wsko-ruscy, i Бонєцкого Poczet rodow w w. x. Litewskim.
2) Нпр. Статут 1529 р. розд. І, арт. 1, 15, 22.
3) Виказ хоругов княжих і панських, на підставі реєстрів Лит. Метрики з 30-х рр. XVI в. у Любавского: Сеймъ с. 472-3; „попис” 1528 р. містить ся в книзї 1 відд. III Лит. Метрики, і книга ся має бути вже надрукована петербурською археоґраф ічною комісиєю, але що видання сеї комсиї обчислені не на людські, а на ґеольоґічні періоди, тож тим часом приходить ся користати з уривку його, з пізнїйшої виписи (XVII в.) видрукованім в Archiwum Sanguszkow III ч. 340, та з витягів, пороблених тим же д. Любавским ор. c. c. 355-60.
4) Докладно порахувати годї, бо не можна поставити критерій, що в тих розгалужених династиях рахувати за одну, а що за осібну фамілїю; реєсти ж тим не журили ся, тримаючи ся маєтностей.
5) Помянник дубенської церкви в Памятниках кіевской коммиссіи IV 1 c. III (князей Гуровских — читай Твровских). Про се Максимовича Письма о кн. Острожскихъ (Собр. сочиненій І), також Wolff Kniaziowie c. 342, критика поглядів Максимовича у Радзїміньского Kniaziowie Ostrogscy і Zaslawscy (Rulikowski i Radziminski Kniaziowie і szlachta miedzy Sanem, Dnieprem etc.) c. 16. Максимовичів вивід кн. Острозьких від кн. Туровських, хоч зроблений досить катеґорично, має одначе гіпотетичний характер. Цїкавий вивід Острозьких, наведений з одного українського хроноґрафа (Боболинського) у Мапсимовича ж — від кн. Давида Ігоревича. Сей вивід також зовсїм можливий, з огляюу, що потомство Давида Ігоревича — князї городенські, в північній Погорині, нам дуже мало звістні. Старші лїнїї їх вимерли, меньші могли зацїлїти. Від них можуть іти й деякі иньші волинські княжі роди, що виводять ся тепер залюбки з турово-пинської династиї.
6) Wolff Rod Gedymina c. 35 і 135.
7) Див. у Вольфа, ор. c. sub vocibus.
8) Про панські роди див. у Бонєцкого sub vocibus, у Любавского Сеймъ c. 348-352, Леонтович Очерки І passim. В виводї їх ґенеальоґій богато непевного. Досить нпр. вказати, що Любавский в однім місцї (c. 350) виводтть Ілїничів від могилівських бояр, а сторону низше веде Ілїничів і Глїбовичів з Витебської землї. Про Ілїничів в Могилевщинї каже грамота Казимира видр. в Актах Ю. З. Россіи І ч. 26, а на витебське походженнє Ілїничів і Глїбовичів Любавский не вказує иньшого доказа, як тільки те, що з них виходили витебські намістники (c. 158). Що до руського походження Глїбовичів, то воно здаєть ся минї сумнївним тому, що рід сей уже в першій половинї XVI в., судячи з хрестних імен, був католицьким. Правда, фамілїйне призвище звучить по руськи, властиво по православному. Сю суперечність трудно погодити не маючи близших відомостей про початки сього роду. Так само неясним зістається рід Немировичів, також зачислених Любавским до витебських, тимчасом як Немиричів, разом з Кишками і Насутами (c. 352), зачисляв він до мазовецько-підляських.
Взагалї історія панських родів дослїджена дотепер ще далеко гірше як князївських. Матеріал зібраний Бонєцким далеко-далеко не вистає і не вичерпує всього запасу. Любавский міг би не в однім доповнити його відомости й виводи, але ляконїчні відкликування його до актових книг Л. Метрики нїкого не переконають, а його виводи протопластів сих фамілїй (на c. 349-50) не дають сьвідоцтва великої обережности, так потрібної в сїй темній і заплутаній справі.
9) Иньші хоруговні княжі а панські фамілїї, меньше заможні, були тодї ткаі: кн. Полубенські, Черторийські, Жеславські, Корецькі, Заславські, Четвертинські, Друцькі, Соколинські, Пронські, Жилинські, Збаражські, Вишневецькі, Крошинські, Лукомські, Полубенські, Свирські, Гедройтські (про них усїх див. вище), Одинцевичі, Микитиничі (пізнїйші Головчинські, московські еміґранти), кн. Більський (з звістної фамілїї, що вернув на Литву), пани Костевичі, Паци, Немировичі і Немиричі, Довойни, Нарбутовичі, Сологуби, Солтани, Охмистровичі, Юндили, Чижі, Монтиґирдовичі, Горностаї, Коптї, Цибульки, Завиші, Носиловські, Щитовичі, Семашковичі, Сирпутєвичі, Тишковичі, Комаєвські, Шишковичі, Загоровські, Ляцькі, Вольські, Ясенські, Корицькі, Веселовські (крім того ще кілька біскупів — їх не вичисляю.
10) Див. нпр. попис Волинської землї — Archiwum Sanguszkow III c. 323, реєстри волинських князїв і панів в люстрациї 1545 р. — Zrodla dziejowe VII с. 20-2, 92.
11) Zrodla dziejowe VI с. 115, 126.
12) Докладно означений порядок ранґ литовських сенаторів був означений уже пізнїйше, в переддень Люблинської унїї. Про порядок титулів в радї в. кн. Литовського в першій половинї XVI в. див. у Любавского Сеймъ с. 344.
13) Див. катальоґи урядів у Вольфа Senatorowie і у Бонєцкого Poczet rodow, sub vocibus.
14) Див. катальоґи у Бонєцкого ор. c.
15) Нпр. з Сангушками: в серединї XV в. був Олександр Сангушко старостою володимирським, його син Андрій — старостою володимирським і маршалком волиеським, внуки: Андрій старостою луцьким, Федір старостою володимирським і маршалком волинським, Роман — старостою браславським і винницьким, і т. и.
16) Кілька прикладів того, з невиданих документів, наводить Любавский, Сеймъ с. 347.
17) Orzelski Bezkrolewie І c. 92-3, 104, Bielski c. 1240. Ожельский каже, що литовські відпоручники заперечували право слуцьких князїв, але з актів видно, що вони таки дїйсно займали місде в радї — нпр. Archiwum Sanguszkow III c. 312 (Любавский вказує ще кілька актів — с. 335, але з поданих у нього чисел книг і аркушів не богато довідаєш ся).
18) Длуґош т. IV c. 41-2, див. про се у Люббавского Срймъ с. 474 і далї.
19) Статут 1529 р. роздїл VI артикул 4 і 6,
20) Акты Виленской коммиссіи т. XXI ч. 553. Знести сю привілєґію просила не раз рядова шляхта на соймах в 50-х рр., але в. князь не згоджував ся.
21) Akta grodzkie і ziemskie VII ч. 19 — привилей Ядвіґи для Перемишльської землї, III ч. 50 — Ягайла для м. Львова. Про подільський — Длуґош III c. 561 (підр. 1404); привилея такого не маємо, Прохаска (Podole lennem Korony c. 271) думає, що звістка Длуґоша опираєть ся тільки на документї Кердеєвича 1402 р. — Codex epist. s. XV т. II ч. 26, але тодї треба б припустити, що се Ягайлове з'обовязаннє про князїв: quod castra et terram Podoliae nulli principi, sed tantum uni ex Polonis militi in tenutam committeret, Длуґош від першої до останньої букви вибрехав, бо в документї Кердеєвича про те анї згадки.
22) Codex epist. saec. XV т. II ч. 149, 177 і 212 §. 5.
23) Длуґош т. IV c. 258 (р. 1420); Длуґош зве се наданнє ґрафством, comitatus, але назва тут має мале значіннє.
24) Див. т. IV c. 15.1
25) Див. т. IV с. 147 і 194 і примітка 195 1); наданнє Жидачівщини Зємовіту — Materyaly Прохаски ч. 75.
26) Про нього див. у Вольфа sub voce, і мою статю в Замисках т. 48.
27) Див. Akta gr. i ziem. XII ч. 807.
28) Див. подїл їх маєтностей в 1469 р. — A. g. V. і z. ч. XII
ШЛЯХЕЦЬКА ВЕРСТВА В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ: ВОЄННА СЛУЖБА ЯК ЇЇ ПІДСТАВА, ПРАКТИКА ЗЕМЕЛЬНИХ НАДАНЬ Й ЇЇ ПОХОДЖЕННЄ, ФОРМОВАННЄ ВОЄННО-СЛУЖЕБНОЇ ВЕРСТВИ, ПЕРЕХОДИ НА БОЯРСЬКУ СЛУЖБУ З ИНЬШИХ ВЕРСТВ, БОЯРЕ ПУТНІ, СЛУГИ ПАНЦИРНІ, ЗАМКОВІ, ОРДИНСЬКІ. ПРОБИ ОГРАНИЧЕННЯ БОЯРСЬКОЇ ВЕРСТВИ — ПРИВИЛЕЙ 1387 Р. І ГОРОДЕЛЬСЬКИЙ, ТЕНДЕНЦІЇ ПРАВИТЕЛЬСТВА І ЇХ НЕВДАЧА, ЗРІВНЯННЄ ПРАВОСЛАВНИХ — ПРИВИЛЕЙ 1432 І 1434 Р., ФОРМАЛЬНЕ ЗНЕСЕННЯ ГОРОДЕЛЬСЬКИХ ПОСТАНОВ В 1563 Р. БРАК КРИТЕРІЇВ ШЛЯХЕЦТВА. РОЗШИРЕННЄ ШЛЯХЕЦЬКИХ ВІЛЬНОСТЕЙ В ПРИВ. 1447 І ПІЗНЇЙШИХ; ПОСТАНОВИ ПРВОІНЦІАЛЬНИХ ПРИВИЛЕЇВ, КОДИФІКАЦІЯ ШЛЯХЕТСЬКИХ ПРАВ В Л. СТАТУТЇ, ШЛЯХЕТСЬКИЙ ХАРАКТЕР СТАТУТОВОГО ПРАВА — ПЕРШОГО І ДРУГОГО СТАТУТА. ЗАХОДИ КОЛО ОГРАНИЧЕННЯ ШЛЯХЕЦЬКОЇ ВЕРСТВИ — ТЕРМІНОЛЬОҐІЯ: БОЯРЕ, ЗЕМЯНЕ, ШЛЯХТА; КРИТЕРІЙ НАДАННЯ ШЛЯХЕЦТВА; КРИТЕРІЙ ДАВНОСТИ, СОРТОВАННЄ БОЯРСТВА; СФОРМОВАННЄ ШЛЯХЕТСЬКОЇ ВЕРСТВИ; ПОЛЬСЬКІ ВПЛИВИ НА СФОРМОВАННЄ ШЛЯХЕЦТВА В В. КН. ЛИТОВСЬКІМ. ВІДМІНИ ЛИТОВСЬКОГО ШЛЯХЕЦТВА ВІД КОРОННОГО: СЛУЖЕБНІСТЬ, ОБМЕЖЕННЯ В ПРАВАХ ВОЛОДЇННЯ І ЕМАНЦИПАЦІЯ ШЛЯХЕЦЬКОГО ЗЕМЛЕВОЛОДЇННЯ ТА ЗНЕСЕННЄ ОГРАНИЧЕНЬ; НОРМОВАННЄ ВОЄННОЇ СЛУЖБИ; ИНЬШІ ОБОВЯЗКИ; РЕФОРМИ СЕРЕДИНИ XVI В., ЗНЕСЕННЄ ПРЕРОҐАТИВ АРИСТОКРАТІЇ.
Тойже брак одноцїльности й виразних клясових границь, який бачили ми в маґнатській верстчі, характеризує й шляхетську верству в. к. Литовського. Тільки для шляхецтва i його відграничення литовське праводавство мало готовий взірець в польськім праві, і воно дїйсно послужило взірцем для нього та рішучо вплинуло на сформованнє шляхетської верстви в. князївства 1).
Як основним принціпом для маґнатської верстви в. кн. Литовського служило богацтво, чи то більша земельна власність, так для шляхетської таким принціпом птслужила тут воєнна служба.
Я вже підносив, що воєнна служба була альфою й омеґою плстулятів, які правительство в. кн. Литовського ставило своїй суспільности. В сїм напрямі старало ся воно можливо використати її й для сеї потреби готове було, не вважаючи на свій консерватизм, досить безцеремонно нагинати давнїйшу практику.
В старій Руси, як ми знаємо 2), правительство розпоряджало воєнною силою двох родів; постійним княжим військом — дружиною, що мала удержаннє від князя й від своєї служби та була завсїди готовою до усьуг князеви, і загальним походом землї, що зберав ся в важнїйших хвилях, за згодою чи cum tacito consensu землї. В тих землях, де руський державний устрій дожив до часів литовської окупації, княжі дружини, чи лишивши ся в службі своїх давнїыших князїв, чи діставши нового князя — з литовської династиї, стали сповняти воєнні обовязки в. кн. Литовському: на поклик великого князя місцеві князї висилали свої дружини. Але сих невеликих дружин не стпвало на потреби в. кн. Литовського. Вічно на воєнній стопі, вічно загрожене, і то від кількох фронтів, вічнг в війнї, воно потрібувало війська богато і то здатного до далеких походів. Удержувати значнїйші дружини в своїй службі в. кн. не могли: наслїдком дуже слабкої фінансової орґанїзації і бідности держави на гроші, не ставало їм на се засобів. Земський же похід староруських часів був непридатний для потреб нгвої держави: такий похід зберав ся тільки в потребі сыоєї землї й не здатний був для далеких і довгих походів, на границю литовсько-нїмецьку або московську 3).
І от під впливом таких потреб і обставин утворяєть ся в в.князївстві нова орґанїзація воєнної служби. Правительство всїх заможнїйших людей притягає до воєнної служби. Їх иньші подати й обовязки переміняє воно на обовязок висилати, на кожде візваннє правительства, одного чи більше кінних вояків, — відповідно до заможности, инакше сказавши — відповідно до доходности їх земельних маєтностей, бо як показчик сеї заможности, як підставу сього воєнного обовязку взято власність земельну.
Передо всїм в сю катеґорію мусїли увійти більші земельні властителї — земські бояре, і вони дали своє боярське імя цїлій сїй верстві в. князївства, цїлому клясу обовязаниж воєнною службою властителїв земель. Але на них не скінчило ся. Великі князї, змагаючи до можливого збільшення сеї верстви, притягали до обовязку воєнної служби заможнїйших селян. Вони складали по кілька дрібоїйших господарств на одну службу і вкладали на їх обовязок посилати спільними силами, в заміну иньших обовязків, одного кінного вояка. Або передавали певній особі права на датки й повинности кількох селянських господарств, що дотепер поносили їх на користь держави, — „надавали” по тодїшнїй недокладній термінольоґії, сих людей тій особі, а на неї в заміну клали обовязок посилати до війська одного чи більше вояків. Надавали землї неоселі з обовязком воєнної служби і т. и.
За браком матеріалу з переходових часів — XIII-XIV в. трудно сказати, скільки було в тім нового, підданого потребами в. кн. Литовського, і давнїйшого, переданого староруською практикою й тільки змодифікоованого в в. князївстві. Справа обертаєть ся коло способів удержання дружини. Ми знаємо, що дружина удержувала ся доходами з урядів або грошима та натуралїями з княжих доходів 4). Чи додержали ся сї способи до самої литовської окупациї, чи може уже перед нею в руських землях зачали практикувати винагороджуваннє за воєнну службу земельними державами абт наданнями доходів з людности певних територій? Та обставина, що в тім самім часї, як бачимо, привязувано воєнну службу до земельних надань та держав в землях давньої Руської держави і під зверхністю литовською і під польською і в в. кн. Московськім, робить дуже привабним таке припущеннє. Але що яких небудь виразнїйших вказівок з часів руського державного права на таку практику надань не маємо, тож і дальше здогадів про її можливість іти не можеио.
Як би там не було з староруськими порядками, в в. кн. Литовськім уставляєть ся принціп воєнної служби з землї. Сим обовязком обложена вся земельна,-хоч трохи більша власність, з виїмком тільки земель церковних; з сим обовязком роздає правительство нові землї. Зеемльними наданнями й державами оплачує правительство взагалї всяк услужбу, і оплати доходам з ріжних реґалїй трапляють ся далеко рідше, а ще рідше — річні пенсиї грошеві, т. з. юрґельти (Jahrgeld), бо скарб вел. князя нїколи не мав досить готових грошей, зрештою віддаючи як заплату земельні держави, ощаджував кошти їх адмінїстрації.
Суспільно-полїтичний устрій в. князївства взагалї мав сильно зазначений, з гори до долини консеквентно перееведений характер служебний (dienstpflichtig). Почавши від князїв-володарів і до селян всї несуть на собі службу — чи посередно правительству, державі, чи свому зверхнику, що дає правительству якийсь еквівалєнт за сї служби, які на свою користь від нього дістав. Воєнна служба, яку несе боярин правительству, заступає инакші служби чи податки, які б віддавала його маєтність правительству, коли б він з неї служби не відбував. І хоч служити з свого ґрунту військову службу уважало ся і більше гоноровим, і може — вигіднїйшим, лекшим, нїж платити чинш, або давати натуралїї, т. зв. „дякло” (annona ducalis), чи сповняти якісь иньші служби — ловецьку, чи сторожеву, чи пушкарстку приміром, одначе й воєнна служба була тяжка і зрівноважувала сї вигоди досить значно, так що перенесеннє таких земель чиншових чи служебних чи тяглих на „службу боярську” і навпаки було річею досить звичайною, було заміною обовязків, а не ласкою чи деґрадацією, — аж поки привілєґії, щедро роздавані воєнно-служебній верстві, за прикладом Польщі, не зробили її дїйсно привілєґіованою верствою, — й тодї показала ся потреба, в інтересах самої держави, поставити якісь докладні границї сїй верстві.
В документах можна чимало знайти вказівок на те, як переносили ся на службу боярську властителї й землї иньших катеґорий. Так нпр. предки земян Собнїв і Головенків з Городища на Підлясю були Витовтом увільнені від повнення городової служби разом з тяглими людьми, від „порубів” (участи в селянських датках) і дякла і натомість дістали обовязок „однымъ конемъ на войну ходить, какъ и иншии бояре ходять”. Той же Витовт предків бояр з Жорославської волости „отъ тяглоє службы вызволилъ, а казалъ имъ служити службою воєнною”. Князь київський Олелько „потвердив к бояром” слугу чорнобильського замку Ларивона Велавського: „не надобе єму намъ з слугами службы служити а поплатовъ платити и иныхъ никоторыхъ пошлинъ въ Чорнобыли: подводами , ни стеречи,- служити єму служба з бояры”. Предок земян пинських Пархвеновичів служив службу золотарську й пушкарську, але перенесений був на службу боярську, і т. и. 5). Навіть розмірно пізно, в першій половинї XVI в. трапляли ся перенесення тяглих людей і слуг на боярську службу: так 1514р. київський слуга Ларивон Станкевич просив в. князя визволити його батька й братів від тяглої служби й перенести їх на „службу земскую” (воєнну) — ”они дей люди достаточныи, могутъ гараздъ службу земскую заступовати”. і в. князь перенїс дїйсно тих трох свояків його з їх тяглих служб на службу боярську, замінивши „дякла й дачки” земською службою „y трох зброях достаточних” „кауъ и инымъ подданымъ нашимъ шляхтЂ розказали єсмо къ службе нашей достаточне се мети” 6).
Подібно переносили ся на боярську службу землї, що неси на собі инакші обовязки: в. кн. Казимир надає нпр. на боярську землю Дробовижину, що перед тим несла службу ловецьку; в. кн. Олександр надає дяку селянський ґрунт, що платив давнїйше чинш, 6 грошей, на земську службу, і т. и. 7). Здаєть ся, що такі переводи на боярську службу чинили ся не тільки в. князем і місцевими князями, але й старостами, судячи з нормовання Жомоітської шляхти, зробленої на соймі 1557 р. 8). Зрештою старостинське наданнє земдї взагалї часто ставало підставою для боярської служби 9).
Бували й противні випадки — коли бояре, сприкривши собі військову службу, або що частїйше — збіднївши, переходили або переводили ся на иньші обовязки. Особливо чуємо про такі факти з тої нгаоди, коли потомки таких здеґрадованих бояр старали ся вернути ся назад на боярську службу. Так нпр. пинський боярський син Лозич просив княгиню зняти з нього обовязки слуги й перевести його на боярську службу, і княгиня, переконавши ся, що він з роду ”бояринъ єсть, як который”, увільнила його від дачок і сторожі: отже перед нами боярський рід, що підупавши , перейшов був на становище слуги, і потім, змігши ся, знову вернув ся на боярську службу 10). В Жомоітській землї богато бояр збіднївши зійшло на селянське становие й селянську службу, так що за в. кн. Жиґимонта(1522) в сїй справі було переведене спеціальне слїдство 11).
Такий перехід можуть ілюструватп також надання боярам селянських ґрунтів з обовязком давати дякло або служити якусь инакшу (селянську) службу. Сї селянські обовязки такий боярин мав відбувати тільки в додатку до своєї боярської служби: так двоє земян більських дістають від в. кн. Жиґимонта дві селянські служби (жеребья), з обовязком давати медову дань і дякло та служити „земську службу” 12); але часом вони сходили при тім зовсїм на селян і переставали нести боярську службу.
Особливо улекшувало перехід з селянської верстви в боярство істнгваннє посереднїх верств: бояр путних і слуг замкових. Боярами путними звали ся ті бояре, що сидючи на на ґрунтах боярських сповняли заміст ьвоєнної служби ріжні поручення („пути”) замкової адмінїстрації; особливо часто уживано їх до курієрської служби — возити листи 13). Очевидно, первістно, коли ще не надавало ся такої спеціальної важности воєнній службі як особливо почестній, така заміна воєнної служби путною не понижала гідности боярина — чи він уживав свого коня, аби сповняти якісь поручення намістника, чи їздив з ним в погоню за ворогом, і то тим більше, що в потребі уживано сих путних бояр і до воєнної служби 14). Тому сї бояре й задержали боярське імя. Але пізнїйше, в XVI в., стїсняючи границї боярсько-шляхетської верстви, правительство, як побачимо, постарало ся потягнути межу між боярством властивим і боярами путними, зачисляючи сих остаонїх до селянства, і тому вони в урядових актах XVI в. часто звуть ся вже не боярами, тільки слугами путними.
Але перше нїж така границя між боярством воєннослужебним і боярством путним була потягнена, сї путні бояре служили переходовою степенею між верствами, боярською й селянською, зближаючи ся до селян-слуг, що сповняли ріжні замкові служби (сторожі, пушкарі, осочники, ловцї, й т. и.), і дїйсно потім трактували ся правительством зарівно з ними (нпр. в уставі двором виленським і троцьким 15).
З другого боку, з долини, зовсїм зближали ся до бояр вщиі катеґорії селян, т. зв. слуги ріжних катеґорій — панцирні, замкові, ординські. Вони також уживали ся в потребі до воєнної служби й увільняли ся за свою службу зовсїм або по части від иньших селянських обовязків. Нпр. в Київськім повітї була численна катеґорія слуг панцирних, що мали заступати брак шляхти. Так з семи митрополичих сел „выхоживало люду панцеръного (слугъ панъцерныхъ) на служъбу господаръскую 146''; сї села були пустими під час люстрації 1552 р., але в иньших бачимо ще „слугь, которыє на войну при воєводе єздят
Страница 6 из 77
Следующая страница
[ 1 ]
[ 2 ]
[ 3 ]
[ 4 ]
[ 5 ]
[ 6 ]
[ 7 ]
[ 8 ]
[ 9 ]
[ 10 ]
[ 11 ]
[ 12 ]
[ 13 ]
[ 14 ]
[ 15 ]
[ 16 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]
