LibClub.com - Бесплатная Электронная Интернет-Библиотека классической литературы

Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 46

Авторы: А Б В Г Д Е Ё Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я

    вив ся, селяне прийняли, „яли ся” державця, й вибрали собі за тивуна „Пашка Загайкового сина”1). Зміст записки ясний, маємо вибір тивуна селянами, але ґенералїзувати її, як то роблять дослїдники 27), не можна, й сам зміст її остерігає нас від сього: по всякій правдоподібности попереднїй тивун не був вибраний, а іменований дїдичом, і тому усунено його з переходом села в володїннє державця. Державець мабуть так само міг би і з власної волї заіменувати тивуна, як би схотїв.



    Стрічаємо тивунів і дїдичних. Таке тивунство бачимо нпр. в старих служебних селах Солонцї й Жиравцї під Львовом: маємо з р. 1596 королївське позволеннє тутешньому тивуну Стецьку Хведьковичу передати його сину, в доживотне володїннє 28). В облятї документу се тивунство називаєть ся війтівством (advocatia). Пізнїйший документ показує нам дотацію й доходи такого дїдичного тивунства (зовссїм анальоґічні з війтівськими): король позволяє р. 1642 тивуну в c. Верблянах, в Яворівськім старостві, аби міг передати володїннє tiwonatus seu scultetiae своїм братанцям, з усїми приналежностями — півтора ланами ґрунту, двома городами, корчмою, правом врубу в лїс і т. и. 29). Трудно думати, щоб тут тивунством названо війтівство; скорше можна думати, що тивунства приймали з часом деякі прикмети привілєґіованих війтівств.



    Отамани датують ся татарською окупацією. Вперше стрічаємо ми їх на Поділю, в оповіданню про татарські часи. „Атамани”, „ватамани” (варіанти оповідання) звали ся начальники громад, очевидно — в тім разї виборні, що „від баскаків завідували” сими громадами й зберали на них податки 30). Столїтє пізнїйше, в 2-ій пол. XV в. ми бачимо їх в полудневій Київщинї: тут в кождім селї сидить „отамон”, навіть в найменьшім, де є всього яких 2-3 господарства; навіть маємо село, де сидить сам лише „отамон” і більше нїхто 31). Який се був уряд, опись не поясняє, але ся обставина, що ми отаманів бачимо часами в такіы малій компанїї, або й зовсїм одиноких, підриває гадку про виборний характер сього уряду: могли вони бути й виборні, але не конче і не всюди. Скорше їх можна прирівняти з осадчими, що зголосивши ся у князя чи його намістника, скликали людей осїдати з ним разом на певнім місцї. В Галичинї в судових записках середини XV в. ватамани, як і тивуни, в ролї старшини сїл руськьго права стрічають ся дуже часто, але про спосіб обсади сих урядів звісток незвичайно мало. Звістні вони в ролї начальників сїл також на Молдаві 32). Про обсаду ватаманів в XVI в. не можу вказати звістки безпосередньої, але посередню маю. Часом в селах окрім ватамана чи иньшого старшини бували ще десятники; про одно село в люстрації читаємо, що обовязки ватамана сповняє десятник, а десятником зроблено одного з селян з огляду на його бідність, бо однаково, значить, не було від нього доходу як від господаря 33). Коли іменований старостинським урядом десятник мін ватамана заступати, то міг бути й ватаман іменований. Повторяю — ріжно то могло бути, й бувало певно.



    Відносини отамана, тивуна чи иньшогл непривілєґіованого старшини до громади небогатий матеріал, який ми маємо, характеризує лише в певних моментах. Передо всїм, він репрезентує громаду перед властями й сторонами — він має складати сьвідоцтва в справах судових і фіскальних за свою громаду, до нього адресують ся позви — не тільки дг селян громади, a й до дїдича, коли його самого не було на ґрунтї; він мав ставити до суду позваних селян, і т. и. 34).



    Обовязки й становище тивуна одна судова записка з Галичини XV віка описує так; „сей підданий був у нього за тивуна, мав ключ від його двора і господарства (a curia et a bonis suis), зберав на нього чинші й иньші доходи з селян, і не здавши з них рахунків й не віддавши належних чиншів, утїк до иньшого села 35). Отже роля його двостононня: він доглядає панського господарства в селї і заразом він начальник громади. Але фільварку самого ледво чи наглядав він. Принаймнї в королївщинах на те є осібні управителї — звані просто „урядниками”, „факторами”; вони були на пенсії. В такій ролї виступають часом і десярники, що в иньших разах виступають як низші аґенти, що наглядали панщинної роботи (зрештою і вони не всюди бували): „урядник, а як вони (селяне) звуть — десятник, що буває при людях”, поясняє раз люстрація 36). В такім значінню низших сїльських урядників бачимо десятників на Поділю і в Галичинї. Стрічаємо часом десятників і з більшим значіннєм: в однім документї король наказує державцеви, наслїдком селянської скарги, аби не казав їм робити панщину на десятника і не позволяв йому кривдити селян 37).



    З другого боку, до тивуна чи ватамана належить нагляд порядку в громадї й суд. Тому в домі старшини (тивуна в данім разї) згадуєть ся й сїльська вязниця, „казнь” громадська, замкнена дручком і засовками, де перетримували злочинцїв (як злодїя в сїм разї) 38). Ми маємо факти, де стороннї особи навіть в важнїйших справах — як крадїжж худоби, звертають ся до суду ватамана, і той судить (по всякій правдоподібности — з участию громади), а як би суду не дав, або засуджений засуду не виконав, покривджений відзиваєть ся уже не до дїдича, чи замкової зверхности (в королївщинах), а до вищих публичних інстанцій 39). Практика тут властиво розминала ся з принципом домінїального суду; тим часом як в теорії суд дїдича був другою інстанцією, по судї сїльського старшого, в практицї покривджений, видко, міг звернути ся або до дїдича (а в королївщинї — до державця чи уряду його), або до сїльського старшого. Дїдич, очевидно, міг поствпити так само — покликати провинника або пеоед сїльський суд, або перед свій власний. Правна практика вимагала, щоб дїдич своїх підданих сам не судив, коли його власні інтереси входили в гру — аби не було сторонничости, а посадив в судї иньшого шляхтича 40). На взір публичних судів, такий прибраний судя засїдав з асесорами, і вони побирали за свою працю судову оплату — „памятне” memoriale. Маємо вказівки, як складано такий домінїальнй суд. Нпр. в c. Мартинові під Галичом, в 40-x р. XV в. з порученни дїдича засїдає на судї війт коломийський Михайло, в асистенції мартинівського вотамана, корчмара і ще якоїсь особи незвістного стану, другим разом — той же війт з сусїднїм шляхтичом і з управителем сусїднього села Телятник 41). Такі практики держали ся й пізнїйше. Нпр. в однім процесї про підпал двірського гумна підданим, дїдич складає суд з війта сусїдньої громади нїмецького права і присяжних з сусїднїх сїл, в числї восьми, що й творять суд в асистенції сусїднїх дїдичів, з участию запрошеного возного, відповідно до норм нїмецького права, дають обвинуваченого на тортури „містрови” (кату), спровадженому теж до сеї справи, і вкінцї засудивши його на спаленнє, віддають до рук тьго ж ката 42).



    На суд державця королївщини можна було відкликати ся до королївського суду. Суд дїдича був остатньою інстанцією -від нього відклику не було. Можна було тільки скаржити дїдича до публичних судів за те, що не дав суду на свого підданого.



    Так представляєть ся на підставі приступного нам матеріалу устрій сїл непривілєґіованих, чи як вони звуть ся — руського права.



    Села нїмецького права мали устрій більше одностайний, і в головних точках він нам звістний лїпше, нїж ріжнороднїшйий, на ріжних старих місцевих традиціях опертий устрій сїл непривілєґіованих. В основі своїй був се той сам міський устрій нїмецького права, тільки в простїйших формах. Між осадженнєм села нїмецького права й осадженнєм міста нема виразної ріжницї. Осадчий — Нїмець чи Поляк, в кождім рсзї в XIV-XV в. се звичайно не Русин, заплативши певну суму властителю — дїдичу чи правительству 43), разом з поручеонєм осадити на певнім місцї село „на нїмецькім праві” (in iure teutonico) діставав привилей, де йому забезпечало в тім будучім селї (in villa locanda) дїдичне війтівство (scuultetia або advocatia) з ріжними доходами; він діставав певний кавалок ґрунту — кілька ланів, найчастїйше два (в давнїйших часах часом більше, в пізнїйших навіть оден), шестий гріш з чиншів і третїй від судових кар, і ще ріжні додатки — як нпр. право заложити млин або корчму, часьм і право на певну панщину від селян се частїйше доперва в пізнїйших привилеях XVI в. 44)).



    Таким чином війт ставав малим дїдичом села, а заразом начальником громади. Він був старшиною села, посередником між ним і дїдичом та державою, до нього належав виключний суд над селянами в усяких справах: інтеґральною точкою сих сїльських привилеїв, так як і міських, було знесеннє всякої юрисдикції публмчних судів над селянами такої осади нїмецького права, а апеляція на самого війта мусїла по дкху нїмецького права йти до вищих судів нїмецького права. Відносини дїдича до такої осади редукували ся до побирання з селян чиншів, застережених в умові з війтом; навіть панщини на пана, як ми вже знаємо, давнїйші осади нїмецькі не знали 45).



    Але пани, хоч радо побільшали закладаннєм таких осад свої доходи, скоро помітили невигоди від такого відчуження свого від громади, й заходили ся коло сїл нїмецького права так, що вкінцї властивий тип сих осад був вповнї змінений і від нього лишила ся сама тільки порожня форма.



    Одною з найважнїйших прероґатив в стпновищу війта були його судові ґваранції. Дїдичи заходили ся коло підпорядковання війта своїй юрисдикції, але се удало ся тільки до певної міри. Дорогу до сього отворили вищі суди, що сформовані були на княжих дворах та в більших духовних маєтностях, як апеляційні інстанції для судів війтівських і трибунали першої інстанції для самих війтів. Про оден з таких судів — „чищий суд нїмецького права” 46) сяніцького замку, зложений з восьми війтів, для справ що дотикали всїх війтівств, сїльських і міських, і осіб війтів, ми вже знаємо. Иньший звістний нам в маєтностях перемишльського біскупа, уже в XIV в. 47). Сей суд складав ся з семи війтів біскупських маєтностей і також був трибуналом для процесів і для справ неспірних, які дотикали війтів 48). На взір їх в XV в. практиковали суд над війтами дїдичі взагалї. Дїдич чи прибраний ним судя засїдав в такім разї в асистенції сусїднїх війтів, і се застерігало ся в самих фундаційних привилеях 49). Але принціпи нїмецького права полишили війтови можність апелювати на такий суд до дальших інстанцій, як се зрештою й зазначвло ся часто в самих привілеях, що війт мав бути позиваний на суд королївський, виключно, або й не виключно — по при суд пана. Часом дїдичі застерігали ся супроти того, що такий суд дїдича в асистенції війтів має бути одиноким трибуналом, або навіть казали війтови складати приреченнє, що він і його наступники піддаватимуть ся вповнї під домінїяльну юрисдикцію й не будурь позивати свого дїдича перед публичні суди 50).



    Але все атки з привілєґіованими війтами було за богато церемонїй, та й дохід війтівський був кавалком ласим,-тому вкінцї шляхта починає обминати взагалї сю інституцію. Села орґанїзовувано далї по типу нїмецького права, але з привілєґіованими війтами. Таких непривілєґіованих війтів, судячи з деяких вказівок, уже в другій половинї XV в. мусїло бути досить 51). Вони дешевше коштували і були в повній залежности від дїдича, отже були йому наручнїйші, а осадчий привилей не стояв на перешкодї усяким підвисшенням селянських податків — іще одна дуже важна вигода. Тому далї шляхта заходить ся коло усунення привілєґіованих війтів і з тих сїл, де вони вже були. Фірточку до сього давала вже постанова з 1420 р., що позволяла дїдичам відберати війтівства від війтів „непотрібних і непослушних” (inutiles et rebelles) i продавати кому иньшому, а за браком покупця — лишати війтівство за собою, сплативши вартість його тому усуненому, по оцїнцї 52).



    В XVI в. примусову сплаиу війтів практиковано широко; конституція 1563 р. признавши свобідний викуп для всїх війтівств (в королївщиназ), санкціонувала сю практику взагалї 53), і інститут привілєґіованих війтів в приватних маєтностях вкінцї зник зовсїм, полишивши ся лише в королївщинах та в духовних маєтностях 54). Сильний удар сим останкам задала конституція про роздаваннє привілєґіованих війтівств тільки шляхтї 55). Зрештою численні скарги селян на сих війтів, що рядили собі в селах як малі дїдичі й обтяжали селян панщиною і всякими драчками, оправдували змагання правительства до зменьшення числа привілєґіованих війтівств і їх функції в громадї. Де війтівства лишали ся, переходили в прості сінекури 56).



    Роля привілєґіованого війта в селянській громадї звістна нам дуже неповно. Він був передовсїм судею, у всяких справах, але судити мав колєґіально з колєґією лауників або присяжних (scabini). Число їх не було уставлено; звичайним числом уважало ся шість — так каже звістний нам підручник нїмецького права Ґроіцкого 57); бувало і більше 58). Принціпіально повинні вони були бути виборними, на доживотний уряд, але по анальоґії з містами можемо судити, що в дїйсности і тут бувало з ними всїляко. Стрічаємо скарги на війтів, що вони судять зовсїм без участи лавників, і взагалї значіннє лавничого уряду було таке слабе, що в деяих польських краях його навіть касовано як непотрібний 59), а і у нас подекуди він і без касовання заглох зовсїм Судити мали нїмецьким правом, але дуже сумнївно, щоб так бувало в дїйсности — хиба якісь загальні й поверховні відомости з нього можемр припустити у сих сїльських судиїв 60). Зрештою бракує нам для докладного рішення сього питання матеріалу — рішень сих судів. Такк як і в містї війт може себе заступити у всїх сих функціях заступником — лентвійтом. Участь колєґії лавників в адмінїстраційній і полїційній дїяльности війта не ясна.



    Розвою громадської самоуправи взагалї нїмецьке право не спріяло. З одного боку вона була придавлена сим дїдичним війтом, з другого боку помір ґрунтів, реґляментація податків привилеєм, з кождого господарства осібно, відтинала такі справи, які були важними предметами в дїяльности громади руського парва; вкінцї не було тут і традиції громадської управи, як в руських селах. Інститут виборних присжяних, як сказано, не розвинув ся. І по усуненню привилєґіованого війта сї громади попали тим в тїснїйшу й повнїйшу залежність від власти дїдича.



    Спеціальністю руських земель Корони — Галичини, Холмщини і Белзької землї (на Поділю їх уже не було) були села т. зв. волоського права 61). Принесена була ся форма сїльського устрою й господарства до нас з східнього угорського Підкарпатя, з території русько-волоських стичностей і сильно розвиненого пастушого господарства — Берега, Мармароша й семигородських столиць. Вона софрмовала ся тут в XIII-XIV в. як комбінація волоського сїльського устрою й господарства з формами привілєґіованих громад нїмецького права 62), і пересаджпна до нас в другій половинї XIV в., остаточно скристалїзувала ся в XV в., дещо змодифікована під дальшими впливами льокаційних форм нїмецького права, звичайового руського й державного польського, та в залажности від обставин місцевоого господарства (так нпр. в Галичинї бачимо не пятдесятину від овець, а двадцятину, поруч овечої дани приходить до важного значіння дань від свиней, і т. и.).



    Першу документальну звістку про осади волоського права з Галичини маємо з часів Володислава Опольського, 1378 р.: Володислав, грамотою писаною по руськи (одинока звістна його руська грамота) надає свому слузї Ладомиоу Волошину за його заслуги ур. Годле поле з сусїднїми ґиунтами на сянїцькім підгірю (коло Дубецька) — „садити село у волоськое право” 63). Ся грамора одначе своїм змістом не ріжнить ся від иньших шляхетських надань Володислава, так само й иньші галицькі надання Волохас XIV в. 64), і властиві осадчі привилеї волоського права ми маємо тільки з XV в. Правдоподібно одначе, що як раз угорська окупація Людовикових часів, піддержана потім тїснїйшими звязями Галичини з Волощиною (хоч не бракувало близших звязків Галичини і з закарпатськими і з молдавськими землями й давнїйше) вітворила ширшу дорогу волоській кольонїзації. Орґанїзація волоськрго права в Галичинї і принесена сими кольонїстами форма сїльського устрою й господарства скоро освоюють ся в Галичинї, показавши ся дуже відповідними особливо для кольонїзації мало ще залюднених підгірських країв, придатних більше для пастушого господарства як для хлїборобства, й на „волоський” взір, по „волоському праву” починають орґанїзувати ся села уже власними силами, без всякої участи закарпатських кольонїстів, що зрештою і в селах давнїйшої осади ледво чи були коли дуже численні. В XV в. стрічаємо вже досить значне число осад волоського права 65), а ще більше зростає вонл в XVI в., в серединї і в другій половинї, коли дуже енерґічно вела ся кольонїзація карпатського підгіря в Самбірщинї, Перемищинї, Сяніччинї і то по типу волоського права. В Сяніцькій королївщинї нпр. в середнїх десятолїтях XVI в. (1540-60 рр.) можемо нарахувати 26 нових сїл, себто друге стільки, скільки числила вона цїла на початку XVI в., і всї заложені на волоськім праві; в Перемишльській в тім часї засаджено селами волоського права порічє Стрвяжа 66). Взагалї, в серединї XVI в. бачимо фактичну моду на них — на волоське право переводять навіть стародавнї руські осади в таких далеких околицях як Ратненське староство... Але з кінцем XVI в. „волоське право” починає упадати, села сього права починають все сильнїйше підтягати під шабльони нїмецького права”, з загальною панщиною, з фільварковим господарством, і вони затрачують свої характеристичні прикмети.



    Осаджувано села волоського права подібно як права нїмецького. Осадчий заплативши певну, досить значну суму 67), діставав привилей, де разом з дозволом осадити село на певнім ґрунтї, ґварантував ся йому дїдичний уряд старшини, „князя”, і ріжні доходи на взір війтівства: кавалок ґрунту — найчастїйше два дворища, звичайно третина чиншів, данин, судових доходів, пиаво поставити собі млин і „фолюш” (товкач для вовни), право осадити загородників, а часом (в пізнїйгих наданнях) і певну панщину від селян — на взір осадчих привилеїв нїмецького права, бо властиво волоське право, як я підносив, було противне і панщинї, і фільварчаному господарству 68).



    На підставі сього надання князь потім від себе стягав осадників і роздавав їм ґрунти. Ревізори Самбірського староства 1568 р., закидаючи недбальство тутешнїм старостам в управі сеї королївщини, так описують сю практику: „Приходив хлоп до старости, просив, аби староста позволив йому на якимсь потоцї садити село, даючи йому кілька сот, а часом і тисячу золотих, і зараз вимовляв собі рілї, третини (з данин), млини, колачі і т. и. Старости не мали причин противити ся тому, бо доходи з того однаково не мали йти зараз, а аж як висидять свободу, по кільканадцять лїтах, яких вони й не надїяли ся дочекати; і так що було, то й викроювали, не дбаючи про будуще, й давали їм на те свої грамоти, на котрі (князї) потім діставали собі потвердження від короля. А князям то виплачувало ся від разу, бо виміривши ґрунти, зараз брали від кождого селянина по копі, і то так увійшло в звичай, що про се й не торгують ся, а селяне наслїдком того уважають ґрунти за продані їм князями і межи собою ними торгують як своїми дїдичними. А щоб лекше звабити людей, (князї) випрошували від старост для них свободу на безконечні лїта, а хоч мали вимірити всї поля на дчорища 69), то се робило ся тільки по імени, а дворища мають ріжну великість, відповідно до того, скіьки хто дав князеви грошей, осаджуючись” 70).



    В формах фундації сїл волоського прав абув безперечно вплив форм льокації нїмецького права, як зрештою в пізнїйших грамотах сї князївства й виразно трактують ся як війтівства (more aliarum scultetiarum). Були одначе й досить важні ріжницї, через які сї волоські осади мають для нас свій спеціальний інтерес. Тим часом як осади нїмецького права повинні були, й були дїйсно чинниками роскладу руського житя, бо осадчі були звичайно Нїмцї або Поляки, на них в першій мірі при осадженню села числено, так що Русини навіть часто виключали ся з „добродїйств” нїмецького устрою такої осади, прраво в судї мвло бути нїмецьке і т. и.,- в осадах волоських противно вповнї панував український елємент: осадчі (почавши від 2-ої пол. XV в.) бували звичайно все Русини, осади кольонїзували ся самими Русинами, фундація церкви звичайно
    Страница 46 из 77 Следующая страница



    [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ] [ 51 ] [ 52 ] [ 53 ] [ 54 ] [ 55 ] [ 56 ]
    [ 1 - 10] [ 10 - 20] [ 20 - 30] [ 30 - 40] [ 40 - 50] [ 50 - 60] [ 60 - 70] [ 70 - 77]



При любом использовании материалов ссылка на http://libclub.com/ обязательна.
| © Copyright. Lib Club .com/ ® Inc. All rights reserved.