ти. Правда, що з Поділя маємо ще меньше документального матеріалу з сих часів нїж з Галичини, хоч і з Галичини маємо його не богато.
Сей процес польонїзації устрою й цїлого публичного житя не стрічав якоїсь значнїйшої опозиції навіть зі сторони руського елєменту, хоч як він був ще сильний в сих землях, особливо в Гсличинї. В тодїшнїм суспільнім складї, супроти понять польського публичного права голос могла мати тут тільки шляхта. В Галичинї в сїм переходовім часї руська шляхта й релятивно, й абсолютно була ще дуже численна й сильна, й могла б бути важним полїтичним чинником в землї, коли б солїдарно, збитою масою схотїла б виступити в оборонї руського права. Але вона не виступала, бь як раз її клясові інтереси казали її бажати повного зрівняння руських земель Корони з иньшими, польськими провінціями, й заведення польського устрою й польського права на Руси.
Дїло в тім, що в сїм переходовім часї „руського права” шляхта руських земель, без ріжницї своєї національности, не користала з прав шляхетської земської самоуправи, яка істнувала в польських провінціях, а що ще важнїйше — правительство звязувало шляхетське землеволодїннє в руських провінціях ріжними ограниченнями, яких не знало польське публичне право, та потягало шляхту до служб і престацій далеко більших нїж які_істнували в провінціях польських. Про се я буду ширше говорити на своїм місцї, тут підношу тільки, що супроти такого упослїдження шляхти руських провінцій для неї заведеннє польського права означало увільненнє її самої і її підданих від місцевих тягарів — військової й городової служби, даней і престацій, свободу від ограничень в розпорядженню своїм майном, право вибору судей і земської самоуправи, і т. и. Тож від коли рішила ся доля Галицької Руси й вона стала, по окупації 1387 р. польською провінцією на віки, шляхтичі-Русини, зарівно як і Поляки, з своїх клясових інтересів змагають до повного зрівняння руських провінцій з польськими і заведення польського права. Дїяло ся те ж саме, що столїтє пізнїйше, під час боротьби з унїєю бачимо ми, коли шляхта кн. Литовського, бажаючи розширити свої клясові привнлеї до розміру шляхти польської, змагала до як тїснїйшого сполучення з Польщею, подаючи в тім руку польським полїтикам.
Клясові інтереси перемагали антаґонїзми полїтичгі й національні, переважували те огірченнє, яке мусїло серед руської шляхти зберати ся, коли польські зайди відсували її на далекий плян від всїх важнїйших посад і впливів в землї, тиснули її з усїх боків в соїй сьвідомости nacyi dominujacej w kraju, кажучи теперішнїми словами, а не рідко й простг видерали з рук старих руських дїдичів їх дїдини, нїби від nullo jure possessores, на підставі королївських надань 3). Невважаючи на се все, кажу, клясові інтереси казали руській шляхтї йти враз з польською, бо на пунктї тих інтересів не було ріжницї мію шляхтичом Русином і Поляком. Так було в Галичинї, на Поділю, так мусїло бути в Холмщинї, Белзщинї й на Підляшу.
Ся боротьба за польське право, котрої, на жаль, тільки досить далекі відгомони долетїли до нас, мала не тільки той результат, що привела до польонїзації устрою руських земель, але й запечатала взагалї польонїзацію сих земель на довгі віки, розбивши опозицію руського боярства тодї, коли воно ще було найсильнїйше. Не сформувавши ся тодї в одну збиту фалянґу, не зложивши тодї з себе національного табору, шляхта української народности не здобула ся на се й пізнїйше. Розпливши ся відразу в шляхетській верстві, вона розпливала ся й никла, пропадала в нїй в часом все більше. Одинока верства, що мала голос в тодїшнїх обставинах і могла стати в оборонї руського права, взагалї руської (української) народности була страченс для сеї справи.
Не помогла руському праву в землях Польської корони й земська автономія, що служила, як то вище піднїс я, таким сильним заборолом руського права в землях в. кн. Литовського. А се тому, що в коронних землях вона прийшла запізно.
Провінціональний подїл Польщі взагалї визначав ся великим консерватизмом, і тлму підставою до орґанїзації руських провінцій взято також староруський їх подїл. Провінції сї складали ся з семи земель — Львівської, Галицької, Подільської, Перемишльської, Сяніцької, Белзької й Холмської. З них тільки Сяніцька й по чаати Подільська були новотворами. Маленька Сяніцька земля по всякій правдоподібности утворила ся наслїдком відірвання від Гаичини й прилучення до Польщі, перед окупацією цїлої Галичини, в 1340-х рр. 4), тай зістала ся потім в ранзї осібної землї й пізнїйше. Поділє відлучило ся від давньої Теребовельської землї (до котрої з початку належало), зіставши ся поза границями Казимирової окупації, коли той зайняяв і прилучив до Галичини Теребовельщину 5). Забране Поляками з початком XV в., воно лишило ся осібною провінцією, але без східньої своєї половини, що лишила ся при в. кн. Литовськім 6) і в 1566 р. дістала титул воєводства Браславського. Всї иньші землї утворили ся в староруських часах, як князївства (з Львівською землею се не так ясно,, бо Львів виступає дуже пізно, але се було, мабуть, давне Звенигороддське князївство). Тож вони мусїли мати свої місцеві традиції й сильну підставу для земської автономії. Але, як я сказав, вона прийшла за пізно — аж з заведеннєм польського права, в 1430-х роках. Перед тим польське правительство хотїло мати тут сильну і сконцентровану власть в руках своїх старостів, а з початку, за Казмира Вел., Галичина, з виїмком Сяніцької землї, творила навіть одну провінцію, під властию одного „старости руського”. Нїм прийшла земська самоуправа, землї залила вже польська шляхетська кольонїзація, відтиснувши на дальший плян Русиніы, так що з заведеннєм шляхетської самоуправи заберають її в свої руки Поляки і на нїй також витискають своє польське пятно. Супроти тогго земська автономія в дальшім розвою замість консервовання руських традицій в українських провінціях Польщі, стає також провідником польонїзації, і руський елємент в нїй дужп мало дає себе чути.
Повний упадок руського права і руського елємента, що до полїтичного значіння його, в коронних землях зазначив ся таким чином виразно уже в першій половинї XV в. В другій половинї сього столїтя заникають останки руськлго устрою, сама його память, подекуди лише полишаючп в житю й практицї свої слабші слїди, так що їх звязь з руським правом можемо уставити нераз лише слїдженнєм цїлого суспільно-полїтичного процесу. Переважна маса руського боярства — все що було значнїйшого в нїм, тоне в польській шляхетській масї, що одиноко репрезентує сї землї на зверх. Руське пятно має тепер тільки селянство, маломіщанство, духовенство — верстви, що анї в державнім житю, анї в місцевій самоуправі землї не мали голосу. Руський нарід живе далї, але тільки як етноґрафічна маса, а не нація. Руська справа сходить на саму релїґійну справу. Церква руська — се одинока інституція, що носить виразну національну фірму. Се зовсїм виразно виступає в XVI в., навіть в його початках. Niema Rusi, sa popi i chlopi, могли б сказати так само в XVI в. „обивателї” ziem Ruskich, як то чули ми в XIX, а ще й більше, бо в тих часах иньшого народу, окрім „народу шляхетського” в Польщі не знали, отже popi i chlopi в рахунок не йшли зовсїм, а останки руської шляхти розпливали ся вже в польській масї.
Акт 1569 р, широко відкрив двері до иньших українсько-руських земель сїй шляхтї, що сидючи на руській землї й живучи потом руського селянина, звикла іґнорувати все руське, уважати руський нарід за misera contribuens plebs для польського, дивити ся на руську культуру, право, традиції як на щось незмірно низше від польського, так що на його погляд всьому руському, яке йно підносило ся трохи над рівенем нужди, була одна дорога — апостазії й переходу в табор польський. Широкою лавою посунули сї Kulturtrager-и на Волинь, в Київщину і далї, займаючи посади, осїдаючи на випрошених від короля маєтностях або одержаних через шлюби, за жінками, — несучи з собою польське право, до котрого навикли, й накидаючи тубильцям, з наівною ароґанцією чоловіка сьвідомого своєї „вищої раси”, зневажливий погляд на все руське.
Незалежно від сеї міґрації (хоч вона відограла тут головну ролю), вищі верстуи нових провінцій Корони наслїдком самої державної спільности входили в близший контакт з польською суспільністю, правом і культурою. Польське право, що вже перед тим мало атракційну силу для шляхти в. кн. Литовського завдяки своїм шляхетським привілєґіям і служило їм взірцем для реформ литовських відносин перед унїєю, й польська культура, котрої висшість тепер була вже очевидна — наслїдком сильного культурного руху в Польщі в другій половинї XVI в. 7) і довгої застої руського культурного житя, і котра також була дуже-дуже близька привілеґіованим верствам українських земель завдяки дуже сильному свому шляхетському кольориту, тїсним звязям своїм з клясовими змаганням ипривілєґіованих верств держави й її полїтичним житєм взагалї — починають опановувати новоприлучені руські землї. Невважаючи на те, що місцеве право, в видї Статута 1566 р. (що тому дістав назву волинського), було забезпечене новоприлученим українським землям в самих інкорпораційних привилеях 1569 р. 8), устрій і право новоприлучених українських земель польонїзують ся скоро, польонїзують ся до останку, а вищі верстви української суспільности незвичайно легко й скоро польщать ся. В першій четвертинї XVII в. бачимо сей процес уже в повнім розвою.
Особливо важне значіннє в сїм процесї модифікацій і польонїзації староруських форм лежить в сфері суспільно-полїтичних і економічно-культурних відносин, і найглубше вплинула на все дальше житє нашого народу як раз еволюція суспільних кляс. Тому від неї й почнемо.
Примітки
1) Про студіованнє суспільно-полїтичного устрою українсько-руських земель Польської корони і їх лїтературу див. примітку 3.
2) tempore iuris ruthenicalis erat moris inscripciones facere соrаnі capitaneis pro causis quibuscunque — поясняє одна пізнїйша записка сяніцького ґроду — Akta grodzkie і ziem. XI ч. 1445 (з р. 1442).
3) Про сей процес відбирання (в приложенню до Поділя) див. в моїй книзї Барское староство c. 59 і далї. Що до Галичини й Поділя дуже інтересну замітку дає принагідно Длуґош, кажучи, що щедре роздаваннє земель за Володислава Ягайловича мало результатом позбавленнє маєтностей богатьох давнїйших властителїв: сї обдаровані пани, a rege donationibus oopidorum et villarum in terris Russiae et Podoliae impetratis, antiquos incolas et haeredes de illis excludebant, qui inopia et egestate pressi et quadam desperatione compulsi ad Tartaros confugiebant (IV c. 683). Так позбавлювано маєтностей старих „безправних” властителїв, розумієть ся, не тільки за Володислава.
4) Див. т. IV c. 29 і примітку 2) до неї.
5) Див. т. IV c. 78.
6) Ibid. c. 166 і далї.
7) Се був прецїнь „золотий вік” польської лїтератури.
8) Див. т. IV c. 335 і далї.
Розділ II. Еволюція суспільного устрою; Пани-шляхта.
Староруська суспільна схема. Аристократія князївсько-панська (в в. кн. Литовськім), „князї й пани", їх прероґативи — право хоругов, хоруговні фамілїї княжі й панські XVI в., маєткова вартість аристократії. Волинь як земля княжа — її аристократичні роди, Побуже, Полїсє і східня Україна. Аристократизм в обсадї урядів, дїдичність урядів, аристократизм ради в. князївства. Судові привілєґії аристократії. Маґнатство в землях коронних, надання на княжім праві, князї-еміґранти.
Шляхецька верства в в. кн. Литовськім: воєнна служба як її підстава, практика земельних надань й її походженнє, формованнє воєнно-служебної верстви, переходи на боярську службу з иньших верств, бояре путні, слуги панцирні, замкові, ординські. Проби ограничення боярської верстви — привилей 1387 р. і Городельський, тенденції правительства і їх невдача, зрівняннє православних — привилей 1432 і 1434 р., формальне знесення городельських поатанов в 1563 р. Брак критеріїв шляхецтва. Розширеннє шляхецьких вільностей в прив. 1447 і пізнїйших; постанови провінціальних привилеїв, кодифікація шляхетських прав в Л. Статутї, шляхетський характер статутового права — першого і другого Статута. Заходи коло ограничення шляхецької верстви — термінольоґія: бояре, земяне, шляхта; критерій надання шляхецтва; критерій давности, сортованнє боярства; сформованнє шляхетської верстви; польські впливи на сформованнє шляхецтва в в. кн. Литовськім. Відміни литовського шляхецтва від коронного: служебність, обмеження в правах володїння і еманципація шляхецького землеволодїння та знесеннє ограничень; нормованнє воєнної служби; иньші обовязки; реформи середини XVI в., знесеннє прероґатив аристократії.
Шляхта в українських землях Корони: сформованнє шляхецьких прав в Польщі XIII-XIV в., обовязки шляхти в українських провінціях Польщі, військова служба в наданнях Казимира, джерело сих обовязків, застереження надань Володислава Опольського, jus feodale, надання Ягайла, заставне володїннє, подібности з литовським володїннєм. Змагання шляхти руських земель до зрівняння з польськими землями, привилей 1425 р., привилей Єдлинський, наданнє польського права 1435 р., останки неповноправности шляхти; шляхта белзька.
Шляхта неповноправна, дві катеґорії її. Шляхта служебна в землях коронних, звістки з Галичини про неї, її змагання до повноправности, конюші села Перемищини. Служебна шляхта на Поділю — шляхта барська, її обовязки, критерії її служебности, шляхта Хмельницька. Неповноправна служебна шляхта в в. кн. Литовськім — овруцька, остерська й любецька. Бояре і шляхта на землях панських — в в. кн. Литовськім: їх обвязки і залежність; в землях коронних: манства Ярославщини, иньші звістки, шляхта щебрешинська й шаргородська.
СТАРОРУСЬКА СУСПІЛЬНА СХЕМА. АРИСТОКРАТІЯ КНЯЗЇВСЬКО-ПАНСЬКА (В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ), „КНЯЗЇ Й ПАНИ”, ЇХ ПРЕРОҐАТИВИ — ПРАВО ХОРУГОВ, ХОРУГОВНІ ФАМІЛЇЇ КНЯЖІ Й ПАНСЬКІ XVI В., МАЄТКОВА ВАРТІСТЬ АРИСТОКРАТІЇ. ВОЛИНЬ ЯК ЗЕМЛЯ КНЯЖА — ЇЇ АРИСТОКРАТИЧНІ РОДИ, ПОБУЖЕ, ПОЛЇСЄ І СХІДНЯ УКРАЇНА. АРИСТОКРАТИЗМ В ОБСАДЇ УРЯДІВ, ДЇДИЧНІСТЬ УРЯДІВ, АРИСТОКР АТИЗМ РАДИ В. КНЯЗЇВСТВА. СУДОВІ ПРИВІЛЄҐІЇ АРИСТОКРАТІЇ. МАҐНАТСТВО В ЗЕМЛЯХ КОРОННИХ, НАДАННЯ НА КНЯЖІМ ПРАВІ, КНЯЗЇ-ЕМІҐРАНТИ.
Знаємо, яку суспільну схему дістали в. кн. Литовське і корона Польська в спадщину від староруських часів в українсько-руських землях: свобідні горожане, зложені з трох катеґорій: бояр, міщан і селян, попри них свобідні кляси людей княжих (подїлених також на бояр княжих і родову дружину), осібні кляси людей церковних, а на остатнїх щеллях суспільної ерархії — люде півсвобідні й несвобідні (закупи й челядь), що стояли в залежности від свобідних осіб всїх тих кляс. Суспільно-полїтична еволюція в. кн. Литовського положила на сїй суспільній будові ще одну версрву вгорі — верству князївську, що разом з найбільше маючими репрезентантами боярства — земського й служебного (сї дві кляси, як знаємо, дуже тїсно лучили ся ще в давнїй Руси) утворила князївсько-панську аритсократию. З рештою ж тут досить трівко консервували ся одїдичені старроуські суспільні катеґорії й лише поволї зміняв ся характер і відносини тих давнїйших суспільних верств. В землях же корони Польської, котрої суспільний подїл був простїйший, але з далеко виразнїйше зазначеними межами поодиноких верств, відміни староруського суспільного устрою дуже скоро зійшли на слабі пережитки поруч ґруп абсорбованих клясами польської суспільної схеми.
Огляд поодиноких верств почнемо з гори — від тої князївсько-панської аристократиї руських земель в. кн. Литовського, як ячища нового. Час сформовання її припадає на XV вік — на часи по погромі княжих володїнь за Витовта. Зложили ся на неї Гедиминовичі, що вже в 1-ій пол. XV в., як ми бачили, зійшли, загалом кажучи, на простих дїдичів; далї — князї з ріжних галузей староруської династиї, що зійшли на таке становище ще склрше, кілька литовських володарських родів з часів перед утвореннєм в. кн. Литовського, з княжим титулом і без нього (ґенеальоґії сих княжих династий дуже часто непевні, так що докладно роздїлити їх наті дві катеґорії неможливо); нарештї визначнїйші роди з поміж боярства, служебного і земського, литовського й руського походження; сї вже з погромом литовських князїв за Витовта стали на однім степени з князями (окрім кількох виїмків — князїв-володарів) і потім їх визначнїйші роди держали ся на однаковій висоті з найвизначнїйшими княжими родами. Як бачимо, склад дуже ріжнородний 1).
Спільною підставою значіння сеї аристократиї служила її земелька маєтність — звичайне богацтво тодїшнє. Від рядової шляхти й боярства відзначали її деякі привілєґії. Одною з найбільше характеристичних, що — так би сказати, потягала межу між сею аристократиєю і рядовим шляхецтвом, було право — посилати свої „почти”, себто приписаре для певної маєтности число вояків — не під загальною хоругвою свого повіта, а під осібною своєю хоругвою фамілїйною. Тому нпр. в першім Статутї Литовськім ми стрічаємо означеннє: „княжата и паны хоруговныє” як вищу верству в порівнянню до „шляхти і бояр” 2); коротге сю верству означали просто словами: „князи и паны”, „княжата и панята”. Переховані до нас реєстри таких фамілїйних хоругов, дають розуміти, з кого складала ся ся аристократия, а sui generis катастр, переведений в 1528 р.: перепись, хто скільки має ставити коней на війну, відповідно до великости й доходности своїх маєтностей, дає нам спромогу оцїнити маєтаову можність сього маґнатства (на жаль тільки, сї документи в цїлости не видані дотепер і поки що мусимо опирати ся на витягах, зроблених з них попереднїми дослїдниками) 3).
І так бачимо з них, що в 30-х рр. XVI в., з котрих маємо відомости, мало свої власні хоругви в цїлім в. кн. Литовськім звиш 70 фамілїй 4). (Поодинокі члени декотрих, найбільше заможних, мали свої осібні хоругви, так що такі фамілїї висилали по кілька хоругов). З посеред них княжі роди були в меньшости — було їх лише коло третини, а близько дві третини будо фамілїй „панів хоругових”. Переважне число князївських родів не було так заможне, щоб ставити свої осібні хоругви, і сї біднїйші князї взагалї, не вважаючи на свій титул, не користали з аристократичних прероґатви і зливали ся з рядовою шляхтою. Між хоруговними князями було лише кільк старолитовських, скільки можна судити (кн. Гольшанські і їх галузь — кн. Дубровицькі, кн. Свірські, Гедройтські), зрештою са або Гедиминовичі (розумієть ся, зовсїм зрущені тодї) як кн. Слуцькі — потомки Володимира Ольгердовича ,Сангушковичі — потомки мб. Федора Ольгердовича, Черторийські — що виводили ся від Константина Ольгердовича, Мстиславські — Жеславські — потомки Семена-Луґвена Ольгердовича, Корецькі — потомки знаного нам Олександра Патрикиєвича стародубського, внука Наримунта Гедимировича, що мав дістати Корець на Волини, Заславські — потомки Явнути Гедиминовича, — або князї ріжних руських чи зрущених, часто неясних що до свого початку династий. Сюди належать кн. Острозькі (початок неясний — стара традиція виводить їх від князїв Туровських, і се можливо) 5). Кн. Четвертинські, виводили себе від Сьвятополка Ізяславича, а новійшими ґенеальоґами виводять ся також від князїв турово-пинських 6), як і Городецькі, Дооьські, Несвицькі, хоч так само можна б думати тут і про потомство Давида Ігоревича — князїв городенських, і про ріжних лсужебних князїв, з ріжних династий, що осїдали на Волини вже в XIII в. Кн. Друцькі і їх галузь кн. Соколинські — правдоподібно з полоцької династиї. Пронські з рязанської династиї. Жилинські — виводили ся з смоленської династиї. Кн. Збаражські, з їх галузями — кн. Вишневецькими, Порицькими і Воронецькими, все потомки князїв Несвицьких, звістного нам кн. Федька Несвицького, котрого рід близше незвістний. Вкінцї такі зовсїм незвістні що до свого роду князї як Крошинські, Лукомські, Полубенські і т. и. 7).
Між „хоруговними пансми” на епршім місцї, що до свого богацтва й значіння, стояв ряд литовських фамілїй — потомків старолитовських володарів і бояр, що вийшли на верх (принаймнї в наших відомостях) головно в часах Витовта, в звяз
Страница 4 из 77
Следующая страница
[ 1 ]
[ 2 ]
[ 3 ]
[ 4 ]
[ 5 ]
[ 6 ]
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
