ціональних і релїґійних відносинах кінця XIV і початку XV в. були піддані йому впливами польського двора. Рішучі реформи, переведені в суспільних відносинах і державнім устрою в серединї XVI в. в. кн. Литовського, не були дїлом правительства, а були піддані, здобуті від правительства самою суспільністю, як побачимо, і безперечно рецепція польських практик і порядків і в иньших випадках нераз виходила з кругів інтересованих суспільних верств і круугів. Само правительство литовське хотїло дїйсно бути консервативним і задержати відносини й практики переказані йому староруськими часами, о скільки, розумієть ся, не стрічали ся вони з інтересами державного житя й полїтики, та о скільки саме правительство, від часів унїї з Польщею, не піддавало ся, часами навіть несьвідомо, впливу польських та польсько-нїмецьких взірцїв в державних відносинах, праві і культурі.
До сього консервовання староруської традиції не мало причиняла ся дуже сильна децентралїзація в. кн. Литовського. Переходячи під зверхність в. кн. Литовського, землї давньої Руської держави, о скільки не задержували своїх давнїх князїв з руської династиї, звичайно діставали осібних князїв з династиї Гедимина. Через сю стадию — осібних князївств під зверхністю в. князя литовського — перейшли майже всї українсько-руські землї. Тільки волости відірвані від цїлости не діставали осібного князя, а прилуучали ся до якоїсь иньшої волости; так було нпп. з Берестейсько-Дорогичинською землею, що дістала ся Кейстутови, в додаток до його Троцького князївства; так могло бути з волостями відірваними від Київщини, й т. ин.
Осїдаючи на руськім столї такий князь-Гедиминович, розумієть ся, вповнї вкладав ся в місцеві відносини, в цїлий староруський уклад землї, так що в житю її дуже мало що зміняло ся з сею переміною династиї. Такий князь зыичайно вже вперед був зрущений зовсїм, був призвичаєний дивити ся взагалї на старруську культуру, право, практику як на взірець, і без всякої примуки, не примушуючи себе, вкладав ся в традиції й житє свого новоло князївства. На суспільних відносинах сих князївств устрій в. кн. Литовського, розумієть ся, таки в дечім витискав своє пятно, хоч і тут полїтичне відокремленнє земель ставало сильною запорою для сих впливів, — але тільки зійти з сього ґрунту, взяти яку небудь иньшу грамоту такого Гедиминовича, нпр. перехований тестамент Андрія Володимирича, писаний в київськім печерськім монастирі 7) — і ми вповнї перенесемо ся в староруські часи. Тільки згадки про „государя” — в. князя литовського, пригсдають нам, що перед нами тестамент не якогось побожного князя з XII або XIII в., а литовського князя — Гедиминовича.
Відносини таких князїв-Гедиминовичів до в. кн. Литовського були так само неоднакові як і в староруських часах, а властиво ще більше неоднакові, в залежности від обставин часу й особистих відносин 8). Безперечно, принціпи староруських часів мусїли і в сїй сфері впливати; але зміенний устрій держави, більше скомплїковані відносини сей вплив в значніій мірі невтралїзували. Відносини були неоднакові й неоднаково зміняли ся. Такий нпр. Любарт, зайнявши володимирський стіл на підставі свого споріднення з старою династиєю і (правдоподібно) вибору землї, чи місцевого боярства, й оборонивши землю своїми власними силами від польських претензій, мусїв чути себе на своїм володимирськім столї майже так самостійним як Ольгерд або його вірний союзник і спільник Кейстут. З другогг боку приміром перший київський Гедиминович — Володимир, посаджений на київськім столї батьком, за житя його був недалеким від ролї простого намістника-підручника свого батька.
По смерти Ольгерда в. кн. Литовське готове було розложити ся на систему князївств дуже слабо звязану старшинством в. кннязя, так як то стало ся з давньою Руською державою. Усобицї Кейстута й Ягайла, повстагнє Корибута були симптомами такого процесу, але, як то зазначив я в своїм місцї 9) — вибір Ягайла на королївство польське на ново піднїс престиж в. князя литовського в його особі, не тільки блеском польської корони, але й більш реальною можливістю — ужити на непослушних силу Польської держави, котрій сї всї руські князївства в теориї були інкорпоровані кревським актом унїї. Всї русько-литовські князї, не виключаючи й найбільше самостійних — як нпр, Федір Любартович, на жаданнє Ягайла видають присяжні грамоти і в них прирікають йому вірність, службу й послушність 10). Слїдом великокняжа власть набуває дуже енерґічного й зручного поборника в особі Витовта. Починаєть ся правдивий погром князїв — їх згоняють з волостей, переводять на меньші або дають нові волости тільки „до волї” 11). До кінця XV в. не лишило ся нї одного з старших, значнїйших князїв-Гедиминовичів на їх волостях; задержали ся тільки другорядні, або переведені на меньші волости.
Все се мусїло страшно підірвати силу й престиж сих князїв і незмірно підняти над ними значіннє великого князя. Правда, і в XV в. ми стрічаємо від часу до часу більші князївства — таким було київське князївсво Олельковичів, волинське Свитригайла (не згадуючи його попереднїх дуже недовговічних князївств). Але се були виїмки, що не зміняли загального стану річи. Свитригайлу дали спокійно доживати віку, позволяли йому титулувати ся вел. князем, не зачіпали його нїчим — з огляду на його минувшість, як і з огляду на непевне становище Волини між Литвтю й Польщею; але правив він самостійно о стільки лише, о скільки сидїв спокійно і не рухав ся. Київське ж князївство Олельковичів хоч дуже велике простором і славне традицією, реальне значіннє мало не велике, наслїдком попереднього ослаблення тут державного житя, зубожіння і спустїння, і київські князї, не вважаючи на свій пишний титул, мусїли зносити досить безцеремонні вмішання в. князя у внутрішнї справи свого князївства й свої розпорядження в нїм (так в знайдених мною листах в. кн Казимир безпардонно наказує кн. Олельку, аби вернув маєтности одноому київському боярину, а в иньшім листї затверджує сього боярина в володїнню його київськими маєтностями) 12). Можна сказати загально, що пр Витовтовім погромі князї Гедиминовичі зійшли на оден ступінь з значнїйшими (перед тим — другооядними й треторядними) князями старо-руських династий і зблизили ся вповнї до становища панів-маґнатів ріжних не княжих родів.
Зсадженнє князя з стола й перехід землї під безпосередню залежність від в. князя, під управу його намістника було, розумієть ся, великим кроком в напрямі централїзації, але і з тим було ще далеко від повного знищення автономії землї, відрубности її. В централїзовану державу в. кн. Литовське не перетворило ся анї під рукою Витовта, анї в пізнїйших часах. Землї лишала ся й далї її територіальна суцїльність, її боярам — більш або меньш широка монополїя в управі землї, потверджували ся права і практики в адмінїстрації й судівництві, спеціальні прикмети суспільного устрою і права. Се бувало змістом земських привилеїв, або як їх часто звуть в науковій лїтературі з московська — уставних грамот, що видавали ся в критичних моментах переходу землї в тїснїйшу залежність від центрального правительства, й служили певного рода конституційними хартиями поодиноких земель 13).
На жаль ми не маємо сих незвичайно важних для пізнання внутрішнїх відносин ппивилеїв у їх первісній основі, а тільки пізнїйші потвердження, з початку XVI в. (1501-1511), не без певних, очевидно, модіфікацій. Судячи по них, найбільше задержали свій давнїй устрій і автономію, а також і найповнїйше застерегли їх собі в привилеях північні землї: Полоцька й Витебська, що стратили осібних князїв на все уже з кінцем XIV в. і правдоподібно, уже тодї дістали певні ґваранції від литовського правительства. Зрештою сї землї належали і в давнїйших часах до найбільше розвинених що до самоуправи, і в основі їх привилеїв можуть лежати ще давнїйші „ряди” з місцевими князями 14). Тут землю репрезентують іще на початку
XVI в. всї стани — „князї, бояре, мішане й вся земля”; сї стани в справах города й землї „по давному” зберають ся на віча (сымаются), — ми маємо кілька таких місцевих постанов, виданих „обмовою” землї. Земля має право виберати собі сама намістника, або бодай ставити певні свої жадання при номінації, й домагати ся, аби правительство забрало немилого її намістника: „намъ — господару — давати воєводу по ихъ воли, по старому, а который будетъ воєвода нашъ нелюбъ имъ, ино намъ имъ воєводу иншого дати по ихъ воъи”. Приїзжаючи на уряд, новий воєвода має насамперед зложити присягу станам, що не буде карати нїкого „безъ ихъ справы” (без уачсти їх в судї). Стани мають свій скарб і право розпорядження певними доходами землї; вони по давньому ведуть на свою руку зносини з нїмецькими городами і мають юрисдикцію в справі торговельних зносин з сими містами „по своєму праву”, і правитпльство в то не мішаєть ся, і т. и. 15).
З українсько-руських земель в. кн. Литовського найбільші ґваранції, найширшу самтыправу мали підляські повіти, але се стояло вже в звязку з наданим їм польським правом, і сї ґваранції їх сюди не належать: нас інтересує старий устрій. Київщина і Волинь дістали свої привилеї досить пізно — за Казимира. Київщина дістала його по смерти Семена Олельковича († 1471), уже перед тми побувавши в управі великокняжих намістників; чи мала вона якісь ранїйші привилеї — се зістаєть ся неясним, і в усякім разї ті привилеї, які маємо, — в потвердженнях 1507 і 1529 р., до ранїйших як до Казимирових привилеїв не відкликують ся 16). При тім же Київська земля підд Литовську зверхність прийшла в станї роздроблення і взагалї упадку державного житя, правдоподібно — забрана частинами. Все отсе мусїло вплинути на те, що автономія землї і її старі поактики в київськім привилею не зазначені так виразно як в полоцькім або витебськім. Його основою слуужить не так стара земська практика, як ”право доброволноє хрестіанскоє”, як каже привилей — себто основні принціпи законодавства в. кн. Литовського, як вони вилили ся в Казимировім привилею в.князївству (1447) й його привилеях земських. В потвердженнє 1507 р. крім того увійшли ще великокняжі резолюції на скарги київської шляхти на в.княжих урядників, дані за Олександра мабуть 17).
Волинський привилей, виданий десь також в другій половинї Казимирового правлїння 18) і наново потверджений в 1501 і 1509 р., уже в своїй першій редакції був лише відповідю на скарги місцевої шляхти на ріжні конкретні надужитя в.княжих намісників. Обидва привилеї — і волинський і київський, не виходять властиво поза ґваранції ріжних свобід місцевому панству й шляхтї я кверстві шляхетській (видані вони не на проханнє цїлої землї, а тільки місцевих панів і шляхти) і справами земської автономії мало займають ся, а особливо волинський. Одиноке, що можна в нїм вказати — се застереженнє, що суду над шляхтичом староста не може чинити без участи збору князїв, панів і шляхти. Київський привилей окрім певних клясових свобід, признаних місцевій шляхтї та такого жзастереження що до участи шляхти в судї, робить ще кілька спеціальних постанов. Він обіцяє, що Кияне (розумій — київські пани й бояре) будуть уважати ся рівноправними з „Литвинами” (шляхтою центральних земель, Литви в тїснїйшім значінню) 19) у всїм, у всїх правах: „Кіянина какъ и Литвина во чти держати и во всЂхъ врядЂхъ ни въ чомъ не понизити”; що київські волости правительство буде роздавати в державу тільки київськким боярам, більше нїкому; потвердженнє 1529 р. розтягає сю монополїю київських бояр також і на держаннє київських городів 20).
Та брак ґваранцій для земської автономії в волинськім привилею не значить іще зовсїм, що на Волини всяка особність землї була стерта. Противно, окремішність земель стала взагалї одною з основних прикмет полїтичного укладу в. кн. Литовського, тож і не було потреби спеціально застерегати того, що було загальним явищем. Скрізь місцевому панству полишене було широке поле в управі землї, місцеві уряди в значній мірі роздавали ся місцевим панам і шляхтї. Місцеві пани-шляхта на своїх з'їздах полагоджували земські справи, висилали своїх відпоручників на сойми в. князївства для участи в загальних справах і предкладали свої дезідерати центральній власти. Репрезентантами інтересів землї в сенатї — радї в.-князївства служили вищі урядники землї й чільнїйші місцеві аристократи — князї й пани; сї, що незалежно від урядів своїх займали місця в радї, коли вона зберала ся в повнїйшім складї — на візваннє в. князя, ті належали до тїснїйшої ради, зложеної з вищих урядників в. князївства. Цїле в. князївство творило щось до певної міри зближене до федерації, котрої осередком служила „Литва”, центральні земл: передовсїм їх аристократия держала в своїх руках біжучу, центральну управу держави, засїдаючи на урядах столицї і близших до неї округів, тимчасом як иньші землї закликали ся до участи в державних справах в випадках важгїйших, більше надзвичайних, і брали в них участь через своїх урядників і маґнатів, або й земських відпоручників, а зрештою полагозжували у себе дома, на своїх з'їздах, свої домашнї справи.
Було се тільки зближеннє до федеративного устрою, а не правдива федерація — тому, що довго, аж до другої пол. XVI в., не було вироблених докладних форм анї репрезентації земель в центральних орґанах, анї форм місцевої самоуправи, і сама центральна управа не мала характера власти вибраної, членами федерації уставленої. Зрештою сама одноцїльність земель була в серединї розбита цїлим рядом нових явищ суспільно-полїтичного характеру, що виривали все глубші борозди в її устрою 21).
Загальну практику земського устрою в. князївства бачимо ми й по наших українсько-руських землях, які входили в його склад. Найлїпше можемо слїдити її на Волини, густо залюдненій, з сильною верствою маґнатства — одній з найбільше аристократичних земель вел. князївства. Переглядаючи реєстри тутешнїх урядників, бачимо, що тутешнї уряди, не виключаючи й найвищих — старости луцького, маршалка волинського, старост володимирського й кремінецького — обсаджували ся коли не преважно, то дуже чмсто місцевими людьми — членами княжих, панських домів — кн. Острозьких, Сангушковичів, Черторийських, Корецьких, Юрш, Монговтів (зволинщений литовський рід), Боговитинів і т. и., а на низших урядах і просто боярських 22). Таким чином вони в значній мірі в своїх руках держали місцеву адмінїстрацію. На своїх плечах несли вони оборону своєї землі, збераючи ся під проводом свого маршалка, коли якісь вороги — найчастїйше Татари, нападали на Волинь. На своїх з'їздах — т. зв. „сеймах”, що зберали ся в столицї землї — Луцьку, княжата й пани волинські, разом в епископом і вищими урядниками, з власної інїціативи чи з поручення центральної власти, полагоджували ріжні справи, видавали устави для землї, давали вияснення що до місцевих практик, „права земли-волынскоє”, що мало уживати ся в місцевих судах, і судили труднїйші справи на жаданнє сторін, чи з поручення в. князя 23). Вони ж під проводом маршалка волинської землї творили апеляційну інстанцію для місцевих судів (тому претендували на участь і в судових доходах маршалка — т. зв. помочнім). На таких соймах вони обсаджували деякі духовні бенефіції; на них же виберали відпоручників на „великі вальні сойми” всього великого князївства й укладали петиції в. князю в справах місцевих і загально державних 24). Подібне бачимо й у Київщинї та Браславщинї, хоч і в слабших формах, — бо тут не буде таої сильної й численної маґнатської верстви як на Волини. Виключні права на державу київських волостей і пригородів забезпечали київським боярам, як ми бачили, київські привилеї, й ми дїйсно бачимо на туташнїх урядах дуже часто, навіть переважно місцевих людей; тільки на воєводстві їх бувало рідше, бо так можних панів в Київщинї дуже було мало. Тойже київський привилей, так самр як і волинський, застерігає участь місцевих панів-шляхти в судї київського воєводи. З'їзди київської шляхти, часом разом з міщанами, виконуавли і тут ріжоі поручення вел. князя і полагоджували свої земські справи. Так „князи и панове и земяне земли КієсскоЂ” виберали архимандрита Печерського монастиря. Маємо й петиції та скарги висилані з таких панських з'їздів київських, маємо такі ж і з Браславщини; в 1546 р., очевидно не без спільного порозуміння, виступили перед вел. князем з оскарженнями на свого воєводу пани й шляхта київські і на свого старосту земяне Винницького повіта і потім знову в р. 1551, і т. и. 25).
В другій половинї XVI в. сойми сї перейшли в шляхотські соймики, орґанїзовані на польський взірець і в виборні шляхотські земські суди, але початки їх, очевидно, ідуть іще з староруських часів, з боярського правлїння XIII-XIV в., коли, зі зростом сили місцевого боярства, й упадком полїтичної дїяльности громади, такі боярські „сойми” мусїли заступити давнїйші всенародні віча 26).
Таким чином під литовською зверхністю окремішність земель й їх окремішне, місцеве житє тягнуло ся й далї, хоч з певними, часом дуже значними відмінами. Повної суцїльности й окремішности земель одначе вже не було. Адмінїстраційна одність землї була дуже слабка. Земля була подїлена на округи, і їх управителї залежали просто від ценрального правительства. Вправдї в руках київського воєводи й луцького старлсти зістали ся деякі функції, що розтягали ся на цїлу теритоиію землї й підіймали його над старост і намістників иньших округів (як воєнні й судові компетенції київського воєводи, юрисдикція луцького старости для панської верстви цїлої Волини), але адмінїстраційної одности все таки не було й тут 27). Підляшє, до утворення уряду воєводи, дїлило ся на три рівнорядні повіти (і той пізнїйший воєвода власти над старостами не мав); так само й Браславщина — тут тільки часами, через порученнє обох староств — Браславського й Винницького одній особі, осягала ся така „персональна унїя землї”. Навіть на території поодиноких повітів творили ся держаыи ріжних титулів, котрих управителї й державцї мали самостійний круг комппетенцій і дуже мало або й зовсїм не підлягали намістникам і старостам повітовим.
Ще більше нїж се адмінїстраційне дробленнє розбивали первістну одноцїльність землї пермеіни в суспільній орґанїзації. Маґдебурське право, одержане головнїйшими українськими містами ще в XV в., розривало той орґанїчний звязок, що звязував в давнїй Руси город з землею; город перестав бути її центром, осередком її житя і перетворив ся в енкляву: маґдебурське право, запевняючи міській громадї автономію, заразом вилучало її з адмінїстраційного устрою землї, здіймало з неї земські обовязки, замінюючи їх на осібний грошовий: податок, неперехідною межою відграничувало територию міста від його округа. Тільки неповне переведеннє принціпів маґдебурського права в землях вел. князївства й нарушування йогоо в практицї дещо ослабляло се повне відчуженнє города від волости, яке принціпіяльно в сїм праві лежало.
З другого боку розширенн патрімонїяльної юрисдикції над селянами поволї все основнїйше вилучало з орґанїчного звязку землї всю масу селянства, що поволї тратили всякі публичні права. Правну санкцію сьому дав уже Казимирів привилей шляхтї 1447 р., хоч виразнїйше наслїдки сеї еволюції показують себе доперва в XVI в. Кожда маєтність ставала осібною державою в держсві і територія землї розривала ся на сї дрібні держваки. Селяне на королївщинах ставали також тільки misera contribuens plrbs, і в XVI в. повіти й землї перетворили ся в корпорації пвнів-шляхти, що по части засїдала на ріжних урядах землї, по части сидячи на своїх ґрунтах брала участь в управі землї; такий образ ми й бачили на Волини, де ся суспільна еволюція, з поміж українських земель, розвинула ся особливо виразно. Так само було й на Підляшу, але про нього не говоримо тут, бо там було польське право.
Сей процес розкладу давнїйше одноцїльної, самоуправної землї відкривав ширшу дорогу інґеренції центрального правительства та причиняв ся до того, що місцеві відміни, прикмети суспільно-полїтичних відносин тонули поволї в загальній еволюції держави, і вона все глубше входила у внутрішнє житє поодиноких земель.
Упадок князївств вперше відчинив її двери на добре — з початком XV в. Але протягом XV і першої четвертини XVI в. цїла еволюці
Страница 2 из 77
Следующая страница
[ 1 ]
[ 2 ]
[ 3 ]
[ 4 ]
[ 5 ]
[ 6 ]
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
