї тих сокольників 27). Одинокою прикметою їх несвобідности тодї був брак права виходу, як і ординцїв. В другій половинї XV в. і се затерло ся, так що в XVI в. сї ординцї й каланні нїчим не відріжняли ся від иньших селян — бо й ті вже стратиьи право виходу. Але нам важно, що в серединї XV в. вони противставляли ся свобідним селянам як закріпощені, illiberi, і сим потверджуєть ся як найбільше висловленпй вище здогад наш про ґенетичну звязь княжих і великопанських слуг і ремісників двірських з колишнїми княжими холопами і ремісниками-невільниками 28).
Таких вказівок можна б вибрати й більше. Так під львівським замком, в Борщовичах стрічаємо в серединї XV в. королївських слуг-селян споконвічних (perpetualis alias zweczny), як большівські сокольники. В сусїдстві сяніцького замка стрічаємо слуг т. зв. сотних, що були закріпощені) але не абсолютно: вони могли вийти, обсадивши свою „службу” иньшим чоловіком. Сей наступник мав за себе й за своїх потомків, на вічні часи (temporibus perpetuis), зложити зобовязанпє, що буде нести тягарі, звязані з переданою їм службою, і потім його попередник, передавши йому свій ґрунт з усїм господарським інвентарем, міг вийти з села 29). Він одначе зістаєть ся й далї ручителем за свого заступника, і як би той умер безпотомно, або лишив сина малолїтнього, до повнення служби нездатного, то має вернути ся до своєї служби 30).
Таких „сотних” сїл з актів першої пол. XV в. звістно нам кілька в сусїдстві Сяніького замка (Улич, Костировичі, Пловцї, Сянічок, Тирава Сольна) 31), але чи були все се слуги, годї сказати: тільки в Уличу згадують ся слуги виразно, та для Костировичів є деякі вказівки на се 32). Чи иньші сотні села були залюднені також колишнїми несвобідними, чи се може форма закріпощення, що обіймала зарівно вже й колишнїх невільників і свобідних смерзів (до певної міри анальоґічна з закріпощеннєм людей „чисельних” — про них низше), се на разї годї сказати, так само як лишаєть ся неясним звязок сього терміну з староруською сотнею орґанїзацією 33).
Примітки
1) Докумеяты архива юстиціи І с. 25 (1).
2) Про ріжні катеґорії селян київської описи, і їх термінольоґію див. примітку 6.
3) В тестаментї Володимира Васильковича (1208 р.), де говорить ся про обовязки людей села Сомина, Іпатський кодекс має: „а люде како то на мя страдалЂ, тако и на княгиню мою по моємь животЂ”, иньші кодекси мають замість „страдалЂ” — „тягли”. Варіянт сей мусїв бути в архетипі сих кодексів, але чи може він іти з XIII віка, годї сказати. Він цїкавмй особливо був тим, що мова в тестаментї іде, очевидно, про осаджених на княжім ґрунтї несвобідних і закупів, і до їх обовязків прикладав сей термін — „тягнвти''.
4) Акты Зап. Россіи II с .196.
5) Іbіd. т. III с. 76.
6) Любавский Обл. дЂленіе, додаток ч. 23.
7) labores reddent et exhibebunt secundum consuetudinem aliarum villarum in ius theutunicum maydburgense in terra Russie locafarum — A. g. z. XII ч. 76.
8) Нпр. A. g. z. II ч. 73 і 76, Матеріали ч. 23; зрештою про се ще низше.
9) Constat Valachos non istos (сяніцькі) solum, sed ubique in omnibus villis nostris a laboribus esse liberos, tantum certas dacias pendere — Матеріали ч. 96.
10) Про „слуг” з воєнним обовязком — київська опись XV в. c. l-6, Архивъ Югозап. Россіи VII. II, і опись київського замку 1552 р. — ib. VII. І с. 120-2 — „слуги панцерні” (пор. вище с. 46); „слуги замкові” — опись житомирського замку 1552 р. — ib. VII. І с. 148, слуги ординські — опись овруцького замку ib. IV. І с. 41, 44, поленицькі — ibid. c. 39,42, 44, бояре, або слуги путні — про них говорив я вище с. 45-6, служки — устава на волоки § 1, ревізія берестейська — Докум. арх. юстиціи І с. 243, Пинська перепись Фальчевского нпр. с. 110, 117, 119. Про слуг ординських див. у Линниченка Суспільні верстви с. 107-8. Про пошеницьку службу висьовив здогад проф. Леонтович (Крестьянскій дворъ — Ж. М. Н. П. 1897, IV с. 455 і далї), що так звала ся сторожа гранична, полева, але хоч толкованнє се й привабне, на потвердженнє його не можна нїчого рішучого вказати. Про ріжні катеґорії людей служебних див. ще у Антоновича — передмову до ч. IV т. І Архива Югозап. Россіи с. 4 і далї, Любавского Област. дЂленіе с. 323 і далї, Леонтовича Крестьянскій дворъ, Ж. М. Н. П. 1897, IV і V.
11) Осочники — нпр. Писцовая книга Пинскаго кн. Фальчвского с. 34, 37, 49, 181 і т. и., ловцї и стрільцї — київська опись XV в. с. 6, Писцовая книга Л. Войны II с. 370, бобровники — земський привилей київський, Акты Зап. Р. II с. 35, Писцовая кн. пинська Фальчевсколо с. 4, 47, 49, 83, 88 і т. и., риболови ib. 193, сокольники -див. у Любавского Обл. дЂл. с. 325.
12) Конюхи — в Берестейщинї, Документы архива юст. I с. 253, перепись пинська Фальчевского с. 80, зрештою про них говорю низше — с. 144-5; лїсничі — нпр. Документы архива юст. I с. 427 (Берестейщина); подлазникр — пинська перепись Фальчевского с. 4, тамже пр. 99, 187, переп. Войни I с. 270, II с. 202, 292; рудники — Архивъ Югозап. Р. VII I с. 182 (Луцьк), пинська перепись Войни I с. 338, 340; ґонтарі — перепись Фальчевского с. 4, 92; бондарі ib. 117, 191, 202, перепись Войни I с. 304 і т. и.; колїсники — Архивъ VII. І с. 117 (Київ), перепись Войни І с. 106, 108, перепись Фальчевского с. 4, сїдельнича служба — Архивъ IV. I с. 42, дойлїди — ib. I с. 182, 270, перепись Фальчевского с. 4, 124, муралї — ib. c. 203, ковалї ib. 4, 119, перепись Войни I с. 106, 108, Архивъ IV. I с. 42, служба платнїрська (нїм. Plattner, що робить панцирі) — ibid.
13) Архивъ Югозап. Рос. VІІ. І с. 121.
14) Се взагалї трапляло ся не рідко, нпр. в описи кремінецького замку 1552 р. читаємо: „в росказанья королевоє є. в. обобрано мужиковъ тяглыхъ 24 и въчинено ихъ слугами для посыланья и доведанья вестей и для ношенья листовъ гдежколвекъ, а земъли потомужъ подъ ними якъ и под иньшими мужиками волостьными”. Низше вони вичисляють ся під іменем слуг або бояр путних — Архивъ Югозап. Р. VII. II с. 29, 31.
15) Архивъ Югозап. Росс іи IV. I с. 39, 41-2, ч. VII т. I с. 148, 625.
16) Устава на волоки (Акты Зап. Р. III ч . 19) § 1, 3-6, перемись пинська Фальчевского с. 4. Про військову службу осочників (зъ стародавна повинны войну служити) — Акты Зап. Р. II с. 196 (§ 14); в Волковийську нпр. на війну ходять санники, соляники, клепачі, сторожі — Любавскій Обл. дЂл. дод. ч. 8.
17) Документы арх. юст. І с. 253. Зрештою про різні катеґорії сих служб див. вище припітки на с. 139-140.
18) Нотую тут вказівки джерел лише ті, до яких не буде нагоди вернути ся низше (с. 145 і далї). Львівські ловцї в Ставчанах — venatores regales z dzada pradzada — ib. A. g. i z. XIV ч. 1106-7, 1124-5. Ловець з Мощової (Перемищина, маєтність Спитка з Ярослава) — XIII ч. 1687 (пор. 5000). „Слуга” з Нижанковець — ib. ч. 6575, 6690. Servus de Medika т. XIII ч. 6668 (сей має своїх селян — підданих). Servi або servitores regia emaiestatis de Lyasky т. XVII ч. 3156-7. Serviles de Olchowecz Nowosedlecz ib. 2222 (тут м. и. Hricz filius sartoris), 2273, 2782, 3178 (тут Czern szluszebny названий між kmethones, зрештою що се були слуги-селяне, доказують звістки про сї села в XVI в.). Servitores in Hodle — XVI ч. 570; servus de Thyrawa — ib. ч. 1518; servitores de Sobien — ib. ч. 1913. Інтересна, але двозначна записка ib. ч. 3738: kmethones serviles in Dambrowka, в приватній маєтности, що дають ся в застав ezcepto labore (мор. XVI ч. 3276 і 3411 (1474 і 1487): serviles in Damprowka et pistores, cum censu et laboribus): слуги се, чи може невільна челядь? Судячи з пінзього часу скорше треба уважати їх за слуг. Див. з рештою про слуг, що виломлювали ся з під замкової власти, вище с. 92 і далї.
Звістки з іьюстрацій й інвентарів XVI в. про слуг зібрані у вступних моїх розвідках до Жерел т. І (с. 28, 32, 34, 45), II (с. 30-3), III (с. 24-5), VII (с. 28-30) Линниченко (Сусп. верстви ч. 72) подає ще звістку (мабуть з самбірського інвентаря 1568 р., скільки можу судити), що в Кільчичах були давнїйше ловцї.
19) Про військову службу див. вище прим. 1 на с. 142, про иньші обовязки матеріал зібраний у Любавского Обл. дЂленіе с. 323. З українського Полїся маємо відомости переважно вже по реґуляії 50-60-х рр. і про ранїйшу практику мусимо судити з анальоґій земель заарипетських.
20) Див. т. III с. 355 1 вид. (гл. 4).
21) Див. т. III с. 353-4, Р. Правда Акад. код. § 21, Карамзин. § 9, 10.
22) Пережитки в землях польського права, — де вони зацїлїли, ще цїннїйші, нїж в литовських, бо там вони не звертали на себе уваги правительства й не знаходили нїякої реґляментації в уставодавстві; через те їх архаічні прикмети виступають виразнїйше, і тому я звертаю ся по сї приклади сюди.
23) Звістки про них зібрані в моїх статях; Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва — в Записках Наук. Тов. ім. Шевченка т. XLV і в передмові до II т. Жеред до істориї України-Руси с. 30 і далї (передр. в т. III Розвідок). Крім Медицької волости стрічаємо конюхів в Перемищинї XV в. іще в Негребцї (див. вище с. 94) і в Гійську (Oszko) — A. g. z. XVII ч. 1248.
24) Akta grodzkie i ziemskie т. XII ч. 1096, 1144, 1275, 1786, 2171, т. XIV ч. 929, 1303, 2014, 2702, 3180, 3797, т. XV ч. 3538. Про сих галицьких ординцїв див. у иЛнниченка Суспільні верстви с. 101 і далї. Обовязпи сих сїл (з них Солонка нм докладно відома як село ординницьке) нормує королївський привилей з 1501 р., виданий на місце давнїйшого, що мав згоріти під час турецького напвду; їх служби описані тут на підставі відомостей даних королеви давнїйшим львівським старостою Спитком. Порівняти, як описують їх обовязки люстрації Львівського староства з рр. 1565 і 1570 — Жерела до істориї України-Руси т. III с. 356-7, т. VII с. 214. Тут згадуєть ся ще обовязок стерегти лїси, не звістний з королївського привилея.
25) Akta gr. і z. т. XIV ч. 1203, 1214, 2702, 3180.
26) В 1441 р. йшла справа про двох селян з Большова, котрих староство не випускало з села; в імени староства боронив справи бурґрабій галицький Годовский: stans idem Goodow dixit: „dum isti sunt homines regales, wulgariter szokolniczy, perpetuales, et ideo ipsos mittere non presumo — Akta gr. i ziem. XII ч. 888.
27) Quem ad modum Mathias... adinterrogatus est contra Petrum Godowsky pro Ihnath de Bolschow, qui Petrus stans peciit sibi dari ad magnificum d. palatinum leopoliensem, deducendo, quia ista villa cuique solvit soluciones nec contribuciones, et sunt homines wulgariter kalanny alias illiberos (себто illiberi) — Akta gr. i ziem. XII ч. 891.
28) Крім с. Большова каланні звістні нам ще в кількох селах коло Галича: Хоросткові, Калуші, здаєть ся й Ямницї. Akya gr. i ziem. XII 2386 (Калуш), 2717 (Хоростків), 3028 (Ямниця), див. іще про каланних ч. 871, 1728, 1770 (чи не в с. Саранчуках?). Завважу, що Линниченко (ор. с. с. 98) хотїв звязати до купи звістку про каланних в Хоросткові і ординцїв в Хоростковичах (ib. ч. 1786), але се осібні села, вичислені між villis castro et civitati Halycz adiacentibus (Crostcowiczc i Chorostkow) нпр. ibid. ч. 1817. По за Галицькою околицею в Галичинї ми їх не стрічаємо; з Львівської маємо згадки про каланних тільки такі, де властиао йде мова про ординцїв, бо „каланний” і „ординець” уживали ся часто як синонїми, одна назва замість другої — Akta gr. і z. т. XV ч. 3538, 3540. На Поділю маємо одну згадку про каланних — в люстрації Барського староства 1565 р.: sluskowie kolanni, alias zubozale liudzi (Архивъ Югозап. Р. VII. II с. 222); неясно до чого тут синонїмом служить kolanni — чи до „служки” (як коланних стрічали ми в ролї слуг в Галичинї), чи до „убогі”, бо в сїм остатнїм значінню задержало ся слово „коланний” в сучасній галицькій діалєктольоґії — Франко Панщина і її скасованнє в 1848 р. с. 24, також примітка перекладчика в перекладї працї Линниченка с. 99.
29) Чи діставав він повну свободу, також питаннє — одна записка кінчить ся словами: et quamvis ipsum Pankonem de servicio emittimus, tamen ipse et sui pueri non debent ехіrе perpetue de hereditate regali, sed semper debent fieri sothny, prout ceteri sunt sothny (A. g. z. XI ч. 2403). З того б виходило, що навіть виповнивши ті всї умови, можна тільки змінити рід служби, але не вийти з своєї верстви (сотних, закріпощених людей), Одначе з иньших записок виходило б, що осадивши свою службу иньшим, „ссотний” тим ставав зовсїм свобідиим (А. g. z. XI ч. 2296).
30) Akta g. z. XI ч. 2403: Panko de Vlicz resignavit serviciym alias sluzba, in qua residebat, Hinato, deditoue eidem quatuor p ecora, II mensuros siliginis, tres scrophas (свинї) et equum, et alia ad servicium pertinencia. Ibidemque stans personaliter Hynath recepit illud servium, alias sluzebnym bycz, nоn solum sibimet, sed et suis pueris temporibus perpetuis, emisitque eundem Pankonem et suos pueros ab eisdem serviciis. Denique idem Panko fideiussit perpetue, quod idem Hynath nоn debet ехіrе de servicio regali sive de villa Vlicz; si anutem exiret, vel moreretur, vel si suus filius nоn esset aptus servire propter annos iuveniles, tunc Panko debet illud totum servicium reassumere et servire, prout antea serviebat (наступає закінченнє, подане в попереднїй нотці).
31) Улич ч. 2066, Костировичі ч. 2175, 2191, 2295, 2299, Пловцї ч. 2190, Сянічоп 1564, Тирава Сольна 2391.
32) Міщанин сяніцький Филь, що держав сотний ґрунт в Костировичах, мав або сам з нього servire more ruthenico або обсадити його чоловіком, qui posset labores et servicia congrue reginalia exhibere more consulto — A. g. z. XI ч. 2286.
33) Проф. Линниченко (Суспільні верстви с. 113 і далї) не вагав ся поставити сих сотних в безпосередню звязь з староруською сотною орґанїзацією і навіть ex post об'яснмти сю остатню як таку, що обіймала лише села призначені до замкової служби й залюднені несвобідними з початку; сума таких осад, мовляв, становила староруську тисячу, що зовсїм не обіймаал свобідної людности. Він при тім без застережень зачисляє до сеї орґанїзації все, де лише бкчить чисельний подїл, так що „сороки” у нього стають подїлом сотнї, й т. и. Розумієть ся, так сьміло зберати все до купи не можна. Чисельний подїл річ так природна, що без всякого ґенетичного звязку, зовсїм, сказати б — спонтанічно може появляти ся в ріжних часах і ріжних місцях (для прикладу вкажу нпр. на села волоського права, де ми стрічаємо десятників, хоч се птаво було новиною в Галичинї). Спеціально що до сяніцьких сотних заходить ще та непевність, що тут особливо можливі всякі впливи польського державного права, а в старій Польщі, як то підносить сам Линниченко, також звістна була сотна орґанїзація, і то більше в дусї його толковання. В старій Руси сотна орґпнїзація була ширша, нїж хоче д. Л., вона обіймалс не тільки якихось замкових слуг, а всї верстви людности, й записка Габицько-волинської лїтописи про запровадженнє ловчого в Берестейщинї (Іпат. с. 613), показує, як я то вже казав, що сотна орґанїзація в XIII в. тут обіймала як раз с в о б і д н у сїльську людність волости. Розумієть ся, можливо, що так як ся сотна орґанїзація з загальної стала спеціальною (в одних краях — спеціально селянською, в иньших — спеціально міською, див. про се мій т. III с. 275 першого вид.), так в Сяніччинї вона перейшла на несвобідну замкову людність, але з того ще не можна робити виводу, що в старій Руси була вона спеціальністю такої несвобідної замкової людности.
ОБМЕЖЕННЯ ОСОБИСТИХ ПРАВ СЕЛЯН. ВИКЛЮЧЕННЄ З ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДІКЦІЇ В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ, ПРИВИЛЕЙ 1447 Р.; НАСЛЇДКИ НЇМЕЦЬКОГО ПРАВА В ПОЛЬЩІ; СУД ДЛЯ СЕЛЯН-КОРОЛЇВСЬКИХ. ОБМЕЖЕННЯ МАЄТКОВИХ ПРАВ — ПРАВО НА ЗЕМЛЮ СЕЛЯН В КОРОНЇ, СЛЇДИ ТОЛЄРОВАННЯ СЕЛЯНСЬКИХ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ; ВІДБИРАННЄ СЕЛЯНСЬКИХ ҐРУНТІВ. ПРАВА СЕЛЯН НА ЗЕМЛЮ В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ, ЗАХИТАННЄ СЕЛЯНСЬКИХ ПРАВ, ПРИЗНАННЄ ЇХ В ПРАВІ XV І ПОЧ. XVI В., ПРАВО ДЇДИЧЕННЯ, ОБМЕЖЕННЯ І ЗАПЕРЕЧЕНЄ СЕЛЯНСЬКИХ ПРАВ В СЕРЕДИНЇ XVI В. ЗВЯЗЬ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ З ОСОБИСТОЮ СВОБОДОЮ. ОБМЕЖЕННЯ ПЕРЕХОДІВ В ПОЛЬЩІ, ПРАКТИКА ПЕРЕХОДІВ В ГАЛИЧИНЇ XV В., УХВАЛА ГАЛИЦЬКОЇ ЗЕМЛЇ, КРАСНОСТА ВСЬКІ ПОСТАНОВИ 1477 Р.; ЗНЕСЕННЄ ПРАВА ВИХОДУ В ПОЧ. XVI В.; ГУЛЬТЯЇ. ПРАКТИКА В. КН. ЛИТОВСЬКОГО, СЕЛЯНЕ ОТЧИННІ Й ПОХОЖІ, ПРАВО ВИХОДУ Й ЙОГО ЗАНИКАННЄ, ПРИЧИНИ ЗАКРІПОЩЕННЯ, ДАВНІСТЬ ЯК КРИТЕРІЙ ЗАКРІПОЩЕННЯ, СТАТУТОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО. ЗАГАЛЬНИЙ РЕЗУЛЬТАТ — БЕЗПРАВНІСТЬ СЕЛЯНСТВА.
Факт дуже інтересний, що походженнє від невіьних слуг в тих галицьких слугах XV в, лишило свій слїд в закріпощенню, glebae adscriptio, позбавленню правв виходу. Се кидає сьвітло на історію ограничення особистих прав селян взагалї.
В сїм ограниченню є три кардинальні тоыки. Перша — се обмеженнє публичних прав селян через виймленнє селянина з звичайної юрисдикції властей і підданнє його під юрисдикцію дїдича. Друга — обмеженнє або повнє запереченнє прав на землю. Третя — огранчиеннє його особистої свободи й закріпощеннє.
Що до першої точки, як сказав я, говорячи про розвій шляхетських привілєґій 1), в Польщі виключеннє селянина від звичайної юрисдикції на користь його пана утворило ся дорогою часткових привілєґій і в XIV в. переходить в загальну практику (хоч скодіфікована вона була тільки постановою 1454 р.). Отже українські землї Корони, від коли піддпадали впливу польського права, і на сїй точцї мусїли приймати польську практику.
Для руських земель в. кн. Литовського маємо законодатний акт — постанову шляхетського привилею в. кн. Казимира 1447 р.: привилей сей, як ми вже то бачили, прирікав, що на далї урядники не будуть посилати своїх дїтських по обжалованого підданого чийогось, тільки наперед має бути дїдич обжалованого візваний, аби вчинив псраведливість в тій справі. Тільки як би він відмовив справедливости, може бути післаний дїтський по того підданого; одначе і в такім разї визначена судом кара має припасти дїдичеви 2). Таким чином селянин у всїх справах піддавав ся під юрисдикцію свого дїдича, на котру право не давало нїякої апеляції, і тільки припадком — як би дїдич суду відмовив, його справа могла попасти в звичайний суд.
Цїкаво було б тільки здати собі справу, о скільки се було новиною, себто чи приготовила вже давнїйша практика перехід до такої норми. На жаль розсьвітити сього досї не удало ся. Староруське право (XII в.), признавало повну і виключну власть пану над його холопами — тим самим і повну й виключну юрисдикцію над ними, а над закупами, а по анальоґії можна сказати — і всяким безземельним людом, що на панськім ґрунтї сидїв і робив дісціплїнарну власть 3). З пізнїйших віків, XIII-XIV в., ми не маємо певних звісток про домінїяльну юрисдикцію 4), і хиба a priori можна припускати, що круг її розширяв ся в міру того, як елєменти несвобідні і півсвобідні всякали в масу свобідного селянства. Але питаннє про юрисдикцію пана над всякими родами підданих могло бути поставлене й розвязане тільки під панованнєм литовського і польського права, коли правительство почало роздаваати боярам і шляхтї в великих масах землї, залюднені свобідним і економічним самостійним селянством, що давнїйше підлягало власти орґанів управи громадської і правительственної, і розвязане се питаннє було в кождім разї під виразним впливом права і практики польської.
Не без сильного впливу зістала ся тут і практика нїмецького права в Польщі. Виймаючи селян осад нїмецького права зпід присуду звичайних судів і властей держави, вона віддавала їх під виключну юрисдикцію війта (scultetus, advocatus), а сього остатнього — під юрисдикцію його пана 5). В селах „польського права” війтови відповідав сїльський начальник (villicus), (тільки розумієть ся без тих певних, привилеєм заґварантованих війтівських прав), і сїл
Страница 19 из 77
Следующая страница
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 26 ]
[ 27 ]
[ 28 ]
[ 29 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]