е Витовт настав на своїм, і вкінцї вибрано однодушно кандидатом на митрополита Григория Цамблака, братанича м. Кипріяна, очевидно уже перед тим визначеного прихильниками роздїлу — Витовтом і його партизанами-епископами. До Фотия епископи українських і білоруських епархій вислали грамоту, де заявляли, що вони терпіли досї його неправне поводженнє, але довідавши ся й переконавши ся про якийсь йрго учинок, який нквіть не хочуть назвати через сором, більше не можуть уважати його своїм митрополитом 43). Очевидно, виставлені Витовтом мотиви епископи не вважали за відповідні для зірвання з Фотиєм і пошукали иньших.
Цамблак з'явив ся на Руси в рік смерти свого стрия Кипріяна. Подібно як Кипріян, він зачав свою карієру на дворі патріарха і звідти в 1401 р. був післаний з церковно-дипльоматичною місією на Молдаву, де й зістав ся потім кілька лїт, здобувши собі славу як богослов-проповідник своїми творами. Потім, як оповідає сам Цамблак в своїй похвалї Кипріяну, Кипріян спровадив йогоо до себе перед самою смертию, але вмер, коли Цамблак був що йно в дорозї, в Литві 44). Що з ним було дальше, не знаємо, але видно, що за сей час він вмів здобути прихильність Витовта, а може між духовенством зложив партию прихильників єрархічного роздїлу, що могли покладати ся на царгородські впливи Цамблака і його власні запевнення. Та рішуче значіннє мусїла мати тут воля Витовта, і судячи з тих надїй, які покладали ся на Цамблака в правительственних польсько-литовських кругах в справі унїї 45), можна думати, що на нього як братанича Кипріяна, що вже давнїйше манив польсько-литовське правительство своєю прихильністю до унїї, се правительство звернуло увагу вже скорше і Цамблак встиг його запевнити в своїй прихильности унїї. Можливо, що Кипріян, спроваджуючи Цамблака, подавав йому якісь надїї на митрополїю, й Цамблак, користаючи з прихильности до його стрия польсько-литовського правительства, пішов сею дорогою до своєї мети. Перспектива собору в Констанцї могла підогріти унїонні бажання в литовсьпо-польських кругах, і Цамблак міг їм піти на зустріч, хоч би дуже загальними запевненнями. Не обійшло ся одначе без проби мирного полагодження справи. В одній з лїтоппсних компіляцій, під тим самим роком, де читаєть ся звістка про подорож Фотия на Литву — мирити ся зВитовтом, стоїть записка, що Цамблак їздив до Москви 46). Порозуміннє не удало ся, і справа пішла проломом.
В Царгородї Цамблака не посьвятили. Фотий каже в своїм посланію навіть, що його там у Царгородї противно позбавили сьвященства й прокляли 47), але се виглядає вже дуже мало правдоподібно. Коли він вернув ся нї з чим, Витовт скликав епископів й иньше вище духовенство, десь з початком 1415 р., і повів з ними дальшу нараду. Тодї вийшла гадка — посьвятити собі митрополита собором епископів самостійно, без зносин з патріархом. Никонівська компіляція представляє се так, що сей проєкт вийшов від Витовта, що епископи дуже противили ся, відкликуючи ся до канонів, і тільки як Витовт став їх страшити смертию, згодили ся й поставили митрополита 48).
Що епископам не дуже хотїло ся поставити митрополита на власну руку, показує обережність собору і проволоки, які робили ся з поставленнєм Цамблака; але оповіданнє Никонівської компіляції про інїціятиву й пресію Витовта, очевидно, тенденційне. Плян вийшов таки, очеуидно, від епископів. Його мотивовано такими прикладами, як постачленнє Клима Смолятича в 1147 р., також прикладом Болгарів і Сербів, і загальними прінціпами християнської єрархії та царгородськими надужитями, де поставленнєм єрархів розпоряджає цїсар, з мотивів фінансових. Рішено одначе ще раз спробувати з Царгородом: в мартї 1415 р. вислано посольство до патріарха з заявою, що коли патріарх не поставить їм осібного митрополита до дня Ілї пророка (20, VIII), а найдальше — до Успенія, то вони самі поставлять собі митрополита.
Вибір кандидата по неудачі з Цамблаком епископи сим разом, як бачимо, віддавали на волю патріарха, але й се не помогло. Патріарх сього жадання не сповнив. На прошеннє царгородських послів — від цїсаря й патріарха, що вертали з Москви на Литву, епископи згодили ся почекати з тим до филипових заговін (14/XI), і на той день скликано собор православного духовенства, князїв і бояр з українських і білоруських земель Литви й Польщі до Новгорода. Сюди прибули з епископів в. кн. Литовського: полоцький, чернигівський, луцький, володимирський, смоленський і туровський, з Галичини — перемишльський і холмський 49). Вони другого дня по тім остатнім речинцї — Филиповім днї поставили митрополитом Григория Цамблака. В окружній грамотї своїй вони мотивують се поставленнє наведеними вище мотивами — прецедентом XІІ в. і прикладом Болгар і Сербів, з притиском підносять, що сим поставленнєм не розривають своєї звязи зі східною церквою 50) і всю вину царгородської симонії й непорядків, що змусили їх до сього самовільного поставлення, складають на візантийських цїсарів. Витовт також видав грамоту, де оповідає ппо всї старання дістати митрополита від патріарха й особливий натиск кладе, що стараючи ся мати для своїх епархій осібного митрополита, виходив з інтересів своїх православних підданих, бо инакше, яко католик, міг би противно користати з упадку православної церкви й виберати доходи опорожнених катедр до свого скарбу. Фтоий відповів на се посланнєм, повним дуже сильних виразів на адресу епископів (Витовта він дипльоматично поминав), викляв Цамблака на соборі своїх епископів і вистарав ся ще й у Царгородї, щоб патріарх викляв його. По його ж прошенню, цїсар писав до Витовта, стараючи ся вплинути на нього, щоб усунув Цамблака, але се лишило ся без успіху 51).
Одначе з такими великими заходами переведене поставленнє самостійного митрополита, подібно як і його прецеденс — поставленнє Клима Смолятича, не послужило вихідною точкою до подібної практики на дальше. Цамблак по своїм поставленню займав лише кілька лїт митрополичий стіл 52) і десь коло р. 1420 сходить зі сцени: свійські джерела говорять про його смерть десь в рр. 1319-20, натомість в Волощинї є традиція про його поворот на Молдаву, де він, полишивши митрополичу гідність, довго ще жив потім, і сю традицію приймають декотрі новійші дослїдники 53). В кождім разї по р. 1420 Цамблакан а Руси не було, митрополїя литовська опорожнилась. Фотий за посередництвом патріарха й цїсаря слїдом перепросив ся з Витовтом і його власть до смерти признаваши в епархіях литовських і коронних; підчас своєї подорожи в Київ і Литву 1420-1 рр. він був також в Галичу і Львові.
Смерть Фотия (1431) припала на час полїтичних замішань в Московщинї; тому тут, здаєть ся, занедбали справу митрополїї, хоч маємо звістку, що наступник Фотиєви (пізнїйший митрополит Іона) був прибраний ще за його житя. Тим часом в. князь литовський Свитригайло вислав в Царгород на посьвященнє епископа саоленського Герасима. Сей Герасим „родом Москвитин”, що перед тим був епископом володимирським і як такий брав участь в поставленню Цамблака в 1415 р., перед тим бував в Царгородї, мав там маьуть певні впливи, і умів повести справу так, що діставши в Царгородї посьвященнє на митрополита, зістав ся митрополитом одиноким, бо в Москві мабуть з огляду на його посьвященнє стримали ся з своєю кандидатурою. Чи посьвящено Герасима митрополитом київським і московським, себто всея Руси, чи тільки київським („литовським”), і він лише de faacto лишив ся одиноким митрополитом, не можемо сказати напевно 54). Як незвичайним би було, що литовський кандидат став митрополитом всея Руси, мешкав в Литві, а признавав ся Москвою, але богато обставин промовляє за тим, а московські замішання сю можливість об'яснюють. В кождім разї фактично до своєї смерти Герасим був одиноким митрополитом. Становище його лишило ся невиясненим, бо саме його митрополитуваннє було дуже коротке: вже в 1435 р. Свитригайло за участь в конспірації на користь Жиґимонта увязнив Герасима, а потім спалив на стосї в Витебську 55).
Аж тодї Москва виступила з своїм кандидатом на митрополїю — еп. Іоною. Але перше нїж він заїхав до Царгорода, там уже висьвятили свого митрополита — Грека Ісидора, звістного своєю участию в фльорентийській унїї. Поставленнє сього чоловіка — одного з найвизначнїйших своєю осовітою й талантами між грецькими духовними, на важне становище митрополита Руси входило в тодїшнї царгородські пляни переведення унїї на соборі ферарськім; тому Іону відправлено нї з чим і разом з ним післано на Русь Ісидора 56). В Москві Ісидора з початку прийняли, хоч і не без неозоти. В Литві, наслїдком тодїшнїх замішань там, не мали часу думати про осібного митрополита, й Ісидор став єдиним митрополитом всея Руси.
Приїхавши в свою епархію весною 1437 р., Ісидор слїдом — на осїнь тогож року вибрав ся на ферарський собор. В його ролю на соборі тут не входимо, полишаючи се на дальше, до історії церковної унїї. Весною 1440 р. Ісидор вернув ся з собору унїятом, з титулом кардинала. Він їхав через Галичину на Берестє до Литви, потім бачимо його в Київі, в сумі ж Ісидор пробув в Польщі й Литві цїлий майже рік, і аж весною 1441 р. приїхав в Москву 57). В Галичинї й в. кн. Литовськім проголошеннє ним унїї не викликало анї співчутя, анї опозиції (про се потім), алк в Москві зараз по проголошенню, Ісидора арештували і жадали, аби він вирік ся унїї. Просидївши так пів року він утїк з вязницї: йому, очевидно, дали свобідно тїкати, щоб розвязати ся з ним. Знайти собі опертє в своїх українських і білоруських епархіях Ісидор, очевидно, не надїяв ся, й пробувши недовго в Литві, подав ся до Риму. В Москві рішено на місцї висьвятити на митрополита свого кандидата — еп. Іону, і просити на се дозволу патріарха. Непевна ситуація в Царгородї, де засїдав патріарх-унїят, та полїтичні замішання в самій Московщинї стали ся причиною, що ся справа проволїкла ся; моюливо, що і в Царгородї не годили ся на московський плян. Досить, що вкінцї по довгих протяганнях в Москві постановили висьвятити Іону митрополитом без дозволу патріарха, і се вчинили з кінцем 1448 р. Коли в Царгородї настав цїсарем противний унїї Константин Палєольоґ, а з тим і на патріаршім столї засїв православний, була гадка дістати з Царгорода ex posi санкцію сього поставлення. Але тим часом Туки взяли Царгород, і плян сей відложено. Санкції не добуто, зложено лише лєґенду про таку санкцію від патріархів 58), а порядок поставлення митрополитів собором місцевих епископів прийнято в Москві на пізнїйше. На рішучий протест царгородський патріархат нїколи не здобув ся, бо все виглядав грошевих підмог з Москви.
Тимчасом Ісидор, ви їхавши з своєї епархії, не вирік ся тим своїх прав митрополита. Так в Царгородї, куди він їздив з Риму, поставив він епископа в Володимир волинський, а з одного листу патріарха Григорія Мами до київського князя Олелька знаємо, що Ісидор виберав ся й на Русь 59). Але не приїхав, і вкінцї — в р. 1458 зложив на руки папи свій титул руського митрополита. На його місце з поручення папи поставлено Ісидорового ученика й товариша його московської одісеї грека Григория митрополитом для митрополїї київської, куди зачислено православні епархії Литви й Польщі, а московські епархії вилучено й лишено in partibus 60).
За той час, за неприсутностию Ісидора, литовські епархії були перейшли під власть московського митрополита Іони. Старання в сїм напрямі Іона зачав зараз по своїм поставленню. Користаючи з того, що в. кн. Казимир звертав ся до його посередництва в своїх переговорах з Москвою, Іона просив його про се, і завдяки тодїшнїй полїтичній констеляції встиг свого осягнути: Казимир на поч. 1451 р. дїйсно віддав йому київську имтрополїю, одначе без „галицької митрополїї”: її традиція знову, і то можна сказати — в остатнє тут випливає. Що було причиною такоро роздїлу, не знаємо; можливо, що Казимир, уважаючи потрібним зробити приємність московському митрополиту й заразом московському правительству, не хотїв одначе віддавати всю церковну справу під московську управу й лишив собі резерву в видї тої галицької митрополїї. Іона просив Казимира й про сю остатню, але сього прошення його не сповнено, й він перейняв управу тільки епсрхії в. кн. Литовського 61).
Коли потім прийшла в Москву вість про поставленнє митрополитом київським Григория, тут дуже затрівожили ся тим і ужили всїх старань, щоб не дати йому засїсти сю митрополїю. Іона сам від себе із скликаного ним собору московських епископів вислав в 1458-60 рр. цїлий ряд послань до литовських епископів, князїв і панів, умовляючії їх не приймати Григория яко унїята й Ісидорового ученика; посилав також до впливовійших осіб своїх послів, а московський в. князь через своїх послів також умовляв в. кн. Казимира, аби Григория не приймав 62). Але заходи сї показали ся даремні. Певна неохота до Іони мусїла бути вже перед тим; Казимир зробив був уступка Іонї лише під впливом хвилевих обставин, а в. князь московський в своїм посольстві заграв на ноту, яка могла тільки попсвати і по всякій правдоподібности таки дійсно попсувала справу: він підносив, що по старій традиції, яка йде від св. Володимира, поставленнє митрополитів належить до князїв московських, а не в. кн. литовських: „кого ми уподобаємо, той і буде у нас на всїй Руси”. Такі претенсії, поминувши їх історичну нестійність, бо „выбраніє и взыскапіє митропольскоє” в самій Москві було дуже новою практикою, могли тільки образити Казимира і підогріти давнї змагання литовського правительства до переведення єрархічної осібности в своїх землях.
Дїйсно, невважаючи на всї заходи й старання Іонї литовських епархій задержати не удало ся. Казимир, діставши від папи грамоту, де той просив його не допускати Іону до епархій київської митрополїї й прийняти на неї Григория, прийняв Григория від разу: „столець єму кієвскій далъ и во всей держа†св. божія церкви и вся церковная оправданія вЂдати”, а навіть через послів своїх намовляв в. кн. московського, аби й собі прийняв Григория (мабуть на випадок смерти Іони) 63). Православні князї в. кн. Литовського вправдї обіцяли, що будуть брати собі приклад з московського князя та тримвтимуть ся Іони, і епископи також мабуть подавали з початку надїї Іонї 64), але слїдом вони всї прийняли Григория, з виїмком лише одного епископа брянсько-чернигівського Евтимія, що услухав ради Іони й полишивши свою епархію, утїк до Москви 65).
Така податливість мусить бути толкована тим, що митрополит Григорий зовсїм не тримав ся своєї унїї так рішучо як його учитель Ісидор. Ми знаємо документально, що в 60-х рр. Григорий робив заходи в Царгородї перед патріархом (православним), аби його прийняв в звязь православної церркви й потвердив на митрополїї. Перед литовськими епископами й православними панами він міг вирікти ся унїї ще скорше, і очевидно, що твка деклярація з його боку була потрібнїйша скорше, нїж пізнїйше. Про се буду говорити ще низше, тут лише згадаю, що вкінцї від патріарха Діонисия Григорий дістав грамоту з потвердженнєм на митрополїї; що більше, в сїй грамотї, до нас не захованій, але в змістї своїм звістній, патріарх заразом мав відсуджувати московського митрополита від правности, яко поставленого без згоди патріарха, й поручав Григория як єдиного митрополита всея Руси 66).
Таким чином Григорий був вповнї регабілїтований, і митрополїя київська вернула ся в давнї свої відносини до патріархату. Зразом се послужило остаточним моментом в процесї єрархічного відокремлення українських і білоруських епархій від Москви: в Москві Григория, розумієть ся, не признали, й там йде дальший ряд митрополитів ставлених незалежно від патріархату і від нього незалежних, вибраних при значній або й рішучій інґеренції в. князя, з інвеститурою від нього. Митрополїя литовська зістаєть ся під властию птріархату й має своїх осібних митрополитів, а форми поставлення на митрополїю виробляють остаточно з початком XVI в.
Примітки
1) Т. III c. 303-4 = 273-4 другого видання. Лїтературу див. в прим. 10, головно працї Павлова, Тіхомірова, Фіалка, Ґолубінского.
2) Acta patriarchatus І c. 350-2 = Рус. ист. библ. VI дод. 11. і 12, з р. 1354; окрім того Никон, л. II с. 226, під р. 1352 записує: „инокъ (отже не був віне пископом) Теодоритъ поставленъ бысть митрополитомъ отъ терновскаго патріарха и пріиде въ Кіевъ”.
3) Патріарші грамоти, писані пізнїйше, отже з заміром як найбільше очорнити Теодорита, представляють справу так, що він хотїу стати митрополитом „всея Руси”, ще за житя Теоґноста, і інсінують, хоч і не кажуть виразно, що Теодорит представляв, нїби Теоґност вже не живе. Се рпедставленнє річей приймав Макарий, уважаючи Теодорита простим пройдисьвітом (IV c. 30-1), за ним й иньші деякі, але так іти за патріаршими грааотами en toutes lettres було б зовсїм необережним, В иньшу хибу попадає Ґолубінский (II c. 179-181), катеґорично твердячи, що Теодорит був кандидатом Олгьґерда, призначеним на митрополита галицько-литовського. Він находить тут з хибної преміси, що Київ тодї належав до Литви, і з другої — нам звістного уже (див. т. III с. 610 = прим. 24 в 2 вид.) ототожнення галицької митрополїї з литовською. В дїйсности Київ в тім часі ледво чи належав до Литви, і противно — як я підносив у своїм місцї (т. IV c. 67-8, а перед тим іщр в Історії Київщини c. 488-9, 509), в єрархічних справах Київ в 50-х рр. зовсїм не йшов на руку Ольґердови. Я припускав, що в Київі Ольґердового кандидата Романа тому й не прийняли в 1354-5 рр.,-що там сидїв Теодорит. Супроти того всього уважати Теодорита Ольґердовим кандидатом не так легко. Найпростїйше було б уважати його кандидатом чисто київським, але наставати на сїм також не можна супроти тодїшнього упадку Київа. Фіялек вправдї відкликуєть ся (c. 8) „до руських джерел — в однім з житий м. Алексїя”, що Романа паиріарх висьвятив на прощеннє полудневих рвчьких князїв. Але іґноранія автора в росийській лїтературі пімстила ся над ним і тут, як в богатьох иньших місцях — те „житиє” Алексїя написав архіеп. Філярет, і ті полудневі руські князї — його власний здогад. Вкінцї Яцимірский висловив недавно здогад, мовляв Теодорит був аґентом патріарха, що шукав собі причини з тирновським патріархатом (c. 69-70), але не поясняє, по що Теодорит в такім разї опинив ся в Київі. Отже — ignoramus.
4) Що Роман був свояком Ольґерда по жінцї його і походив з сусїднього князївського дому, каже Никифор Ґріґора — бонського видання т. III c. 5 і 8, і потверджує оповіданнє Никон. л. II c. 231 про його приїзд до Твери. Характеристика його у Ґріґори ibidem.
5) Так розуміли се і в Царгородї, Acta patr. II ч. 12 == Рус. ист. биб. VI дод. 30.
6) Никон. II с. 227.
7) Маємо дві противні собі реляції — одну в актах патріархату, прихильного Алексїю, другу — у Ґріґори, прихильного Романови. Постанова патріаршого собору з 1361 р. (Acta patriarchatus І р. 425 == Рус. ист. биб. VI дод. 13) каже, що Роман прийшов до Царгорода вже по висьвяченню Алексїя на митрополита всея Руси, дістав митрополїю литовську і неправно став вдирати ся в канонїчну область Алексїя. Ґріґора (III c. 519) противно каже, що вже по висьвяченню Романа (значить — на митрополита всея Русии) прийшов Алексїй і грошима добив ся подїлу митрополїї всея Руси між ним і Романом, і так скривджено Романа. Против Ґріґори говорила б та обставина, що в грамотї Алексїю на митрополїю і в грамотах висланих до новгородського архіепископа слїдом, в липнї 1354 р., нема мови про Романа; тому звичайно всї (окрім Тіхомірова) приймають, що Роман дїйсно вже по посьвященню Алексїя виступив з своєю кандидатурою. Але так рішучо сього твердити не можна. Постанова з липня про перенесеннє митрополичого осїдку до Володимира, що признавала Київ Алексїєви, сильно виглядає на асекурацію Алексїя від претензій Романа, хоч і мовчить про нього. В кождім разї зістаєть ся дуже важною звістка Никон. лїтоп. під 1354 р. (II c. 227) про поставленнє Алексїя й Романа митрополитами й приїзд їх обох в однім часї з Царгорода на Русь. Поправляти сеї дати на р. 1355, як то роблять, не бачу причини.
8) Постанова 1361 р. — як вище.
9) Никон. II c. 227. Аж під 1356 р. записує та ж компіляція: „пріиде изо Царяграда пресвященный АлексЂй мит
Страница 50 из 77
Следующая страница
[ 40 ]
[ 41 ]
[ 42 ]
[ 43 ]
[ 44 ]
[ 45 ]
[ 46 ]
[ 47 ]
[ 48 ]
[ 49 ]
[ 50 ]
[ 51 ]
[ 52 ]
[ 53 ]
[ 54 ]
[ 55 ]
[ 56 ]
[ 57 ]
[ 58 ]
[ 59 ]
[ 60 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 ]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
