Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 35

ївських і комісарських, селяне все програвали справу, але десятини таки платити не хотїли, й старостї, що їх до того взивав, були rebelles et inobedientes. Які при тім були відносини між ними й попом, можна відгадати. Нарештї попови удало ся якось погодити ся з громадою, і в р. 1569 громада приобіцяла йому перед ґродськими актами не чинити нїчого злого, дати йому свобіюно мешкати в селї, відправляти свої сьвященичі обовязки й причатні орудки, й далї давати йому й його наступникам десятину. Згода ся потрівала кілька лїт, але потім справа прокинула ся ще в острійших формах. 1576 р. піп заскаржив на ново селян за те, що не віддали йому десятини. Селяне відповіли обжалованнєм попа перед львівським владикою за ріжні провини — що він дав одному з селян замість причастя камінь, що він привів до смерти другого, і т. и. Піп очистив ся присягою, по рішенню владики. Що потім було, не знаємо, але три місяці пізнїйше попа убито з засїдки, коли вертав зі Львова: підстрелили його, а потім добили киями. Родина убитого покликала на суд громаду села Солонки з війтом на чолї; але два найбільше скомпромітовані селяне, „котрих утеча доводить їх вину”, як орік суд, утїкли з села, а тивун і иньші обжаловані довели своє alibi, тому спрква скінчилс ся тим, що громадї порученр відшукати тих утїкачів. Громада ж, щоб запобічи на далї подібним конфлїктам, просила короля, аби признав її право виберати собі попа, то значить відступив її право презенти, і під вражіннєм того крівавого епізода коооль на се призволив.



З Побужа — з громад Воіна й Рудна, маємо грамоти, що тутешнї селяне, за добровільною згодою давали своїм сьвященикам „десятину”, в певних сталих нормах: в містечку Воінї по копі жита, й по копі ярини, і по два гроші з дому, в селах — по копі жита з волоки 75). Ся десятина вже відповідає „скіпщинї'' й хлїбній данинї, як вона звістна по иньших місцях: давали по копі всякого зерна з лану аб дворища, або тільки певного якогось хлїба — нпр. по копі, або мірі вівса, або жита 76). Часом ся хлїбна данина мотивуєть ся як дань на проскури — може бути відгомін старої питоменної традиції; часом сей даток на проскури творить данину осібну від скіпщини 77).



Иньші доходп побирані сьвящеником від парафіян згадують ся в старших грамотах звичайно лише в загальних виразах; стрічаємо близлі згадки про доходи „від сповіди і від иньших церковних служб”, ві проскур, від хрестин і виводин, побори великопостні й великодні, збори хлїба, яєць, конопляного насїня, і т. и. 78). Докладні реєстри таких церковних поборів знаходимо в грамотах і інвентарах пізнїйших, з XVIII в., що дають загальну суму еволюції сих поборів в польських часах. Наведу нпр. такий деталїчний виказ з одної презенти середини ХVIII в., відповідно до „звичаю” селян з Перемищини. „На Різдво сьвященику, як іде з колядою, кождий „кметь” (тяглий) має дати два хлїби й ковбасу, загородники 3 гр., халупники 2 гр.; на великий піст, як іде по среедпостї, кметь має дати 6 гр., загородник 3 гр., халупник 2 гр.; в велику суботу кметь має дати 12 яєць, згаородник 6, халупник 4; від сьвячення колачів (на великдень) по 3 гр.; під успеніє, як в тім селї буває відпуст і сьвяженик іде з благословенством, селянин має дати два хлїби, зсгородник оден хлїб, халупник 2 гр.; скіпщина від кметїв руських по копі жита, від загородника по 15 снопів; на проскури ж сьвященик має дістати від кметїв як грецьклї релїґії так і римської 79) по півмачки жита що року” 80).



Інвентар парафії c. Одріхової, в Сяніччинї вичисляє такі доходи. Скіпщини приходить з громади „в снопах жита” 40 кіп. „За хлїб” побираєть ся від громади 18 кірцїв вівса. Конопляного насїння в великім постї приходить від громади корець і дві чверти. Перед великоднїми сьвятами, при благословленню хат збираєть ся яєць 5 кіп. На виео до служби божої дає громада річно 2 зол. До церкви належать двох підданих, що роблять по два днї панщини пішо. Крім того кождий загородник і халупник (a є їх в селї 28) обовязаний оден день до року косити 81).



Що тут маємо, mutatis mutandis, з практикою далеко старшою, буде ясно з порівняння сього інвентаря з продажною записею на парохію в с. Пелї, в тій же Сянічинї, при кінцї XV I в. (1595); дїдич признає тут сьвященикови такі „доходи з церкви, з стародавна давані”. Кождий селянин має дати що року по копі „mesznej” озимого жита зараз з поля і по пів кірця вівса на Різдво — се платять всї селяне, а ті що сидять у двох на одній рілї, дають спільно, по половинї; дїдич обовязуєть ся екзеквувати сей даток. Также обовязані піддані будуть до иньших датків: хлїбів, насїння, гороху, яєць, по давньому звичаю. Загородники — як їх стародавнїй обовязок наказує, мають ковити оден день сїножати, або два днї жати, а коли б котрий упустив, або не хотїв, то має дати 2 гроші 82).



Згаданий в сїй грамотї обовязок панщини на попа від зсгородників, стрічаєть ся не рілко — власне для загородників і коморників, тому що вони не давали хлїбної дани й иньших оплат, або давали дуже мало в порівнянню з селянами-господарями 83).



Як не однакові були обовязки селян супроти сьвященика, так не було якоїсь одностайности і що до обовязків сьвященика.



В королївщинах, взагалї супроти сьвящеників більш лїберальних, в XVI в. обовязки сьвященика зуичайно обмежали ся грошевим чиншом, від золотого до гривнр, плаченого „з ґрунту” або „з церкви”, як висловляють ся ревізори; подекуди дань ся має ще стару назву „лиска” — лисяча шкірка, що, видко, давала ся давнїйше сьвящениками. Вона не була загальною; маємо нпр. з початку XVI в. королївську грамоту до теребовельського старости, де король, на прошеннє тутешнїх попів, забороняє поберати з них лиску, бо давнїйше її тут не плачено 84). Але під час люстрації 1565 р. тутешнї попи платили „поклону” по червоному золотому. Отже не одно, то друге.



До соого грошевого датку прилучаали ся ще часом дрібнїйші поклони (сир, або грошима кілька грошей). Від иньших, підданських данин — як також і від ріжних спеціальних селянських поборів — як відумерщина, весїльні куницї, сьвященик і його родина мала бути вільна. Так соймова конституція 1659 р. постановляла, що духовенство руське має бути вільне у всїх землях, в маєтностях королївських, духовних і сьвітських від всякого підданства, податків, панщин, підвод і робіт 85). В грамотї кор. Михайла 1671 р. перемишльському духовенству (староств перемишльського, мостиського й медицького) признаєть ся, що сьвященики, відповідно до грамот попереднїх королїв, мають бути вільні від десятини від худоби, свиней, пчіл і иньших обовязків, від подимного й иньших податків, від усяких форм панщини (закшсків, зажинків, збирання сїна, підвод), жовнїрських кватир; їх халупники (загородників і халупників признаєть ся їм право осаджувати на своїх ґрунтах без обмеження) мають бути також вільні від усяких громадських податків, і т. и. 86). Подіьні звільнерня повторяють ся в ріжних иньших привилеях, в презентах та ерекціональних грамотах з ріжних місць 87), але власне — се дуже усильне повторюваннє сих звільнень само показує вже, що практика, навіть по королївщинах, так лїберальною супроти сьвященкиів не була. Епископ львівський Шумлянський скаржить ся королеви, що старости й державцї примушують попів до „свого підданства, робіт, повозів, панщин, підвод, ношення й пересилання листів, десятин, податків”, і король наслїдком того видає для львівської епархії грамоту, анальоґічну з наведеною вище даною для духовенства перемишльського 88). Коли в Медицькій королївщинї сьвященики на підставі тих королївських увільнень дїйсно хотїли скинути ся всїх обовязків і оплат, які перед тим поносили вони разом з сїльськими громадами своїх сїл, се викликало протест громад, довголїтнї процеси, конфлїкти й бійки, напади громад, і т. д. 89).



В маєтностях приватних духовенство, загалом беручи, було ще більше обмежене, і становище його було ще більше неоднакове. Навіть від панщини й підданства в XVI-XVIІ в. часто не було воно вільне. Хоч сьвященик і його близша родина, відповідно до загальних канонїчних постанов, мусїла уважати ся свобідною, незалежно від його походження, але як то трапляло ся в давнїй Руси з сьвящениками сьвяченими з невільників, і тепер кріпаків, посьвячених на сьвящеників, не увільнювано, а трактовано часами далї як кріпаків. Нпр. в судових записках XV в. стрічаємо й такі, де дїдич позиває другого, за те що прийняв його сьвященика, трактуючи його як звичайного кріпака-утїкача 90), або взагалї попи виступають як прості піддані шляхтича 91). Розумієть ся, вони звичайно зіставали ся в такім разї вповнї або в части при всїх підданських обовязках. По традиції й звичаю, такі підданські обовязки задержують ся за сьвящениками і в ерекціональних або презентаційних грамотах XVI-XVII вв., часом навіть в таких, що продавали сьвященику парафію за високі суми.



Наведу кілька прикладів такої попівської панщини. В однїй сяніцькій пррзентї з к. XVI в. застерігає собі дїдич, що сьвященик буде сам ставати або висилати робітника до направи ровів і греблї, висилати ме робітника на зажинки, обжинки і т. и., а як би видавав „дївку'' до иньшої маєтности, має дати дві куни, як і селяне. Перемиський маґістрат, надаючи попови парафію в своїм селї в р. 1645, зобовязує попа до двох днїв пішої панщиин на державця 92). Ян Фредро, продаючи коло тогож часу в своїх маєтностях парафію попови за 300 зол., окрім дуже значних оплат і данин „рівно з громадою” (піп мав платити йому з півлану церковного що року 8 зол, колоду вівса з верхом, що виносила десять півмірків міри торгової, шість каплунів, гуску, копу яєць), обовязує його також до певних робіт: чотири рази до року післати людей до складання стогів, три днї до зажинків і обжинків по одній людинї, від рана, на заноски й обкоски, на траву й ярове збіже, по два рази, по одному косару, від рана, та ще на громадженнє й вязаннє, також напрясти штуку прядива 93). І такі практики місцями тягоули ся дуже довго, як правні, або як надужитя. Так Яков Собєский в 1735 р. за скаргою духовенства з його Жовківщини на посесорів і гросади, що вони їх потягають до „робіт, чиншів, десятин і иньших обовязків рівно з селянами й громадою, змушуючи сами сьвящеників і церковників до ріжних послуг собі”, — наказує аби на далї не обтяажли так духовенсрва 94). Не кажу вже про явища, що характеризують не так правне становище, як брутальність і самоволю шляхетських коляторів. Для сеї сторони на разї вистане навести отсї слова з реляції унїятського митр. Рутського папі, на початку XVII в.: „сьвящеників наших їх пани, що мають право патронату, бють, замикають до вязнення й карають иньшими карами; деякі шляхтичі дійшли до такої безбожности, що змушують їх робити як підданих, а як не хочуть, то карають”. Він радив на поправу оголосити анатему на всякого, хто вдарить сьвященика 95).



Незалежно від обовязку робіт, оподаткованнє сьвященика в приватних маєтностях також бувало значно вище, нїж по королївщинах. Приклад тому ми вже бачили оден; наведу другий. Дїдич Липя (в Самбірщинї), продаючи сьвященику в 1602 р. парохію, звільняє його від панщинних робіт, але накладає ріжний чинш 30 золотих, дань вівсяну, від овець, даваннє курей, яєць. В третїй (1652) сьвященик, купуючи парафію, має платити річного чиншу 24 зол., але увільнений від иньших обоуязків, і т. д. 96).



Сї приклади вистануть для пояснення сказаного вище, що заложеннє попівства давало нову рубрику доходу панови і в його інтересї (матеріальнім) лежало множеннє парафій: її продавано за добру суму, сьвященик платив незлий чинш, давав ріжні дани, а все се дїдича коштувало дуже мало, або й зовсїм нїчого, бо бували церкви й зовсїм не дотовані. Сакович в своїй критицї руських церковних порядків так пише: „богато парафій продають ся, особливо на Підгірю; там ктристолюбний пан не дивить ся на вартість особи, що шукає парафії, не журить ся моральними інтересами своїх підданих, але уважає на ситу попівсбку калитку і свій зиск, бо там пани з попів мають особливі користи: кого післати з фірою в далеку дорогу? — попа; з кого здерти гроші за кару з якої будь причини? — з попа, і т. д. Попи привикли до такого трактовання, і готові зносити не знати які тягарі, аби лише їх не змушували до унїї, і лакомі пани через те волїють мати в своїх маєтоостях попів схизматиків, а не уніятів”. Могила в своїй відпшвіди не заперечує всоьго сього, вказує лише на безрадність духовенства: „мусить піп неборак для свого спокою і купити церву, коли пан за дурно не дає йому церкви з парафією, мусить і з підводами ходити, і з листами бігати, коли його неволя тисне; мусить і вину, хоч не винен, заплатити, як його ріжними способами мучать і до вязницї саджають 97).



Продажа парафій взагалї була дуже широко розповсюднена й практикована. В нїй бачили зовсїм нормальне явище, і тільки в XVIII в., від Замойського собору, що рішучо виступив против такого страшного, з канонїчного становища, явища, ся практика починає поволї зводити ся. В приватних маєтностях дїдичі продавали парафії часом дуже значною цїною. В цитованій нпр. вище презентї на парохію в Пелї (в Сяніцькім) з кінця XVI в. дїдич „продає попівство”, як каже, за двіста золотих. За такуж суму кілька років пізнїйше продаєть ся парафія в Липю, в Самбірщинї (і при тім іще сьвященик має згадані вище великі річні датки) 98); пізнїйше маємо наданнє парафії і ще за вищі суми. Оплачуючи парафію такою значною сумою, сьвященик за те діставав її на вічність: в тій сумі, читаємо в тій презентї на парафію c. Плеї, буде він тримати й уживати її з своїми потомками вічно; вільно буде йому й його потомкам продати її, даровати і по волї своїй розпоряджати, тілько не підносячм (при продажі) цїни над 200 зол. (аби дїдич не потрібував вищою сумою попа сплачувати), хиба як би що прибудував; в такім разї й дїдич, як би з якої пильної потреби викупляв попівство від сього попа чи його потомків, то мусить заплатити і головну суму — 200 зол., і ті додаткові винагородження по обрахунку 99).



В королївщинах таких великих сум за парафії не брали, здаєть ся, але й дїдичність не забезпечуванг так широко. В колєкції самбірських грамот XVI в. при заснованню нових парафій звичайно стрічаємо ґваранцію на два поколїння, то значить той, хто дістає парафію, буде її держати до смерти, і його син чи иньший наступник також. В иньших разах володїннє парафією ґварантувала сума, продажна чи записана для забезпечення сьвященика, аби винагородити його за ті труди і вклади, які мусїв він понести уряджуючи нову парафію й ерекціональний маєток: розробляючи вимірений на церкву „на суровім кореню” ерекціональний ґрунт, будуючи ерекціональні будинки або й церкву, та закладаючи господарство. Така сума, чи заплачена сьвящеником дїйсно за парафію в цїлости, чи тільки записана йому, забезпечала до певної міри його володїннє, бо староста, віддаючи кому иньшому парафію, мусїв би сплатити сю суму сьвященику чи його потомкам.



Поза сею евентуальністю перше право на парохію признавало ся потомкам сьвященика, що дістав тут парохію. Инодї се ґварантувало ся в грамотї виразно. „Ми йому, читаємо нпр. в одній старостинсьскій грамотї, презентї-продажі, — нинїшньою грамотою ласкаво забезпечаємо, що поки він живе, не має бути віддалений від адмінїстрації церкви в c. Тершові, по смерти ж дозволяємо, щоб його сини і внуки й їх законні потомки, коли вони будуть сьвящениками, до того здатними, володїли тою церквою в Тершові і розпоряджали нею вповнї так в справах духовних як і маетріальних” (tam in spiritualibus quam im temporalibus) 100). А ще далеко частїйше се само собою розуміло ся, бо спадщинніcть парафії була загальним і загально прийнятим принціпом.



Я підносив вже давнїйше, що дїдичність почала розвивати ся в духовенстві від разу, уже в староруських часах 101). В литовсько-польських часах розвій сей стрів нові прихильні обставини, з одного боку — в тій обставинї, що руські церковні уряди трактовано з більше сьвітського становища, як певні бенефіції, подібно як війтівства або держави, з другого боку — в тій широко розповсюдненій практицї (що також, очевидно, стояла в тїснім звязку з таким бенефіціальним поглядом) продавання парохій, або записування їх в певних грошевих сумах. Дїдич-колятор чи королївський староста продавав, мовляв, в принціпі право на побираннє певних доходів і робіт від його підданих, але в дїйсности, розумієть ся, продавав церкву, парохію, зовсїм конкретно, і вона трактувала ся вповнї анальоґіччно з державами всяких иньших маєтностей, а церква і парафія уважали ся обб'єктом дїдичного держання і володїння, як село, війтівство, млин, чи що иньше.



Преречисто проголосила сей загальний принціп дїдичного держання церков королева Бона при одній, досить характристичній нагодї. Богданець, внук попа з церкви св. Юрія в Пинську, звернув ся до неї, просячи дати йому дїдову парафію. Дїд його вже від довшого часу не міг справляти служби через старість, але сей Богданець був іще за молодий на попа. Супроти того кеязь пинський Федір „прилучилъ былъ ку церкви нЂкоторого попа владычнего”, і той адмінїстрував церкву. Тим часом Богданець виріс і звернув ся до нової держательки Пинська — кор. Бони. Та признає права Богданця на церкву — не на підставі якихось спеціальних надань, чи ґваранцій: їх очевидно в сїм разї не було (та й не видко, аби вони в сїм краю практикували ся), а тому тільки, що він був прямим потомком давнїйшого сьвященика: „якожъ єсть обычай въ Руси, ижъ церковь и доходц церковныє на потомки спадаєть” 102).



Нема сумнїву, що се дїйсно була загальна максима тодїшньої церковної практики, й коли якісь спеціальні обставини або чинники не мішали ся до звичайного порядку, парохії „спадали” спадщиною.



Презенти й ерекцийні грамоти часом, як от і в вище наведенім цитатї, містять застереженнє, що дїдичити парафію потомки сьвященика можуть лише в такім разї, коли будуть здатні до попівства — себто коли зможуть бути посьвящені на попів 103). Се на перший погляд само собою зрозуміла умова, мала те значіннє, що обмежала субституцію. Супроти того, що попівство трактовано як бенефіцію,н е так з spiritualibus, як temporalibus, така субституція трактувала ся, певно, досить частш, а часами навіть допускала ся й самими презентами 104). Другим обмеженнєм спадщинности було, що спадкоємцї сьвященика не мали дїлити між собою і членами своїх родин церковного майна і не відступали стороннїм особам, себто що ерекціональні замлї й доходи мали переходити в цїлости з рук до рук, не дїлячи ся на кілька частей 105). Мотив зрозумілий, а застереженнє було о стільки потрібне, що при сильно розвиненім приватно-правнім поглядї на володїннє парафією, дїленнє й дробленнє церковних ґрунтів дїйсно практикувало ся, а то тим більше, що при дїдичнім, фамілїйнім володїнню парафіями церковне володїннє обростало ріжними здобутками, приинками, купнами своїх державцїв, і переплутувало ся з правами особистої власности.



Завдяки тим відносинам творили ся правдиві династиї попівські, де сьвященство було дїдичним протягом цїлих столїть, і навіть та сама парафія цїлі столїтя зіставала ся в певнім родї. Особливо так було по селах. Міьске духовенство з часом шукало для своїх дїтей лїпшого хлїба, лїпшої карієри, як з другого боку на богатїйші міські парафії, так само як на епископства й архімандрії знаходили ся часто ласі кандидати і з сьвітських людей; але по містах бували родини, що держали сотки лїт парафію в своїй родинї. Парафії переходили з батька на сина, з брата на брата, давали ся в посаг, коли донька сьвященика виходила за сьвященика, перееходили часом до дальших свояків спадщиною, і тільки як зводила ся родина, так що не ставало сьвященика в ній, продавала ся стороннїм людям, або iure caduco вертала ся до свого патрона 106). Нпр. в 1613 р. Петро попович, „потомок покійного Іванка попа мощанського”_(в Сяніччинї), не мігши отримати сам попівства, продає попівство мощанське за 400 зол. Копчтеві Балучинському, його жінцї Васї й потомкам на вічне уживаннє; як поясняє він при тім — протягом кількох тижнїв оповіщав він в усїх околицях своїм своякам, чи може між ними хто відізветь ся з „близкістю” (родовим правом) до тої парафії й схоче його скупити з неї, але що нїхто
Страница 35 из 77 Следующая страница