нове тїло, незвістне нїмецькому праву — колєґія сорока мужів (quadra-ginta viri), вибираних купцями й міщанами доживотно. Ся колєґія безпосередно й посередно — через своїх виборних „реґентів” мала контролювати дїловодство й рахунки ради й иньших урядів; їх згода була потрібна при увтавленню податків, при виплатах всякого роду і значнїйших контрактах. Ся поправка, хоч до певноїм іри обмежила повновласть ради, відносин між нею й громадою не полїпшила, бо як з одного боку колєґія сорок-мужів старала ся розширити свою інґеренцію в дїяльности ради, так з другого боку рада старала ся підпорядкувати свому впливу сю колєґію, і боротьба „поспольства” з радою тягнеть ся далї і в Львові, і в иньших містах з анальоґічним усттоєм — нпр. в Камінцї; що був орґанїзований з кінцем XVI в. вповнї на взір Львова 16).
Таким чином розширеннє міської самоуправи приводило в дїйсности до сильно вираженої олїґархії. Там же, др задержувала ся окрема інституція війта, орґани міської самоуправи стояли в сильній залежномти від нього.
Прикладомм міста з сильно-розвиненою інґеренцією війта може служити нам нпр. м. Кремінець. Уряд війта був тут дїдичний. Фундаційні привилеї його відносин до міських колєґій близше не означають: вони, значить, уложили ся дорогою практики — за взором иньших міст (фундаційний привилей 1536 р. давав Кремінцеви „право саксонське” з вільностями на взір Кракова, але се, очевидно, зістало ся порожньою буквою 17). Люстрація 1563 р. так нормує кремінецьку конституцію: „війт має у всїм пильнувати порядку, справедливо й порядно вести всякі справи міста, а у всїх потребах його відзивати ся до короля; особливо обовязаний він помножати доходи королївські й доглядати, щоб вони правильно й повно виплачували ся; а зібравши чинші з королївських підданих в містї, має передавати їх по давньому звичаю до замкового уряду і складати з них рахунки перед старостою замку. Бурмистр і райцї повинні у всїх справах помагати війтови і у всїм його слухати ся, одначе війт не може нїяких справ рішати анї виконувати без наради з райцями й иньшими визначнїйшими міщанами з міської громади (rzeczypospolitej tego miasta) 18).
Остатнї слова вигляядають на певне ограниченнє війтівських претензій, а цїла замітка, вставлена в реєстрі прав і обовязків міста супроти держави й державного скарбу, звучить як відгомін якихось спорів між війтом і громадою, так само й заведеннє тут королем в 1615 р. третьої колєґії (з 24 мужів, очевидно — на взір львівських сорок мужів) 17), що одначе в житє не війшла мабуть зовсїм. На жаль, бракує нам для ілюстрації тодїшнїх відносин матеріалу, і тільки пізнїйший процес міста з війтом, в серединї XVIII в. (1756) кидає сьвітло на цїлий ряд попереднїх десятолїть та разом з иньшими міськими актами того часу виказує становище, зайняте війтом супроти громадської самоуправи. Бачимо, що супроти нього ся самоуправа стала зовсїм ілюзоричною. Бурмистр і райцї нїби вибирають ся за порозуміннєм з війтом громадою, але de facto іменують ся ним: він дрржить на сих урядах своїх заушників і не дає громадї їх скинути 20). Так кілька десять лїт в містї правила війтівська клїка, і до правильних виборів не допускала; заступник війта т. зв. лентвійт в дїйсности стояв на чолї ради, опруч бурмістра; з участию війта рішали ся справи залежні виключно від ради, і т. и. В спілцї з міськими уряднками — своїми заушниками, війт безконтрольно рядив у містї, заберав на себе міські доходи і міські ґрунти, а скаржити ся міщанам до короля не позволяв, і т. и. Одиноке ограниченнє самоволя війта знаходила собі в особі старости, і вкінцї щоб покрити свої надужитя ,як виник той процес з громадою, війт продав своє війтівство старостї 21).
Переходячи до ролї старости, мушу запримітити ,що широка участь його в міськім господарстві й управі наслїдком його полїційних і фіскальних компетенцій, а також ролї коменданта замка була взагалї признана de iure. Так старостам поручало ся слїдити, щоб міста уживали свої доходи на укріплення міста, відповіддно до наказів правительства, а для того контролювати їх господарство; з того виріс обовязок міських урядів — предкладати річно рахунки старостї, хоч се зрештою досить слабо виконуало ся 22). Фіскально-полїційний нагляд над торговлею, оборона замку й повіту, нарештї — істнованннє в містах людности під присудом старости, а не маґістрату все се давало старостї широку інґеренцію в міські справи, а з тим відкривала ся широка дорога йому й його заступникам, урядникам і т. и. для всяких надужить. Історія міст се взагалї історія вічних спорів громад з старостами за компетенції й нарікань на старостинські надужитя.
При такім характері старостинського уряду особливо важного значіння наберало сполученнє — „інкорпорація” війтівств з старостами. Місто попадало в такім разї в дуже сильну, подвійну залежність від війта-старости. Як приклад такого міста можемо взяти нпр. волинський Ковель.
Війтівство було тут злучене з староством десь найдальше в початках XVII в. В серединї XVI в. громада мала осібного війта, і в 1556 р. війт з цїлою громадою скаржили ся королеви на кривди від ковельського сиарости: що він мішаєть ся в суди й справи міські, накладає на міста ріжні оплати від торговлї й промислу, змушує ремісників робити на себе й своїх служебників безплатно, чи то за малу плату, і т. и., і король поручав старостї залишити такі кривди й мішання 23). Нові порядки, по „інкорпорації'' війтівства описує нам королївська грамота 1611 р., видана на місце давнїйших (бо погоріли), з рідкою докладністю. Ковельська громада що року, на початку, має предложити старостї вісїм кандидатів, і з них староста або його намістник іменує чотирох райцїв, а одного з них — першим бурм істром (кождий райця з черги мав правити місяць як бурмістр, але потім бачимо бурмістрів „квартальних”). Він же wedlug upodobania swego іменує одного з міщан лентвійтом до міського суду, а міщанська громада приберає йому чотирох лавників; лентвійт і лавники доживотні. Апеляція від лавничого суду йде до бурмістра й ради, відти — а також і від суду бурмістра й райцїв — до старости, а від старостинського суду до королївського 24).
Так виглядала ковельська конституція на письмі. Акти показують, що на практицї місто й його житє стояло в повній залежности від „вельможного й. м. пана старости і добродїя нашого”, як титулує його міський уряд. Він не тільки затверджував міські податки, але й сам розкладав їx, реґляментував своєю властию міські відносини, а навіть петиції міста до короля йшли до його контролї, й він „давав позволеннє” місту предложити королеви певні дезідерати, які й „специфікував” при тім — очевидно з наміром, щоб міщане не вложили в свої петиції якоїсь точки противної його власним інтересам. Ілюстрацією відносин може бути така „картка” старостинського намістника, втягнена до міських книг, як інсталяційна грамота лентвійта: „Пане Захаряшевич! З огляду що п. Семенович, погнївавши ся на мене, подякувва минї за уряд лентвійта, то я до дальшої волї й роспорядження й. м. п. старости, вашу милость іменую субститутом. Взявши на себе сей уряд, відберіть актові книги, також розпятиє, а місце на суди визначаю в домі Бобовської — її за те треба буде полекшити податки; для книг виберіть порядне місце, аби не були у вас, за містом. Поручаючи то все в. милости, прошу пильнувати порядку й справедливости в містї.” Процес против того попереднього лентвійта, що задер ся з замковим урядом, зрештою характеризує нам становище, яке лентвійт займав супроти маґістрату, далеко виходячи за рами лавничого суду: він власновільно роспоряджав ся доходами міста, на себе обробляв міські ґрунти, а бурмістрів і райцїв, що йому противили ся, лаяв і наганяв, і т. и. І місто терпіло се лїтами, й тільки по упадку лентвійта, з інїціятиви самого замкового уряду, потягає його до відвічальности 25).
Ковель все ж таки був містом більшим, і тут староста лїчив ся бодай з певними формами міської самоуправи. В меньших місточках не бувало й того. Місточко Тирава нпр. скаржило ся на свого державця, що він забпав їм ратуш і впнайняв від себе Жидам, міщанській громадї каже сходити ся у себе в дворі, його урядник іменує їм від себе війта і райцїв, і т. и. 26).
Ще більший нїж по королївщинах степень залежности міської „самоуправи” мусїв, розумієть ся, істнувати в містах приватних. Тут власть дїдича не мала ограничення і в правительственній власти, що бодай могла обмежати власть війта-старости. Якісь права міської громади в приватних містах могли істнувати тільки доти і о стільки, о скільки хотїв того дїдич, і коли вже в королївських містах розглянених типів самоуправа нїмецького права була в значній мірі ілюзоричною супроти фактичної залежности міст від війта або старости, то в містах приватних міська орґанїзація зводила ся на чисту форму — на низшу домінїальну полїцію, що виконувала роспорядження дїдича й пильнувала порядку в зазначених її дїдичем границях. Само правительство вже не вважало приватні міста властиво за міста і супроти волї дїдича не признавало нїякої сили за міськими хартиями. А тим часом було тих приватних міст велике число, а деякі з них таки досить значні.
Як тип орґанїзації таких приватних міст візьмемо волинську Олику 27). Свою хартию, „на взір столичного міста Виленського” дістала вона від свого властителя Миколи Радивила в р. 1564; в нїй значило ся, що війт буде наставляти ся дїдичем; райцїв і лавників буде що року виберати собі громада; апеляція на війта іде до дїдича 28). Пізнїйше бачимо також іще й колєґію тридцятьох (на взір звістних сорок-мужів). Дїйсним роспорядчиком в містї був поставлений дїдичом чи його управителем війт; міські урядники при нїм мають лише підрядну ролю 29). Дїдич рядить в містї як у кождій своїй маєтности і видає свої реґуляміни, під страхом арешту, кайданів, вигнаноя, а навіть утрати прав власности в містї. Права міщан на свої ґрунта й доми взагалї не більше, як у селян — се не власність властива, а право уживання (тому часом остро забороняло ся в таких приватних містах продавати свої ґрунти шляхтичам, що могли претендувати на права повної власности) 30). Реґляментація не раз доходила до дивної на нинїшній погляд дрібязковости: в родї того щоб міщане-християне не ходили до лазнї разом з Жидами, — аби ходили для того в певні лише днї, аби повздержували ся від торгу в певні сьвята, і т. и. 31).
До сих схемок мушу додати ще кілька загальнїйших заміток про практику міської орґанїзації._
Як я вже згадав вище, в практицї між двома основними колєґіями міської самоуправи — радью й лавою, в поменьших містах дуже часто не робило ся ріжницї: вони разом творили те що назияало ся „маґістратом” або „урядом” і спільно порядкували ті справи, що належали до ради чи до лави. Так часто і в судових і в адмінїстрацийних справах зарівно виступає маґістрат зложений з райцїв і лавників, під проводом лентвойта і бурмістра (нпр. в Барі) 32). Війт чи лентвойт, як то ми бачили вже і з наведених схем, звичайно стоїть на чолї маґістрату й управи взагалї. До участи в управі покликують ся також старшини цехів, а часом також і „старі бурмістри” — райцї з попереднїх років: вони разом з маґістратом і цехмістрами властиво тримають громадську управу з року на рік (так бачимо нпр. в Ковлю). Подекуди (як нпр. в Олицї) бачимо ще контрольне тїло (модифікацію колєґії сорок-мужів), якого відносини до маґістрату мусїли ріжними способами укладати ся. Тка само ріжно укладали ся відносини до міської управи жидівської громади — т. зв. кагалу: подекуди відпоручники кагалу беруть участь в виборах райцїв, але не в біжучій управі 33).
Порядок інстанцій ми вже по части бачили. Нїмецька практика знала апеляцію, як також і відклик в непевних випадках самого суду до маґістратів старших міст, метрополїй, що служили взірцем орґанїзації для молодших. Ся практика була перенесена в початках і до Польщі й на Русь. Казимир В., щоб запобігти апеляціям до заграничних митрополїй, а при тім — аби під близшим впливом правительства орґанїзувати апеляційну інстанцію для громад нїмецького права, фундував вищий суд нїмецького права на краківськім замку, але він в ролї одинокого трибуналу для цїлої держави не удержав ся, і дав тільки початок до засновання цїлого ряду таких же вищих судів по провінціоналльних містах. Остатньою інстанцією мав служити комісарський суд відпоручників з шести міст в Кракові.
Пізнїйший порядок апеляції для українських земель звістний нам підручник міського права описує так: „на Руси з міст і місточок апелюють до райцїв львівських, бо Львів з цїлої Руської землї місто найперше й найголовнїйше; се й справедливо, бо й по праву головнїйше й визначнїйше місто в провінції має служити головою иньшим місточкам і селам (автор покликуєть ся на нїмецьке міське право); від райцїв львівських апелюють до вищого суду (prawa) маґдебурського на замку краківськім, а відти до королївського маєстату або комісарів шести мість” 34). Та як великий був дїйсно, в ріжних часах, апеляційний округ львівської ради, се ще б треба розслїдити. Про Сяніцьку землю знаємо, що тут був вищий суд для війтів і війтівств на сяніцькім замку, зложений з восьми війтів сїл і місточок, і з нього апеляції йшли просто до вищого суду краківського (в XV-XVI в.) 35). З рештою з часом сї вищі суди тратять своє значіннє, супроти апеляційної практики до „королївського маєстату”. В 1550 р. шляхта добила ся того, що мішані справи — шляхтичів з міщанами в вищих інстанціях мали йти не до судів нїмецьколо права, а до королївського 36), і з часом взагалї для міських справ значіннє апеляційної інстанції переходить до королївського асесорського суду.
Сей асесорський суд складав ся з урядників королївськшї канцелярії — референдарів, реґентів канцелярії й секретарів, під проводом канцлєра, отже був судом бюрократичним, нїчим з містами спеціально не звязаним. Се не перешкодило йому, ставши з кінцем XVI в. апеляційним трибуналом для міст, зістати ся в сїй ролї до кінця, позбавивши значінны всї иньші апеляційні інстанції. Супроти нього тратять всяке значіннє й заникають вищі суди нїмецького права й комісарський суд шести міст. Тратить также свое значіннє й суд старости, що для ріжних міст досить часто мав значіннє апеляції і таке застереженнє практикувало ся дуже довго в фундаційних привилеях — апеляція на війта мала йти „до короля або до його старости” 37).
Джерелом для права міських судів весь час мало бути рециповане право саксонське. Воно зложило ся з зепського саксонського права (Speculum Saxonum), скодифікованого в 1-ійп ол. XII в., і права міського (lus municipale), опертого окрім того ж земскього права на ореченнях (Weisthumer) старших саксонських міст. В землях польської Корони воно було спопуляризоване в перерібцї Яскера, виданій в Кракові 1535 р., але ще ширшу популярність від сеї латинської перерібки здобули оперті на нїй перерібки польські — Щербіча (вид. 1581) і особливо Ґроіцкого (1 вид. 1565 р.). Перерібка Ґроіцкого, що передруковувала ся потім весь час істновання Річи посполитої 38), завдячала свою популярність більшій приступности. Окрім саксонського права, що становить його головну підвалину, вона користає також з польськоно законодавства й звичайового права. Складаєть ся з кількох частин, разом звязагих; перша зветь ся Porzadek sadow i spraw mieyskich prawa magdeburskiego, і під сею назвою сей підручник взагалї був звістний в Польщі й на Українї. Ним головно було спопуляризоване нїмецьке міське право 39), і для пізнання теорії міського права тих часів (XVII-XVIII в.) він служить найлїпшим джерелом.
Всї сї збірки обіймають право цивільне, карне й процедуру. Цїле право в міських відносинах мало быти переведене рециповане, чуже. Крім того що чуже, воно в деяких частинах було сильно перестаріле й невідповідне — так карне приносило з собою нелюдські кари середновічної системи застрашень, противні українському й взагалї словянському праву й народній вдачі. Смерть служила найзвичайнїйшою карою, і то в ріжних квалїфіцірованих як кажуть правники, особливо прикрих, середновічною фантазією вишуканих формах, як спаленнє (за відступленнє від віри, чарівництво й отруту), утопленнє в однім мішку з псом і котом (за убийство свояка), четвертованнє живого (за деякі переступи против моральности, і т. и.). Тортури були одним з приписаних способів процедури, і хоч підручники права виступають против „не поорядків”, які діють ся з тими тортурами по містах і місточках, і против ріжних вишуканих тортур, але меньше тяжкі форми поручають самі й лише остерегають, аби тїла при тім не калїчено і не замучувано людей на смерть, бо то б стягало на судю підозріннє гнїва й ненависти на злочинця 40). І сї норми не зіставали ся порожнім звуком 41). Що правда, в українських землях норми звичсєвого руського права (а сею дорогою — й норми староруські), а в землях в. кн. Литовського — також норми права статутового, безперечно, не зіставали ся без впливу на практику міських судів, особливо в містах меньших, де не дуже то й самі трибунали були обзнайомлені з міським правом. Але нема сумнїву, що й норми сього остатнього зовсїм не лишали ся порожньою буквою й широко переводили ся в житє, не вважаючи на всю свою чужість, або й суперечність з правними поглядами народу 42).
Примітки
1) Див. вище с. 231 і далї. Лїтературу див. в прим. 7.
2) Porzadek sadow i spraw miejskich prawa magdeburskiego w Koronie polskiej, вид. перемишльське, 1760, с. 11.
3) nie ma wynaydowac sentencii.
4) Ibid. c. 12-3.
5) Нпр. в наданню нїмецького прааа Кремінцю: „обивателї м. Кремінця теперішнї й будущі повинні будтуь судити ся тільки маґдебурським правом і відповідати перед бурмистром і райцями, а більше перед нїким”. Архивъ Югозап. Россіи V. І c. 40-1. Поріыняти ще нпр. наданнє нїмецького права Бересою: „маєтъ ихъ судити и рядити войтъ и бурмистры и радцй берестейскіи” — Акты Зап. Р. II ч. 73.
6) Див. вище c. 226.
7) Акты Барскаго староства І ч. 57.
8) Volum. legum II c. 438, III c. 178, IV с. 397, V c. 12 і т. д.
9) Ibid. II c. 438, III c. 178, VI c. 303, і т. и. Як приклад пізнїйшого сполучення війтівства з староством вкажу нпр. на барське — див. Барское староство, c. 306-7.
10) Akta gr. i ziem. III ч. 26.
11) Архивъ Югозап. Россіи V ч. 43.
12) Volum. legum III c. 140.
13) Volum. legum IV c. 55.
14) Пор: у Зубрицького Kronika m. Lwowa c. 13 і двлї — начерк устрою міста, на підставі міських актів.
15) У Лозїньского Patrycyat i mieszczanstwo 2 c. 61.
16) Огляд його устрою у В.-Буданова ор. c. (Ж. Мин. H. П. 1868, кн. XI), с. 178 і далї укр. перекладу.
17) Архивъ Югозап. Россіи V т. І ч. 2 і 9.
18) Архивъ Югозап. Россіи VII II c. 73.
19) Starozytna Polska III c. 80.
20) Бували міста, де й фундаційним привилеєм признавало ся війтови право виберати райцїв — нпр. в привилею полоцькім (А. 3. Р. І ч. 159).
21) Виїмки з актів кремінецького маґістрату у В.-Буданова op. c. c. 251-3 і 264-5 укр. вид.
22) Volumina legum II c. 53, 65, 68, III c. 84, 184, 337.
23) Архивъ Югозап. Pocсiи V, І ч. 15-18.
24) Ibid. c. 113.
25) Ibid. c. 115, 163, 167-8, 170-1, 173, 243-4, а також виїмки у В.-Буданова ор. c. c. 248-250 і 265.
26) Матеріали, під р. 1574.
27) Другим таким типовим приватним містом може служити Дубно, описане у В.-Буданова ор. c. c. 275-280, також Архивъ Югозап. Россіи V, Іч. 55, 102, 128.
28) Архивъ Югозап. Р. V. І ч. 19.
29) Ibid. ч. 76.
30) Ibid. ч. 46, III, 178, 180.
31) Ibid. c. 179, 319.
32) Нпр. Акты Барскаго староства II ч. 53, 54, 58.
33) Нпр. Архивъ Югозап. Россіи V, І c. 318 (Дубно) .
34) Porzadek sadow i spraw miejskich c. 106.
35) Відомости про нього зібрані в саттї J. Samolewicz Sad wyzszy na zamku sanockim, 1903 (звістки про сей суд маємо з р. 1425 до 1553).
36) Volum. legum II c. 8 § 40.
Страница 44 из 77
Следующая страница
[ 34 ]
[ 35 ]
[ 36 ]
[ 37 ]
[ 38 ]
[ 39 ]
[ 40 ]
[ 41 ]
[ 42 ]
[ 43 ]
[ 44 ]
[ 45 ]
[ 46 ]
[ 47 ]
[ 48 ]
[ 49 ]
[ 50 ]
[ 51 ]
[ 52 ]
[ 53 ]
[ 54 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
