снованнє Сокулецького монастиря коло Потока монастирська традиція виводила від ченцїв Красногорського монастиря 34).
Релїґійна боротьба православних з унїятами причиняла ся до появи нових монастирів. Так появляєть ся монастир Богоявленія при київськім брацтві, Воздвиження при луцькім брацтві, Богоявленія при кременецькім брацтві, жіночий монастир св. Онуфрія при львівськім, і т. д.
Розумієть ся, про богато монастирів ми не маємо звісток — вище подані реєстри далеко не вичерпують всього числа монастирів. З другої половини XVII в., з перших років ХVIIІ в. маємо звістки про цїлий ряд монастирів, з котрих богато, певно, істнували вже давнїйше — такі нпр. монастирі в Клинцях Овруч. пов., Красногорцї Київ. пов., Ясногородї Житомир. пов., Четвертнї Луцьк. пов. (два — мужеський і жіночий), Мильчі і Перекопах Дубен. пов. 35). В Галичинї — в Боложинові, Колоденцї, в Бесїдах, в Сокалї, в Верешицї, в Деревнім, Лиську, в Домашові, в Пацикові, Розгірчу, Іспасї, в Ясеницї, на Підгородищу коло Звенигорода, в Лїсниках (в Бережанщинї), на Погонї під Тисьменицею, в Ропянцї (жіночий), в Збаражі, в Теребовлї, в Більчу, в Ягльницї 36). На соборі унївськім 1711 р. бачимо ігуменів і старцїв ще таких монастирів: в Болохові, Виспі, Городенцї, Грабові, Дорогові, Звинячу, Краснопущі, Лабшинї, Рогатинї, Рудниках, Рукомишу, Скалатї, Соколї, Сокульцї, Тернополї. Реєстр ігуменів 1724 р. додає до них монастирі в Золочеві, Заговоздю, Коломиї, Кривім, Литвинові, в Пятничанах, в Раківцю, в Синькові, Чорткові, Улашківцях, Юсиптичах 37). Дальший ряд монастирів виступає при реґуляції 1743-4 рр., а знов цїлий ряд незвістних з иньших джерел монастирів вичисляють нам помянники монастирські — як помянник крехівський, або щеплотський.
Страшенна маса! Та переважно монастирі сї були невеликі. Часом мали по два-три монахи, а навіть і одного тільки, такі ж, що мали по кількадесять, належали до рідших, великих. Анна Гойська, фундуючи Почаївський монастир, призначає свою фундацію на удержаннє восьми монахів і двох дяків. Київський собор 1640 р. постановив як minimum для монастирів вісїм монахів, а найменьше шість, рахуючи в тім і послушників: инакше монастир не може мати самоуправи — має бути під управтю иньшого, більшого монастирря, й його старший не має звати ся ігуменом, а тільки старцем 38). М. Могила в своїм „Лїтосї” вичисляє цїлий ряд монастирів, де сидить оден-два монахи. Вправдї, він се вказує як доказ недбальства унїятів. По його словам в Супрасльськім монастирі, поки він був православним, було вісїмдесять до сто монахів, в иньших кількох по кількадесять. Він вказує на православні монастирі: Межигорський, де мешкає по його словам більше як півтораста монахів, в Манявськім скитї до двох сот, в Тригорськім до вісїмдесять, в Крехівськім кількадесять 39). Але безперечно, що таких монастирів не було богато і мід православними, а були й зовсїс невеликі — як то показують наведені ухвали київськошо собору.
Духовенство сьвітське розмірно до числа людности було також численнїйше нїж тепер. Міста і місточка, хоч як малолюдні в порівнянню з теперішнїм, мають дуже численне духовенство. Так у Львові в 2-ій пол. XVI і початках XVII в. знаємо не меньше восьми церков, окрім монастирів 40). В Перемишлї в XIV-XVII вв. звістно тринадцять церков 41). В Галичу люстрація 1585 р. знає сїм церков і попів, восьмий монастир. В Каменцї тарифи першої половини XVI в. знають 12 сьвящеників (але в 1565 уже вісїм — протопоп і 7 попів, в 1583 пятьох), в Коломиї шістьох, в Теребовлї чотирох. В Белзї по люстрації 1565 р. було теж чотирох; в Скалї, що обходить ся тепер одним сьвящеником, в 1570 р. було також чотирох, в 1583 трох; в Снятинї, Язловцї, Городлї, Тишовцях — трох; в Теребовлї , Рогатинї по два, і т. и. 42). В Берестю під час люстрації 1566 р. було вісїм церков, в Кобринї чотири; в Пинську дванадцять, окрім монастирів; в Овручу вісїм і три монастирі, і т.д. 43
По селах в Галичинї, там де люстратори ноують „попів” (з фіскальних мотивів — бо платили податок), бачимо майже в кождім селї сьвященика, а часом навіть і по два (хоч се й досить рідко). Нпр. c. Княже в Снятинщинї, що має сорок три (піядворищних) господарств, має в 1564 р. дві парохії: двох попів і двох проскурниць; c. Угринів в галицькім, при пятдесяти господарствах, має також дві парохії 44). В Самбірщинї в с. Черхаві засновуєть ся в 1529 р. друга парохія за прошеннєм людей, „тшму що оден піп не вистарчав для потреб людей”, а з інвентара 1565 р. бачимо, що було в тім селї тодї 50 господарств, а тридцять лїт перед тим не було, певно, і стільки; в c. Головецьку фундуєть ся друга парохія в 1561 „з причини множества людей”, а було їх 44 господарства 45). Малі розміри православних парафій стали такою звчиайною річею, що здавало ся неможливим, як би міг оден сьвященик дати собі раду в такім селї, де може знайти ся більше господарств: треба дві церкви такому селу доконче 46).
Церква була такою потребою села, що правительство й місцева адмінстрація, хоч мусїла заснованнє кожщої нової церкви оцїнювати як malum necessarium, толкували фундованнє церков і пмрохій кольонїзацийними потребами: вони потрібні „щоб також і тим способом лекше звабити туди численних осадників”, „аби зробити більшу вигоду підданим, аби вони тим лекше й вигіднїйше осїдали”. Тому парохії часто фундують ся при самім закладанню села, або слїдом за заложеннєм, коли сятгали ся до нього люде, дуже часто — на їх власне бажаннє, або на прошеннє місцевого війта. Сю практику дуже добре ілюструють самбірські грамоти, з часів кольонїзації Самбірщини (в серединї XVI в.), зібрані королївськими ревізорами при ревізії прав ще в XVI же віцї й нмою опублїковані. Лише з рідка стрічаємо ми тут фундованнє одної парохії для двох сїл, так як з другого боку маємо й випадки фундовання двох парохій в однім селї, як я згадував що йно вище 47).
Крім релїґійних потреб людности й иньші мотиви впливали нп незвичайне множеннє церков. Не бракувало кандидатів, де далї, тим більше, на церковні посади, що в своїх інтересах старали ся про заснованнє нових парафій для себе й для своїх дїтей і батів. Для дїдича, для державця церква була також джерелом доходів, часом навіть досить значних, і заснованнє нової парафії нераж приносило як на ті часи досить поважну суму до скринки дїдича, коли він не мав особливих скрупулів на пунктї „божої хвали”. А що заснованнє церкви коштувало дуже мало, або й зовсїм нїчого (бо часом навіть і ґрунту нїякого на церкву не давало ся), тож з усїх тих причин церкви множили ся часом навіть і надмірно. Не вповнї на вітер говорить звістний полєміст і злобний критик руських порядкіа Сакович, що множество церков на Руси зовсїм не сьвідчить про побожність, бо не кажучи вже про мотив доходів, які тягнуть з церкви дїдичі, церкви будуютьс я часом наслїдком незгоди між селянами, попами, або їх панами, так що часом на цвинтарі стїна о стїну стоять дві церкви і село дїлить ся на дві парафії 48).
На давню статистику церков покладати ся дуже трулно — її повнота і докладність зовсїм непевна. Люстратори подекуди пильно нотують церкви, подекуди зовсїм нї 49); на податкові таріфи не богато більше можна покладати ся.
Останнїми роками на підставі податкових тариф XVI в. начислено в чотирох землях Руського воєводства 1270 сїльських церков на 2491 сїььських осад і 190 міських церков на 125 міських осад. В землї Белзький 150 сїльських і 28 міських церков на 459 сїльських і 18 міських осад. В землї Холмській 70 сїльських і 27 міських церков на 401 сїльських і 20 міських осад. В західнїх, лїпш езагосподарованих повітах Поділя по таріфі 1583 на три села припадає два сьвященики, в більше східнїх оден сьвященик на чотири села 50). Для Волири, Браславщини, Київщини тарифи дають ще меньше докладні відомости, так що не варта їх і наводити 51). Але статистика західнїх українських земель, хоч на її докладність також не можна вповнї спустити ся, все таки дуже цїкава: ті цифри церков, які вона дає, можуть бути тільки низше дїйсности, але й вони вказують на далеко вище (розмірно) число парафій, а з тим — і духовенства, в порівнянню з теперішнїм. В трох епархіях нинїшньої Галичини маємо тепер несповна 2200 сьвящеників парафіальних (парохів, завідателїв і сотрудників, при несповна 3400 церквах), тарифи XVI в. дадть для сеї території около 1600 сьвящеників-парохів. Тим часом число вірних за сей час зросло принайпнї о яких 7-8 разів 52), так що число сьвітського духовенства (без монахів) в другій половинї XVI в. було що найменьше о 5 до 6 разів більше супроти загального числа людности, а пізнїйше, в XVII в., коли церковні справи так сильно займали суспільність — і ще більше, і я мабуть не помилю ся, прийнявши, що в тодїшнїй Галичинї люде звязані безпосередно з церквою (духовні й кандидати на духовні посади, що практиквали ся при церквах, церковники, їх родини, монахи) становили не меньше 10% всеї української людности 53). Факт, який не треба спускати з очей для розуміння важности церковних справ для тодїшньої суспільности.
Фундація парохії в нових селах звичайно була дїлом властителя — приватного, чи королївської адмінїстрації. Се наказували властителеви мотиви не тільки моральні, як я вже сказав, а й фінансові (притягненнє нових осадників, придбаннє доходів від сьвященика), навіть полїцийні: „аби в селї був лїпший порядок”, як висловляли ся часом ерекціональні грамоти 54). Там де властитель отягав ся, або занедбував сю справу, часом радила собі громада, власним коштом будуючи собі церкву й випрошуючи для неї ґрунти від властителя, або надаючи свої,- або з власного інтересу заходжував ся хтось коло будови церкви й урядження парафії, щоб собі її зайняти, або обсадити якимсь своїм свояком.
Особливо часто війти-осадчі сїл се робили; будували церкву й випрошували від старости чи короля чи приватного властителя ґрунт на парафію й презенту для когось із своєї родини. „Уважаючи на заходи й працю Демяна, війта c. Липя”, пише нпр. староста в одній грамотї, „які він показав в розроблюванню війтівства, осадженню людей і будові синаґоґи або церкви грецького обряду, і довідавши ся від певних людей, що він буде здатним відправляти служб божу при сїй церкві, та бажаючи зробити більшу вигоду для наших підданих — селян грецького обряду в тім селї, аби лекше залюднювали се село”, — він надає сю парафію тому Демянови й позволяє розробити на церкву певний ґрунт 55). Впливи війта в громадї й певна протекція зверхности чи властятеля робили те, що йому лекше і на лїпших умовах нїж кому з селян, чи сторонньому чоловіку, можна було зайняти парафію для себе. Практика ся була так звичайна, що парафія не раз трактувала ся просто як приналежність війтівства, як одно з джерел війтівських доходів, і при наданню осадчого привилею в XVI-XVII в. війтови разом з війтівськими ланами, разом з правом на заложення корчми, млина і т. и., надаєть ся часом також лан на церкву: розуміло ся при тім, що війт має вистарати ся посьвященнє для себе (такі війти, посьвящені потім на попів, стрічали ся, як бувало також і те, що попи виступали в ролї осадчих) 56), чи для когось із своєї родини — сина або брата, або поберати церковні доходи й утримувати від себе для церковрих функций стороннього сьвященика, чи нарештї — продати свої права на парохію комусь сторонньому 57). Тому що війти й ще частїйше — їх сини часто сьвятили ся на сьвящеників, в деяких округах, де війтівства нїмецького або волоського права розвинені, попівство й війтівство стояли в дуже тїснім звязку з собою, а навіть церковні ґрунти не були докладно віддїлені від війтівських чи кнзївських 58).
Бували, розумієть ся, й иньші комбінації. Часом попович, не маючи виглядів дістати парафію по батькови, купував чи випрошував союі у дідича право заложити церкву й парафію, або робив се сьвященик з иньшого села, лишаючи дотеперішню парафію комусь з родини, або продаючи, як меньше наручну, або цїла сьвященича родина, котрій треба було нової-філїї для своїх членів. Або от — уже в пізнїйшім часї (1700) селянин Федір Бондар в Пилах (Жовківське) будує церкву і свого сина Костя способить на сьвященика, дїдич надав церкві ґрунта й признає на прошеннє Федора презенту тому Костеви, „аби сини Костя й його брати мали з чого живити ся, а сам суплїкант, видавши (на будову церкви) своє мйано, мав де притулити ся” 59).
При церкві був звичайон окрім сьвяженика дяк, паламар, проскурниця; часто бували й діакони, навіть по селах. Звістки про сих меньших членів церковного персоналю ми стрічаємо одначе рідко, бо всякі власти й колятори мали до дїла лише з сьвящеником, а то тим більше, що сї меньші церковні посади займали свояки сьвященика, так що часом цїла парафія була обсаджена одною сьвященичою родиною, близшою чи дальшою. По анальоґії пізнїйшої практики, я висловив здогад що на Руси вже мабуть з дуже давнїх часів члени сьвященичої родини повнили ріжні функції при церкві, яко діакони, дяки, паламарі, проскурницї 60). З розмноженнєм і розростом духових фамілїй, не тільки множили ся парафії, а зростала й обсада парафій, множило ся число осіб, що сповняли ріжні функції при церкві. Коли у сьвященика було кількох синів, а не діставали собі осібних парафій, при церкві появляло ся кількох сьвящеників, що дїлили ся церковними ґрунтами й доходами. Переходовим ступенем до сьвященств абуло діаконство, і меньші члени сьвященичої родини, перше нїж дістати сьвященство, діставали сьвященнє на діаконів і як діакони функціонували при парафії; в XVII-XVIII в. ми досить часто стрічаємо діаконів по селах, і з часом діаконський уряд місцями стає навіть постійним (на Українї росийській вже за моєї памяти були знесені такі сїльські діаконства). Перше нїж доступити діаконства, члени сьвященичої родини відбували практику при церкві як дяки, паламарі, а ті що не мали здібностей, чи щастя, чи з иньших причин (нпр. тому що були два рази жонаті) не могли дістати сьвящення на вищі уряди, й на все лишали ся на сих посадах. Обовязки проскурниць часто сповняли вдови по сьвящениках, дяках і т. д. з тоїж фамілїї і з того титцлу діставали якусь участь в дотації церкви. Лише в браку свого чоловіка в родинї обсаджувано сї посади стороннїми людьми.
От нпр. в однім випадку, в серед. XVI в. купують собі парафію в певнім селї ,,Васько піп і брат його Іван диякон з c.В исоцька” 61). В другім дістають потвердженнє свого володїння попівством батько сьвященик з двома синами — також сьвящениками, а в иньшім привилей на новозасновану парафію дістають і володїють нею аж чотирох сьвящеників — батько з трома синами, а дві сьвященичі родини осїдають на нїй на цїле столїтє 62). Не рідко стрічаємо „поповичів-дяків”, що дістають потім парафії 63), або такі факти, де сьвященик приймає до себе на ґрунт зятя-дяка 64). А от в однім документї парафія потверджуєть ся місцевому поповичу і його сину, aspirujacemu na popowstwo 65).
Привилей нпр. Яна Собєского для духовенства мостиського староства видаєть ся „пресвитерам, попам, діаконам і поповичам” тутешнїх сїл — вони потверджують ся в воложїнню „попівств і церков в парафіях, що до них нвлежать” 66).
Практику обсади низших церковних урядів сьвященичими синами так описувало українське духовенство в XVIII в., виступаючи против проєкту записування поповичів в селянство: „з сьвященичих синів від початків віри сьвятої за кількасот лїт не було гультяїв, бо вони все віддавали ся церковній служлі, а в теперішнїх часах батьки їх звичайно вчать не тіільки по руськи, а і в школах латинських, вивчених одних виводять на парохіы, иньших способлять до чернецтва, а котрі до того стану не здатні або не мають покликання — осаджують по містах, місточках і селах, уживають до дяківства, а нездібних — за паламарів, дзвонарів і иньшої церковної послуги, або теж способлять до господарської працї, до помочи своєї, шукати хлїба з рілї” 67).
Удержував ся весь сей „причет церковний” з дотацій земельних, з даней вірних і з церковних доходів в тїснїйшім значінню.
Дотація церкви земельною власністю — явище звичайне, загальне, як в маєтностях королївських, так і в приватних. В галицьких королївщинах XVI в. уважало ся нормою для церкви мати лан орного ґрунту, з відповідними порціями сїножатей і горобів, з правом зрубу в лїси, позволеннєм безплатно молоти своє збіже в млинї, і т. и. Податок одного золотого, широко розповсюднений в Галичинї в серед. XVI в., уважав ся власне нормальним податком з лану церковного ґрунту: стрічаємо випадки, де робить ся в тім випадку опуст, тому що церква не має цїлого лану. Але докладно переведена ся норма земельної дотації не була: стрічаємо й більші й меньші церковні ґрунти по королївщинах, а тим більше по маєтностях приватних. Церква в Слобідцї під Галичом мала (очевидно з якихсь дуже давнїх часів) поля на сорок днїв оранки й сїножати на 28 косарів. З другшго боку бували нерідко церкви без всякої дотації, особливо в маєтностях приватних. Маємо нпр. пізнїйший випадок (1726), де селянська громада c. Лоська, на Лемківщинї, з причини, що їх церква не має церковного ґрунту, дає від себе на церкву чверть лана й обовзяують ся на собі поносити всї ті податки й обовязки, які дотепер були звязані з ґрунтом. Се крайности, але в виказах ерекціональниэ ґрунтів, де їх маємо (в податкових таріфах), дуже не рідко, особливо в маєтностях приватних, стрічаємо церковного ґрунту „півполя” (півлану), чверть і навіть вісїмки, рідше дволанові, трехланові ґрунта, — а лановий таки найчастїйший 68).
Виказ церковних ґрунтів зроблений в Пинщинї для декотрих сел, при помірі селянських ґрунтів, показує, що тутешнї сїльські церкви мали від 1 до 5 волок, а найчастїйше дві; цїкаво, що в тім було також богато ґрунтів „з надання мужицького” 69). В Берестейщинї під час ревізії в 50-х рр. ревізори нормували церковні ґрунти в королївщинах: попи діставали по дві волоки на церкву, „водле уставы господарскоє”, а надвишку забирано на господаря 70).
Купна й лєґати, панські й „мужицькі” инодї збільшали з часом такі ерекціональні ґрунти, але з часами норма їх не зростала, а зменьшала ся: пізнїйше півлана уважало ся нормальною дотацією церкви.
При осадженню нового села „на суровім кореню” ерекціональний ґрунт давав ся також в „суровім” видї: сьвященик діставав право „розробити” собі певну порцію ґрунту на церкву. За те при надаванню таких новозаснованих парафій часто практикували ся й ріжні привілєґії: на парафії записувала ся грошева сума, або забезпечала ся вона на кільуа поколїнь парохови.
На ерекціональнім ґрунтї сьвящерик мав право осаджувати сяоїх підданих. Часом се виразно зазначувало ся в ерекціональній грамотї або презентї, часом розуміло ся само собою. Практикувало ся й певні обмеження сього права: нпр. що сьвященик може осадити не більше трох, двох, або й одного тільки „загородника” чи „халупника”, так як се бувало і з війтівствами 71).
Окрім землї парох і його помічники діставали ріжні доходи з парафіян. Широко розповсюдненс була хлїбна данина, т. зв. скіпщина. По части — під впливом староруської десятинної традиції, а ще більше — за безпосереднїм прикладом латинської церкви, і в руській, православній церкві стрічаємо часто для хлїбної дани і назву десятини. Полишаючи на боцї надання десятини з певних маєтностей чи фільварків, що пригадують собою старе наданнє св. Володимира і могли виходити з сеї традиції, очевидно — старанно піддержуваної духовенством 72), а також і згадки більше загальні, що могли під десятиною розуміти просто тільки хлїбну данину (особливо в грамотах латинських, з їх конвенціональною стилїзацією), маємо звістки зовсїм вже недвозначні про проби запровадження десятини на латинський взір. Найбільше характеристичний факт — се інцідент в Солонцї під Львовом 73). В р. 1555 тутешнї селяне, не знаємо з яких мотивів, з'обовязали ся свому сьвященику давати десятину з усякого хлїба. Потім згода ся урвала ся, чи що, досить, що кілька лїт пізнїйше вони ту десятину давати перестали, твердячи, що такого звичая в селї не було 74). Сьвященик, що догадав ся завчасу те селянське приреченнє предложити ще й до королївського потвердження, потягнув їх до суду. Кілька лїт ся справа ходила по ріжних судах, корол
Страница 34 из 77
Следующая страница
[ 24 ]
[ 25 ]
[ 26 ]
[ 27 ]
[ 28 ]
[ 29 ]
[ 30 ]
[ 31 ]
[ 32 ]
[ 33 ]
[ 34 ]
[ 35 ]
[ 36 ]
[ 37 ]
[ 38 ]
[ 39 ]
[ 40 ]
[ 41 ]
[ 42 ]
[ 43 ]
[ 44 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]