Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 49

потрібним згадувати. Роман, по словам пізнїйшої синодальної постанови, дістав з початку тільки „Литву”, себто епархії полоцьку і туровську, з катедрою в Новгорожку, а пізнїйше, новою постановою (десь в р. 1356) додано йому „з особливої ласки і для спокою” ще ,,епіскопії Малої Росії”, себто волинсько-галицькі 8). Але можна сумнївати ся, чи канонїчна область Романа була так докладно визначпна з самого початку. В кождім разї Роман мав далеко ширші преткнзії, нїж ті дві „литовські” епархії. Записка в Никонівський компіляції, даючи відгомін боротьби отих дввох митрополитів і їх претензій, каже: „в сьвятительстві настало замішаннє, якого не бувало в Руській землі: в Царгородї патріарх поставив двох митрополитів на всю Руську землю (себто кождий уважає себе митрополитом „всея Руси”), і була між ними велика ворожнеча” 9).



Зараз по поворотї з Царгорода Роман подав ся до Київа, щоб засїсти на сїй титулярній столицї „всея Руси”, але тцт його не прийняли 10): можна думати тому, що Київ тримав ся Теодорита (про нього маємо звістки ще з липня 1354 р.). Пізнїйше, коли його тут не стало, Київ не прикладав ся до боротьби за митрополїю, й приймав зарівно й Романа й Алексїя, і се дуже злостило Ольґерда, так що він оедн раз наказав зловити Алексїя, коли він був заїхав „в Малу Русь” 11), а як я здогадував ся 12) — хто зна чи се ненаручне йому поведеннє Киян і не бушо причиною, що Ольґерд вкінцї зсадив з київськог остола кн. Федора й посадив тут свого сина. Иньші землї, що стояли в сфері литовського впливу, Роман таклж старав ся взяти під свою управу: так знаємо, що коли Брянськ перейшов під литовську зверхність, Роман опанував брянсько-чернигівську епархію, а пробував опанувати тааож і тверську 13).



Неясність,, яка мусїла бути з початку в становищу обидвох митрополитів, спонукала їх в 1358 р. удати ся до патріарха в справі своїх претенсій (очевидний доказ, що з початку їх компетенції зовсїм не були докладно розграничені). Патріарх рішив сю справу так як ми вже знаємо: що Алексїй має бути митрополитом київським і всея Руси, а Роман — митрополитом Литви й Малої Руси 14). Таке рішеннє одначе так розгнївало Романа, що він не прийнявши сеї постаноив й не попрощавши ся з патріархом, відїхав з Царгорода. Він далї старав ся розширяти сферу своєї юрисдикції, а його посли перед царгородським духовенством відзивали ся, що Роман опанувавши Київ і маючи за собою поміч Ольґерда, „може все собі безпечно позволити”. Скарги м. Алексїя і сї похвалки спонукали патріарха вислати на Русь своїх відпоручників, аби на соборі епископів і князїв розслїдитии справу Романа (1361). Очевидно, патріарх забирав ся до якихось серіозних заходів против Романа, але, як висловляєть ся пізнїйша грамота — „все скоро полагодив той, хто все користро полагоджує, відізвавши Романа з сього сьвіта”: він умер десь слїдом по тій постанові 15).



Втративши Романа, Ольґерд мабуть старав ся дістати нового митрополита, але в Царгородї так зміцнили с московські впливи, неприхильні Ольґердовим плянам, що в р. 1364 ухвалено спеціальну постанову, аби на далї литовські епархії належали до митрополїї всея Руси й від неї не відлучали ся більше; тільки пізнїйше патріарх скасував сю постанову 16). Маємо звістку, досить невиразну, про якісь переговори між Ольґердом і Алексїєм: Ольґерд, що тодї вже забрав Київ і посадив там свого сина, жадав від Алексїя, аби він осїв ся постійно в Київі, а як нї — то нехай згодить ся на поставленнє осібного митрополита 17). Але до порозуміння між ними не прийшло: Алексїй переїздити в Київ, розумієть ся, не хотїв, а уставленню осібного митрополита також скільки міг противив ся.



Тим часом прийшло до відновлення галицькьї митрополїї, по чверть-віковій перерві. Як ми знаємо 18), галицьку митрополїю знесено саме в переддень польської окупації, постановою патріаршого собору. Що потім стало ся з останнїм митрополитом Теодором, не знаємо, але бачимо наочно, що підчас сороклїтньої боротьби за Галичину тутешня церков прийшла до сильного упадку; сьвідчить виразно про се вже той оден факт, що при поставленню галицького митрополита в 1371 р. не було тут по епархіях епископів (се знаємо з патріаршої постанови). Роман хоч мав придїлені епархії „Малої Руси”, але супроти тодїшньої ворожнечі між Литвою й Польщею прав своїх на управу галицькими епархіями мабуть не міг використовувати. І так прийшла тутешня церковна орґанїзація в розстрій, так виразно, хоч і коротко представлений в листї Казимира до патріарха десь з 1370 р.



В тім часї, як можна догадууати ся — на усильне жаданнє православних руських князїв і бояр з Галичини і польської Волини (пригадую, що то був час найбільших усьпіхів польської окупації), вислав Казимир до Царгорода епископа Антонїя (мабуть епископа галицького 19) з грамотою, де Казимир просив у патріарха посьвящення на митрополита. Сю інтересну грамоту (очевидно — подиктовану тимиж Русинами, а писану дуже кепською гречиною), варто навести тут цілу:



„Найстаршому, всесьвятійшому царгородському патріарху вселенського собору поклін і велике чолобитє від сина твого короля Ляхії й Малої Руси Казимира і від руських князїв, що вірують в віру християнську 20), і від руських бояр велике чолобитє. Просимо від тебе србі архієрея. Вся земля тепер гине без закона, бо пропадає закон. Від віків Галич звістний був усїм краям яко митрополїя, митрополичий стіл з віку віків. Першим митрополитом за благословеннєм вашим був Ніфонт, другим митрополитом Петр, третїм митрополитом Гавриіл, четвертим митрополитом Теодор; всї вони були на галицькім столї. Князї руські 21) були наші свояки, але сї руські князї погинули, і земля стала порожнею 22), і потім здобув Руську землю я, король Ляхії Казимир. І тепер, сьвятий отче патріарх вселенського собору, просимо від тебе архієреєм собі, котрого ми з ласки божої та й вашого благословення, з нашими князями й боярами собі вибрали, чоловіка гідного, доброго, чистого житєм і смиренного серцем — сьвятїйшого епископа Антонїя, за благословеннєм вашим. Ради Бога, та й нас, та й сьвятих церков нехай буде благословеннє ваше на сїм чоловіку, аби не порожнував престіл нашої митрополїї: поставте Антонїя митрополитом, аби не зник, не пропав закон Русинів. А як не буде ласки божої й вашого благословення на сього чоловіка, то потім не жалуйте на нас: прийдеть ся хрестити Русинів на латинську віру, як не буде на Руси митрополита, бо земля не може бути без закона” 23).



Ся кінцева погроза очевидно вплинула на патріарха, бо він дїйсно, хоч не без значної проволоки, висьвятив в маю 1371 р. того Антонїя на митрополита галицького, піддавши йому епархії перемишльську, холмську й володимирську (Володимир належав до 1371 р. до Польщі). По традиції давньої галицької митрополїї піддано її також епархію туровську, але слїдом, здаєть ся, вилучено, бо турово-пинські землї належали до Литви. З огляду що в тих епархіях не було епископів, Антонїю поручало ся на разї взяти їх в безпосередню управу, а згодом, разом з митрополитом угроовалахійським висьвятити туди епископів. Повідомляючи про се м. Алексїя, патріарх виправдував свою уступку погрозою Казимира і докоряв Алексїю, що той так занедбав ті епархії 24).



Правдоподібно, сї старання Казимира піддали нової охоти Ольґерду добивати ся й собі осібного митрополита 25). Відповідаючи патріарху на скаргу Алексїя, що він нападає на московські землї, Ольґерд гірко нарікав на сторонничість Алексїя — що він анґажує ся в московську полїтику, а в литовські епархії й до Київа не приїздить, та жадав поставлення осібного митрополита в Київ для земель литовських і сюзних з Литвою 26). Його піддержали також союзники — тверські князї, заскарживши й собі Алексїя за те, що він убезпечив кн. Михайла тверського своїм словом, а князь московський його ухопив 27).



Як нї старав ся патріарх затушувати сї справи, був він спонуканий вислати свого відпоручника на Русь, аби той перевів слїдство в сих обвинуваченнях Алексїя. Тим відпоручником поїхав оден з близьких клїриків патріарха Кипріян, родом Болгарин, з боярської родини Цамблаків, що мала також впливових свояків і в Царгородї й через них мабуть відкрила Кипріяну дорогу на патріарший двір 28). Прибувши в ролї патріаршого відпоручника на Русь десь зимою 1373/4 р., він побував в епархіях литовських і в Москві й зібрав такий матеріял про Алексїя, що патріарх Фільотей, хоч який був вірний Алексїєви, невважав можливим довше підтримувати його полїтику. А що прийшли також грамоти від Ольґерда й від иньших князїв, його союзників, де вони просили посьвятити їм митрополитом Кипріяна, инакше грозили взяти митрополита латинського, то вкінцї Кипріяна висьвячено на митрополита, при кінцї 1375 р., з тим що на разї він мав взяти в управу епархії литовські, а як би показали ся правдивими ті всякі обвинувачення на Алексїя, то й московські; в противнім разї мав Кипріян перейняти московські епархії по смерти Алексїя.



Так оповідають сю справу пізнїйші патріарші грамоти, в залежности від того, яке патріарший синою займав становище супроти Кипріяна — прихильне чи неприхильне, представляючи Кипріяна то інтриґантом, що хибними реляціями промостив собі дорогу на митрополїю, то чоловіком зовсїм льояльним супроти Алексїя, тим часом як Алексїй своїм поведеннєм, мовляв, змусив патріарха до заіменовання осібного митрополита 29). Входити в се трудно, та й неса потреби. Досить, що Кипріян, прибувши з Царгорода в титулї митрополита,, відразу претендував на становище митрополита всея Руси і попробував був прислати своїх послів і в Москву. Аде його тут не прийняли, а вислані патріархом слїдчі оправдали Алексїя. Кипріян лишив ся при епарэіях литовських. В Москві завзятє на нього було таке значне, що й по смерти Алексїя († 1378) Кипріяна в Москві довго не приймали, невважаючи на всї його заходи, так що він хоч від тепер мав право бути митрополитом всея Руси, мусїв зіставати ся довший час митрополитом для епархій в. кн. Литовського. Зрештою був се час великих замішань на московській митрополїї, з ріжними скандальними інцідентами, і в звязку з ріжними їх фазами зміняло ся становище супроти Кипріяна й царгородського патріархату й московських кругів. Аж з кінцем 1380-х рр. сї замішання покінчили ся, і то користним для Кипріяна кінцпм: його признали остаточно правним митрополитом і в Царгородї і в Москві, і від 1390-х рр. він перебуває переважно в Москві, аж до своєї смерти, і тільки від часу до часу наїзбив в свої литовські епархії (в 1396-7 і в 1405-6 рр.) Піддержуючи добрі відносини з Ягайлом і Витовтом, чинячи їх волю у всїм, він одначе передо всїм тримав ся Москви, й історія з ним найлїпше показала неможливість плянів Ольґерда — мати такого митрополита, що будучи митрополитом всеї Руси й маючи признаннє в московських епархіях, стояв би одначе під впливом литовським і перебував в Київі, чи в иньшій литовській епархії. Сим плянам треба було дати спокій раз на все.



Сполучивши митрополїю литовську з московською, заходив ся Кипріян скрутити голову й нещасливій тій галицькій митрополїї. Здаєть ся, ще за житя галицького митрополита Антонїя він, видко, робив в Царгородї заходи коло того, аби його власть була розтягнена й на західні епархії. Принаймнї в патріаршій постанові з р. 1380, хоч як неприхильній Кипріяну, він признаєть ся „митрополитом Литви й Малої Росії”. Які саме епархії розуміли ся тут під „Малою Росією”, трудно сказати: передовсїм були то епархії волинські, і мабуть вони лише — коли автори соборної постанови ясно розуміли границї Кипріянової дієцезії. Осібність галицької митрополїї все признавала ся патріархатом. Коли митрополит Антонїй захорів так, щл треба було сподївати ся його смерти, патріарх поручив тимчасову упрау митрополїї, на випадок смерти Антонїя, молдавському екзарху Симеону 30), а коли м. Кипріян (шчевидно — з намислом, аби показати, що галицька митрополїя вже перейшла фактично в його власть) донїс патріарху (десь при кінцї р. 1396), що він поставив одного епископа туди, патріарэ дав йому делїкатну, але рішучу відправу: „Про сьвятїйшу митрополїю галицьку знає твоя сьвятість, як вона була піднесена й ушанована титулом митрополїї, і які грамоти при тім були писані від сьвятїйшого патріарха Фільотея до Алексїя, митрополита Руси, ще перед твоїм поставленнєм на архієрея (всї вони вписані і в сьвяті книги церкви для памяти); супроти того всього справа її належить до нас і до сьвятого синоду, і ми маємо замір постарати ся для неї й архієрея, коли Бог то позволить і обставини; а що від твоєї сьвятости стало ся в нїй, як сам пишеш, що ти поставив тыди одного епископа, то се не добре” 31).

Таким чином патріархат прінціпіально стояв міцно на становищу самостійности й осібности галицької митрополїї. Невважаючи на те Кипріянови удало ся фактично забити сю справу й взяти галицькі епархії в свою власть.



По смерти Антонїя (умер десь зимою в рр. 1391-2) 32) Ягайло дав галицьку митрополїю луцькому епископу Івану 33). Той обняв зараз її управу, а згодом, взявши рекомендацийну грамоту від Ягайла, поїхав у Царгород по посьвященнє. Тут одначе його стріли зовсїм непривітно. Дїло в тім, що Кипріян, очевидно — дуже незадоволений новою обсадою галицької митрополїї, постарав ся представити того Івана так добре перед патріархом, що патріарх замість посьвящення покликав його на суд. Що то була за справа, не знати: був якийсь спір з еп. володимирським, що за порозуміннєм з Кипріяном їхав до Царгорода судити ся з Іваном, був закид своєвільного опановання галицької митрополїї, і мабуть іще якісь історії. Побачивши, який вітер віє на патріаршім дворі, Іван, як оповідає патріарх, „утїк”: сїв на корабель і поїхав, але що противні вітри затримали його коло Фороса, то Івана ще кілька разів кликали до патріарха, під страхом анатеми, але він відповідав на се: „Галич дав минї король, володар і правитель тої землї, бракувало минї лише благословенства патріарха, і я тепер дістав його, й більше минї нїчого не потрібно; по що минї йти на синод? підв в Галич, до своєї церкви 34)”.



Патріарх поясняє, що Іван говорив тут про звичайне благословенство, умисно мішаючи його з посьвященнєм, і дуже гнїваєть ся на таке його поведеннє. В грамотї до Кипріяна він поручав йому візвати Івана до себе на суд. Кипріянови було лиш в те грати; він візвав на свій суд Івана, в неприсутности його й покривдженого еп. Федора засудив і на луцьку катедру поставив иньшого епископа. Трудність лежала лише в тім, що митрополїї від Івана не можна було відібрати: він дальше правив галицькою митрополїєю, маючи по своїй сторонї Ягайла. Ягайло вставляв за ним і перед царгородським патріархом: маємо з початку 1397 р. лист патріарха до Ягайла, писаний очевидно в відповідь на таке прошеннє Ягайла. Патріарх не попускає — пише, що для адмінїстрації галицької митрополїї посилає він свого екзарха; еп. Іван має зараз же передати йому галицьку митрополїю, сам же мусить перепросити ся з Кипріяном, і коли Кипріян дарує йому провини, то патріарх поставиоь Івана митрополитом; як нї — то нехай Ягайло пришл еиньшого кандидата на посьвященнє, инакше патріарх поставить від себе митрополита 35).



Можна сумнївати ся, абр еп. Іван, знаючи відносини до себе Кипріяна, мав охоту йти до нього й просити розгрішення. З другого боку Ягайло таки далї тримав ся Івана й не хотїв посилати до Царгорода иньшого кандидата. З лютого 1398 р. маємо цїкаву грамоту еп. Івана, де той з вдячности за заходи Ягайла коло його посьвящення обіцяв йому значний дарунок, коли б став правним митрополитом: „А се азъ владыка Иванъ изъ Луцка знаємо чиню всЂмъ, аже даль ми господарь мой велипій король митрополью галицкую, хочеть ми помочи на поставленьє митрополитомъ; а коли Богъ дастъ стану митрополитомъ я за то слюбую и хочю дати, оже Богъ дасть, моєму милому господарю королю двЂстЂ гривенъ рускихъ а тридцать коній, безъ хитрости, и того не хочю поступити” 36).



Чим закінчила ся ся історія, не знаємо. Здаєть ся, справа лишила ся нерішеною, через упір Ягайла й Івана, й Іван далї собі правив галицькою епархією. Остатню — але не дуже певну звістку про „Івана галицького” маємо з 1415 р. 37). З остатнїх лїт Кипріяна маємо звістки, які вказують, що коли не вповнї, то в значній мірі йому удало ся підпорядкувати собі галицькі епархії: так окрім наведеної вже реляції Кипріяна про поставленнє ним якогось епископа в Галичинї з 1397 р., маємо записку, що в 1405 р., при посьвященню Кипріяном епископа володимирського в Луцьку був присутним також еп. холмський 38). Поставленнє ж в 1415 р. осібного митрополита для земель литовських і польських фактично забило справу галицької митрополїї, і вона вже, скільки можна судити, від тодї-більше не підносила ся 39). В XVI же віцї вона формально уважала ся злученою з київською катедрою (київський митрополит заразом уважав ся митрополитом галицьким), і при відновленню галицького епископства (в р. 1539) се було формально зазначено, що гідність галицького митрополита зістаєть ся при митрополитї київськім (про се низше).



Смерть Кипріяна припала на часи короткого розмиря між Москвою й Литвою, тому кожде правительство на свою руку заходило ся в Царгородї коло поставлення митрополита. Витовт післав до Царгорода епископа полоцького Теодосия, просячи висьвятити його на митрополита. З Москви просили патріарха вибрати й прислати їм митрополиат. Сей дипльоматичний крок прихилив патріарха на сторону Москви: він відмовив прошенню Витовта й висьвятивши на митрополита всея Руси морейського Грека Фотия, вислав його на Русь. Коли Фотий приїхав до Київа, Витовт не хотїв його прийняри, але потім Фотию удало ся придобрити ся до нього: він обіцяв, якк аже Витовт „у нас быти, церковь строити”, себто мабуть — більше проживати в Литві й дбати про тутешню церкву. Дїйсно, Фотий пробув при тім у Київі кілька місяцїв, і в 1411-2 знову довший час пробуває на Волини й Галичинї: галицькі епархії значить також йому підлягали 40).



Але слїдом чимсь Фотий дуже собі зразив Витовта. Чим — неясно. Виставлено було причиною те, що Фотий і його попередники митрополити пильнували тільки своїх доходів. „Митрополїя київська нр строїть ся, але упадає, писав Витовт в своїй грамотї: скілько було за нашої памяти митрополитів і всї церкви не строїли, як давнїйше бувало, але вибераючи церковні доходи, виносили сї гроші де инде; позаберали й повиносили церковні річи й сьвятости: страсти Христові, скипетр і сандалїї Богородицї, сьвяті ікони золотом ковані, й иньші дорогоцїннї річи, всю церковну красу київської митрополїї, що постаралии ся й подавали церкви давні князї на свою честь і память, не кажучи про золото; срібло й убори церковні — хто зможе порахувати, кілько вони того повиносили?'' І сам Фотий, каже далї грамота, хоч приобіцяв Витовту, не жив у Київі, і ще гірше спустошив митрополїю 41).



Все се могла бути правда, а м. Фотий і в Москві здобув спеціяльну ррпутацію пильного збирача церковних доходів, міг отже і в литовських епархіях з того боку дати ся в знаки. Але сього відай не вистарчить, аби витолкувати наглу зміну в відносинах до нього Витовта й таке особливе на нього завзятє. Никонівська компіляція поясняє, що підюдили Витовта на Фотия митрополичі люде, щл повтїкали від його порядків до епископа чернигівського і від нього до Витовта, але в уста їм вона вкладає тільки те, що каже сам Витовт в наведеній вище своїй грамотї.



Початком акції на Фотия мала бути колєктивна скарга від литовських епископів до Витовта, що Фотий занедбує литовські епархії. Так оповідає Никонівськм компіляція в своїм досить широуім і богатім, але сторонничо; зі становища Фотия написанім оповіданню про сї подїї, додаючи, що епископи саму сю скаргу занесли Витовтови против своєї волї, під його пресією. На підставі сеї скарги Витовт поручив своїм урядникам зробити інвентарі маєтностям і майну катедри і відібрати їх від Фотиєвих намістників, а коли Фотий, прочувши про се, поїхав в Литву — мирити ся з Витовтом, сей не пустив його й казав пограбити йог осамого 42). Мало се бути в р. 1414. По сїм, оповідає таж компіляція, Витовт, скликавши епископів, поручив їм вибрати кандидата на митрополита й вислати до Царгорода на посьвященнє. Деякі епископи стояли за тим, щоб помирити ся з Фотиєм, ал
Страница 49 из 77 Следующая страница