т перейти на латинство, і до того можна її змушувати навіть фізичними карами; маєтности католицькшї церкви увільняють ся від всяких данин і повинностей 4).
Далї розвивав сї принціпи звістний Городельський привилей Ягайла й Витовта 1413 р. Потверджуючи ріжні шляхетські привілєґії, признані давнїйшим привилеям, він з притиском підносить, що користати з тих привілєґій можуть лише католики 5). Окрім того постановляє він, що як новоутворені на польський взір уряди воєводів і каштелянів, так і всякі иньші земські уряди будуть роздавати ся тільки католикам 6); так само до ради короля й в. князя будуть допускати ся тільки католики, „бо часто ріжниця в релїґії витворює ріжницю і в змаганнях, і тайні справи через те розголошують ся” 7).
Таким чином православні сими актами виключали ся від шляхетських привілєґій, від урядів і від ради в. князївства, не кажучи вже про таку річ, як заборона мішаних шлюбів та насильне примушуваннє не-католицьких супругів до переходу на католицтво.
Розумієть ся, нема що й думати, аби все се було перевелено в житє! В радї в. князя далї засїдали православні князї, уряди по руських землях обсаджувано переважно місцевими панами — православними; часами діставали ся вони й на уряди столичні, доо центральної адмінїстрації. Не тільки бували мішані шлюби, без переходу не-католицької сторони на католицтво, але трапляли ся й переходи з латинства на православну віру Литвинія і Поляків, як показує устава Витебської землї 8). Але таки неприхильна для православних полїтика правительства давала їм себе знати. Таки католики дїйсно відтїсняли православних від найбільше впливових урядів, з ради в. князя. Недурно Славили потім Поляки Ягайла й Витовта, що за їх часів тримано Русинів „у зелїзних кайданах” (in virga ferrea), та недопущувано до нїяких впливових посад 9). Не була та система так консеквентно переводжена, але досить і того, що така система була.
Се приготувало реакцію по смерти Витовта. Як ми знаємо, на верх вийшов Свитригайло, що мав дати коли не перевагу, то бодай рівновагу руським, православним елєментам в державі. Стараючи ся повалити його, польське правительство уважало вказаним зробити якісь уступки Русинам, і короїлвські відпоручники, висаджуючи на великокняжий стіл Жиґимонта Кейстутовича, спадкоємця Витовтових традицій, заразом видають в імени короля привилей Русинам, де розтягають на них шляхетські привілєґії признані давнїйшими привилеями (головно привилеєм 1387 р.): маєткові права на взір польської шляхти, свободу шлюбів, свободу від повинностей, та позволяють Русинам також приступати до полбсько-литовських гербів, як ознаки шляхецтва. А хоч сей привилей мав в собі деякі формальні непевности, що роблять сумнївним його правосильність, то півроку пізнїйше видає від себе також і в. князь Жиґимонт привилей такогож самого змісту, і сей уже без всякого сумнїву був правосильний 10).
Та полишаючи на боцї справу правосильности, деякі обставини дуже богатр уймали значіння обом сим привилеям — і королївському і великокняжому (р. 1432 і 1434). Передовсїм варто уваги, як я мав уже нагоду підннести 11), що вони говорять все про „Русинів і Литвинів”, а не про православних і католиків, і хоч безперечно сї етноґрафічні назви уживкли ся в тих часах і в конфесійнім значінню, але все такил ишало ся місце ріжним ваганням в інтерпретації: при охотї можна було розуміти се так, що мовляв мова йде про Русинів-унїятів, або й Русинів-латинників. Але важнїйше те, що привилеї надавали Русинам власне те, що вони властиво й перед тим мали, або те, з чого скористати не могли — ті шляхотські привілєґії, з яких спора частина лишила ся й по попереднїх привилеях на папері лише 12), так що з них не користали й латинники, і тепер певне не скоричтали й Рсуини, а з другого боку — з чого користали бояре-шляхта римської віри, певно, того не відмовлювано й православним: конфесія в дїйсности, певно, не робила ріжницї анї в маєткових анї в податкових правах бояр. За те не знесено ограничення, зробленого Городельським актом — ограниченн власне найбільше реального й болючого — про недопущеннє Русинів до урядів і ради. Так що властиво потїха Русинам від тих привилеїв 1432 і 1434 рр. була дуже мала 13).
Хоч мовчаннє пізнїйших привилеїв, по городельськім, про ограниченнє прав православних до урядів до певної міри його ослабило, і Русини, хоч зрідка розмірно, діставали сян а вищі уряди, одначе голосний епізод, що мав місце при іменованню кн. Константина Острозького в р. 1522 воєводою троцьким, показав, що виключеннє Русинів від ради й урядів в правительственних кругах не уважало ся справою вповнї пережитою. Литовські пани тодї запротестувкли против сього іменовання, покликуючи ся на Городельський акт, і в. князь мусїв видати грамоту, де признавав, що по городельському привилею він не повинен був давати сього уряду „нїякому Русину і схизматику”, і зробив се лише за згодою і звільненнєм від сеї заборони, даним йому від ради в. князївства виїмково на сей раз, і сей виїмок не уймає сили городельській постанові, і на будуче від неї не можна буде відступити і давати Русинам „того рода гідности і уряди” тільки за згодою старших сенаторів 14).
Здаєть ся, подражнила тут Литвинів головно та обставина, що в. князь при тім признав Острозькому ad personam перше місце серед сьвітських сенаторів 15). А на таких посадах православні пани й перед тим бували часом, і в. князь в своїм привилею згадує, на усправедливленнє, що Конст. Острозький вже перед тим займав уряд виленського каштеляна. Але литовські пани, допускаючи виїмки, нїяк не хотїли принціпіяльного зрівняння Русинів в праві на уряди, і хоч при кодіфікації права, в Литовськім статутї обмеження для Русинів не зазначили виразно, то в привилею виданім слїдом за опублїкованнєм Лит. Статуту, з нагоди проголошення Жиґимонта-Авґуста в. князем, в осени 1529 р., се обмеженнє було повторено знову, в дуже катеґоричній формі: в. князь з'обовязав ся, в дусї Городельського привилею, і навіть його словами подекуби, що воєводства, каштелняства, уряди двірські й земські буде давати тільки католикам, і тільки їх буде допускати до ради 16). Се з'обовязаннє повторене було Жиґимонтом-Авґустом потім, коли він приймав управу в. князївства 17), і ще пізнїйше, дванадцять лїт перед формальним рівноуправненнєм не-католиків з католиками, не тільки всї отсї грамоти, що обмежали права Русинів до урядів — Городельський привилей, грамота 1522 р., привилей 1529 р. були включені в великий конфірмаційний привилей Жиґимонта-Авґуста й на ново потверджені, але в. князь іще спеціально приобіцяв на закінченнє, що коли давнїйше з постанов тих привилеїв щось не додержувало ся — спеціяльно що уряди давали ся часом людям грецької віри, то на далї в. князь приобіцює, що того не буде, і він не буде давати людям руської віри, некатгликам, нїяких урядів і не буде припускати їх до тїснїйшої ради 18).
Та саме вже се усильне припімнюваннє сього обмеження показувало, що в дїйсности воно було захитане, і справдї ледво минуло десять лїт від сього останнього королївського приречення, як против сього обмеження проявиоа ся така сильра опозиція, що прийшло ся його знести формально. Справа була порушена в звязку з ревізією Литовського Статуту, порученою мішаній комісії, нарівно з латиннпків і православних. Коли рішено було втягнути в нову редакцію Статута земські (шляхотські) привиеї, піднесено було потребу спростувати ті точки Городельського акту, що обдаровували привілєґіями лише шляхту католицьку. Як справедливо здогадують ся, мала тут значний вплив та обставина, що сим заінтересовані були не тільки православні, а також і протестанти, тодї дуже численні й впливові в радї й на соймі, і що завдяки сьому союзу православних з протестантами домаганнє формальної рівноправности удало ся. Може бути також, що в. князь хотїв приєднати Русинів для своїх унїонних плянів. Так чи инакше в. князь і сойм сповнили їх бажаннє. Мотивовано се тим, що не тільки католики, але й православні все похвально сповняли ріжні служби, займаючи всякі уряди, в тім і сенаторські, а Городельську постанову евфемістично об'яснено тим, що „стани Руських земель” не були на тім з'їздї присутні 19). Тож в. князь „съ порадою и съ призволеньємъ пановъ радъ духовныхъ и свЂтскихъ” постановляє, що панове, шляхта і бояре, без ріжницї національности й релїґії (отже й протестанти та всякі сектанти), також без ріжницї, чи походять вони з родів гербових чи нї, мають користати однаково з усїх шляхетських привілєґій і допускати ся однаково до всяких посад і гідностей, урядів земських і двірських і участи в радї в. князя 20). А що Городельський акт був виданий на спільнім соймі литочсько-польськім, в. князь приобіцяв, що сю свою постанову, як би була поттеба, переведе також і через спільний сойм, що одначе нїчого не уймає правосильности сїй постанові литовського сойму 21).
Се означало повне зрівняннє православнихз католиками, та прийшло воно тодї, як православний елємент в в. князївстві о стільки підупав в своїх впливах і так зійшов на другий плян, що й се формальне зрівняннє йому нїчого не могло додати. Фактичні відносини зістали ся такі самі, як і були, й акт мав тільки формальне значіннє.
Що до самої православної церкви то в відносинах литовського правительства до неї також є певна ріжниця від польського. Правительство в. кн. Литовського чуло себе правительством не тільки католиків, а й православних, і поводило ся з православною єрархією й церквоюз більшим поважаннєм, нїж польське. Маємо грамоти, де в. князь литовський зве православного митрополита своїм „отцем”, рада в. князя, себто правительство, — „отцем і господином”, а епископів і сьвящеників — почесним іменем „своїх богомольцїв” 22). Такої обидливої ріжницї в термінольоґії між православною й католицькою церквою, яку ми бачимо в актах польських, в документах в. князївства ми майже не стрічаємо. Правительство навіть почувало ся до обовязку опікувати ся православною церквою й запобігати непорядкам в нїй: вел. князь називає себе супроти православної церкви „фундатором и наивышшим оборонвею”, або „зверхним оборонцею костеловъ и церквей божихъ и размножннья вшелякого порядку въ церквахъ закону хрестіяньского”, і нпр. в порученню митрополиту скликати собор, 1546 р., в. князь мотивує се тим, що він має бачність на церкви божі й віру хистиянську, й хоче „въ доброй спра†яко и костелы наши римскіи, такъ и ваши церкви подлЂ вЂры вашоє заховати” 23). Не часто, що правда, такі спасенні гадки йому приходили, а участь його в церковній управі зовсїм розминала ся з такими добрими замірами, але цїнити мабуть і такий висказ тгеба.
Але рівноправности православній церкві з католицькою не признавано й тут. Митрополит і епископи православні не мали місця в радї в. князївства й прикро се відчували. В 1568 р. митр. Іона між иньшими петиціями просив також в. князя, щоб на взір бісккпів латинських і йому з владиками признане було „мЂстцо и вотумъ въ радЂ єго милости господарской”, та покликував ся на „обичай звиклий” — що його „предки архіепископи” мали таке місце. Не знати, які часи й які факти розумів тут митрополит, але практики такої в дїйсности не було, й в. князь збув се прошеннє заявою, що він полагодженнє сеї справи відкладає „на иншій часъ”. І на соймах митрополит і владики являли ся тільки чассом, тодї здаєть ся, як мали якусь потребу, або їх для якоїсь спеціальної потреби кликали 24). В руських землях за те мали вони досить важну ролю в місцевій самоуправі, засїдаючи на чільнім місцї в зборах місцевих панів та репрезентуючи землю й на зверх, як то ми бачили вже вище 25).
Було і більше того. З уст в. князя, в приложенню до земель в. князївства чули ми висказ, що нових православних церков будувати не вільно 26). А як далеко правительственні круги уважали можливим толєрувати православну релїґію в землях в. кн. Литовського, може до певної міри ілюструвати грамота Ягайла для Луцької землї 27), видана 1432 р., коли луцькі бояре заявили були охоту прилучити ся до Польщі. Признаючи станам і народностям Луцької землї такі права, які матюь стани й народности земель Львівської й Крапівської, Ягайло понадто ще приобіцяв, що церков православних не будуть руйнувати, анї обертати їх на костели католицькі, анї православних не будуть примушувати до переходу на латинство 28). Хоч тут Ягайло говорить як король польський і обіцяє се Лучанам як підданим коронним, але очевидно, що для заохоти їх він хотїв їм дати нїяк не меньше, нїж могло їм дати в. князївство, а певно більше, так що сї обіцянки можуть служити за mахіmum благодатей, на які могли православні числити в в. кн. Литовськім.
Привилеї, давані великими князями литовськими руській церкві, подібні до коронних: вони головно забезпечають компетенції церковного суду, церковної власти и епархіяльні доходи. Цїкаво, що вихідною точкою для них служать фальзифікати. Так в 1499 р. митрополит предложив в. кн. Олександру „свиток Ярославль”, себто перерібку Ярославової церковної устави, не знати — чи власної редакції, чи в готовій, як її знайшов, і просив її потвердити. В. князь потвердив, і в потвердженню своїм заборонив урядникам і всяким властям мішати ся в справи церковного суду, а дїдичам — поставляти сьвящеників без благословення митрополита й віддаляти їх власновільно. Чотири роки пізнїйше з таким самим прошеннєм звернув ся до в. князя владика польцький і дістав грамоту такогож змісту 29). Потім в 1511 р. митрополит і еписокпи, за протекцією кн. Константина Острозькогр, дістали грамоту подібногож змісту, в потвердженнє Яросшавового свитка, від нового в. князя Жиґимонта 30), і пізнїйше не раз видавали ся подібні грамоти про нетикальність духовного суду і власти.
Примітки
1) Архивъ Югозап. Россіи І. VI ч. 1. Акты Зап. Россіи І ч. 7, 28, 72 (згадка про наданнє Івана Ольґимунтовича) й ин.
2) Акты Зап. Рос. І ч. 46.
3) Dzialynski Zbior praw litdwskich c. l (дата 20/11 1387).
4) Грамоти сеї в ориґіналї досї не видано, польський переклад при виданню хронїки Вановского (Dzieje korony Polskiej i w. ks. Litewskiego, 1847) т. І c. 74-7, реґести у Даниловича Skarbiec ч. 540 і иньших.
5) duntaxat catholicae et rommanae ecclesiae subiecti.
6) nisi sint fidei catholicae cultores, і низше — очевидно в тім же значіннє (christianus значило звичайно теж що й catholicus): christianae fidei cultoribus.
7) Dzialynski Zbior c. 12-14, особливо § 5 і 11.
8) Акты Зап. Рос. I с. 353.
9) Див. т. IV c. 159 сеї історії.
10) Codex epistolaris saec. XV т. III ч. 17 і 22. В справі правосильности Ягайлового привилею див. т. IV c. 180. Проф. Чермак (Rozprawy т. 44 с. 361, пор. с. 403-4) думає, що привилей був, з унїонних мотивів, відкинений королем і роздертий; се вимагає близшого вияснення.
11) В т. IV c. 180.
12) Див. вище c. 63.
13) Отже не можна згодити ся з дуже високою оцїнкою значіння сих привилеїв (чи то привилею 1434 р.) в польській лїтературі — не тільки у Лєвіцкого (Powstanie Swidrygielly), але й у Чермака, який збиває перецїнювання Лєаіцкого в згаданій своїй працї Sprawa rownouprawnienia schizmatykow і katolikow na Litwie (c. 376 й ин.).
14) Видана в Acta Tomiciana VI ч. 36 і новійше в Archiwum komisyi prawniczej VII с. 273-4, в дещо відмінній редакції; автентичним треба уважати сей другий текст. Крім того Kojalowicz Historia Lituana II с. 380 (він властиво представляє так, як би то йшла мова про недопущеннє Русинів до ради). Новійше про сей епізод: Ярушевича Кн. Константанъ Острожскій c. 163 і далї. Любавскій Сеймъ c. 353-4, Czermak ор. c. c. 384 і далї. Любавский, не знаючи офіціяльного тексту грамоти 1522 р., пробував заперечити значіннє тексту Томіціан, уважаючи його проєктом, що не дістав санкції, або навіть фальсіфікатом, і беручи за чисту монету фрази привилею 1563 р. довоюив, що городельські ограничення не мали значіння й не заховували ся в практицї. Се останнє, як бачимо, так рішучо не можна твредити.
15) Archiwum Sanguszkow III ч. 230, пор. Acta Tomiciana VI ч. 18 і 167; про ворогованнє з Острозьким Гаштовта, що був перед тим сеніором нпр. Akta Tomiciana VII с. 260 і далї, також у Любавского Сеймъ с. 238-9.
16) Quae quidem dignitates: palatinatus, castellanatus necnon officia perpetua terrestria et curiae nostrae non conferantur a nobis et successoribus nostris nisi catholicae fidei culturibus et romanae ecclesiae subiectis ...et ad consilia nostra, dum pro bono reipublicae tractantur, non admittantur nisi ipsi catholici et indigenae m. ducatus huius, quia saepe disparitas cultus et diuersitas nationum diversitatem inducit animorum et consilia patent talihus credita, quae traduntun secrete observanda. — Arch. kom. hist. VII c. 280-1.
17) Ibid. c. 290.
18) Nemini postea nos nec successores nostros ritus graeci sei ruthenici a fideque ecclesiae romanae homini alieno ullas dignitates, praeeminentias concessuros nec eos ad consilia secretiora admissuros — ibid. c. 297.
19) „А так уважаючи тыє вси зацныє заслуги и бачучи, штожъ въ томъ привилью къ нЂкоторому униженью и възгарженью тыхъ, хто гербовъ не бралъ, также и тыхъ, хто вЂру грецкую держачи, противно предкомъ нашимъ и намъ господарю вЂпность свою сталЂ показують — одно ижъ не вси на томъ сеймЂ были, а звлаща станы Рускихъ земль.” Див. ще виписки з привилею вище на c. 51.
20) „Такъ тежъ на достоинства и преложеньства всякіє и до рады нашоє и на уряды дворныє и земскіє не только подданыє косттелу римскому отъ того часу обираны и прекладаны быти мають, але одинако и заровно вси рыцерского стану зъ народу шляхетского люди вЂры хрестіянскоЂ, якъ Литва такъ и Русь, кождый водлЂ заслугъ и годности своєє отъ насъ господаря на мЂстца зацныє и преложеньства зъ ласки нашоє браны быти мають”.
21) Акты Зап. Россіи III ч. 32 (дата 1/VI 1563). Про обставини сеї ухвали у Любавского Сеймъ с. 652.
22) Нир. Рус. ист. библ. VI ч. 67, Акты Зап. Р. II ч. 10, 146, 219, 231 і т. и.
23) Акты Зап. Рос. III ч. 3, IV ч. 14 і 16.
24) З соймом справа не так ясна як з радою в. князївства: деякі дослїдники думають, що митрополит і епископи засїдали на соймах — див. нпр. Макарія ІХ c. 191, і недавню розвідку проф. Максимейка Сеймы c. 81-2. Покликують ся вони головно на грамоту в. князя з сойму 1511 р., де він відкладає рішеннє спору епископів полоцького й володимирського до иньшого сойму, як „митрополитъ и вси владыки въ насъ же будуть” (Акты Зап. Р. II ч. 68), та на записки про вислані запрошення на сойм 1552 р., де записані також запросини до митрополита й владик туровського, луцького й володимирського (Любавскій Сеймъ, додаток ч. 28, c. 71-2). Та в запрошеннях на иньші сойми ми їх не стрічаємо, а і в запрошеннях, висланих на сойм 1552 р., не знаходимо владики полоцького (ним був тодї Герман Хребтович). Супроти всього того правдоподібнїйше думати, що митрополит і владики не були постійними участниками соймыв ex officio, а запрошували ся ad hoc, коли їх було треба, або самі в своїх оптребах приїздили, й так треба розуміти наведені слова грамоти 1511 р.
Завважу ще, що проф. Максимейко помиляєть ся, думаючи, що епископи полоцький й володимирський спорили ся за місця на соймі — спорили ся вони про міста на епископських соборах і бгоослуженнях — Див. вище c. 421.
25) Див. c. 15.
26) Див. вище c. 444.
27) Codex epistolaris s. XV т. І ч. 82.
28) Ecclesias quoque ruthenicas seu ritus graeci nec demoliri nec in ecclesisa romanae ecclesiae converti faciemus seu permittemus neque aliquem hominem ritus graeci praedicti cuiuscumque sexus seu status ad fidem romanae ecclesiae violenter compellemus. Стилїзація показує ясно, що тут даєть ся привілєґії, не звісні в коронних землях: в попереднїм признано всїм станам духовним і сьвітським tam in fide sanctae Romanae ecclesiae quam etiam orientalis seu graecae constitutis... і по тім іде: promittimus insuper, і тут між иньшим читаємо й отсї ґарантії для православної віри. З т
Страница 57 из 77
Следующая страница
[ 47 ]
[ 48 ]
[ 49 ]
[ 50 ]
[ 51 ]
[ 52 ]
[ 53 ]
[ 54 ]
[ 55 ]
[ 56 ]
[ 57 ]
[ 58 ]
[ 59 ]
[ 60 ]
[ 61 ]
[ 62 ]
[ 63 ]
[ 64 ]
[ 65 ]
[ 66 ]
[ 67 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]