полїтику й потрібували фондів. Ягайло радив собі, заставляючи ще досить великі й незадовжені коронні маєтности, і тільки зрідка звертав ся до коронних станів по надзвичайні податки. Ще далї поступило і до крайности дійшло обтяженнє позичками й заставами коронних маєтностей за Ягайлового сина Володислава, з його заходами коло угорської корони. Його наступник Казимир застав се джерело вичерпаним, а тим часом на Польщу спала довга й тяжка війна за пруським рицарським брацтвом. Вона вимагала величезних як на ті часи коштів, тим більше, що загальний шляхецький похід — до тепер головна воєнна сила Польщі, показав ся нездалим супроти поступів воєнної штуки. Король і стани переконали ся, що війну форсувати можна тільки наємним військом, а на се треба було коштів. Раз-пораз королю приходить ся звертати ся до станів по надзвичайні податки. Супроти національного характеру пруської війни, сойми їх не відмовляють, поки вона трівала, але заразом здобувають від короля цїлий ряд важних уступок і ґваранцій, що незмірно розширяють вплив станів на управу держави. Особливо важні точки містили згадувані вже вище постанови цереквіцко-нєшвські з 1454 р. Поруч иньших, почасти звістних нам постанов їх — як санкція домінїальної юрисдикції, знесеннє квштелянського суду, обмеженнє старостинської юрисдикції, містять вони й постанову, що стає підвалиною польського парляментаризму: король обовязуєть ся не видавати нїяких законів, не переводити нїяких реформ, не визначати походу без згоди соймиків 1), відбутих з участию рядової шляхти (communtatibus terrestribus) 2).
Шляхта, що вже в першій половинї XV в. починає брати участь в соймах, здобуває тепер признаннє своєї участи в усїх важнїйших справах держави через земські соймики. При тім поволї виробляєть ся й загальна репрезентація її, чи властиво її соймиків. Обміркувавши предложені королем справи на соймиках поодиноких земель, шляхта висилає з них своїх делєґатів на ширші соймики — малоеольські землї на оден спільний соймик, великопольські на другий, вони потім лучать часом свої засїдання, і з такої сполуки виходить сойм. З 1448 р. маємо першу звістку про участь вибраних шляхетських відпоручників в соймових нарадах. В 1468 р. вппрше чуємо про висланнє на сойм шляхетських відпоручників, вибраних з повітів, по два від кождого, з повновластию — зародок пізнїйших посольських інстиукцій на сойм 3). Так положено початок другої палати польського парляменту: першу становить сенат, зложений з світських достойників і біскупів, другу посольська палата, зложена з відпоручників загалу шляхти поодиноких земель; сюдиж належали відпоручники тих кількох міст, що мали право участи в соймах.
Сформованнє загального сойму одначе не позбавило значіння соймиків, не звело їх до самого лише вибору шляхетських відпоручників; вони лишили ся й далї підставою польського парляментаризму. Сойм 1496 р. — що розпочинає собою правильне соймованнє, поновляє постанову, що загальний похід не може бути визначений без згоди земських соймиків, і реґулює соймикованнє. Кождій землї визначено місце на соймик, з українських земель Холмській в Грубешові, Белзькій в Буську, Перемиській в Мостисках, Подільській в Камінцю, Сяніцькій в Сяноку, Львівській в Вишнї, Галицькій в Теребовлї 4). Але як я вже згадував, загальний галицький соймик в Вишнї вивів з уживання сї соймики земель, так що соймиків в українських землях Корони до 1560-х рр. було чотири. Крім того держав ся ще більше меньше протягом XVI в. звичай — з соймиків воєводств з'їздити ся, по давнїйшій традиції таких провінціональних соймів XV в., на „ґенеральний соймик” Малопольщі, для загального порозуміння перед загальним соймом; але пшволї він вийшов з уживання задля браку часу.
В XVI в. виробляєть ся практика, що сойм має скликати ся що два роки, на шість тижнїв, а в разї потреби понад то сойми надзвичайні, і король перед соймом має на кілька тижнїв скликати соймики. За норму прийнято з початку, що соймики повинні івдбути ся два тижнї перед ґенеральними соймиками провінцій, а тиждень по них сойм; але сї речинцї показували ся за малі, і потім постановлено, що соймики мають відбувати ся шість тижнїв перед соймом 5). Король оповіщав про сойм старост, а старости шляхту. В королївськім оповіщенню мали бути означені головні предмети нарад сойма, і ся проґрама становила основу соймикових нарад. Але соймик від себе міг поручити своїм послам порушити на соймі певні питання, чи то загальнїйоого, чи спеціальнїйшого характеру, до приватних справ місцевих шляхичів включно. Се становило зміст посольської інструкції. Прийнята вона мусїла бути одноголосно: як на соймі, так і на соймиках прийнятий був принціп одноголосних рішень. Голос одного шляхтича міг „зірвати” соймик, і певна земля лишала ся без репрезентації на соймі. Часом в такім разї король визначав новий соймик — бо без королївського спрошення він на ново не міг відбути ся (так було з вишенським соймиком за Баторія).
Число послів, вибираних поодинокими землями, нормувало ся лише звичаєм. Правительство нарікало, що землї висилають часом забогато послів, понад практику, збільшаючи видатки коронного скарбу на їх приміщеннє і удержаннє, але не реґулювало їх числа, відкликуючи ся до давньої практики 6). Галицькі землї посилали по два посли, воєводство Подільське шістьох, Белзьке трох 7).
Посли були звязані інструкцією, більше або меньше катґоричною. Се було льоґічним наслїдком принціпу, що властивим орґаном шляхетських поглядів і жадань лишаєть ся соймик, але, розумієт ся, гальмувало дуже сильно дїяльність сойму. Тому правительство, скликаючи соймики, все упоминає шляхту, аби своїх послів не вязала, посилала cum plena et non limitata potestate. Дїйсно в першій половинї і особливо в серединї XVI в. (золотий вік польського парляментаризма) загал сойму панує над партикуляризмом соймиків. Але безкоролївя по смерти Жиґимонта-Авґуста відогріли партикуляризм земель, на ново піднїсши значіннє соймиків. З вигасненнєм династиї шляхта проголосила, що власть мінїстрів і урядників вигасла також, і орґанїзувала провізоричну автономну управу, що від тодї входила в силу в кожде безкоролївє: соймик кождої землї оголошував конфедерацію й переводив орґанїзацію землї на час безкоролївя, т. зв. каптурову — її взірцем служила орґанїзація з 1436 р. — коонфедерація руської шляхти і контр-конфедерація правительстуенна.
Се відживленнє земської самоуправи відбило ся дже шкідливо на польськім парляментаризмі. Сойм тратить свою повкгу. Соймики починають давати своїм послам катеґоричні інструкції, поручаючи їм не допусккти до певних ухвал, хоч би навіть прийшло ся зірвати сойм (cum exitio et ruptura sejmu). Посли починають стримувати ся від згоди на предложення соймові, відкликуючи ся „do braci” — до рішення свого соймику, особливо в справах податку, так що справа з сойму іде знову на соймики і аж там рішаєть ся. Ся практика впливає на розвій т. зв. реляційних соймиків, що відбували ся по соймі: на них посли складали свої справоздання й предкладали до порішення справи, на які вони не рішали ся дати голосу на соймі. Вкінцї меньшість починає „зривати” сойми, що далї то частїйше; від 1652 р., коли зірвано перший сойм, до 1764 р. з 55 скликаних соймів тільки 7 не було зірвано! Парляментарна, а з нею взагалї державна машина стає...
І так шляхетський парляментаризм, звівши до зера королївську власть, сам не сотворив натомість якогось дїйсного правительства. Королївська власть була спаралїзована: її функції полїтичні (оголошеннє війни, або уложеннє згоди), воєнні (визначеннє загального походу, наєм вїйска), фінансові (визначеннє податків), законодатні (nihil novi) — все було обмежено згодою сойму. Але сам сойм, являючи ся — як висловляють ся новійші дослїдники, лише конґресом соймиків, не мав нїякої сили й впливу над ними, показав ся незадовго також нездатним до функціонування, спаралїзованим чи то поодинокими репрезентаціями земель, чи просто — шляхетськими котеріями. Коли додати ще до того, що одинока власть, яка ще в принціпі лишала ся за королем — адмінїстраційна (іменованнє достойників і урядників), показала ся також атрофірованою, одинокий орґан провінціональної адмінїстрації й екзекутиви — старосринський уряд, перетворивши ся в панську бенефіцію, затратив свій публичний характер, вийшов з залежности від королївської влмсти, стравав всяку силу й спружистість, то буде ясним, що Польська держаав, перетворивши ся в прінціпі — як то з утїхою зазначала шляхта, в шляхетьску републїку (Rzecz pospolita — переклад латинського res publica), в дїйсности стала шляхетською анархією, де не було анї власти анї послушности: rien nr la gouverne, mais rien ne l' obeit, нїхто ним не править, але нїхто і не слухає, як характерізував польський державний устрій Русо.
Супроти того, що соймик, то значить самоуправа землї, зістала ся далї альфою й омеґою шляхетської самоуправи, треба було б бодай в рамах сеї земської самоуправи сотворити сильну адмінїстраційну орґанїзацію. Але й того не стало ся. Сеймики відобрали від короля, що дало ся: взяли під свою власть воєнну силу землї — скликаннє шляхетського походу, а далї й удержаннє наємного війська (розложивши на поодинокі землї його удержаннє); не довіряючи королеви й королївським урядникам, взяли в свої руки (через виборних шляхетських колєкторів) збираннє податків (і навіть самого подимного), показували апетит до того, аби взяти в свої руки обсади державних урядів, але не мали охоти до утворення власних засобів, наложеннєм земських податків, дш оборони землї й управи її власним коштом і власними орґанами. Такі факти, як вище оповіджена конфедерація руської шляхти 1464 р. для увільнення місцевих староств від заставу, дорогою самооподатковання, належали до рідких випадків. Шляхта на соймиках не жалувала нарікань на центральне правительство і ріжних дезідерат загального й місцевого характера, але власної інїціативи показувала не богато, бо всяка така орґанїзація коштувала, а шляхта не радо сягала до кишенї на публичні справи.
Взагалї завзято розширяючи свої впливи в державній управі й енерґічно поборюючи все, що ставало на перешкодї розвою шляхетських прав і впливів, польська шляхта не піднесла ся над рівенем еґоістичних, вузко-клясових, моментальних счоїх інтересів і тим, навіть зі становища свого, підривала державу, її орґанїзацію й поступ. Навіть про той золотий вік польського парляментаризму — часи Жиґимонта-Авґуста приходить ся се сказати, хоч тодї, безперечно, можна було б з шляхтою ще богато зробити, як б правительство мудро і енерґічно пішло на стрічу її змаганням до „naprawy rzeczy pospolitej”. Та анї король, зражений її першими виступами, анї тим меньше — його дорадники з маґнатської кляси, проти котрої в першій лїнїї звернено було вістрє реформаторських змагань шляхти, не пішли їм на зустріч, і тим безповоротно упустили момент, що з упадком і дезорґанїзацією сойму не повторили ся вже більше — аж до часів подїлів Польщі.
Гасло направи держави, голошене польськими парляментаристами середини XVI в., обіймало найкардиналонїйші точки державного устрою: не кажучи про усуненнє надужить (ехеkucya praw), підносило воно потреби реформи судівництва й адмінїстрації, кодифікацію права, реформу фінансів і воєнної орґанїзації. Та з того всього тільки реформа вищого судівництва дійшла до кінця, бо в дусї вповнї шляхетськім і не потрібувавши нїяких фінансових жертв від шляхти. Реформа адмінїстрації, конче потрібна з огляду на упадок старостинського уряду, не стріла співчутя у короля; на соймі 1565 р. посоьська палата пропонувала завести новий орґан королївської власти впровінціональній управі: нових сторожів порядку, в видї інстиґаторів, з приданою їм оружною силою — проєкт далекосяглого значіння, але кополь і сенат не прийняли його, і справа була погребана на все. До кодифікації права не прийшло також, а реформа фінансів і військової орґанїзації скінчила ся на нужденній латанинї, з котрої так і не вилїзла нїколи Річ-посполита.
Для докінчення образу польського устрою я мушу коротенько спинити ся на сих реформах і дальшіц їх долї. Почну від справи судівництва. Упадок вищих інстанцій зробив її пекучою справою XVI в., і ся потреба дїйсно привела до орґанїзації нової вищої судової інстанції.
Як ми вже знаємо, з початку і суд віча і суд старости були остатнїми інстанціями. На вічу воєвода заступав короля, староста судив як намістник короля, і тому від них не було апеляції до короля: законодавство Казимира В. зазначило ся виразно 8). Але в XV в. робить ся вилом в практицї: починають до короля переносити ся справи і з судів вічевих і з иньших інстанцій — судів старостинських, земських, підкоморських, підвоєврдинських (в справах Жидів) 9). Король судив такі справи або в своїм судї, або делєґував комісарів — звичайно місцевих достойників, для рішення справи на ґрунтї. Але в серединї XVI в. сей комісарський суд зведено до самих лише граничних справ. З другого боку з кінцем XV в. починають упадати вічеві суди, і взагалї віча, що в тім часї стали вже вищою інстанцією не тільки для судів земських, а і ґродських 10). Вічеві судові з'їзди не доходять, достойники й шляхта абсентують, і в судових справах, поминаючи їх, сторони удають ся просто до королївського суду. Наступає незвичайне перетяженнє королївського суду, незвичайна проволока в справах, і реформа судівництва стає одною з болючих справ середини XVI в.
Вкінцї по довгих заходах і дебатах соймових в 1576 р. прийшло до утворення вищих шляхетських трибуналів. Оден був уставлений для Великопольщі, в Пьотркові, оден в Малопольщі, в Люблинї, і осібні ще для новоприлучених українських і литовських провінцій (про них ще низше). Трибунали сї складали ся з шляхотських депутатів, вибираних що року, на одну каденцію, на соймиках воєводств — з більших воєводств по два, з меньших і поодиноких земель — по одному. Вони мали служити вищою й остатньою інстанцією для всїх шляхотських судів — „земських, ґродських, підкоморських, комісарських, вічевих”, в усяких формах і справах 11), і зпвершили собою систему шляхетського судівництва, тим часом як справи міщанські й селянські лишили ся при давнїх коробївських судах — асесорськім і референдарськім.
Реформа фінансів була тїсно злучена з військовою справгю, що служила вічним стимулом для фінанаового питання.
В XV в. Польща не мала постійнооь війська. Орудувала загальним шляхетським походом, а коли треба було більших сил, наймала військо, і на те накладав ся соймом надзвичайний податок, бо подимне уже тодї давало дуже мало 12). Як я вже казав, уже під час пруської війни король і стани прийшли до переконання, що загальний шляхетськийп охід річ дуже мало користна, й треба орудувати головно наємником. Справа забезпечення українських провінцій від татарських нападів висунула справу удержання постійного наємного війська для охорони сих провінцій. З 1452 р. маємо першу звістку про пляни такої пограничної оборони, і кор. Казимир мав дати тодї кілька тисяч гривен каштеляну й воєводї краківському на сю цїль 13); але, здаєть ся, з того нїчого не вийшло, бо при дальших татарськиз нападах про се пограничне військо не чуємо нїчого. Поновлено сей проєкт і дїйсно орґанїзовано оборну руських земель в останнїх роках XV в., наслїдком грізних походів татарських, турецьких і волоських. Начальство дано воєводі белзькому Петру Мишковскому, король піддав його власти місцевих старост, уповажнив до скликування в потребі в похід шляхти, на видатки дав староство львівське і 1300 зол. річно 14). Се була орґанїзація провізорична, до згоди з Турками; вона зрештою показала слїдом свою повеу нездалість — старости мало що помагали, загальний шляхетський похід, що показав свою нездарність до заграничних походів в пруській війнї, показав себе тепер цїлком непридатним і до земської оборони: шляхта не поспівала на час, або й зовсїм не рухала ся на поклики, і взагалї мала дуже малу воєнну вартість 15). Вкінцї єдиним способом оборони показав ся наємний жовнїо, котрого в роспорядженню Мишковского було коло тисячі мужа.
Досьвід сей вплинув на дальшу практпку. Провізорична та орґанїзація потрівала дуже коротко (1499-1500), але з перших лїт XVI в. уже іде практика держати на руських границях віддїли постійного війська 16). Вони бували неоднакові — спадали в спокійнїйших часах, або коли король не мав грошей, до 300 коней, або й зовсїм того війська не було; в грізнїйших часах підносило ся воно до півтретя і навіть півчетверта тисяч. Удержаннє його становило як на ті часи і особливо — як на засоби коронного скарбу, дуже поважну позицію й служило, побіч більш часових потрнб, постійним стимулом до застановлення над справою державних фінансів.
Але з сим збільшеннєм фінансових птореб держави не йшла в парі охота коронних станів до участи в них. Стани, шляхта спеціально, все мали таку гадку, що причиною недостачі гроша — лиха господарка короля, його марнотратність і хапчивісрь маґнатів-сенаторів; тому вона дуже далеко раднїйше займала ся реформами королївської фінансової господарки, але дуже не радо годила ся на податки, обсипаючи доріканнями правительство, проволїкаючи ухвали, відсилаючи їх з соймів на соймики й т. и.
Уже за Казимира появляють ся проєкти утворення правильного і постійного оподатковання, котре дало б можливість удержання постійного війська 17). Сї проєкти одначе не прийняли ся. Полишили ся при тих формах надзвичайного податку, які були прийняті в серединї XV в. і потім з невеликими змінами держали ся й пізнїйше 18). Головний податок — так зсаний лановий, від селянських грунтїв, в XV в. ухваляли звичайно по 12 гр. від лану; платили його селяне, міщане і та шляхта, що не мала підданих; в XV в. до сього податку притягано часом і дїдичів (половину платив селянин, половину дїдич), але потім се вийшло з уживання — платили самі панські селяне. При кінцї XVI в. сей податок, з здешевленнєм гроша доходив до 20 і навіть 30 гр. з лану. З міср брали т. зв. шос — податок від нрухомого майна; нормою було з початку 2 гроші від гривни таксованої вартости реальности (4% з верхом); пізнїйше, в XVI в. він став податком сталим, і таксованнє дуже рідко переводило ся. Ремісники, промисловцї, купцї платили податок заробковий, так само рентієри від сум позичених грошей. Найважнїйшим з сеї катеґорії податку було чопове — від пива, горілки й меду, від скількости шинкованого напитку; в другій половинї XVI в., коли маємо докладні цифри доходів, чопове було одною з найважнїйших податкових позицій, перевисшаючи всї иньші податки доходові, разом узяті, й майже рівняючи ся з податком лановим. Вкінцї духовенство латинське, вільне в принціпі від податків, синодальними ухвалами своїми причиняло ся до участи в таких надзвичайних податках се т. зв. subsidium charitativum. Був то або певний процент річних доходів (за часів Казимира, під пресією шляхти сягав він часом навіть 50% річних доходів, пізнїйше меньше), або певні круглі суми. Подібне subsidium накладала також і на духовенство православне, хоч воно, як ми вже знаємо, звичайно платило постійний податок.
Се все було надзвичайним джерелом доходів: податки сї ухвалювали ся лише в пильній потребі, звичайно раз на кілька років, та й то на нього нїколи не можна було напевно числити, бо сойм міг і не згодити ся на нього. Постійним джерелом державних доходів, поруч незначного подимного, були коронні маєтности та реґалїї (мито, експльоатація соли й металїв, дохід з монети). Маєтности, о скільки не були заставлені, давали ся в доживотну державу або в адмінїстрацію (до вірних рук). Шляхта, маючи дуже непохвальну гадку про господарку короля й його мінїстрів, не тільки від разу взяла в свої руки збір і адмінїстрацію надзвичайних податків і відлучила (на поч. XVI в.) скарб державний, куди мали йти гроші з соймових податків, від скарбу надворного, куди мали йти доходи з коронних маєтностей, але мала намір звязати короля і в роспорядженню сими останнїми. Дуже радикальний крок в сїм напрямі був зроблений за малолїтности Володислава Ягайловича, коли сойм постановив утворити земські скарби й віддати під заряд місцевого воєводи королївські доходи даної землї. Ідучи за сею постановою шляхта руська й подільська зіб
Страница 41 из 77
Следующая страница
[ 31 ]
[ 32 ]
[ 33 ]
[ 34 ]
[ 35 ]
[ 36 ]
[ 37 ]
[ 38 ]
[ 39 ]
[ 40 ]
[ 41 ]
[ 42 ]
[ 43 ]
[ 44 ]
[ 45 ]
[ 46 ]
[ 47 ]
[ 48 ]
[ 49 ]
[ 50 ]
[ 51 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
