LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 22

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    увати, і правительство забезпечило воєннослужебній верстві сю можність використування, а з тим — і правильного сповнювання воєнної служби закріпощеннєм селян, чи обмеженнєм їх прав переходу.



    Крітерієм закріпощення послужила давність. „ИзвЂчный” стає синонїмом, другою назвою чоловіка непохожого, закріпощеного 66). Так само і термін „отчинний” 67): коли дїд і батько селянина був підданим якогось пана, коли сей дістав його спадщиною, „в отчину”, то се вже рішає йшго закріпощеннє, він тим самим чоловік „непохожий”, без права виходу. В однім процесї в. князь пмтає селян, що „отнимали ся” від своїх панів, звучи себе „людьми вільними”: „а дЂдъ вашъ кому служилъ? и они рекли: „дЂдъ нашъ зашелъ за єго отца и служилъ отцу ихъ до своєє смерти”; „а отецъ вашъ кому служилъ?”, и они рекли: „и отецъ нашъ отцу ихъ служилъ”; „а вы давно почали отнимати ся отъ нихъ?” и они рекли: „въ семи лЂтЂхъ отъ сихъ мЂстъ” 68). Сї відповіди селян рішають дїло для в. князя — їх претензії на свободу задавнені.



    Принціп давности взагалї широко уживано в в. кн. Литовськім — ми стрічали його в рішеннях ріжних проблємів державного права в. князївства. Тут, при закріпощенню селянина — могло воно прикладати ся тим лекше, що на нїм усе операло ся право селянина до землї: разом з тим як селянин засиджввав собі право до землї, ставав її „отчичом і дїдичом”, тратив він право свобідного виходу. Дуже характеристично, що слово отчич, означаючи властиво отчинні права селянина на землю (як ми й бачили його в такім уживанню), заразом, з розвоєм кріпацтва, стало значити чоловіка без пррава виходу, уживало ся як синонїм „непохожого”, і то дуже широко — досить вказати хоч би на Статути обох редакцій 69).



    Прийнявши принціп давности, право одначе не постарало ся означити близших речинцїв сеї давности. В практицї признавало ся важною отчинність, прирожденність — коли селянин дістав ся свому панови в спадку, або коли він перейшов разом з маєтностию в нові руки, не заявивши при тім своєї свободи — що він чоловік похожий 70). Але від коли починаєть ся передавненнє, довго не було вияснено. Перші два статути обмежили ся постановою, що чоловік похожий, просидївши кілька лїт на свободї, може відійти, лише відслуживши стільки лїт, скільки просидїв на свободї (постанова ся , як бачимо, відповідає польській практицї й могла бути звідти перейнята) 71); коли ж вийде потайки, то його можна жадати назад „не мрей але яко отчича” 72). Від коли ставав він „засидїлим”, обидва статути не поясняли, а прецїнь річ очевидна, що колись є такий момент, по якім похожий на принціпі давности мусїв стати непохожим 73).



    Не займаєть ся статутове праводавство і правами непохожих, очевидно вповнї віддаючи їх в роспорядженнє пана. Уже Статут 1529 р. трактує непохожого чоловіка зарівно з челядином 74), і в суспільних поглядах, навіть самих селян становище непохожего отчича трактуєть ся як „неволя” 75). Дїйсно, весь суспільний процес вів до сього зрівняння вільного селянина з невільником. Статут 1588 р., зарахувавши невільників до отчичів 76), несьвідомо показав, як страшно понижено сю, колись правно й економічно самостійну селянську верству.



    Таким чином, як бачимо, еволюція селянської верстви в Коронї і в в. кн. Литовськім іще перед Люблинською унїєю, вже можна сказати — а в другій четвертинї XVI в., під впливом анальоґічних обставин, диктована інтересами тоїж самої шляхетської верстви, але й не без виразного, безпосереднього впливу польського права на землї в. князївства — сходить ся більше меньше на тім самім ограниченню прав селянина й пониження його майже до рівеня давнього невільництва. Селянин стратив всяку можність розпоряджати своєю особою й відданий в вічну, дїдичну роботу панови. Вихід для нього й його дїтей можливий тільки за згодою пана 77). Власть пана над нїм повна й безконтрольна; в королївщинах вправдї de iure можлива апеляція на державця в королївські суди, але фактично ся мтжність так утруднена, що майже не може йти в рахунок. Економічні права селянина обмежені властиво на рухомости тільки; землю він лише уживає, вона панська або королївська, і вже в початках XVI в. ми стрічаємо, навіть в землях в. кн. Литовського факти продажі селян без землї, на вивід, і навпаки — земель без селян, що при тім з тих земель виводили ся 78). А по части в парі, по части слїдом за таким пониженнєм правним, наступає сильний розвій панщини і разом з тим збільшеннє всяких оплат і данин , що підривають заможність селянина, абсорбують його фізично й духов й роблять його робучою худобою, панським інвентарем.



    Примітки



    1) Див. вище с. 64.



    2) Codex epist. saec. XV т. III с. 12.



    3) Див. т. ПІ, гл. 3, с. 340, 342-4 першого вид.



    4) Одиноку вказівку на панську юрисдикцю над селянами в руських часах дають грамоти Льва, і з них декотрі признаваеі дослїдниками за автентичні. Сьому питанню присьвятив я окрему розвідку (Записки Наук. тов. ім. Ш. т. XLV: Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва) — результат аналїзи той, що грамоти сї мають більш або меньш виразні слїди фальсіфікації, нема певної нї одної. Сю аналїзу мою пробував збити недавно проф. Линниченко в статї: Грамоты галицкаго князя Льва и значеніе подложныхъ документовъ какъ историческихъ источниковъ (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1904, I) — замітки його одначе зовсїм не стійні, як виказую я в відповіди своїй: Еще по поводу грамотъ кн. Льва галицкаго ibid. кн. IV. Автентичности грамот він одгаче не відважаєть ся боронити, і що до згадок про патримоніальну юрисдикцію не висловляє виразної гадки. З одного боку він нїби готов, як в давнїйших своїх статях (Критич. обзоръ литературы Галицкой Руси, Ж. M. H. П. 1891, VII с. 147-8), уважати сї згадки про патримоніальний суд в грамотах Льва за пізнїйший додаток (ор. с. с. 82), з другого — доводить, що такі надання маєтносией з правами суду ідуть з часів староруських (с. 90-2), але при тім арґументація його зовсїм слабка (див. згадану мою віпдовідь).



    5) Декотрі льокаційні привилеї нїмецького права для приватних маєтностей застерігають, що апеляція на війта має йти до пана або до judicum nostrum generale — нпр. A. g. і z. т. II ч. 24, 54 III ч. 89, IV ч. 47, мої Матеріали ч. 21, 23. Звичайно се поясняєть ся при тім так, що до королївського суду можеа було вносити апеляції, коли пан не вчинив справедливости, тільки. Але така апеляція і в сїй формі в житє здаєть ся не війшла (инакше думає Линниченко Сусп. верстви с. 160-1).



    6) Volumina legum I с. 137-8, 282, пор. нпр. відкликаннє королем на підставі сеї конституції такого листу безпечности, виданого підданим Бонарів — Матеріали ч. 107.



    7) У Бобжиньского — Karta z dziejow ludu wiejskiego, Przeglad pol. т. 105 c. 13, пор. замітку у Любомірского Ludnosc rolnicza c. 2.



    8) Volum. legum I с. 251.



    9) Praktyka sadow referendarskich byla ciemna, sprzeczna, zawiklana i wahajaca sie, каже Любомірский на підставі студий над актами референдарського суду.



    10) Про дїяльність референдарських судів у Любомірского op. c. с. 4-8 (на підставі актів сих судів).



    11) Lubomirski Ludnosc c. 13. Hube Prawo XIV w. — Sady c. 35, Smolka Mieszko Stary i jego wiek c. 41, Piekosinski Ludnosc wiesniacza c. 108. Недавно Шельонґовский в статї: Chlopi dziedzice we wsiach na prawie polskiem d0 konca XIII w. (1899) зробив інтересну пробу виловити в актах XII-XIII в. слїди істновання селян-власників, але при тім уважає XII-XIII в. часом упадку, заникання сеї верстви, серед княжих надань, в верстві несвобідних і безземельних. Треба признати взагалї що се важне питаннє не було досї в польській лїтературі розслїджено з відповідною основністю.



    12) Див. т. III гл. 3, с. 335-7 першого вид.



    13) Що до українських земель Корони, то одинокий дослїдник, що дотапер над тим застановляв ся — проф. Линнниченко, приходить до подібного ж, погляду, який висловляю я низше: селяне вважали ґрунти своєю власністю, але в очах права не мали на нмх нїякого права (Сусп. верстви с. 200-1). Для повности треба додати тільки, що правна практика незважаючи на те часто признавала правосильними такі розпорядження селян своїми ґрунтами, що далеко переходили за границї „дїдичного користування”. Сю правну практику ішюстрував я досить богатим запасом документального матеріялу в розвідцї Барское староство с. 250-1, але з того трохи задалеко йшов в виводї,щ о селянин, засидївши на своїм ґрунтї, вложивши в нього певний капітал своєю працею, тим самим здобував на нього такі права, що граничили з правом власности, — права „вічного й дїдичного володїння, чи лїпше сказати — уживання”. Мої спостереження повторив потім проф. Леонтович — Крестьянскій дворъ, Ж. М. Н. П. 1896, Х с. 184. Вони потрібють того ограничення, що такі права селян до певної міри признавала власть і практика, але не право. Про погляди на зміст прав селян на землю в в. кн. Литовськім буде мова низше.



    14) Факсімілє в Палеограф. снимках ч. 23, перед тим Акты Зап. Р. І ч. 3 Головацкій Пам. дипл. языка ч. 4.



    15) Akta gr. і ziem. XIII ч. 3826.



    16) Ibid. XI ч. 3453.



    17) Ibid. XVI ч. 1518.



    18) Сї два контракти видав я в Записках т. L.



    19) Матеріали під р. 1569.



    20) Надруковане у Линниченка Суспільні верстви с. 199.



    21) Akta gr. i ziem. XIV ч. 1106-7, 1124-5.



    22) Факти зібрані в моїй розвідцї Економічний стан селян в Сяіцькім старостві в серед. XVI в. с. 10-1 (Жерела т. III). Див. іще документи про відбираннє й примусовий викуп ґрунтів в Матеріалах ч. 84, 112, 117-9 і під рр. 1569, 1586.



    23) Значне число фактів (хоч тільки з частини виданого матеріалу) зібрав проф. В.-Буданов в своїй розвідцї Крестьянское землевладЂніе въ Зап. Россіи (Чтенія київські т. VII) с. 37 і далї. З них виводить він, що навіть в 1-ій пол. XVI в. селян ев. кн. Литовського мали ширші права розпорядження що до своїх ґрунтів, нїж бояре, й їх права в сумі відповідають тодїшньому понятю власности (с. 63, 69). Подібний погляд, що права селян на землю не ріжнили ся від прав вищих верств в. кн. Литовського, ще перед тим висловив Новицький в розвідцї своїй про селян (с. 12). Против сього погляду виступив Любавский в своїй книзї Областное дЂленіе с. 402 і далї. На більше посереднїм становищі — признаючи, що селяне в дїйсности роспоряджали ся своїми землями, але заразом нотуючи протести права против сеї практики, стоїть проф. Леонтович — Крестьянский дворъ, Ж. М. Н. П. 1896, Х с. 183, але не формулує виразно своїх поглядів.



    24) Ревизія пущъ въ в. кн. Литовскомъ с. 277-8.



    26) Цитує проф. Леонтович, на жаль — з копії Лит. Метрики, op. c. 1896, Х с. 187.



    26) Акты изд. врленскою коммиссіею т. XVII ч. 18.



    27) Ibid. ч. 916.



    28) Ibid. ч. 888.



    29) У Любавского Обл. дЂленіе с. 405 (на жаль, малий виїмок, поданий у нього, не дає повного зрозуміння сього інтересного документу).



    30) Акты вилен. ком. т. XVII ч. 292.



    31) Писцовая книга Войны нпп. II с. 186, 580.



    32) Акты Зап. Ртссіи І ч. 185, 198.



    33) Акты Литов. Метрики Леонтовича І ч. 446, 595.



    34) Кілька таких актів у Любавского Обл. дЂленіе с. 407-8.



    35) Акты вилен. ком. XVII ч. 85, 861, 881.



    36) Найбільше загальна його постанова — що „не маєтъ жаденъ бояринъ, ани человекъ въ чужого человека земли покупати безъ воли пкна єго” виразно хилить ся до непризнавання за селянами прав власности на землю. В.-Будановъ Крест. землевлодЂніе с. 40.



    37) Розд. VIII арт. 5, розд. Х арт. 6.



    38) Domo relicta bene et decenter septa.



    39) Великопольський статут в вид. Губе (Prawo polskie XIV w.) § 34, пор. діґесту СХХХІV.



    40) Малопольський статут в вид. Губе § 36.



    41) Практику селянських переходів на підставі матеріалу Akta gr. і ziem. Линниченко Сусп. верстви с. 131 і далї, Прохаска у вступній розвідцї до XVII т. Akta gr. i ziem. c. 26-9 і спеціально про землю Галицьку Rundstein Ludnoc wiesniacza ziemi halickiej XV w., 1903. Але всї вони далеко не опанували дуже богатого матеріала виданих судових книг й обмежили ся тільки аагальнїйшими замітками (особливо др. Прохаска), не входячи в відміни, які були в сїй практицї в поодиноких землях і в ріжних десятолїтях в ріжних катеґоріях осад. Ся детайлїчна, скрупулятна, але вдячна робота ще чекає робітника. З тим нрозривно звязана иньша задача — уложити реєстри сїл поодиноких прав: для переважної маси сїл се можна б зробити, звівши до купи матеріал і ріжних часів.



    42) Див. вище с. 145-7.



    43) Див. нпр. т. XIV ч. 2054, 3710, де виразно сказано, що селянин сидїв на нїмецькім праві. Сю привілєґію памятали довго — див. Матеріали, дод. під р. 1531: osadziwszy imienie bedzie wolen pusc prec bez wychodu, iako prawo niemieckie niesie.



    44) Див. вище с. 160.



    45) Нпр.: cause vertebantur in generosam dominam Elisabeth de Podhaycze partem adversam et Jacconem de Sphistelniky pro hominibus, qui homines remissit reclinatos ad Maszur (селяне з Підгаєць зголосили ся до виходу до с. Мазурів, але панї не пустила їх), pro quibus dederunt computandum in Podhaycze, quos dominus Zaualowski (мировий судя) computare habet, et fierunt plures quam viginti, extunc emittere sibi (Яцкови Свистельницькому) homines debet, et si nоn erunt plures nisi viginti, tunc nоn, — exceptis ibidem in numero pop, dzeszathnik et aliis tribus qui serviunt ad curiam et nоn laborant terram nec habent areas (A. g. i z. XII ч. 1640). Таким чином раховано дворища (аrеае) або господарства, не вчисляючи слуг, загородників і т. и. і тільки коли число виходило над повні десятки, можна було виходити з села (самий рахунок не всюди маємо, але де маємо — він всюди десяточний) — пор. Линниченка Сусп. верстви с. 117-8, де вибрані й судові записки до сих рахунків. Як я згадував, він пробує поставити сї факти в звязок з староруською арітметичною (десяточною і сотною) орґанїзацією, але вони поки що стоять так одиноко, що годї йти дальше здогадів (пор. сказане вище, с.-148-9 про зближеннє десятків з староруською арітметичною орґанїзацією). Зауважу, що при тім Линниченко (ор. с. с. 135) противставляє сю десяточну орґанїзацію дворищній, але зовсїм безпотрібно, бо господарства „руського права” не сидїли инакше як дворищами.



    46) ius quod fit in terris Cracouiensi et Sandomiriensi et terra Poloniae laudaverunt et laudabiliter apellaverunt, quod seguitur forma tali — наступають дві ухвали, перша про заборону торгу по за містами, друга — про вихід селян (A. g. і z. XII ч. 4203). Згадка про практику польських земель виглядає так, як би належала до обох постанов, і так розуміють звичайно се дослїдники.



    47) Akta gr. і zem. т. XII ч. 1395 і 1525.



    48) Et nos videntes, quod cum marcis reclinabantur, tales eosdem homines non iudicamud iuxta ius theutunicale, sed rutinicum, eapropter adiudicamus ipsos demorari ad festa Nativitatis (тим часом як осадники нїмецького права могли виходити коли небудь) iuxta terre ritum et ius — Akta gr. i ziem. XII ч. 166.



    49) Pawinski Sejmiki ziemskie, документи, ч. 184 (c. 59).



    50) Bandtkie Jus Polonicum c. 327. Аналїзу соймових поставов почавши від р. 1493 подає Бобжиньский в цитованій розвідцї Karta z dziejow ludu wiejskiego.



    51) Volum legum. I c. 119, 120, 122.



    52) Постанови сї не увійшли в текст конституцій Volumina legum і зыістні досї лише з копії королївського оповіщення, вписаного в книги перемишльського ґроду, звідти цитував їx Lubomirski Rolnicza ludnosx с. 8, Линниченко Cycп. верстви с. 131, а повний текст видав Ф. Бостель — Kwartalnik histor. 1889, с. 680-1. Бостель думає одначе, що сї постанови в практику не ввійшли (с. 671). Студийованнє судової практики XVI в. могло б рішити справу.



    53) Див. вище с. 151.



    54) Volum. legum І с. 166. Гадки про те, чи постанови соймів кінця XV і поч. XVI в. про селянські виходи обовязували руські землї, див. у Бостля 1. с. с. 670 й Линниченка op. c. с. 131-2.



    55) Volum. legum I с. 119 (пор. 122), 134,176,201 і т. и. Про лазенґів — нпр. Piekosinski Ludnosc wiesniacza c. 109, Bobrzynski Karta c. 24-5.



    56) Про сей процес з новійшої лїтератури див. В.-Буданова Крест. землевладЂніе с. 90-2, Любавского Обл. дЂленіе с. 173 і далї, Леонтовича Крестьянскій дворъ — Ж. М. Н. П. 1897, Х с. 187 і далї. Потреба опперувати вказівками документів, нераз відмінними, просто суперечними, була головною причиною, що досї сей процес не висьвітлений відповідно, і поодинокі дослїдники вказують переважно тільки деыкі моменти його.



    57) Леонтович (ор. с.) вказує як на найранїйший акт, де згадані „люди извЂчныє неотхожіє” документ в Актах Южной и Зап. Россіи ч. 22, III, з датою 1444 р., але в дїйсности він належить значно пізнїйшому часу, а то сїмдесятим рокам, бо згаданий в нїм каштелян виленський і воєвода троцький Радивил Остикович займав сї уряди в рр. 1475-7, див. Wolff Senatorowie c. 78. Другий такий документ, до якого відкликують ся звичайно при справі закріпощення селян в в. кн. Литовськім, се Казимирів привилей 1447 (1457) р., але з його постановою треба бути обережним. Насамперед, терміни „люде непохожі” в нїм маємо тільки в руськім перекладї, а його час добре незвісний, і офіціяльне значіннє не доведене. В латинськім же текстї 1447 р. читаємо: homines tributarios, orienarios kmethones, mancipiorum obnoxios, в текстї 1457 р. — homines obnoxios, tributarios kmethones er illiberos. По друге тут виключаєть ся тільки перехід селян з панських мвєтностей в королївські і навпаки (подібний принціа бачили ми і в українських землях Корони), але не вихід селян взагалї. Отже виводити з сеї постанови повне закріпощеннє, як то часто роблять, нїяк не можна. Взагалї на сїй точцї істнує велика неясність навіть в поглядах визначнїйших дослїдників.



    58) Человекъ прихожий Сысой — служба полная, а человекъ непохожый Фома — служба полная, а человекъ непохожый Сопрон — служба полная, а человекъ непохожий на Коленкове Андрей тивунъ — служба полная, а человекъ прихожый Захарка служба полная”, і т. и. Се все люде тяглі, очевидно. Не тяглі мають осібно примітки: „человекъ прихожый Васил — служба полная, а человекъ прихожий Афанас — даєть куницу”. Акты Зап. Россіи І ч. 82 == Леонтович Акты І ч. 21. Я цитую по своїй виписи з книги „Судных дЂлъ” N. 8 ч. 190 об. Литовської Метрики.



    59) Акты вид. Леонтовича І ч. 275.



    60) Памятники изд. кіев. ком. І, 2 ч. 1. Противень грамоти (пересопницького ігумена) в Палеографических снимках ч. 13 (але видавцї дали йому неможливу дату 1467 р. — Янович не був тодї анї луцьим старостою, анї волинським маршалком, див. Вольфа op. c. с. 20).



    61) Акты Зап. Росаіи І ч. 133, І; див. іще нпрр. ч. 98.



    62) Нпр. Акты вид. Леонтовича І ч. 400: пан шукає свого „непохожого слугу”, див. іще невидані документи цитовані у Леонтовича Крест. дворъ Ж. М. Н. П. 1896, Х с. 194-5.



    63) Маємо в тім родї оден процес уже згаданий у нас, і досить часто цитований до справи закріпощення, хоч і в иньшім осьвітленню: селяне бояр Круповичів заперечували права своїх панів на них, але суд сконстатував, що предки їх були несвобідоі, і яко такі були дані Витовтом „y дворЂ” (як двірська челядь) предку Круповичів, потім вони „поокупали се” і були посаджені „за двором”. На сїй підставі їх потомки, „искупни” признані „навЂчними, неотхожими” підданими Круповичів. Назва „іскупнїв”, якк з натиском уживає документ, показує, що несвтбідне походженнє не стратило значіння для особистих прав сих селян. Акты Южной и Зап. Россіи І ч. 22, III.



    64) Див. вище с. 146. Вплив невільництва на закріпощеннє в новійшій лїтературі литовського державного права пробував ослабити, або й заперечити Любавский (Обл. дЂленіе с. 378), але арґументація його не стійна.



    65) Се справедливо запримітив проф. В.-Буданов — Крест. землевладЂніе с. 91-2. Але ті стадиї закріпощення, які вказує він, на мій погляд
    Страница 22 из 77 Следующая страница



    [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 60] [ 60 - 70] [ 70 - 77]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.