питань церковної практики, а принаймнї присилав би в таких справах своїх відпоручників за поученнєм 34). Поводом нїби було те, що Алексїй, яко не-Грек, не може бути так досьвідчений в грецькій канонїчній практицї як митрополит з Греків (тим патріарх мотивує й практику, що митрополити повинні іменувати ся з царгородського духовенства), але, очевидно, властивою метою було — тїснїйше привязати митрополита до патріархата.
Та житє вело як раз в противний бік. Коли скінчила ся боротьба за відокремленнє київської митрополїї й відносини уложили ся, коли номінація митрополита й епископів стала залежною головою від короля або в. князя,- перед суд його і сойму стали переносити ся ті справи, які в давнїйших відносинах ішли перед патріарха. На їх рішеннє йшли й ним рішали ся справи, що по канонїчним постановам належали до духовної власти — патріарха та митрополита.
Так на Берестейський сойм 1511 р. занїс перед в. князя полоцький епископ скарги на митрополита й епископа володимирського, що митрополит в своїх листах титулує його не архіепископом, а тількп епископом, а володимирський епископ „хоче вище від нього сидїти”. Як бачимо, справа була того рода, що зовсїм до сьвітської компетенції не надавала ся, але нї в. князь, нї митрополит того не підносили, лише володимирський епископ „тыми Разы съ нимъ передъ нами правовати ся не хотЂлъ”, але не знати, з яких мотивів. Митрополит дав в справі того архіепископського титулу свої вияснення, але в. князь для розвязання питання звернув ся до сьвідоцтв полоцьких князїв і бояр, і на підставі їх признав правду полоцькому епископу так в справі його з митропполитом, як і з володимирським епископом 35).
Тридцять лїт пізнїйше сей спір полоцького епископа з володимирським за старшинство поновив ся: 1541 р. полоцьаий епископ жалив ся в. князеви на митрополита, що той під час богослуження поставив його „стішець” низше стільця володимирського епископа. На сей раз митрополит одначе спротивив ся юрисдикції в. князя: покликуючи ся на давнїйший привилей, що забезпечав компетенції церковного суду, він жадав, аби ся справа відіслана була до духовного суду, на собор епископів. В. князь згодив ся з тим — поручив митрополиту скликати в тій справі собор епископів, ала додав: „а коли котра сторона буде собі з того суду (собору епископів) кривдувати, то може відізвати ся (апелювати) до короля” 36). Таким чином навіть роблячи уступку компетенціям духовного суду, в. князь полишив собі апеляційний суд, що властиво, по канонам і давнїйшій руській практицї, належав до паріарха.
Взагалї скарги перед короля нк митрополита й епископів в справах церковної адмінїстрації були річею дуже звичайною, звісток таких маємо дуже богато. До патріарха в таких справах майже не звертали ся, хиба в чисто релїґійних — по благословенство для церков, монастиря, в спорах релїґійної науки або обряду 37). Від його участи ж в церковній адмінїстрації так відзвичаїли ся, що коли патр. Єремія, під час свого побуту на Руси в 1588-9 рр. забрав ся (що правда — досить нетактовно) до порядковання вдіносин в руській єрархії, се викликало й певне здивованнє, й рішуче невдоволеннє.
Примітки
1) Міра участи обох чинників не всюди може бути вислїджена.
2) П. собр. лЂтоп. IV c. 246.
3) Про сю епістолїю низше; тут лише зазначу, що припускаючи пізнїйшу руку в її нинїшній редакції, не можна припустити, щоб титулованнє Місаіла митрополичим елєктом і згадка про ранїйшу грамоту до папи були в нїй голими вигадками; в основі можеио на неї покласти ся.
4) Рід Місаіла уважюать княжим — див. Макарій IX c. 40, Чистович І c. 137, але він не був таким, бо його брати титулують ся — нпр. на тестаментї й на иньших документах його (Акты Зап. Рос. III c. 23) — тідьки „панами”. Про роодину Пстручів і її спорідненнє з родинами Сопігів і кн. Соколинських — Boniecki Poczet rodow с. 264.
5) Місаілова „епістолія” каже, що грамоту вислано до папи з лєґатом Антонїєм, а Антонїй їхав через Литву десь в лютім 1473 р.- Воскр. II c. 176-7.
6) В українських катальоґах митрополитів він одначе все таки стрічаєть ся; Копистенський, що відкидає автентичність „Посольства”, числить одначе Місаіла між митрополитами (Рус. ист. библ. IV с. 1036).
7) Про Спиридона — Пол. собр. лЂтоп. VI с. 233 і ще одна зписка у Карамзїна VI пр. 629 (c. 93), про його лїтературні працї й пізнїйшу долю — у Макарія IX c. 64-7.
8) Рус. ист. библ. IV с. 1037. Звістка потверджуєть ся істнованнєм патріаршої грамоти з тогож часу і з тоїж, очевидно, нагоди для Печерського монастиря — Архивъ Югозап. Россіи ч. І т. І ч. 1. Сказане в текстї про поставленнє Симеона можна витягнути з тої реґести Копистенського.
9) Археографическій сборникъ І ч. 2; новійше і лїпше виданнє, а також аналїзу грамоти в тій формі, як її маємо, дав недавно проф. Перетц в київ. Универс. ИзвЂстіях (Челобитная о благословеніи на кіевскую и всея Руси митрополію арх. полоцкаго Іоны Глезны, 1904, кн. X).
10) Макарій, виходячи зі здогадів, що Йосиф архимандрит слуцький, що був послом в сїй справі до патріарха, слуцьким архимандритом став не скорше як в р. 1492, виводив, що грамота посилала ся десь не скорше як лїтом 1492, так що всї сї короводи забрали близько чотири роки (ІХ c. 15-6). Але зміст грамоти такому припущенню рішучо противить ся, кажучи про Симеона, що він умер „въ мало мимошедшеє время”, а доводи Макарія non ante зовсїм не так сильні, аби ми мусїли для них жертвувати сю вказівку. Проф. Перетц, приймаючи доводи м. Макарія, поставив як здогад дату уложення грамоти 1490 р.; він не важить ся датувати її ранїйшою датою з огляду на слова, що „престолъ митрополіи кієвскія не мало вдовствуя бЂ” — але для хронольоґії тут нема міцного опертя („немало” може й не мати хронольоґічного зпачіння).
11) Акты Зап. Россіи l c. 234 (подїї належать до сїчня 1495 р.).
12) Супрасльская рукопись c. 141, 142-3.
13) Ibid. c. 145, 146.
14) Про його родове імя й посвояченнє — Акты Ю. и 3. Р. І ч. 87, пор. Археографическій сборн. VI ч. 4 (c. 8-9). Болгаріновичів бояр витебських знав з Литовської Метрики Бонєцкий Poczet c. 17. Про особу сього митрополита (якого давнїйш емішали з пізнійшим м. Йосифом Солтаном див. зміст реферату Малишевского в протоколах III археол. з'їзда c. 56-7 і в Архрограф. Сборнику т. IX замітку на c. 422.
15) Про Ів. Сопігу — Themer Vetera monum. Poloniae II ч. 296.
16) Про услужність Йосифа, що мав з Сопігою намовляти Олену, Олександрову жінку, на латинство — Акты Зап. Р. І ч. 155, Воскрес. II c. 238, тутже про його смерть за рік по посьвященню. Про посьвященнє — Супрасль. рукоп. c. 147.
17) Супрасль. c. 147.
18) Кревза — в Рус. ист. библ. IV с. 237.
19) Акты Зап. Россіи II ч. 10, пор. 51, 55, Акты Виленской ком. I ч. 10 і цитата грамоти у Макарія IX прим. 159.
20) Собраніє грамотъ Вильна, Ковна etc. II ч. 33, Акты Южной
и Зап. Россіи І ч. 74
21) Лебединцева Матеріалы для исторіи кіевской митрополіи c. 39.
22) Акты Зап. Россіи II ч. 182. З пізнїйшого нпр. Арх. сборникъ VI ч. 15.
23) Описаніе документовъ архива уніятскихъ митрополитовъ І ч. 37 (реґеста), також у Макарія IX прим 338, Археогр. сборн. VI ч. 17, Собраніє грамотъ Минской губ. ч. 16. Евгеній в своїм Описанїї Кіево-соф. собора (c. 116) каже на підставі незвісного документу, що для посьвящення Велькевича (він його зве Белькевичом) в. князь посилав по благословеніє до Царгорода свого дворянина.
24) Исторія россійской іерархіи І 2 c. 413.
25) Акты Зап. Россіи III ч. 71.
26) Ibid. ч. 80.
27) Акты Зап. Россіи III ч. 19, лист єзуїтів у Лукашевича Dzieje kosciola wyznania helweckiego w Litwie I c. 70.
28) Акты Зап. Р. І ч. 24, Рус. ист. библ. ч. 38.
29) Акты Зап. Рос. — I. ч. 25.
30) Дуже бесцеремонно і навіть соn amore розкриває сї відносини особливо Ґолубінский в II т. своєї Історії.
31) Acta Patriarchatus II с. 359-6l — Р. ист. библ. дод. 46 ( тут про дату грамоти).
32) Вибірку звісток див. нпр. у Макарія ІХ с. 310-11.
33) Acta Patr. II c. 278 = Р. ист. библ. дод. 43.
34) Acta I с. 331 == Р. ист. библ. дод. с. 50.
35) Акты Зап. Рос. II ч. 67-8.
36) Ibid. II ч. 212.
37) Нпр. листи до патріарха по благословенство й потвердженнє Супрасльського монастиря — Археогр. соборникъ IX ч. 1 і 2; А. З. Р. II ч. 55 (1509) — патріарх присилає виленським міщанам антімінс.
СТАНОВИЩЕ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ. ПЕРЕЛОМ З ПОЛЬСЬКОЮ ОКУПАЦІЄЮ, СФОРМОВАННЄ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА УКРАЇНЇ — БІСКУПИ IN PARTIBUS, СТАНОВИЩЕ КАЗИМИРА, ПЛЯНИ ЛАТИНЇЗАЦІЇ ПРАВОСЛАВНИХ КАТЕДР, ПОВОРОТ В ЦЕРКОВНІЙ ПОЛЇТИЦЇ КАЗИМИРА, ЗАХОДИ ОВЛОДИСЛАВА ОПОЛЬСЬКОГО Й КОР. ЛЮДОВИКА, БУЛЯ DEBITUM PASTORALIS I ФУНДАЦІЯ ГАЛИЦЬКОГО АРЦИБІСКУПСТВА, ПЕРЕНЕСЕННЄ ЙОГО ДО ЛЬВОВА, БІСКУПСЬКІ КАТЕДРИ — ПЕРЕМИШЛЬСЬКА, ХОЛМСЬКА Й ЛУЦЬКА, ПОДІЛЬСЬКА. УПАДОК ГАЛИЦЬКОЇ МИТРОПОЛЇЇ, ПРЕТЕНЗІЇ ДО НЕЇ ЛАТ. АРЦИБІСКУПІВ, СПІР ЗА ГАЛИЦЬКЕ НАМІСНИЦТВО — ПОСТАВЛЕННЄ ГДАШИЦЬКОГО, ЗАХОДИ ГАЛИЦЬКОЇ СУСПІЛЬНОСТИ В ІНТЕРЕСАХ ЕПАРХІЇ, ВИБІР МАКАРІЯ ТУЧАПСЬКОГО І ЗАХОДИ КОЛО ЙОГО ЗАТВЕРДЖЕННЯ, ВІДНОВЛЕННЄ ЕПИСКОПІЇ, ПРЕТЕНЗІЇ АРЦИБІСКУПА. ОБМЕЖЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ВІРИ В КОРОННИХ ЗЕМЛЯХ, ОБМЕЖЕННЯ КУЛЬТУ, СПРАВА ЗАБОРОНИ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ, ОБМЕЖЕННЯ В ГОРОЖАНСЬКИХ ПРАВАХ; БРАК ПРИВИЛЕЇВ ДЛЯ ПРАВОСЛАВНИХ; ПРИВИЛЕЇ ДЛЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄРАРХІЇ.
Не в порівнянню важнїйші ще нїж в відносинах до патніархату, зайшли переміни в відносинах православної церкви до місцевої сьвітської власти.
В давнїй Руси православна церква була церквою державною, державою протеґованою, жила в тїснім союзї з властию полїтичною, як і в своїм метрополї — Візантиї, й до опіки сеї полїтичної власти, підмоги, оборони в кождій погребі апелювала, бачучи в князю свого опікуна й оборонця 1). Перехід українсько-руських і білоруських земель під власть королїв польських і в. князїв литовських зробив кінець таким відносинам.
В Галичинї вже окупація Казимира зробила радиккльні переміни в такій ситуації: володарем став католик, з католиків складала ся краєва адмінїстрація, з католиків творила ся привілєґіована верства людности, й державною, привілєґіованою церквою ставала католицька.
За самого Казимира ся зміна тільки почала себе показувати. Руський елємент ще був сильний в вищих верствах землї, і з ним треба було рахувати ся супроти неустанної боротьби з Любартом. Казимир тримав ся супроти нього обережно, в церковних справах спеціально. Хоч він ще в 1351 р. розписував папі, що в новоздобутих ним землях можна заложити цїлу католицьку митрополїю з сема катедрами, але з орґанїзацією латинської церкви не спішив ся, і взагалї католицькі інтереси він культивував головно в своїх листах до папи, понуджуючи його до помочи в заходах коло окупації Руси. Біскупи, які іменують ся за його часів для ріжних катедр на Руси — для Перемишля, Львова, Холма, Володимира, а 1371 р. згадуєть ся і арцибіскуп для Галича 2), — лишали ся, як і їх попередники біскупами номінальними, in partibus, і пробували в ролї суфраґанів прт иньших, нераз дуже далеких катедрах, в Нїмрччинї, Анґлїї й ин. 3). Сама папська курія не мала їх в памяти й не брала в рахубу, як епископів номінальних (ad titulos vagos): творячи пізнїйше арцибіскупство галицьке, воно як побачимо, зовсїм іґнорує тих давнїйших арцибіскупів галицьких, а з утворення біскупства у Львові робить велике питаннє, не числячи ся зовсїм з істнованнєм вже давнїйших тааких номінальних епископів львівських.
Першим і останнїм, взагалї одиноким певним виступом Казимира в справі орґанїзації латинської церкви на Руси досї лишаєт ься його проєкт заложення латинської катедри у Львові, де не було православної катедри 4). З весни (початку цьвітня) 1363 р. маємр папську булю писану з сього поводу: діставши від Казимира проєкт засновання катедри in villa Lamburga, „що не належить до нїякої дієцезії”, папа поручав ґнєзненському арцибіскупу розвідати ся й донести йому, чи Львів надаєть ся на катедральне місто, чи має вірних і клєриків, і чи дістало б відповідну дотацію 5). Що відписав на те арцибіскуп, не знаємо. Справа пішла в проволоку. Причиною, чи одною з причин могли бути претензії любуських біскупів, що запобігаючи заснованню біскупства в Галичинї, манїфестують в 1360-х рр. свої біскупські компетенції й функції в Галичинї, й находять тут признаннє сих компетенцій 6). Але видко сам Казимир не мав великої охоти переводити свої пляни в дїйсність, бо укладаюч потім, в 1367-8 рр. угоду з любуським біскупом (з котрим був прийшов до кнфлїкту), мав певну спромогу забезпечити собі свобідну руку в творенню катедр — чи у Львові, чи в иньших містах, але не зробив того, і до утворення львівської катедри так і не прийшло. Зрештою не знаємо напевно анї одної фундації Казимира на користь католицької церкви (з виїмком звістки про розпочату ним будшву катедри в Володимирі, де він всякими способами хотїв забезпечити опорну точку польському панованню на Волини) 7), як з другого боку не знаємо й про якісь насильства над церквою руською. Правда, звістка північного лїтописця, записуючи похід 1349 р., каже при тім що Казимир заберав православним церкви: „много зло крестианамъ створиша, а церкви святыя претвориша на латыньскоє богвмерзъкоє служеніє” 8). Але я рішучо думаю, що ми тут маємо до дїла з байкою, витвореною далекою поголоскою, бо Казимир, хвалячи ся своїми поювигами перед папою, аби заохотити його до дальших жертв (зміст його тодїшнїх реляцій в головнім знаємо) 9), певно не промовчав би й такої своєї ревности для католицтва, коли б її дїйсно був показав.
Як толкувати сю пасивність Казимира в справі орґанїзації латинської церкви на Руси? Якимись перешкодами — канонїчними, чи полїтичними, які мовляв він стрічав у сїй спрасі (як толкують особливо польські історики), витолкувати ся трудно, бо те що слїдом по нїм міг протягом кількох років зробити Володислав Опольський, безпечно міг зробити й Казимир: обставини в головнім були тіж самі. Головно ж, що й якихось більших заходів ми з боку Казимира не бачимо. Чи була се глубока рівнодущність до справи, чи обережність полїтика? Може бути й се й те, але може бути ще иньше об'ясненнє.
Дивлячи ся на православє як на збочіннє з правдивого шляху віри, католицькі достойники тих часів взагалї всяку православну, церковну орґанїзацію були склонні уважати за таку, що per nefas зайнята „схизматицькими” особами, а повинна бути обсаджена духовними католицькими. Коли окупація Казимиром Галицької Руси розбудила в католицьких духовних кругах заінтересованнє тутешнїми церковнимт справами і поставила на чергу справу орґанїзації латинської церкви, в папських, взагалї єрархічних кругах сеї церкви справу трактували дуже легко, стоячи на тім становищі, що православні руські катедри Галичини і Волини — се катедри властиво католицькі, тільки неправно опановані схизматиками, отже їх треба лише обсадити католицькими епископами, і католицька церква буде орґанїзована.
Такий погляд католицької єрархії на руські катедри, видержаний вповнї, включно до орґанїзаційних буль з 1370-х рр., мусїв бути звістний Казимирови, і нема нїчого неправдоподібного, що й він з початку стояв на тім самім становищі, поки не приглянув ся руськип відносинам близше: він міг сподївати ся, що вичекавши трохи, можна буде обсадити православні руські катедри католиками, і таким легким коштом прийти до готової католицької церкви, отже закладати нові, латинські катедри нема потреби. Розстрій руської церкви в Галичинї (посьвідчений звівним уже нам листом Казимира до патріарха 1370 р.), доведений до того, що тут вкінцї забракло зовсїм епископів, міг піддержувати Казимира в такій надїї, а можливо навіть, що й він сам причинив ся до сього розстрою, ставлячи перешкоди в обсадї катедр. Тільки близше приглянувши ся галицьким відносинам мусїв він переконати ся, що сама собою справа ся не розвяжеть ся, і що православні катедри на латинські можна буде перетворити хиба брутальними насильствами. До сього полїтика Казимира не мала охоти — отже треба було подумати про твореннє католицьких катедр на ново.
Коли таке об'ясненнє справедливе, то супроти нього піднесений Казимиром в 1360-х рр. проєкт засновання лмтинської катедри у Львові означав би поворот в його церковній полїтицї: папська курія далї держала ся погляду, що треба обсадити католиками готові давнїйші катедри, але Казимир з сим пляном розпрощав ся й піднїс гадку заснрвання нової латинської катедри, і то в такім містї, що ще руської катедри не мало, або як папа писав — не належало до нїякої дієцезії. А петиція Казимирм до царгородського патріарха про відновленнє православного епископату, що кілька рік за тим пішла від Казимира, показувала, що він попрощав ся з гадкою використати розстрій православної церкви на користь латинської.
Сю петицію ми вже знаємо 10). Її звичайно оцїнюють як полїтичний крок, звернений против православної церкви: що Казимир хотїв її ослабити відлученнєм Галичини від київської митрополїї. Але се об'ясненнє не зовсїм справедливе, принаймнї одностороннє. Галицької митрополїї, як ми тепер дуже добре знаємо, Казиимир не видумав. Його петиція була, противно, уступкою православним, зробленою, очевидно, під їх натиском, а може і з укритою гадкою — тим певнїйше привязати новоздобуті волинські волости до Польщі. Епископів забракло на галицьких катедрах, очевидно, вже від довшого часу, і сю справу перед Казимиром православні мусїли порушувати не від учорашнього дня, але Казимир, як я сказав уже, міг умисно ставити ріжні перешкоди обсадженню руських катедр, аж нарештї уступив.
Відновляючи православну єрархію, разом з тим треба було, з пооьсько-католицького становища судячи, енерґічнїйше забгати ся до орґанїзації католицьких катедр. Але на се Казимирови чи часу забракло (як знаємо, він умер 1370 р.), чи енерґії — досить, що для орґанїзації католицької церкви в Галичинї він так таки нїчого й не зробив, і взагалї полишив Галичину, з католицького становища беручи, в станї як найменьше відраднім. Там, як доносив віуарий францісканів в 1372 р., „не було церков анї катедральних, анї парохіальних, анї парохів до душпастирства, а невірних і схизматиків така маса, що супроти множества нечестивих можна було знайти тільки поодинокі особи вірних (paucae personae)” 11). Вправдї, як ми вже знаємо, тягом іменувалли ся католицькі біскупи, а був навіть і „галицький архіепископ”, але о скільки все се було ілюзоричне, показує папська буля до католицького епископа серетського, на Волощинї, аби він взяв у свою душпастирську опіку „деякі сьвітські католивькі особи, чоловіків і жінок”, що пробувають у Галичи й галицькій діецезії, „як вівцї без пастиря, не маючи католицького епископа” 12).
Пшиучи се в перших днях 1372 р., папа знав уже про появу в Галичу „схизматицького епископа”, себто новоіменованого митрополита Антонїя. Кілька місяцїв пізнїйше, він, як каже — non sine mentis turbatione, довідав ся, що й по иньших руських катедрах появили ся „численнні” (quamplures) православні епископи (поставлені Антонїєм). Не підозріваючи, що се відновленнє православної єрархії стало ся за згодою польського правительства, папа поруав краківському епископу, аби усунув усїх „схизматицьких” епископів з їх катедр 13). Папська куіря, як бачимо, все ще зіставалс ся при ілюзії, що руські катедри можуть, і повинні обсаджувати ся католиками. Але в Польщі, очевидно, сеї ілюзії нїхто не подїляв, і на дневнім порядку стояло вже твореннє нових катедр для епископів католицьких.
Наступник Казимира на польськім престолї Людовик, а особливо його галицький підручник Володислав опольський забрали ся до сеї справи з більшою енерґією, нїж яку показав Казимир, і за короткий час свого правлїння положили міцні підвалини орґанїзації католицької церкви в Галичинї. Головно се було, здаєть ся, дїлом Володислава — від нього маємо ряд
Страница 53 из 77
Следующая страница
[ 43 ]
[ 44 ]
[ 45 ]
[ 46 ]
[ 47 ]
[ 48 ]
[ 49 ]
[ 50 ]
[ 51 ]
[ 52 ]
[ 53 ]
[ 54 ]
[ 55 ]
[ 56 ]
[ 57 ]
[ 58 ]
[ 59 ]
[ 60 ]
[ 61 ]
[ 62 ]
[ 63 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
