инське, Браславське, Підляське і Берестейське; воєводства Волинське, Браславське, Берестейське, Минське й Мстиславське були утворені три роки перед люблинським соймом, 1566 р., очевидно в звязку з пляном інкорпорації в. кн. Литтовського Польщі, що був у короля 1). Коли по угодї з Москвою в 1635 вернула ся до Польщі Сїверщина, утворено з неї ще воєводство Чернигівське. Таким чином українська теріторія перед Хмельнищиною складала ся з девяти воєводств і одної землї (Холмської), з котрих Берестейське воєводство входило в склад в. кн. Литовського, всї иньші в склад Корони.
Кожде з сих воєводств мало одного воєводу і одного каштеляна (в польських провінціях, і навіть в давнїйших українських провінціях Корони, як ми вже бачили, урядів каштелянських було далеко більше). Сї вищі достойники земель мали служити репрезентантами тутешнього панства в сенатї. Інкорпораційні грамоти 1569 р. прирікли, що уряди в новоприлучених землях будуть роздавати ся тільки місцевим людям, а що до Київщини й Волини з Браславщиною прирікало ся крім того, що тутешнї пани-шляхта православної віри не будуть мати нїякої ріжницї з латинниками в одержуванню вищих урядів. В дїйсности тільки на сенаторських урядах Волини, сеї найбільш аристокоатичної української землї, засїдали аж до Хмельнищини виключно місцеві маґнати, на иньших — тільки більше меньше 2). Самих вже сенаторських урядів в сих упраїнських землях було, розмірно до їх розлеглости й значіння, не богато, а що й не все вони обсаджували ся місцевими людьми, то з сих причин в польськім сенатї українське панство заступленн було досить слабо. Зрештою воно вже з перших десятолїть XVII в. дуже сильно линяє — тратить вповнї свій національний характер.
Кожде воєводство мало свої соймики — сформовані тамже ще перед 1569 р. і через своїх послів брало участь в нарадах посольської ізби сойму. Волинське, Підляське і Браславськн воєводство посилало по 6 послів, Київське, Берестейське й Чернигівське по 4. Подїл воєводств на судові повіти устпвлено на соймі в. кн. Литовського 1566 р., при переведенню судової реформи 3). Він з деякими змінами зістав ся потім і під польськім правом.
Волинське воєводство по давньому подїляло ся на три судові повіти: Луцький, Володимирський і Кремінецький. Підляшське на пять: Дшрогичинський, Мельницький, Брянський, Сурозький й Тикьтинський (три останнї повіти складали землю Більську). Берестейське мало повіти Берестейський і Пинський. Браславське Браславський і Винницький. Київське Київський, Овручський і Житомирський. Пізоїйше воєводство Чернигівське мало два повіти — Чернигівський і Новгородсїверський. Кождий повіт мас свій суд земський, ґродський і підкоморський. Мав також контінґент своїх „земських діґнїтарів”, котрих старшинство між собою й супроти урядників уставляєть ся в такім порядку: підкоморій, староста ґродський, хорунжий, судя земський, стольник, підчаший, підсудок земський, підстолїй, чашник, ловчий, войський, писар земський, мечник, підвойський 4).
Величезні простори східно-полудневої України — полуднева Київщина, стара Переяславщина, порожнї під час реформи 1560-х рр., і пізнїйше зістали ся поза судовою й ґродовою орґанїзаціією. De jure вони мали належати до Київського повіту, де старостинський уряд злучений був з урядом воєводи, що нїколи майже в Київі не показував ся, і його заступали приватні його заступники. Таким чином великі пограничні простори, повні елєментів безправних і противуправних, де як раз найбільше треба було нагляду й власти, були властиво вповні вийняті з публичної власти й державного права, яке б воно там не було! Вони складали ся з великих панських лятифундій і королївщин-староств (Білоцерківське, Канївське, Корсунське, Богуславське, Черкаське, Переяславське, Остерське, Нїжинське й ин.), що правили ся старостами не-судовими, які урядниками державними не уважали ся, були простими державцями й правили своїми маєтностями через своїх слуг, на підставі патримонїальної власти й юрисдикції, а публичної власти не було тутн їякої. Обставина дуже характеристична, і в ґенезї пізнїйших українських відносин не без значіння!
Вищою судовою інстанцією для воєводств, де задержане було право Литовського Статута й руська урядова мова — себто для Волинського, Браславського й Київського, мав служити осібний трибунал, заснований разом з загальним коронним трибуналом в 1579 р. 5) Він мав складати ся з пяти депутатів волинських, і по чотирох київських і браславських, і засїдати в Луцьку. Була се уступка дуже важна для задержання в житю місцевого права й практик, всього місцевого складу житя, але вона не була, очевидно, зовсїм оцїнена місцевою руською шляхтою, тим часом як прихожі, польські елєменти мусїли від разу стати в опозиції до такої місцевої юрисдикції: їх речниками явили ся місцеві латинські біскупи, що арґументували між иньлим і тим, що яко польські шляхтичі, не мають підлягати місцевому праву 6). Трибунал функціонував дуже слабко від разу, й скоро зовсїм завмер, а на соймі 1589 р. його й формально знесено: „за проханнєм сенаторів і послів” воєводства Волинського й Браславського, Луцький трмбунал знесено й прилучено сї воєводства до трибуналу Люблинського, а на другім соймі се розтягнено також і на воєводство Київське 7). Тільки воєводство Берестейське, входячи до в. кн. Литовського, належало до трибуналу в. кн. Литовського, заснованого 1581 р. в Городнї.
Хоч при прилученню Волини й Браславщини до коронного трибуналу було спеціально застережене, що тутешнї справи мають судити ся місцевим правом (Волинського статуту) й списувати ся руською мовою 8) (се потім розширене й на Київське воєводство), але з того задержала ся лише практика руського дїловодства, а місцеве право, як то легуо собі представити, досить слабо уважало ся, і безперечно се також сильно вплинуло на те, що право Литовського Статуту вийшло з уживання і у місцевих — земських і ґродських судах. В 1645 р. волинська шляхта, скаржачи ся на непорядки в Люблинськім трибуналї і що там не тримають ся Литовського Статуту, грозила ся, що заложить собі назад трибунал в Луцьку, але се була погроза без значіння 9).
Тривкійше було істнованнє осібного віддїлу королївської канцелярії, заложеного для тихже воєводств з 1569 роком — Привилеї й листи для сих земель (з виїмком міст) мали писати ся по руськи, й для них заложені були осібні книги (т. зв. Метрика Руська) — ся практика держала ся до самої Хмельнищини 10).
Сим кінчу огляд адмінїстрації загальної, чи властиво — шляхетської, й перехожу до иньших суспільних кляс.
Примітки
1) Див. про сформованнє сих воєводств у Любавского Сеймъ с. 725-728.
2) Так воєводами київськими від 1569 р. до Хмельниччини були: Конст. Острозький, Андрій Сапіга, Стан. Жолкєвский, Том. Замойский, кн. Олександр Заславський, Стефан Хмєлєцкий, Януш Тишкевич. Каштелянами були: Павел Сапіга, кн. Михайло Вишневецький, Яків Чаплич, кн. Юр. Вишневецький, кн. Адам Сангушко, Гаврило, потім Роман Гойський, Мартин Калїновский, Олександр Пісочиньский, Ад Кисїль (се київські, волинські й брасбавські шляхтичі). Воєводи волиеські: кн. Олекс. Чорторийський, кн. Богуш Корецький, кн. Андр. Вишневецький, кн. Януш Острозький, кн. Олександр Острозький, кн. Януш Заславський, кн. Адам Сангушко. Каштеляни: Мих. Козинський, кн. Андр. Вишневецький, Мих. Мишка, кн. Ол. Засавський, Іван Лагодовський, кн. Кароль Корецкий, кн. Мик. Чорторийський. Воєводи браславські: кн. Роман Сангушко, кн. Андрій Вишневецький. кн. Януш Збаразький, Ян, потім Якцб Потоцкий, кн. Ол. Заславський, Стефан, потім Станїслав Потоцкий, Лукаш Жолкєвский, Миколай Птоцкий, Домінік Казановский, Адам Кисїль. Каштеляни: кн. Андрій Капуста, кн. Мих. Вишневецький, Василт Загоровський, Ол. Семашко, Григорій Сангушко, Ад. Сангушко, Мик. Семашко, Ян. Харлєньский, Бартол. Модлїбовский, Ґабріель, потім Стефан Стемпковскі. Сї реєстри беру у Нєсєцкого, справляючи їх (бо не всюди вірні й докладні) по моности иньшими (Вольфа, Бонєцкого й ин.). Вповнї повних і докладних катальоґів урядників досї нема.
3) Він видрукований у Любавского Сейсъ дод. 79.
4) Так постановила конституція 1611 р. — Vol. legum. III c. 16, пізнїйших змін не дотикаюсь: річ занадто малої ваги.
5) Volum. legum II с. 185, про нього спеціальна розвідка Ясинського (див. прим. 1).
6) Ясинскій ор. c. c. 32 і далї.
7) Volum. legum II c. 282, 292-6, 315.
8) Volum. legum II c. 293, 295.
9) Архивъ Югозап. Рос. ч. II т. I с. 295.
10) Див. Пташицкій Описаніе Литовской Метрики с. 108-110.
МІСЬКА ОРҐАНЇЗАЦИЯ: ВІЙТІВСТВО, РАДА І ЛАВА, РІЖНІ КАТЕҐОРІЇ ВІЙТІВСТВ — ПРИВІЛЄҐІОВАНІ ВІЙТИ, „ІНКОРПОРАЦІЯ” ВІЙТІВСТВ, ВІЙТИ ВИБОРНІ. ТИПИ МІСЬКОГО УСТРОЮ: ШИРША САМОУПРАВА — ЛЬВІВ, МІСТА З СИЛЬНО РОЗВИНЕНОЮ ІНҐЕРЕНЦІЄЮ ВІЙТА — КРЕМІНЕЦЬ, СТАРОСТА-ВІЙТ — КОВЕЛЬ; ІЛЮЗОРИЧНІСТЬ МІЩАНСЬКОЇ САМОУПРАВИ; МІСТА ПРИВАТНІ — ОЛИКА. СУДІВНИЦТВО: ІНСТАНЦІЇ, КОДЕКСИ МІСЬКОГО ПАВА, НЇМЕЦЬКЕ ПРАВО В ПРАКТИЦЇ.
Міської орґанїзації я по части мав уже нагоду дотикати ся 1).
Підставу її становила інституція війта (з нїм. Vogt, advocatus). Правительство, вилучаючи міську громаду з загальної орґанїзації, з власти всїх правительственних орґанів, переносило їх компетенції на війта й робило йогож відповідальним за громаду. Війт властиво був тим сполучником, що звязував відокремлену міську громаду, як маленьку державу, з державною системою. Так було в теорії. В практицї були сполучники далеко більше реальні, але я тепер говорю про теорію, а про те, як упладало ся воно в практицї, буду говорити низше.
Близшою спеціальністю війта був суд в карних справах. Популярний в Польщі підручник міського права Ґроіцкого (з 1560-х рр.) поясняв, що властивий титул війта має бути iudex seu praefectus iudicii 2). Він засїдає, як голова, в колєґії лавників (scabini), що творить судовий трибунал міста в карних справах. Роля війта на сїм судї одначе чисто формальна — він тільки має проводити сесією, орікають „присяжні судиї”, себ то лавники. Згаданий підручник поясняє се так:
„Судия (війт) на судї, по міському прау, не орікає 3), а питає рішення у присяжних, і ті, намовивши ся, через свого старшого мають заявити своє ореченнє, а він його оголошує, так як йому скажуть. Тому, оголошуючи рішеннє, він каже так: „panowie daia za prawo, y ja z nimi” 4).
Таким чином суд властиво мав належати до репрезентантів громади, якими мали бути лавники, тим часом як війт був особою для громади чужою.
Полїцийно-адмінїстрацийні компетенції в найширшім обсягу — аж до уставодатної (бо міська громада могла постановляти й закони для себе, але з сього законодатного права користали громади в Польщі дуже мало, через загальну свою анемію),- а також суд в справах приватних мала друга колєґія, а то „рада”, зложена з райцїв (consules), вибираних на певний час, під провгдом бурмістра (proconsul). Обовязки й права сеї колєґії згаданий підручник міського права описує так:
„Бурмістр і рада мають обовязком принаймнї раз на тиждень, або кождого разу як буде вимагати потреба, сходити ся на ратушу, радити про добро громади, здобувати нові користи для громади і запобігати шкодам, лагодити і розсуджувати всякі спори, приберати способи, аби їжа й напитки в містї не були дорогі, а продавцїв, які б переступали розпорядження райцїв або загальні ухвали — карати. Окрім того мпють наглядати пекарів, різників і шинкарів, пильнувати обманств в мірі й вазї, в продажі їжи й напитків і всякого товару, щоб кірцї й иньші міри мали на собі міський знак: міський „гетьман'', або хто иньший буде мати се порученнє, має з двома райцями з часта, а принаймнї раз на місяць їх контролювати. Має також рада (urzad radziecki) запобігати сварам у містї, боронити від кривд сиріт і вдів, непозволяти й викорінювати шкідні й безчестні гри — як карти, кости й иньші невідповідні. Кождого року рада має складати рахунки з усїх доходів міських, перед старшими й визначнїйшими з громади. Всї ухвали прийняті й постановлені на ратушу, на зібранню, за відомостию й участию громадської старшини, мають бути завсїди виконувані під карою, бо що старші ухвалять, иньші повинні сповняти”.
Сї дві колєґії — „рада” і „лава” становлять головну підставу міської орґанїзації й звуть ся загальним іменем маґістрату, тим більше що невважаючи на свою виразну осібність і відокремлений круг компетенцій, часто мішають ся до купи, зливають ся в одно — і в фундаційних привилеях правительвтва, і в міській практицї, і в поглядах сучасників. Особливо в наданнях міського права в в. кн. Литовськім, що йшли не так за нормами нїмецького права, як за міською практикою Польщі, часто стрічаємо таке перемішуваннє обох колєґій і їх компетенцій 5).
Взагалї в практицї орґанїзація міст, хоч нїби в основі мала все оден взірець — устрій ж, Маґзебурґа, ріжнила ся дуже й укладала ся в дуже відмінні комбінації . Слїдити сї безконечні варіяції я тут, розумієть ся, не можу і тільки виберу кілька типовійших комбінацій.
Почнемо від тогож таки війтівського уряду і в укладї міських відносин на практицї мав уже велике значіннє. Війт бував або дїдичний або іменований — се дві основні форми. Дїдичне війтівство творило ся від разу при заснованню міст, особливо дрібнїйших — місточок. Осадчий міста діставав від разу уряд війта в нїм для себе й для своїх потомків. Найдавнїйше наданнє нїмецького права — м. Сяноку, 1339 р., сполучене власне з таким дїдичним наданнєи війтівства осадчому й його потомкам 6). Але такі війтівства часом викупали ся потім правительством з рук війтів, або й від разу, при наданню місту нїмецького права і правительство резервувало для себе війтівський уряд. У Львові нпр. війтівський уряд зіставав ся в розпорядженню правительства, і так бувало часто. Посередною формою було наданнє війтівства до живота осадчому й його дїтям. Нпр. осаджуючи м. Бар, король надає війтівство в нїм осадчому і його сину до їх живота, а окрім того записує певну грошеву суму, яка мала б бути сплачена чи осадчим, чи їх потомкам в такім разї, коли правительство буде відберати від них війтівство 7).
Уряд сей був звязаний з досить значними доходами й користями. На війтівство призначали ся певні ґрунти — фільварок, або й цїле село; війт діставав звичайно „шестий гріш” з чиншів і третїй гріш з судових кар міщан, до того прилучали ся ще певні спеціальні доходи — з млинів, склепів, ставів і т. и., які позволяло ся йому урядити на міських ґрунтах і иньші того рода. В сумі війтівство не тільки в більшім містї, а навіть і в значнїйшім місточку, було досить інтратною державою, привабною тим більше, що його можна було кождої хвилї перетворити в сінекуру, переложивши злучені з ним обовязки на свого приватного заступника — т. зв. леновойта (landvogt), за певним, розумієть ся — меньшим винагородженнєм. Тому шляхта дуже скоро вигострила зуби на війтівства як на такі масні сінекури, і з початку тільки фактично старала ся розбирати їх в своїх руках, а згодом і соймовими конституціями постарала ся забезпечити собі виключне право до них. Конституціями 1607, 1620, 1662 й дальших років застережено, що війтівства, з деякими виїмками, мають роздавати ся тільки шляхтичам, за військові заслуги 8).
З тих самих мотивів шляхта заходила ся против „інкорпорації” війтівств містам і староствам. Дїло в тім, що з одного боку старости з огляду на війтівські доходи, старали ся забрати війтівства в свої руки, й ріжними способами — через скуплю і через королївські надання прилучали їх до своїх староств. Против такої інкорпорації виступала шляхта, й цїлим рядом конституцій старала ся спинити таке сполученнє війтівств з староствами, але конституції сї не виконували ся, й війтівства з староствами злучали ся й далї 9). Так само противила ся вона інкорпорації війтівського уряду міській громадї.
Дїдичний війт був свого рода малим властителем міста, дїдичем, війт іменований — державцем міста, подібним до державцїв иньших королївщин. Чи той чи сей — були чужі міщанській громадї, як і взагалї війтівська інституція, як я то вже підносив, стояла в повній суперечности з принціпом міської самоуправи. Тому міста з якимсь трохи розвиненим духом самоуправи, змагали до того, аби дістати від правительства привилей на війтівство — щоб війтівський уряд могли вони самі обсаджувати. Се звало ся „інкорпорацією війтівства місту”. З українських міст нпр. у Львові війтівство було „інкорпороване” громадї в 1378 р., Володиславом Опольським 10), і за його прикладом потім в Каммінцї, за наданнєм йому львівського устрою в 1594 р. 11). В другій пол. XVI в., за Жиґимонта-Авґуста війтівство було віддано громадї в Буську, з тим щоб доходи з нього ужито на укріпленнє й оборону міста, і се було потверджено спеціальною соймовою конституцією потім 12), і т. и. Але з тих же мотивів, як і против сполучення війтівств з староствами, шляхта не радо бачила й переданнє війтівств міським громадам, і в 1647 р. перевела постанову, що таке переданнє може бути правосильне тільки за спеціальною соймовою конституцією 13).
Інкорпорація війтівства місту була верхом міської самоуправи, і від сього типу випадає нам почати перегляд міського укладу. Можемо взяти собі за взірець Львів — як лїпше звістний.
Тут центр ваги по тім, як не стало війтів, перейшов на раду. Вона складала ся з 12 доживотних членів, званих в львівській бесїдї по просту „панами”, і сама доповняла себе через кооптацію. Ся колєґія (officium consulare) подїляла ся на дві половини — шість райцїв засїдало дїйсно в тім роцї (consules residentes), шість були мов би в відпустцї (consules antiqui); на другий рік сї ставали до дїйсно ї служби, а ті переходили на відпустку. З шести чинних членів рада вибирала трох бурмістрів, що по черзї (по чотири тижнї) проводили засїданнями ради й були, крждий в своїм часї, старшими міста взагалї. Колєґія лавників з початку також доповняла ся через кооптацію, пізнїйше рада присвоїла собі право іменувати на спорожнені місця лавників. Так само й вибір війта, вибираного з початку з поміж лавників, перейшов до ради — ним бував оден з чинних райцїв того року. Взагалї колєґія лавників зійшла на низшу колєґію ради, радою іменовану, і була ступінєм для переходу до ради: прийнята була практика, що райцї виберали ся з лавників, так само як лавники з колєґії сорок-мужів 14).
При таких порядках — а їх розвій датуєть ся від середини XVI в., від королївского декрету 1541 р. — міська самоуправа була пустим звуком. Від коли рада стала доживотною і замкненою колєґією і поставила від себе в повну залежність иньші уряди й орґани міської самоуправи, місто перейшло в повну й нероздїльну власть тїсної ґрупи міщанських патриціїв, що в руках своїх кількох фамілїй держали міста райцїв і обсаджували своїми людьми низші уряди. Се давало не тільки впливи, а й безпосереднї значні доходи. За прийнятє до ради треба було зложити певну суму до каси райцїв (вибір таким чином міг переходити в просту лїцитацію), туди ж ішли доходи з маґістратського суду, з сїл, що призначені були на дохід райцям, і з ріжних спеціальних джерел; смми доходами, в сумі дуже значними, дїлили ся між собою райцї.
Розумієть ся, такі порядки відкривали дорогу всяким надужитям. В своїй „суплїцї” до короля в 1578 р. львівські цехи сильними виразами (може й побільшеними) характеризували міські непорядки, які були випливом таких відносин. Містом, казали вони, править майже одна фамілїя. Всї райцї між собою кревні. Бурмістром Вольф Шольц, війтом його син, зятї райцями, сини лавниками, иньші уряди займають кандидати на язтїв. Райцї протеґують своїх заушників і кривдять всїх, хто не йде їм в лад. В дїловодстві міста нема нїякої контролї, рахунки фальшиві, з яких 10.000 зл. треба рахувати ріжних дефравдацій 15). Супроти таких надужить міщанство просило, аби привілєґії райцїв знесено, і цїла громада вибирала їх, як і иньших урядників, і то на час, а не доживотно. Правительство одначе не відважило ся на такий рішучий крок супроти львівських патриціїв і обмежило ся тільки поправкою львівської конституції: розпорядженнєм 1577 р. уставлене
Страница 43 из 77
Следующая страница
[ 33 ]
[ 34 ]
[ 35 ]
[ 36 ]
[ 37 ]
[ 38 ]
[ 39 ]
[ 40 ]
[ 41 ]
[ 42 ]
[ 43 ]
[ 44 ]
[ 45 ]
[ 46 ]
[ 47 ]
[ 48 ]
[ 49 ]
[ 50 ]
[ 51 ]
[ 52 ]
[ 53 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
