Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 55

ення прав арцибіскупа на намістництво 42).



На сю вість рушили ся Галичане. Тучапський удав ся до свого протектора каштеляна краківського Тарновского. До визначнїйших православних шляхтичів галицьких і подільських розіслано візваннє, аби їхали до комісарського суду — помагати наміснику в його справі з арцибіскупом. Одначе супроти предложеного арцибіскупом привилею 1509 р. на прихильне рішеннє справи комісарами не було що надїяти ся, й православні відкликали ся до суду соймового. На сей сойм, що був скликаний в осени 1536 р., поїхали Галичане — помагати свому намісникови, митрополит вислав також свого боярина, але все те на нїщо не придало ся. Супроти предложених арцибіскупом документів — зачавши від булї Debitum pastoralis, король признав право арцибіскупови й віддав справу намісництва й взагашї галицької дієцезії в виключне його розпорядженнє: „насъ былъ выдалъ король є. м. арцибискупу и бискупомъ у росказованьє и у моцъ, гдЂ южъ ваша милость не мЂлъ намъ у нашомъ законЂ (релїґії) росказовати, одно арцибискупь и бискупове”, як писали Галичане митрополиту. Тучапському грозило засланнє на покуту в Тинєцкий кляштор, і православні були певні, що звідти б він уже на, сьвіт цїло не вийшов.



Програвши так безповоротно справу, були вони в великій тузї, коли хтось піддав спасенну гадку — пошукати вихьду через посередництво кор. Бони і її клїки. Справдї, через одного з поменьших сенаторів, каштеляна жарновського Йордана православні справдї знайшли дорогу до Бони, й пообіцявши доброго хабара — двіста волів, здобули її ласку. Славна хабарниця взяла ся до старого короля й осягнула свого — Жиґимонт відкликав свій привилей, виданий на користь арцибіскупа. Прибічник королеви Анїбаль Строцці пішов до канцлєра, взяв від нього гоьовий уже привилей, віддер печатку й самий перґамен на шматки подер, а арцибіскупови казав король написати, що відкладає сю справу, поки він привезе автентичний привилей з 1509 р., а тим часом все таки Сикору відставляв, а Макарія лишає при намісництві 43).



Тепер треба було тільки стягнути ся на заплату: по уплатї обіцяного хабара король мав видати Тучапському новий привилей — на його користь. Та не легко було стягнути такий капітал. Коли король лїтом приїхав до Львова, де мало зібрати ся військо до походу на Волощину (а натомість вибухнуло шляхецьке повстаннє, звісне під назвою курячої війни, wojna kokoszа), Тучапський міг королеви запрезентувати лише 50 волів. Дарунок сей був дуже на часї, й король казав Тучапському приїхати до Кракова по привилей. Та на відїздї короля зі Львова (осїнь 1537) взяв ся до своєї справи арцибіскуп львівський і встиг так короля обробити, що той на дорозї, в Городку видав якиййсь лист на його користь 44). Про се дав знати Тучапському підканцлєр. Треба було направляти справу, Галичане стягнули ще 110 волів, роздали їх королеви, Бонї, ріжним панам, і Бона з Йорданом пообіцяла справою повести: казала Тучапському приїздити до Кракова по привилей.



Одначе справа не пішла гладко. Хоч православні знайшли не мало заступників перед королем, і Бона старала ся скільки могла, але супроти заходів партиї арцибіскупа король не відважив ся скінчити справу на користь православних і відложив її знову на сойм, що скликаний був на початок 1538 р. до Пйотркова. Тучапський був поїхав туди, але духовні сенатори були приготовані й пильнували сеї справи, тому король і королева радили йому не показувати ся, аж біскупи пороз'їздять ся. Відповідно до тої ради Тучапський зайняв ся закулїсовою роботою, обробляв далї впливових панів і пробувши майже цїлий рік у Кракові та роздавши ще 140 волів (властиво пообіцювавши, бо готових не мав, а ручив за ті вгли все тойже приятель пан Йордан), нарештї виходив від короля потрібні йому привилеї. Коштували вони таким чином триста волів!



З тріумфом вернув ся Тучапський до Львова (на початаах грудня 1538). Та коли до арцибіскупа дійшла вість про його привилеї, він візвав Тучапського, аби ставив ся перед ним з тими привилеями. Тучапський не пішов, вимовив ся. Арцибіскуп мав сказати: „я того не лишу, доки живу; Русь минї підвластна, король не міг такого привилея видати без мене”. Тучапського візвав він на соймовий суд, на сойм скликаний на початок 1539 р. до Кракова. Се зрештою не було несподїванкою, бо й король, видаючи привилеї Тучапському, превдидїв опозицію латинського духовенства. Здаєть ся, що він же порадив, аби вийти з сеї історії, висьвятити Тучапського на епископа, і в сїй справі писав до митрополита. Се треба було зробити як найскорше, ще перед соймом, аби позов не застав Тучапського у Львові, і в серединї грудня православні вислали Тучапського до митрополита, з охоронною сторожею, зложеною з галицьких шляхтичів, що провелла його „до границЂ, за Буг, стерегучи привилея и горла отца Макарія (Тучапського), боячи ся, абы арцибискупъ або котрый лядскый панъ єго не догналъ и не казалъ єго забити, бо колькократъ арцибискупъ казалъ єго забить”. З ним вислана була грамота, підписана окрім духовенства, 33-ма православними шляхтичами: вони просили висьвятити Тучапського на епископа; „а коли, дасть Богъ, отъ вашей милости суполнымъ достаточнымъ владыкою пріЂдетъ, южъ арцибискупъ и вси бискупи тому учинити не мочи будуть нЂчего” 45).



Сповняючи се прошеннє, підперте правдонодібно ще й королївським листом, митрополит посьвятив Тучапського на епископа, тільки з'обовязавши його, що він і будучи епископом, не вийде з ролї митрополичого намісника (на се потім, 1540 р., на соборі епископів Тучапський видав лист, де признавав себе „епископом дворним з рамени митрополита”, обіцював за себе й своїх наступників правити галицькою митрополїєю в імени київського митрополита, й на нього зберати всї епархіальні доходи, дістаючи собі з них половину „за працю”) 46). А зимою тогож 1539 р. (в груднї) дістав Тучапський королївське птвердженнє на своє владицтво 47). Скільки воно коштувало волів, на жаль не знаємо.



Се дїйсно на разї забило справу. Вправдї на синодї польських епископів 1542 р. порушено сю історію й внесено петицію до короля, аби галицьке епископство знесено 48), але король її пустив поза уха. Потім, ще за житя Тучапського оден з галицьких шляхтичів Марко Балабан виходив собі у короля експектативу на владицтво галицьке 49), і коли по смерти Тучапського арцибіскуп львівський зголосив ся перед королем з своїми правами на обсаду намісництва і виводив з того також право обсаджувати галицьке владицтво (jus praesentandi et constituendi), король йомц се право признав, але супроти своєї грамоти Балабану поручив сьогож таки Балабана презентувати митрополиту до посьвящення (1549) 50). Користаючи з сього прецедента Марко (в епископстві Арсенїй) виходив потім експектативу на владицтво свому сину Григорию, в чернецтві Гедеону, що ще за житя батька і правив епархією 51). Але на сей раз так гладко не пішло.



По смерти Арсенїя Балабана (1569) пригадав королеви арцибіскуп знову свої права на владицтво й сим разом удало ся йому осягнути те, що не удало ся його попереднику: король уневажнив свою грамоту Гр. Балабанови й апробував вибраного арцибіскупом кандидата на владицтво, сьвященика Івана Лопатку-Осталовського. Митрополит не здобув ся на протест (правда, що Башабани за той час встигли зробити собі зовсїм не особливу репутацію) й висьвятив на владику того Осталовського. Таким чином претензії арцибіскупа були зреалїзовані. Та Балабан не уступив. Він міцно стояв при своїх правах і при своїм привилею, й знайшов сильну підпору не тільки між православними (що розумієть ся — не раді були робити прецедент з номінації Осталовського), а й між стороннїми людьми. У Львові Осталоського полїтичні власти вправдї впровадили в володїннє епископською резиденцією, але в Галичу Балабан видко мав впливи сильнїйші, і староста нїяк не міг впровадити Осталовського: все на перешкодї ставав Балабан з своїми протестами й документами. У Львові він також викинув Осталовського з владицтва, й полїтичним властям приходило ся його реституовати. Шляхтичі забороняли сьвященикам в своїх маєтностях признавати Осталовського. Така війна потягнула ся на кілька років, поки не закінчила її смерть Осталовського: Балабан опанував епархію 52), а що ще за його житя прийшла унїя з своїми комплїкаціями, то й претензії арцибіскупа з сим епізодом були погребані.



Історія сих претензій незвичайно сильно ілюструє пониженнє православної церкви під польським правом, і безрадність православної єрархії, що вирощена під державною протекцією і в нїй призвичаєна все шукати опертя, тепер, побачивши сю державну власть против себе, не спромагала ся анї здобути ся на гідну опозицію, анї знайти собі опертя де инде, поки поміч не прийшла сама — від недобитків православної шляхти й міщанства, подражненоно не тільки в релїґійнім, але і в національрім почутю сим пониженнєм свєої релїґії.



Незплежно від таких драстичних проявів сього пониження, як отсей галицький епізод, православна церква під польським правом все займала місце релїґії погорджуваної, ледво толєрованої, й її низше становище в порівнянню з католицтвом виразно зазначало ся на кождім кроцї: на кождім кроцї вона мусїла „зносити певні утиски”, quandam depressionem sustinebat, як висловляєть ся привилей Володислава Ягайлосича 53). Не маючи заміру вичерпати всїх таких проявів сеї низшости, я зазначу лише кілька точок:



Тим часом як католицьке вище духовенство мало широкий вплив в управі держави — на дворі, в урядах, в сенатї й на соймі, епископи й митрополити православні не мали нїякої участи анї в державній, анї навіть провінціональній управі, до сенату приступу не мали, а й на соймкх являли ся хиба в ролї петентів, або як особи інтересовані в соймовім судї і т. и.



В обсадї православних духовних урядїв, від найвищих до найнизших, правительство й суспільність польська не держали ся зовсїм постанов і порядків канонїчних, практикованих при обсадї пребенд католицьких, і взагалї брали їx не як уряди духовні, церковні, а як бенефіції, прості джерела доходів, і з такого матеріального становища виходячи, трактували їх нераз дуже цинічно, продаючи сї уряди або позволяючи продавати, даючи за заслуги, які нїчого спільного з церквою не мали, й т. и., як то ми вже бачили, а ще побачимо й низше.



Тим часом як католицьке духховенство було свобідне від всяких податків і оплат, духовенство православне було оподатковане. Про податок з попів маємо згадку вже в одній грамотї з р. 1416 54). Податкова постанова 1552р., що лишила ся взірцем для пізнїйших, постановляла, що православні сьвященики, зарівно з селянами, міщанами й Жидами, мають платити з церкви по золотому, а „протопопи, инакше намісники” — по гривнї (48 гр.). „Руські й вірменські епископи, владики, архрмандрити і иньші пралати” мали заплатити по два гроші від гривни своїх доходів (близько 4%), відповідно до того як постановили давати духовні католицькі 55). О скільки взагалї руські епископи оподаткували ся анальоґічно з католицькими, про се не беру ся судити, але що сьвященики платили правильно що року по золотому з церкви, — чого сьвященики католицокі не знали, про се маємо зовсїм докладні вказівки в люстраціях 56).



Самий релїґійний культ православний був звязаний певними ограниченнями. Знаємо, що по деяких містах, як у Львові, де православні Русини були неповноправною людністю, відправлюваннє процесій, похоронів і т. и. було обмежене, або майже заборонене 57). Тут маємо драстичнїйший приклад, по иньших містах не доходило до того, але певні ограничення православного культу стрічають ся не рідко. Одною з найлекших форм сих ограничень було примушуваннє православних до сьвятковання католицьких сьвят; правительство стояло на тім становищу, що православні повинні сьвяткувати головнїйші католицькі сьвята і в такім дусї рішвло спори між католиками й Русинами 58). Бували і більші утиски — нпр. стрічаємо скарги на дїдичів, що не позволяють ходити до церки, і т. и.



Ставленнє православних церков по містах стрічало ся часом з перешкодами. Нпр. коли дрогобичські Русини задумали поставити нову церкву, міщане-католики спротивили ся тому й удали ся до короля, мотивуючи свою опозицію тим, що перед тим в границях міста не було такої церки 59), і король заборонив православним її ставити (1540). Невважаючи на те правослвні згодом забрали ся таки до будови сеї церкви. Католики удавали ся до короля, й той наказав старостї спинити будову. Сї заборони будили серед православних таке огірченнє, в містї пішли такі розрухи, спори й бійки, що міщане католики, невважаючи на попертє правирельства, за лїпше уважали полагодили справу уступкою: слїдом по тім королївськім наказї „стала ся угода між міщанами міста Дрогобича rzymskiego posluszenstwa z ruskiego cerkkwi posluszenstwa”: католики заявили, що відступають від привилеїв на те, аби руській церкві не буои в містї, а Русини не будуть шукати справедливости в сїй справі у короля, але будуть одностайно любити ся, „так як належить християнським людям, підданим одної державии, що сидять під одним правом” 60). Та так ідилїчно (бодай хоч на словах), розумієть ся, не все такі справи кінчили ся.



Взагалї, хоч не переводила ся консеквентно, але істнувала в правительственнр-клєрикальних сферах польських така максима, що нових православних церков не тілько по містах, але і де будь, не вільно будувати. Маємо проо се звістки з ріжних місць і сфер, хоч з близького часу. Так польський ксьондз з Перемищини, доносячи в 90-х рр. XV в. свому біскупови про поставленнє нової православної церкви, вказує на безправність сього факту, бо він противить ся уставі, що не позваляє в руських землях будувати на далї церков, а лише поправляти старі, що грозять упадком 61). А в. кн. литоыський Олександр, у відповідь на бажаннє свого тестя, аби для його дооньки, а Олександрової жінки, в. кн. Олени була в дворі поставлена православна церква, відповідав (1494/5 р.), що по законам не можна збільшати числа церков „гречеського закону” 62). Литовський погляд тут служить, очевидно, тільки відгомоном польського. А хоч в законах і уставах ми не знаємо такої постанови против побільшення числа православних церков, і вони, як я вже мав нагоду вказувати, фундували ся на ново неустанно, чи то за спеціальними дозволами (de iure такий дозвіл уважав ся, видко, потрібним), чи таки й без них — ще частїйше, то тим не меньше, як бачимо, переконаннє про безправність помножування православних церков істнуваоо, і для становищк православної церкви воно дуже характеристичне. Як пізнїйший відгомін його принотую нпр. постанову краківського біскупа з 1626 р., що в Мушинськім ключу (належав до краківської катедри) не може побільшати ся число руських церков і сьвящеників 63).



Погірдливий погляд на православну церкву як на низшу виявляєть ся і в таких більше формальних річах, як те, що в усякого рода урядових актах звичайно оминали уживати про православні церкви й духовенство принятих виразів як ecclesia, sacerdos, episco0us, і частїйше уживали такі назви як secta, sinagoga, popones, baytcoones, vladica, і т. и.



Дїтей з мішаних шлюбів не вільно було хрестити на православну віра, а хрещених треба було силоміць переводити на латинство 64); так пише Ягайло в листї до урядників Руської землї (1423), поручаючи їм і арцибіскупу львівському нагляд у сїй справі. Для зменьшення мішкних супружеств він поручав улекшувати розвід для них — не брати з таких розводів грошевої кари („розпуст”), що практикувала ся в иньших випадках. Що обовязком правительства, бодай pro foro externo, i він і Витовт уважали — причиняти ся до переходу православних на латинство, про се нема що й казати 65).



Православні не мали рівноправности з католиками. Що їх не припускали до рівноправного користання з міщанських прав, що селяне Русини виключали ся досить частг з добродїйств нїмецького права, ми вже знаємо; се не перешкаджало одначе притягати їх до участи в десятинних й иньших оплатах на католицьке духовенство, власне особливо в осадах нїмецького права, і правительство сю практику приймало за законну. Так нпр. в 1426 р., коли львівська шляхта скаржила ся Ягайлу на претензії латинського арцибіскупа, король признав право арцибіскупу, тільки знизив данину: в осадах нїмецького права львівської дієцезії, міських і сїльських, осадники без ріжницї віри 66)м али платити арцибіскупови річно по шість грошей широких. Як приклад оподатковання православних селян на латинський костел їх дїдичами наведу нпр. фундацію костела в Золотниках (в Підгаєцькім), 1459 р., де православні мають давати половину тої данини, яку дають католики, але завсїди дуже значну (по кірцеви пшеницї, жита й вівса), або фундацію костела в Остапківцях (на Покутю) з 1477, де селяне, які сидять на нїмецькім праві, без ріжницї релїґії 67), мають давати ксьондзови з кождого дворища по грошику 68). А хоч в иньших фундаційних грамотах до оплат на костел потягали ся тільки католики 69), але й тут давали причину до потягання православних такі нпр. застереження, що як ґрунт католика перейде до православного, то православний платить разом з католиками, або й сам прінціпіальний погляд (що дає себе знати і в наведених документах), що осади нїмецького права призначають ся до католиків, отже коли православний сидить на нїмецькім праві, мусить платити на католицькі цїли.



До самої Люблинської унїї в коронних землях нїхто з православних не міг доступити сенаторського уряду, і тільки підчас Люблинського сойму 1569 р., для новоприлученпх руських земель — Волини, Браславщини й Київщини застережена була для православної шляхти сих земель рівноправність і участь в усякого рода урядах і державах і т. и.



Взагалї цїкаво, й для становища православних в високій мірі характеристично, щш протягом кількох столїть своєї приналежности до Польської кроони тутешнї православні не могли здобути від польського правительства якогось акту признання своєї рівноправпости чи бодай якогось охоронного привилею 70). Браком солїдарности православних трудно се витолкувати. Адже львівські православні міщане в своїй боротьбі против кривд від латинників уміли знаходити протекцію і у Константина острозького, і у волоських господарів, а в справі відновлення галицької катедри виступають разом всї стани православних Галичан — духовенство, шляхта і міщане. Очевидно, або заходи їх розбивади ся на катооицькій правовірности польського правительства, або православні, відчуваючи свою малозначність в польськім державнім житю, навіть і не відважали ся виступати з якимись важнїйшими постулятами. Рівноправність бувала признавана, але тільки унїятам, від привилея Володислава Ягайловича з 1443 р. почавши 71), що признавав рівноправність духовенства унїятського з латинським (отже ідея рівноправности була, тільки відмовлювано її „схизматикам”). Православним же удавало ся від часу до часу добути хиба потвердженнє непорушности церковного суду, єпископських доходів і маєтностей, а якими дорогами й якою цїною діставали ся вони, може поучити оповіджена вище історія одного з таких привилеїв — грамоти відновленій галицькій катедрі з р. 1539.



Таких грамот ми маємо кілька. Найстарший привилей перемишльської катедри дає дату 1407 р., але двта ся неможлива, та й самий документ непевний, хоч він був потім потверджений Жиґимонтом Старим і Жиґимонтом Авґустом 72); в кождім разї одначе перемишльська катедра з нього користала, як з правної ґварнції, бо він був признаний правительством за правосильний. В сїй грамотї король потверджує за перемишльськими владиками їх маєтности, звільняючи їх від усяких оплат окрім дани по 2 гр. з селянського дяора, також признає їх права на церковні суди й доходи з попів. Другий привилей тоїж катедри, з р. 1469, виданий на скарги перемишльського владики і иньших православних, з цїкавим мотивованнєм, що король уважає своїм обовязком боронити православних від кривд, бо й католицька церква толерує їх „в надїї унїї” (spe future unionis). Король забороняє сьвітським судам і особам мішати ся в духовні справи, підвластні православному епископу, та віддаляти сьвящеників і на їх місто иньших поставляти, як то скаржили ся православні — що дїдичі в своїх маєтностях за гроші віддаляють давнїйших сьвящеників
Страница 55 из 77 Следующая страница