, щоб боронити справу Свитригайла 20). Цїлий лист мав виразний характер полїтичної штуки і ледво чи міг кого небудь здурити. Десь в другій половинї 1434 р. вмсилає Свитригайло і м. Герасим листи до папи і в них запевняють свою прихильність до унїї. Герасим заявляв охоту особисто прибути до Риму для конференцій в сїй справі, коли папа того собі бажає. Листів тих не маємо — довідуємо ся про них тільки з папських буль, писаних у відповідь 21). Папа висловляє в них утїху з поводу сих заяв та доручає Герасиму скликати собор руського духовенства і вяти від нього повновласть для переговорів з паптю в справі унїї. Але з того всього нїчого не вийшло, бо й булї папські перехоплено на дорозї, так що вони на свою адресу не прийшли, і самого Герасима слїдом не стало, бо спалив його, як знаємо, сам Свитригайло. Епізод має отже чисто теоретичне значіннє. В доатку, з папських буль не легко виробити собі суд про зміст самого Герасипового листу. З булї до Герасима вгилядало б, нїби він мав плян піддання під папську зверхність руської церкви, незалежно від унїї Східньої церкви взагалї. Одначе не дуже правдоподібно, аби воно так було дїйсно, тим більше, що тодї як раз уже заносило ся на заложеннє загального собору, з участию грецького духовенства, і Герасимови зовсїм не було чого так виривати ся з своєю спеціяльною „обедіенциєю”.
Справу унїї форсував тодї візантийський цїсар з огляду на безмірно тяжке становище Візантийської держави, в надїї з унїєю дістати поміч від католицьких володарів. В 1433 р. його посли, між ними й пізнїйший руський митрополит Ісидор, явили яс на базельський собор для переговорів про зложеннє загального собору, і сї переговори в 1435 р. привели до рішення урядити такий собоп, з участию західнїх і східнїх епископів. По довгих ваганнях між Базелем і Ферарою, за котрою був папа, надїючи ся тим синодом позбти ся базельського собору, унїонний собор відбув ся в Ферарі. Між визначними грецькими богословами, що призначали ся до участи в сїм соборі й для більшого авторитету висьвячували ся нар іжні високі єрархічні становища, був і Ісидор, висьвячений в 1436 р. на опорожнену катедру всея Руси. Прибувши в свою епархію й перейнявши її управу, він кілька місяцїв пізнїйше виїхав, з численним двором і великою парадою, на Новгород і Ріґу, на ферарський собор 22). За такий короткий побут в своїй новій дієцезії він, розумієть ся, не міг розглянути ся в тутешнїх відносинах (се зрештою аж надто показують його ілюзії про можність переведення унїї в Московщинї, що була його головнїйшим осїдком), і його поступованнє на соборі можна толкывати лише його особистими поглядами, чи тодїшньою ситуацією в Візантиї, але не на Руси 23).
Ісидор прибув на собор досить пізно, коли вияснило ся з одного боку, що Ферарський собор загальним, вселенським не буде, бо Базельський собоор його правосильним не признав, цїлі краї відтягнули ся від нього й нїхто з прошених володарів не прибув. З другого боку — по кількомісячних конференціях показало ся зовсїм виразно, що дійти до якогось згідного результату в спірних точках між православними й католиками дуже тяжко, й папа та імператор, щоб склеїти якось ту унїю, звернули ся вже до ріжних способів пресії. Грецькі джерела кажуть, що рГекам не видавано удержання, не пускали їх до дому, і т. и. Ісидор зразу виступає разом з Марком, митрополитом ефеським, як головний речник на соборних дебатах зі сторони Греків, але далї починає примовкати. З початком 1439 собор, против волї Греків, під натиском папи й імператора перенесено до Фльоренції, але й тут переважна більшість грецьких епископів займали теж саме непримирене становище. Стало ясно, що по доброму справа не скінчить ся. Імператор уживав всяких способів і арґументів, аби зробити Греків податливійшими й привести до унїї, що мала нїби то забезпечити Візантиї поміч з заходу. Між податливійшими знайшов ся й Ісидор, і на конференції імператора з грецькими епископами 30/III він перший подав отверто голос за унїєю й своїм впливом причинив ся до того, що й богато иньших епископів дали на неї згоду. (Авторитет його був так значний, що коли підчас собора вмер патріарх царгородський, кандидатом уважали Ісидора).
Цїкаво, як арґументував Ісидор свою оборону унїї — її передають сучасні грецькі писання. Ісидор казав, що лїпше вернути ся з унїєю на вітчину, нїж не прийнявши унїї, стратити саму вітчину, так що й вертати ся не буде куди. Отже се був той самий полїтичний арґумент, що водив і імператором в йогг стараннях коло переведення унїї. Ісидор виступає тут як візантийський патріот. Дошукувати ся у нього иньших мотивів — значить запускати ся в безпідставне теоретизованнє; мотиви особистої амбіції кому схочеть ся — можна признавати, чи заперечувати. Але раз ставши в оборонї унїї, Ісидор держав ся її консеквентно й міцно.
Уже 8 червня (1439) грецькі владики, між ними й сам паьріарх, уложили доґматичну схему в головній справі — про св. Духа, в дусї римських жадань. Але слїдом патріарх умер, і се внесло нові вагання; цїлий місяць минув, поки приведено до згоди у всїх спірних точках, і 6/VII проголошено формальне сполученнє церков. Акт підписали всї грецькі епископи (з виїмком лише одного Марка ефеського) й цїсар, і які би не були дороги, котрими се осягнено, унїя формально прийшла до кінця. Головні провідники унїї — Ісидор і Вісаріон нїкейський дістали титули кардиналів, а Ісидор окрім того — уряд папського лєґата a latere, з широкими компетенціями в землях руських, литовських, ливонськнх і польських 24).
Свій погляд на значіннє довершеного акту Ісидор найбільше повно висловив в обіжнику, виданім в поворотї з собору в Будї (март 1440 р.), на вість про злученнє Угорщини з Польщею в однїх руках, що відкривало, здавало ся, незвичайно широкі й привабні перспективи католицької помочи Грекам і з тим звязаного розвою унїї. Накликаючи до радости всі народи латинської й грецької віри, а спеціально краї під зверхністю царгородського патріархату — Русинів, Сербів; Волохів і иньші народности в поводу довершеної злуки церков, він наказував їм від тепер не робити нїякої ріжницї між Греком і Латинянином. „Коли ви — Греки (себто люде грецького боряду) пробуваєта в латинській землї, або де є латинська церква, сьміло учащайте на богослуження, шануйте тїло Христове й віддавайте йому честь і покору, як і в своїх церквах, приносїть покуту латинським сьвященикам і приймайте від них тїло Христове. Латиняне також повинні ходити до їх (грецьких) церков, слухати богослуження і з теплою вірою кланяти ся томуж Христовому тїлу, бо правдиве Христове тїло і те що сьвячене грецьким сьвящеником на кваснім хлїбі, і те що сьвящене латинським сьвящеником на хлїбі солодкім, тому треба однаково його поважати і солодке і квасне, приходити на покуту до сьвящеників грецьких і приймати від них причастє, бо і те і се одно” 25).
Як бачимо, Ісидор розумів унїю в найбільше повнім і радикальнім значінню: всяка ріжниця між церквою грецькою й латинською зникала з унїєю, обряд тратив всяке значіннє. Відповідно до сього погляду поступав при кождій нагодї й сам Ісидор, служачи в латинських церквах, беручи участь в відправах латинського духовенства й взагалї манїфестуючи брак всякої ріжницї між грецьким і латинським християнством.
І так унїя була переведена й згайшла в Ісидорі талановитого й щирого провідника. Досї, як ми бачили, змагало до сього польсько-литовське правительство, та єрархи против сих плянів виходили з постулятом вселенського собору. Тепер все впало само в руки польсько-литовському правительству, готове, без труду, — та аж дивно не пощастило йому з тою унїє!
Ісидор не спішив до своєї дієцезії. Кілька місяцїв пробув він з цїсарем і иньшими Греками в Венеції (супроти того, що унїю переведено з мотивів полїтичних, мали вони тепер собі богато над чим застановити ся, коли приходило реалїзувати полїтичні добродїйства її). Тільки з початком 1440 р. Ісидор рушив через Пешт — де видав той свій обіжник, на Краків. Тут його з повагою прийняв Зб. Олєснїцкий, але з унїєю тут не було що робити, бо всї про нїщо не думали окрім угорської корони й подорожі короля на Угорщину. Звідси Ісидор поїхав через Галичину в Вильну, пробув тут близько рік і також переконав ся, що з унїєю й тут нема йому що робити.
Обставини зложили ся для унїї дійсно як найнекористнїйше. Правительства польське й литовське не мали для неї часу й уваги. Польський король, як я вже сказав, про нїщо не думав, крім свого нового угорського королївства. В Литві на місцї що йно вбитого Жиґимонта з'явив ся малий Казимир, на становищі дуже хиткім і непевнім, і його реґенція меньше всього мала охоту серед тих трудностей, які й без того мала до поборення, брати на себе таку круту справу як унїя. Далї, й принципіально фльорентийська унїя в правительственних, і особливо в духовних католицьких кругах була неприхильно прийнята, бо виходила від папи. Правительство й духовенство польсько-литовське стояло по сторонї Базельського собору, тим часом унїя була переведена папою, якого Базельський собор уже оголосив здеґрадованим, і самий Ферарсько-фльорентийський собор Базельським собором був признанийй за неправний. Отже сама унїя була неправна, беззаконна в очах литовських і польських католиків. Правда, формально вони ще держали ся невтральности між папою й Базельським собором, і тільки весною 1441 р. виразно зголосили ся по сторонї Базілеї, але їх настрій і в 1440 р. був виразно антіпапський, хоч вони ще й не мкнїфестували ся ним, і тому — бодай декотрі показували Ісидору знаки поважання.
Коли до сього додати ще, що ті незвичайні компетенції, та зверхня власть не тільки над православним, але й над католицьким духовенством, признана папою Ісидорови, також в значній мірі мусїли подражнити єрархію польсько-литовсько-ливонську, то зрозуміємо ситуацію, в якій опинив ся Ісидор з принесеним благовістєм унїї. Замість стрінути співчутє й підпору там, де передовсїм він мусїв її надїяти ся — в католицьких кругах, стрів він холодну байуджність одних і противність других. Знаємо, що Ісидор скаржив ся перед курією на виленського біскупа Матея й арцибіскупа римського Генінґа, що вони інтриґували й підбурювали против нього людей, і се мусїьа бути правда, хоч вони потім, коли власть папи була признана, й старали ся з того виправдати ся 26). Память про упадок унїї з вини неприхильного правительства жила довго на Руси 27).
Було б одначе дуже наівним думати, що лише через сю неприхильність католиків не удала ся унїя на Руси коронній і литовській, мовляв уже досить „оглаженій” 28) католицьким правительством і приготованій до злуки з католиками 29). Але безперечно, що її фіаско мабуть не було б таке повне й всесторонне, як би правительство й єрархія католицьуа її від разу енерґічно поперли.
Руські міродайні елєменти в Коронї й Литві прийняли Ісидора дуже здержливо й обережно. Вони трактують його яко митрополита, але проголошену ним унїю так як іґнорують — нїчим в сю справу не входять, полишаючи часови її виясненнє. Кн. Юрий Лугвенович, намісник смоленський, арештував і видав Ісидорови його путника Семена суздальського, що був утїк від нього 30). Новопоспджений київський князь Олелько Володимирович 5/II 1441 р. видав для Ісидора грамоту, де потвердив дохшди й права київської квтедри сьв. Софії 31). Грамота написана з усяким респектом для „господина отца своєго Сидора митрополита кієвьского и всея Руси”, але нема в нїй анї згадки анї натяку на церковну унїю голошену сим Сидором, анї на його титули кардинала й лєґата, якими він пописував ся залюбки в своїй дієцезії. Відносини руської суспільности до унїї сучасник Длуґош характеризує такими словами: „ся унїя латинської церкви з грецькою потрівала дуже коротко, бо Греки й Русини, що не були присутні при її уложенню, з неї глузували й легковажили”. Про Львовян пізнїйший, але досить правдоподібний переказ каже, що на відправи Ісидора в латинській катедрі Русини криво дивили ся (oblique tuentibus Russis) 32). Що Ісидорови дїйсно н еудало ся викликати на Українї й Білій Руси підчас своїх цїлорічних подооожей по тутешнїх краях, в рр. 1440-1 нїякого співчутя до унїї, се найлїпше показує той факт, що по сяоїй невдачі в Москві Ісидор не хотїв і пробувати осїсти ся в своїх литовсько-польських епархіях, а навіть коли на користь його звернула ся полїтика правительственних і єрархічних кругів литовсько-польських, він не схотїв вертати ся в сї епархії. Очевидно, він переконав ся, що невважаючи на брак виразного відпору, українська й білоруська людність Пошьщі й Литви супроти унїї займає становище відпорне, й її опозиція — питаннє часу 33).
Що українські князї й суспільність не виступили против унїї отверто, се зовсїм зрозуміло. Адже з формального боку вона переведена була зовсїм правильно; духовний зверхник — царгородський патріарх її апробував; реляцій про те, якими способами до тої унїї приведено, нїхто не мав. Коли Москва при тім усїм на протест здобула яс, то се залежало від причин иньших — від глубшого духового відчуження її не тільки віщ Заходу, а й від Візантиї: там чекали лише першої нагоди, щоб вийти з єрархічної залежности від патріарха. Відсуджуючи Ісидора від правовірности, Москва заразом відсуджувала від віри й грецьку єрархію з патріархом разом, як учасників тої ж унїї, і робила з себе одиноку правовірну церкву — переконаннє однаково втїшне для національної амбіції, як і користне для зміцнення полїтичної окремішности. Момент був оцїнений і акція приготовлена мусїла бути заздалегідь, нїж Ісидор до Москви показав ся 34).
Коли Ісидор сюди з'явив ся (в мартї 1441 р.), його по кількох днях арештували, зложили над ним суд епископів і духовенства і коли він не схотїв вирікти ся своєї єреси й покаяти ся — всадили до вязницї. Так тримали його кілька місяцїв, грозячи ріжними страшними карами, аж вкінцї він втїк. Того йому не боронили. Затриманий в Твери, він був пущений слїдом і звідси весною 1442 р. прибув в Новгородок до Казимира. Настрій йому тут був по давньому неприхильний, навіть іще гірший, бо як раз тодї католицька Литва й Польща вітверто перейшли на сторону Базельського собору. Знаний нам виленський біскуп Матей донїс Базельському соборови, що він заборонив Ісидорови що небудь робити, яко лєґатови деґрадованого Базельським собором папи Евґенїя, поки собор не видасть свого суду в справі голошеної ним унїї 35). По такім прийнятю Ісидор навіть не пробував осїсти ся в своїх литовсько-польських епархіях і подав ся до Риму.
Він не схотїв одначе, як я вже казав, вертати ся до них і пізнїйше, коли в міродайних кругах польсько-литовських повіяло прихильнїйшим для нього вітром. Першим симптомом була звісна вже нам грамота Володислава на користь унїятської церкви, видана ним в Будї, весною 1443 р. В нїй король признавав духовенству руському всї права й привілєґії, з яких користає духовенство латинське, потверджував компетенції духовного суду й володїння маєтностями, а то з тої причини, що до тепер ся руська церква, бувши в схизмі, терпіла певне пониженнє, а нинї за ласкою божою, постановою сьвят. папи Евґенїя IV й иньших отцїв, церква руська й грецька прийшли до одности з ирмською вселенською церквою 36). Се був отже перший поклін папі. Рішучо звернули ся в його бік польсько-литовські католицькі круги уже по переходї на королївство польське Казимира, в 1447 р. А кілька лїт пізнїйше Казимир від себе, а Зб. Олєснїцкий від себе запрошували — благали голосного тодї сьвятця Йоана з Капістрано, аби прибув до Польщі й зайняв ся навертаннєм на католицтво Русинів 37), отже руською церковною справою дуже інтересували ся. Ситуація, настрій були, здавало ся б, незвичайно відповідні для Ісидора, але він не спішив ся, і не зрікаючи своїх прав на свою митрополїю, та навіть чассми висловляючи замір сюди прибути, так таки й не вибрав ся. Чому? Відповідь може бути одна: справу унїї на Руси він уважав забитою. І не тільки він.
Русь українська й білоруська, як ми бачили, при першім переїздї Ісидора задержала ся супроти голошеної ним унїї в мертвій пасивности, властиво — її з'іґнорувала. Катастрофа, яка сміткала Ісидора в Москві, розумієть ся, не лишила ся тут без вражіння. Сумнїви, які мали й перед тим в справі його унїї, мусїли по сїм епізодї зрости ще більше. Передовсїм київський князь Олелько, шваґер в. кн. московського, мусїв бути в курсї московських справ і поглядів. Маємо звістку, що він удавав ся десь в рр. 1446-8 до тодїшнього царгородського патріарха з запитаннєм про характер довершеної на фльорентийськім соборі унїї (заховала ся відповідь патріарха) 37). Отже виникли якісь питання й непевности на точцї унїї, й їх певно не розв іяла відповідь патріарха-унїята. Не виступали далї против прав і компетенцій Ісидора (так підчас його побуту в Царгородї прийняв від нього посьвященнє Данило епископ володимирський і правив кілька лїт своєю епархією, а в 1451 р., можливо, бачимо якогось його намісника у Львові) 39); але коли в Москві появив ся новий митрополит, посьвящений на місце Ісидора — Іона (пінець 1448 р.), починаєть ся серед руських князїв ґравітація в сей бік, не вважаючи на те, що Іона був поставлений самовільно, без благословенства патріарха. Полїтична ситуація також прислужила ся Іонї: в. кн. Казимир мав певні з'обовязання супроти Іони, і от на початку 1451 р. Казимир передає в управу йому православні епарэії в. кн. Литовського 40).
Дїяло ся се за житя Ісидора, що зовсїм не зрікав ся своєї митрополїї, й передавала ся вона митрополиту демонстративно поставленому против Ісидора, против унїї! І хто ж бере участь в сїм актї окрім Казимира: Свитригайло і Олелько київський на чолї; далї знайомий наш Матей біскуп виленський, і звичайні члени ради в. кн. Литовського. Присутність сих меньше інтересна, але Свитригайло й Олелько не припадком опинили ся в Вильнї. Очевидно, вони то — князї Волини й Київщини, головно й постарали ся коло признання Іони. Присутність Матея може бути припадковою, але може служити також і познакою становида католицьких єрархів супроти унїї 41). А Казимир? Казимир пеано не зробив такої важної уступки для красних очей Іони чи його протектора в. князя московського, як би не стояи за ним місцеві князї, як би він сам не вважав справу унїї програною, мертвородженою. І його запрошеннє до Капістрана служить також виразним сьвідоцтвом переконання, що з унїєю між Русинами далеко не підеш. Не протестували вони против неї, але в нїчім свого становища против латинської церкви не змінили. Отже — нехай прибуває латинський сьвятець та перетягає тих Русинів на латинство просто...
Становище Ісмдорового наступника й найблизшого ученика митр. Григория задокументувало справу остаточно. Як я вже сказав вище 42), він по всяій очевидности вже дуже скоро по своїм приходї на руську митрополїю мусїв зложити якусь деклярацію в справі унїї — очевидно в тім же напрямі, в якім він вів свої пізнїйші, документально вже заісні заходи — дістати признаннє від царгородського патріарха. Се значило розрив з Римом і виреченнє унїї, бо царгородську катедру займали тодї православні, не унїяти. Якоюсь такою деклярацією мусимо собі толкувати, що руське духовенство й особливо руські князї в. кн. Литовського так скоро повернули від Іони до Григория. Колиб Григорию удало ся без такої деклярації позискати собі литовську й коронну Русь, то певго не старав ся б він пізнїйше знайти потвердженнє у патріарха, що було, розумієть ся, кроком для нього в високій мірі неприємним і прикрим, як Ісидоровому ученику, а супроти папської курії й литовсько-польського правительства навіть небезпечним. І мусїв він таку обіцяку зложить досить скоро, бо судячи, з грамот Іони, ще перед смертию його (март 1461 р.) переважна частина литовської Руси признала Григория: по своїх посольствах і листах, висланих до литовських епископів, князїв і панів, Іона пише пртім нові грамоти тільки до епископів смоленського й брянського. Се, очевидно, не припадково, бо як раз в сих землях, пограничних з Москвою, московські впливи були сильні; в сих листах Іона може потїшити тих вірних йому владиків лише заявами князя Юрия Гольшанського та київської княжої родини, так близько спорідненої з Москвою, що мали запевнити Іонї свою повну солїдарність з в
Страница 65 из 77
Следующая страница
[ 55 ]
[ 56 ]
[ 57 ]
[ 58 ]
[ 59 ]
[ 60 ]
[ 61 ]
[ 62 ]
[ 63 ]
[ 64 ]
[ 65 ]
[ 66 ]
[ 67 ]
[ 68 ]
[ 69 ]
[ 70 ]
[ 71 ]
[ 72 ]
[ 73 ]
[ 74 ]
[ 75 ]
[ 1 - 10]
[ 10 - 20]
[ 20 - 30]
[ 30 - 40]
[ 40 - 50]
[ 50 - 60]
[ 60 - 70]
[ 70 - 77]