, що кождий селянин може свобідно вийти з панської маєтности в часї на те уставленім — на Різдво, відсслуживши свому панови стільки лїт, скільки лїт сидїв на свободї, і полишивши в порядку свій двір. 38) Так було з селянами, що сидїли на праві польськім. Селяне на праві нїмецькім могли виходити також по відслуженню лїт свободи, але окрім того такий селянин мав осадити свій ґрунт иньшим кметем, рівно заможним, або засїяти своє поле на яр і озимину 39).
Та вихід, хоч би і в таких, умовах, для селянина все був звязаний з значною матеріальною стратою, і в нормальних обставинах міг бути тільки виїмковим явищем. Лише сильне погіршеннє становища селян, коли сильно стала натискати їх податкова й всяка иньша шруба, a з другого боку — закладаннє нових осад в сусїдстві, з лекшими обовязками, могло виклмкати сильнїйший рух селян. Се, видно, й мало місце в середнїх десятолїтях XIV в., і панів непокоїв брак робочих рук, коли під натиском малопольських панів Казимир видає в Вислицї постанову, щоб на далї з одного села не виходило на раз більше як оден, найбільше два кметя, аби „через вихід підданих не пустїли панські маєтности”. Тілбки виїмкові обставини — насильство пана над жінкою з села, церковна клятва кинена на пана й не знята протягом цїлого року, й иньші подібні річи давали право селянам громадно виходити з села 40).
В сїм напрямі й далї розвивала ся шляхетська господарська полїтика, з певними відмінами в поодиноких землях. З одногш боку підношено ті обовязки, які кметь має сповнити, щоб мати право вийти з села, з другого — редуковано сю можність иньшими умовами (згодою пана і т. и.). Особливо ж з кінцем XV в. розвій фільварчаного господарства, а з тим зріст панщини, — старання селян вирвати ся з під панщиняного утиску і потреба в робочих руках для панів, ще більше загостріють заходи коло утруднення селянського виходу і женуть шляхту до цїлого ряду нових постанов і ограничень, як побачисо низше.
В українські землї, прилучені до Корони, польська шляхта принесла з собою свої звичаї й практики що до переходу селян — від початку. Одначе окльонїзаційні обставини краю були того роду, що не було одноцїльним інтересом усеї шляхти дуже ограничувати вихід селян. Край був дуже спустошений в східнїх частях. Закладала ся маса осад на місцї спустошенпх і зовсїм нових, не тільки в XIV, а і в XV і XVI в. Коли отже для одних панів, що таких осад не закладали і хотїли лише здержати своїх підданих від виходу, було інтересне ограниченнє право виходу, то ті, що мали у себе нові осади, мусїли змагати до того, аби забезпечити собі приплив осадників з иньшиэ маєтностей. Такий конфлїкт інтересів робив сю справу дуже дражливою й викликав не раз бучі на шляхетських вічах, а в результатї уставляєть ся вX V в. досить характеристична компромісова практика, що даючи певну можливість руху селян між шляхетськими маєтностями краю, стереже того, аби нї одна пара кметїх рук поза шляхетське господарство не вийшла 41).
Всї селяне мають право виходу (reclinatio, ius reclinationis), з певними умовами. Тільки потомки староруської челяди декотрих катеґорій, що не затерли ще пятна сеї несвобідности, як каланники, ординцї й иньші illiberi, позбавлені сього права ще в серединї XV в. (пізнїйше ся ріжниця зникає, й вони трактують ся зарівно з иньшиии селянами) 42).
Але властиво не селяне мают вихід, тільки шляхтичам признаєть ся право їх виводити. Селянин не сам зголошуєть ся до виходу перед своїм паном, а зголошує його той пан, до котрого маєтности він іде. Він платить за нього окуп і скаржить його давнїйшого дїдича, коли той того селянина не пустив або якісь кривди йому починив.
Така була практика, і вона дуже характеристична. Селянина трактовано тільки як об'єкт шляхетського володїння; його власні права в гру не входили. Практика ся виключала його перехід в катеґорію людей вільних, вихід в ширший сьвіт. Се могло стати ся тільки, коли селянин пускав ся на втїкачку, й вона дїйсно широко практикувала ся. Та не тільки селяне тїкали, для того щоб вийти на свободу, але й самі шляхтичі, щоб обминути даваннє викупа й всякі иньші формальности, „викочували” селян потайки, й тодїшні постанови повні ухвалами про збіглих, як Руська Правда з XII в., а судові книги забиті процесами про вїткачку.
Конкыренцію між ріжними „правами” осадництва, а з тим — еміґраційну горячку, очеидно, старала ся ослабити иньша практика — що селяоин міг переходити до новвої осади тільки того ж самого права: нпр. руського, коли він перед тим сидїв на руськім праві, нїмецького — з нїмецького і т. и.
До осадників нїмецького права прикладала ся практика, яка була доя них в польських землях. Вони могли вийти коли небудь, тільки осадивши на своє місце иньшого відповідного осадника, продавши йому своє господарство чи иньшим способом згодивши 43). На осадників на праві руськім і волоськім були, очевидно, в головнім перенесені ті практики, які в польських землях прикладали ся до осадників на „польськім праві”, то значить вони могли вийти тільки в певнім часї — на Різдво, як і в Польщі, при тім за полатою ріжних датків. Практика, розумієть ся, далеко не була одностайна — ріжнила ся в поодиноких землях й зміняла ся в залежности від ухвал шляхти. Істнували також і спеціальні умови; так ми бачили вже, що сотні селяне в Сянічинї (руського права) могли виходити тільки передавши своє господарство, з усїм інвентарем новому осаднику 44), а в землї Галицькій стрічаємо ряд сїл, де можність виходу залежала від числа господарств в селї, звичайно десяточного: можна було виходити, коли були господарства над цїлі десятки, і т. и. 45).
Про пересадженнє польських практик на Русь говорить одна ухвала шляхетського віча — найдавнїйша в тім родї, яку маємо з Галичини — вона ухвалена в рік запровалження „польського права” на вічу шляхти Галицької землї, в осени 1435 р. Шляхта постановилк тримати ся практики земель Краківської, Сендомирської й Великопольщі 46), між иньшим і що до селянських виходів: коли селянин виходить з села по сьвятї Різдва, має дати свому панови копу грошей, міру пшеницї, дві колоди вівса, чотири руські колачі, четверо курей, віз сїна й віз дерева.
Прийнявши, що в сїй постанові галицька шляхта дїйсно виходила з практики польських земель, все таки вона могла мати в нїй тільки загальний взірець, бо ж годї думати, щоб практика самих польських земель була така одностайна. В кождім разї принціп, що за селянина платить ся значний викуп (скільки можна судити — більший нїж річний дохід від нього), а зрештою вихід ограничений тільки певним часом, вповнї росходить ся з звісними нам польськими законодатними постановами. Обмеження Вислицького статуту, що з села може вийти за раз не більше одного або двох селян, галицька практика очевидно не хотїла знати.
Пізнїйші ухвали шляхти Галицької землї (се одинока земля, де маємо їх кілька) докладнїйше управильряють обставини виходу, боронячи його від перешкод з боку пана. Коли б дїдич схотїв затримувати кметя вже по зголошенню (себто прийнявши викуп за нього), він зараз на першім судовім речінцї має його видати, разом з карою трох гривен (1444); час виходу тягнеть ся від Різдва два тижнї, а в третїм мають вносити ся до судів позви (1445), й т. и.) 47).
Сї постанови дотикають, очевидно, сїл „руського права”; тому вихід „в гривнах” противставляв ся практицї нїмецького права, як практика „руського права” 48), хоч вона в дїйсности була зовсїм не руською, а скорше польською; зрештою в Галицькій землї села нїмецького права взагалї були тодї рідкі. Ся практика „руського рпава”, очевидно, давала далеко більшу можність руху селян, нїж практика нїмецького права. Тому вона мусїла мати сильних противників між шляхтою.
Бачимо, що в Холмській землї шляхта на вічу в Красноставі 1477 р. розширяє практику нїмецького права на всїх селян взагалї. „Бажаючи маєтности всїх земян, братиї нашої, що тепер бідують, пллїпшити панщиною кметїв і осадників та привести їх до лїпших доходів, постановляємо, що кметь всявого рода (cuiuscunque condicionis et status) не може вийти з маєтности чи держави свого пана за оповідженнєм (przesz odkaszanye), але мусить, коли хоче вийти, обсадити свій лан, на якім сидїв, иньшим кметем, также заможним як і сам був, або продати (иньшому кметеви) свій ґрунт за дозволом свого пана” 49).
В перших роксх XVI в. шляхта українських земпль Корони прилучаєть ся до загального змагання тодїшньої польської шляхти до як найтїснїйшого ограничення селянських виходів. Діскусію над тим бачимо вже на соймі 1493 р., але видно гадки були подїлені, й тільки для Краківської землї ухвалено деякі загострення, иньші ж землї, між ними й Русь, лишили ся при дотеперішнїй практицї 50). Сойм 1496 р. що до умов виходу також не прийшов до нїякого рішення, й поодинокі землї полишено при їх практиках, але прийнято иньші дуже важні ухвали: а) „відповідно до статутів Казимира В. і дотеперішньої пракитки” з села може вийти одного року не більше як оден кметь; б) запобігаючи роспустї селянської молодежи й опустїнню маєтностей ухваляєть ся, що на далї може вийти з села до служби чи науки тільки оден селянський син, і то за письменним дозволом свого пана (а в королївщинах — старости або державця), иньші сини мають зістати ся на господарстві, так сммо й сини одинаки не можуть вийти 51). Ся постанова о стільки важна, що всї давнїйші ограничення дотикали тільки селян-господарів, не віддїлені ж сини могли виходити свобідно; тепер ся свобода дуже обмежала ся, і наскільки се була справа з панського становища важна, показує факт, що на цїлім рядї дальших соймів її діскутовано, роз'яснювано, доповнювано — розумієть ся не в інтересах селян. В звязку з сими сотяли постанови, що забороняли міщанкм приймати людей зпоза міста до служби на коротші речінцї й обмежали приступ не-шляхтичам до церковних урядів (латинський клєр і тодї рекрутував ся з селянства).
Нарештї радомський сойм 1505 р. постановив, що селянин взагалї не може вийти з села без згоди свого пана (domino invito aut inscio); тільки як би пан добровільно хотїв кметя випустити (si domino placuerit e bona yoluntate kmethonem dimittere), може бути мова про споыненнє кметем умов потрібних для виходу: він в такім разї мав заплатити панови „гостинне” і полишити в порядку хату і господарство „по давньому” 52). Постанова ся належала до тимчасових постанов сього сойму, що мала обовязувати лише до другого сойму, і в пізнїйших постановах про неї нема згадки, отже властиво обовязкової сили в пізнїших часах не повинна була мати. Але як вираз змагань шляхетської суспільности, репрезентованої соймом, має вона своє значіннє і правдоподібно в практицї проголошений нею принціп був переведений. Тим мабуть треба пояснити, що більше реґуляцією прав селян на вихід сойм не займаєть ся: радомська постанова уреґулювала їх вповнї. Зрештою виключеннє всяких скарг селян на пана, прийняте з кінцем першгї четвертини XVI в. 53), запечатало сю спправу: вихід селян став вповнї залежним від згоди пана, инакше мусїв тїкати. Тому в парі з сими обмеженнями виходу йдуть постанови проти утїкачів і тих хто їх приймає.
Не зовсїм ясно, чи сї постанови польських сеймів прикладали й до українських земель Корони, що, як знаємо, давнїйше мали свою відмінну практику селянських перкходів. Сенатори й посли руських земель, беручи участь в соймах не клали супроти сих постанов нїяких зсатережень як в р. 1493. З другого боку при постанові про втїкачів на соймі 1507 р. руські землї просили, спеціально, аби було виразно зазначено, що соймові постанови про втїкачку важні також і для них, і се виразно зазначено в постановах сього сойму 54). Не піддягає сумнїву, що з часом практика руських земель уступила перед загальною практикою Корони; чи се стало ся вже з кінцем XV в. — се повинні з часом вказати студії над судовими актами руських земель з початку XVI в.
По такім повнім відібранню права вихода віж селян свобода переходу лишила ся тільки у неоселих, так зв. loznych, або гультяїв (анальоґічні з старопольськими lazeki, lazanki), що не осїдаючи на польських ґрунтах, наймали ся в службу й переходили за заробітки з місця на місце. Перед конституцією 1496 р. сї lozni рекрутували ся головно з селянських синів; конституція хотїла обмежити сю катеґорію, привязавши до польської ріїл свобідні руки. Та всякі обмеження виходу приводили до того, що ся неосела людність тим більше цїнила свою свободу, далї множила ся лєґально (слугами, міщанами) й нелєґально — через недозволений вихід і утечу. Гострі конституції, видавані соймами на сих „гультяїв”, що позволяли кождому їх затримувати й примусово уживати до своїх робіт без всякої нагороди (се кажуть уже конституції 1496 і 1503 рр.) та наказували уряддам міським і старостинським ловити їх та змушувати до роботи 55), не помагали нїчого. Ся верства жила й розвивала ся далї, в парі з сильним розвоєм селянських втїкачок — але про них поговоримо низше. Взагалї сильна домішка людей нелєґального положення і позволяла правительству й шляхтї трактувати взагалї сю верству перехожих людей гей би нелєґальну.
В тім же напрямі, хоч і відмінними дорогами розвивала ся практика в землях в. кн. Литовського. Тільки тут сей процес не лишив майже нїяких слїдів в законодавстві, й ми мусимо його майже виключно слїдити на підставі правної практики, а се значно утрудняє справу 56).
І в землях в. кн. Литрвського уже в XV в. поруч людей вольних, „похожих” стрічаємо людей закріпощених, „непохожих”, позбавлених права виходу. Перші документальні звістки, які досї про них маємо, належать до другої половини XV в., але властиво тільки в актах з кінця сього столїтя можемо сей інститут докладно бачити 57). Одностайности, повної виробленности йому ще й тодї бракує, бо не було якоїсь законодатної реґляментації — се наступило вже в XVI в.; в ріжних землях були значні відміни, хоч загалом взявши тенденція сього процесу скрізь однакова.
Оден з ранїйших документів, де бачимо вироблені катеґоріїл юдей похожих і непохожих, се грамоти на маєтности монастиря св. Онуфрія, в волостях кн. Мстиславських, 1483 р. Тут нар. в с. Головчинї виступають поруч себе на „повних службах”, без всякої видної ріжницї в оподаткованню люде прихожі або похожі, й люде неприхожі або непохожі 58).
Значіннє сих термінів пояснить нам нпр. такий процес з волостей тих же кн. Мстислаяських (з р. 1496): двоє селян що вийшли з маєтности мстиславського боярина Клишка скаржили ся на свого пана, що той їх силоміць привертає назад в своє підданство, яко „непохожих людей”, а вони тим часом з цїлим своїм родом — „дЂдф и отци наши и братья наши и мы сами волные люди, ходячіє”, лише їх предки й вони самі „служили доброволно” кн. Мстиславським, а потім Клишковому батькови, але при тім пробували і в иньших містах. На се Клишкова (в неприсктности чоловіка) доводила, що Клишків батько вислужив предків сих селян від кн. Мстиславських „вЂчно”, і їх рід служив „тяглою службою, съ сохою и съ серпомъ, съ косою и съ топоромъ, и иную тягль тянули по тому, какъ и иншыє селяне”, а вийшли втїкачами й так пробували в Кричеві й Стародубі; иньші бояре посьвідчили, що сї селяне, як і їх свояки, „люди отчинныє, тяглыє, не отхожіє”. Селяне згодили ся на третейсокий суд, але що на нього не ставили ся й утїкли знову, суд признав їх справу програною й позволив Клишктви , як би їх знайшов знову”, „побрати какъ то люди свои нЂпохожіє” і обернути між своїх підданих 59).
З наших земель обидві катеґорії селян виступають нпр. в замінї маєтностей на Волини з р. 1490: староста луцький: Петро Янович дає пересопницькому монастиреви своє село Дядковичі, з людьми і землями. В тім селї є 25 „отчичів”, як він їх зве: сї селяне мають монастиреви служити „как єсть в той земли обычай, а проч им нелзе от него пойти”. Окрім того є там 6 „людей похожих а не заседелых”, сї „коли усхотят от него проч пойти, как в земли обычай єсть, — выходъ отдавши волно єму поити гдЂ хочет” 60)
В поданім вище процесї мстиславських бояр тягла служба виступає як доказ кріпацтва, але „непохожими” бували селяне й иньших катеґорій. Так в. кн. Олександер, надаючи кн. Глинському в Чернигівській волости „сельце Смолино” з данником Бутовичом, що на тім сїльцї сидїв, застерігає, що „люди волныи”, осаджені в. князем на ґрунтах сїльця, задержують (на разї) право вихода: „всхотятъ — єму служатъ, а не всхотятъ єму служити — и онъ маєтъ ихъ отпустити со всими ихъ статкы”; для самого Бутовича такого застереження не зроблено, очевидно — він „непохожий” 61). Стрічаємо також і „непохожих” служебних селян, навіть слуг 62).
Сї кілька документів поясняють нам становища обох катеґорій селян. Люде вільні, похожі, доки своєї вільности не стратили, не „засидїли”, можуть покинути ґрунт, на якім сидять і винести ся „со всими статкы”. Люде непохожі сього права не мають: навіть полишивши своє господарство, не можыть вийти з маєтности свогоо пана.
Місцями, пинаймнї в маєтностях державних, була практика, що чоловік непохожий міг вийти, коли обсадив своє господарство иньшим чоловіком. В місцях, залюднених данними селянами (як нпр. в т. зв. волостях „надднїпрянських” — горішнього Днїпра), де податки платили певною сумою громади, правительственні орґани довго не контролювали поодиноких господарств і не обмежали свободу виходу. Але в теорії непохожий селянин не мав права виходу, і ся теорія все глубше і одностайнїйше переходила в житє, тим більше що польське право, під сильним впливом якогго розвивало ся державне право й практика в. кн. Литовського, в XVI в. не знала вже властиво нїяких застережень права виходу. В 20-х рр. XVI в. закріпощеннє непохожих було вже таким загальнопризнаним фактом, що Литовський Статут 1529 р. не уважає потрібним застановляти ся над сим і тільки реґулює де в чім права похожих.
Але як витворило ся се закріпощеннє ?
Безперечно, що тут, як я вже вище зазначив, відограв свою ролю невільничий завязок. Невільники, осаджені на власнім хлїбі, „за двором”, становили перший контінґент закріпощених, позбавлених права виходу. Бачили ми таких коланних, homines perpetuales, в землях коронних, були вони і в землях в. кн. Литовського 63), і то в значнім чисої, і послужили взірцем для закріпощення селян свобідних 64).
В закріпощенню свобідних безперечно відограли свою ролю права селян на землю. Доки праводавство чи правна практика не відібрала їм прав на землю, признати свобідний перехід селянам-отчичам, значило признати їм праов піддавати не тільки себе, а й свої землї під власть иньшого лана 65). Признаннє таклго права за селянами робило б незвичайні трудности практпцї роздавання свобідних селян воєнно-служебним особам: наданнє певного комплєкса селянських господарств за обовязок служби позбавлено б було всякої певности, коли б селяне могли самовільно виходити з своїми землями з залежности такогь воєнно-служебника, а з тим і його воєнна служба була непевна. Державна практика мала тут до розвязання такуж проблему як з служебними князями й боярами, тільки розвязала її инакше: тим вона признала права свобідного переходу, але з утратою прав на землю, селянам же не признала прав переходу навіть під умовою утрати прав на землю. Чому? чи тому, що права селянина на землю відчували ся тодї ще занадто живо, так що можність їх утраьи при виходї здавала ся занадто сьміливою гадкою? Чи тому що з правами й інтересами бояр правительство більше числило ся? Чи може був тут той простий рахунок, що вихід князя і навіть боярина не позбавляла вартости ґрунту, на котрім лишали ся селяне, але вихід селянина, опорожненнє землї селянином знижало вартість землї в дуже сильній мірі, і тому привязано його до неї вкінцї? Та чим би не поясняла ся та ріжниця, не підлягає сумнїву, що потреба управильнення воєнної служби, забезпечення ппвного і постійного доходу воєннослужебнику з наданих йому земель була одним з головних, коли не найголовнїйшим мотивом закріпощення свобідних селян в в. кн. Литовськім, так само як вплинув він в в. кн. Московськім: підставою служби була земля, без забезпечених робочих рук ся земля не мала майже цїни, не було можности її використов
Страница 21 из 77
Следующая страница
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 17 ]
[ 18 ]
[ 19 ]
[ 20 ]
[ 21 ]
[ 22 ]
[ 23 ]
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 26 ]
[ 27 ]
[ 28 ]
[ 29 ]
[ 30 ]
[ 31 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
