Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 66

. кн. московським: „ми в своїм православию дивимо ся у всїм на православного в. кн. Василя Василевича і отцем своїм уважаємо Іону митрополита київського і всея Руси”, як переказуав сю відповідь сам митрополит. Очевидно, иньші князї й пани та епископи не подали нїяких надїй Іонї — стали по сторонї Григория. Вкінцї маємо грамоту Іони до одного з епископів — правдоподібно остатнього й одинокого з його приклонників між епиакопами (був ним мабуть епископ брянський, що потім еміґрував до Москви); той епископ доносив Іонї про „бурю и развращеніє и великую налогу” від Григорія, та заявляв охоту йти за порадою Іони — подати ся в Московщину 43).



Сю „бурю” мусїла заспокоїти деклярація митр. Григория — обіцянка полагодити свої відносини до патріарха. Епископи, приступаючи до Григория, могли прставити йому від разу жаданнє, щоб він дістав признаннє від царгородського патріарха. І Григорий дїйсно робив коло сього заходи. Маємо звістку (від московського в. князя) про таке посольство його в р. 1469-70, за патріарха Симона: що Григорий до сього патріарха присилав послів з богатими дарами, й обіцяв ще більше на потім, аби патріарх дав йому „благословеніє и потвержденіє”, але з Симоном (що тим разом на патріаршім столї сидїв дуже коротко) ся справа не прийшла до кінця. За те новий патріарх Діонисий (десь не пізнїйше р. 1470) не тільки потвердив Григория на київській митрополїї, але, як ми вжез наємо, признав його й єдиним правним митрополитом всея Руси, та вислав в Московщину посла з сим сповіщеннєм 44).



Чи були сї заходи Григория звісні в правительственних і клєрикальних сферах Литви й Польці, требк сумнївати ся. Григория дала на київську катедру папська курія, і його перехід під власть царгородського патріарха міг йому приспорити з сеї сторони ріжні трудности. Се наказувало Григориєви свої відносини тримати по можности між своїми. Та чи се удало ся йому чи нї, але раз зроблений прецедент — поставленнє київського митрополита курією католицька єрархія, а з нею й правительство литовсько-польське мали всї причини старати ся задержати на далї — полишити київську митрополїю в роспорядженню курії.



В результатї вийшла велика заплутанина по смерти Григория. Як мусимо собі представити, православні хотїли взяти митрополита від патріарха, чи післати йому свого кандидата на посьвященнє, але Казимир спротивляв ся тому. В результатї православний собор, як каже посланиє Місаілв 45), — „епископы, княжата, панове и вси благочестивыи нарочитыи мужиє” — мабуть той що зібрав ся був для обсади митрополїї, вислав якесь посланиє до папи, десь весною 1473 р. Що в тій петиції було, не знаємо. Тільки з другої, Місаілової петиції (1476), підптсаної уже не епископами, але самим кандидатом на митрополїю з купкою православних княжат і панів, можемо здогадувати ся, що перша петиція мусїла містити якийсь реверанс папі, тільки більше здержливий, нїж той пізнїйший, і що ним хотїв той собор викликати папу на відповідь. Нїчого конкретного не містила пізнїйша петиція, а так само, певно, й перша. Хотїли тільки зрегабілїтувати руську церкву в очах правительства, замкнути губу католицькій єрархії, а остатньою метою було, мабуть — переведеннє вибору митрополита і поставленнє його за благословеннєм царгородського патріархату. Але папа, якого саме як раз подібними реверенсами гірко надуло правительство московське 46) не відізвав ся нїчим на той лист русько-литовського собору. Так минуло три роки, і в мартї 1476 р. пішло до нього нове посланиє, що заховало ся й для нас, хоч в формі дечим не вповнї автентичній.



Віднайшло ся се посланиє в обставинах досить підозрілих: його відшукав і предложив виленському маґістрату для потвердження і вписання в акти м. Іпатий Потїй, і потім вищав його, на доказ старинности унїї Руси з Римом, по руськи й осібно по польськи 47). Воно має тут титул: „Посельство до папежа римъского Сикъста IV отъ духовенства и отъ княжатъ и пановъ рускихъ з Вилни, року 1476, мЂсяца марта 14 дня черезъ пословъ въ томъже листе нижеименованныхъ”. Православні проголосили його тодїж фальсіфікатом 48). Але новійша критика не могла в нїм виказати слїдів фальшовання, крім дяеких більш формальних перемін -нпр. що Потїй при виданню перенїс імена підписаних під посланиєм осіб на початок, та пододавав їм ріжні епітети й титули, часом досить фантастичні. Зрештою що посольство від православних в. кн. Литовського у папи Сікста IV було дїйсно, про се маємо згадку у Сакрана, письменника з першої полов. XVI в.: він називає послами „Солтана і його брата Івашка” 49), що фіґурують дїйсно між підписаними на „Посланию”.



Та не відкидаючи „Посольства” в його основі, треба признати, що зміст його лишає богато сумпївів. Полишаючи на боцї можливість Потїєвих підправок, трудність лежть уже в тім, що посланнє написано дуже неясно і вимагає для свого зрозуміння знання обставин, в яких вийшло, а сї обставини нам зовсїм незвісні, й ми властиво стільки й знаємо про них, скільки можемо витягнути з самого послания. Написано воно незвичайно многословно, й девять десятих його займають на ріжні лади повторювані комплїменти папі, незвичайні, перебільшені, в яких ледво можна виловити якісь більше конкретні жадання чи бажання. Автори послания, кажуть, довідали ся, що руську церкву перед папою представляють як невірну (яко несмы съвершены истинъныи хрестяне) 50), тож доводять папі посланиєм свою правовірність, подаючи головні доґмати 51). Вони нарікають на поведеннє католицького духовенства (многихъ въ нашихъ странахъ отъ части западныя церкви), на його переслїдування на православних, на перетяганнє на латинство силоміць 52),_на перекрещуваннє з православия на латинство — при чім католики покликують сч нїби на волю пани 53). Автори послания просять папу вглянути в сю справу і висловляють своє переконаннє, що папа не подїляє анї такого гострого поведення з Русинами, анї легковаження їх релїґії 54). Вони просять його взяти їх в свою любов і опіку, прилучити до всяких благодатей, які від папи виходять (навязуєть ся до юбилею, що мав бути того року) 55), і конче відповісти на се їх посланиє. Автори дуже були засмучені, що не дістали відповіди на перше посланиє 56); се нове посилають з власним посольством і висловляють переконаннє, що сей раз дістануть відповідь — „нЂкоє утешителноє отписаніє” 57). Для упорядковання відносин руської церкви з латинською вони проєктують, аби папа вислав двох відпоручників, одного „Гречина восточныя церъкве греческія, весь законъ и уставъ хранящого”, а другого „западныя церкви”, людей християнських чеснот, з порученнєм „въ миротвореніи любовъ приводити”, з задержаннєм обрядів і практик обох церков 58).



Стараючи ся виятгнути від папи якесь признаннє своєї правовірности, якусь регабілїтацію руської церкви, автори посланія представляють, розумієть ся, свої релїґійні переконання можливо похвальними з католицького становища. Вони признають папу за найстаршого „вселеньскаго всеначалнЂйшаго пастыря” 59), признають Фльорентийський собор 60) і можливо натягають на римський взір свої доґматичні погляди (ісхожденіє св. Духа) 61). але заразом не хочуть зривати і зі східньою церквою, стояыи на становищу повного індіферентизма церкви східньої й західньої. З притиском підносять вонп се: „нЂсть разньствия о ХристЂ Грекомъ и Римляном и намъ сущимъ Російскимъ Славяномъ”, кождий повиний тримати ся свого „чину”, „кождый своєя церкви обычай и устав непорушимо съблюденіє да имуть” 62). Кілька разів піднесена залежність руської церкви від східнїх патріархів 63). Самі доґматичні уступки стилїзовані дуже обережно 64). Очевидно, автори послания бажають задержати в силї відносини до східньої церкви й заразом усатвити modus vivendi з західньою, а головну надїю покладають на ті щедрою рукою розсипані безграничні кшмплєменти на адресу папи.



Але й зроблені в с їм посланию уступки західнїй церкві чи унїї мусїли здавати ся загалови духовенства надмірними. Посланиє підписали тільки: Місаіл, епископ смоленський яко „елєкт” на київську митрополїю, в інтересах посьвящення котрогш в першій лїнїї робили ся сї заходи, далї архимандрити печерський і виленський, трох князїв — якийсь Михайло (може Олелькович), звісний Федор Більський, Дмитро Вязпмський — московський еміґрант, і сїм (на иньшій копії — десять) панів. Не кажучи про мале число підписів княжих і панських, брак підписів епископських, що мали б головну вагу на такім посланию, не можемо толкувати инакше, як тільки так, що вони не уважали можливим іти так далеко, як ішов „елєкт” Місаіл, що мабуть сїй податливости й завдячував згоду Казимира на вибір його на митрополита (а може й просто від Казимира дістав номінацію). Але цїкаво, що навіть такий податливий чоловік не мав відваги зривати залежність руської церкви з патріархатом. Се важне сьвідоцтво! Ся тенденція була так сильна, що поборола неохоту Казимира й латинського клира, й дальші митрополити, як ми вже зоаємо, ставлено за благословеннєм царгородського патріарха. Скільки помогло до злагодження відносин правительственних і клєрикальних кругів Польсько-литовської держави тн посольство до папи, про се тяжко судити. Пізнїйший Сакран каже 65), що папа відповів булею, де регабілїтував руський обряд — позволяв зіставати ся при своїм обрядї, очевидно — під умовою задержання католицьких доґматів. Се могло мати певне значіннє для ослаблення напруження в тодїшнїх обставинах, одначе кінець кінцем — причинило ся до відновлення єрархічних відносин до царгородського патріархата, себто до толєровання сих відносин правительством.



Нова проба уставлення modus vivendi на обидва фронтти в дусї Місаілового посольства повторила ся доперва двадцять лїт пізнїйше, за м. Йосифа Болгариновича.



Як я вже казав, сей митрополит дістав ся на катедру, по всякій правдоподібности, з інїціятиви в. князя, що „дав” йому митрополїю, як записує сучасна лїтопись, мабуть без рекомендації православного собора, і завдячував він се, мабуть, рекомендації свого свояка Ів. Сопіги, що перейшовши сам на латинство, міг поручити в. князеви Йосифа як чоловіка „уміркованого”. Подібно як і Місаіл, і сей Йосиф заміру розривати єрархічну звязь з царгородським патріархом не мав зовсїм. Ми маємо „ісповіданіє”, зложене ним очевидно, коли старав ся по своїм виборі про посвященнє, в звичайній, прийнятій в руській церкві формі, з заявою повної послушности царгородському патріарху 66), і дїйсно, пізнїйше він дістав від царгородського патріарха посьвященнє 67). Але заразом, чинячи волю свого протектора в. кн. Олександра, старав ся він (чи показував старання) дістати признаннє і від Риму. Єсть грамота від патріарха Нифонта до сього Йосифа, видана в XVII в. литовськими унїятами в польськім перекладї, з датою 5 цьвітня 1497 р. індикт 11 68). З неї б виходило, що Йосиф ще кандидуючи на митрополїю, удавав ся до патріарха з запитаннями, які показували в нїм ваганнє в справі унїї. Патріарх відповідає на лист Йосифа, де той писав про утиски й зневолюваннє до унїї й небезпечність, що при опозиції можуть бути відібрані від Руської церкви права, признані їй наслїдком унїї; Йосиф питав патріарха, як було з тою унїєю, і просив від нього рекомендації перед в. князем. Патріарх на се поручає йому можливо не противити ся латинникам, а в справі унїї вимовляти ся тим, що без патріарха не може нїчого зробити; про фльорентийську унїю він висловляєть ся з великим співчутєм та жалує, що вона не прийняла ся в грецькій церкві; що до рекомеднації каже, що поручив православним князям просити за Йосифа в. князя. Лист сей одначе в високій мірі підозрілий, і коли не сфальшований цїлий, то що найменьше — сильно підправлений 69). Але що Йосифа дїйсно уважали прихильником унїї й відступником від птавославної віри, про се маємо звістки з часу безпосередно по його номінації. Про нього писали в Москву дворяне в. кн. Олени Івановни (жінки в. кн. Олександра) й говорило ся між православними в. кн. Литовського, що він разом з своїм свояком Ів. Сопігою „отметником” сам такий же „отметникъ православныя вЂры”, підкопує православє — „дьяволъ ся вселилъ на православную вЂру” в нього: разом з бернардинами він намовляє в. кн. Олену, аби переходила на католицтво 70).



Чи справдї аж так далеко посував Йосиф свою услужність в. князеви, не знати. Але що він властиво був більшеп рихильником modus vivendi на два фронти як Місаіл, нїж безоглядним приклонником католицтва, повазує його поводженнє в иньших разах, передовсїм його посланиє до папи — вповнї автентичне 71).



Три місяцї по своїм посьвященню на митрополита з руки царгородського патріарха висилає Йосиф через сього свого свояка Івана Сопігу лист до папи, уложений на взір Місаілового послания з р. 1476 72), тільки значго коротший, де просить прийняти його в свою опіку. Через тогож Сопігу передав свій лист біскуп виленський Войтїх, поручаючи м. Йосифа ласкавій увазї папи та похваляючи його охоту до унїї руської церкви з католицькою; по його словам, не може бути лїпшої нагоди для переведення сеї унїї, як ся що подає м. Йосиф. Разом з тим же й в. кн. Олександер вислав свого посла Еразма Цьолка (Вітелїя), рекомендуючи Йосифа та просячи потвердити його на митрополїї.



Так отже була се акція великокняжого двора, що маючи услужного чоловіка на митрополїї, надїяв ся через нього перевести унїю, в формі такої клєрикальної інтриґи. Почавши від вселенського собора і переконавши ся в трудностях, які стрічає переведеннє сьогг пляна, правительственні круги в. кн. Литовського перейшли до проб з руським собором (посольство 1473), далї — з купкою прихильних чи податливих на великокняже бажаннє людей (посольство 1476), нарештї — до особистої акції митрополита. З таким одмеженнєм круга учасників можна було робити більші уступки католицтву: м. Місаіл з компанїєю ішов, по всявій правдоподібности в сїм напрямі далї, нїж собор 1473 р., а м. Йосиф, як то вже можемо з певностию сконстатувати — ступив крок далї від м. Місаіла. Та за те, розумієть ся, тратила на значінню сама акція, в міру того як ставала справою все тїснїйшого гуртка людей. Се, видно, оцїнював добре й сам папа — як побачимо то зпраз.



Лист м. Йосифа, як і посланиє 1476 р., починаєть ся комплїментами папі й містить коротке credo митрополита, де ще більш рішучо в унїятськім дусї стилїзоване ніж в Посланию 1476 р. (головно що нема тих застеережень як у посланню і тої двоїстости): він признає зверхність папи над церквою, приймає фльорентийський собор і йогт постанови, зрештою в иньших справах просить папу вислухати Сопігу. Устно Сопіга предложив папі такі бажання від митрополита, аби папа признав Йосифа від себе митрополитом-архіепископом і прімасом руської церкви та дав на те свою грамоту до в. кн. Олександра. Аби він признав йому право дпвати індульґенції як латинникам так і людям грецького обряду. Аби Русини, приступаючи з грецької віри до римської, не потрібували бути хрещені вдруге. Аби вільно було ставити муровані церкви руські. Аби хто з грецької віри схотїв признати зверхність папи, приймано його до союзу з римською церквою 73).



Папа прийняв зголошеннє митрополита й сї його петиції з великою резервою. На його лист він не дав нїякої відповіди. Формальною причиною могло бути се, що Йосиф з римського сановища був митрополитом неправним, бо прийняв посьвященнє від православного царгородського патріарха, а не від католицького патріарха in partibus, що сидїв в Римі з титулом кардинала св. Анґела. Властива ж причина була в зневіренню до сеї самої унїї, що — як писав папа до в. кн. Олександра, вже стільки разів укладала ся й знову розривала ся 74). Той факт, що митрополит виступав сам оден, без собора епископів, без визначнїйших православних князїв і панів, не міг також додавати охоти папі. В своїм листї до в. князя папа дає зрозуміти, що його не можуть задоволити голі признання його зверхности та союзу з римською ценквою; він мусить переконати ся, о скільки все се серіозне. Він мав замір вислати свого нунція, але Олександрів посол просив не робити сього без порозуміння з Олександром, аби се йому не приспорило нових клопотів в тодїшнїм напруженню релїґійної справи, використовуваної в. князем москоовським (се остереженнє також, розумієть ся, послужило для папи інтересним симптомом). Йосиф може бути потвердженим на митрополїї, коли признаєть ся до всїх постанов фльорентийського собора (сї постанови папа в. князеви при тім посилав) та приобіцяє й постараєть ся скільки сили, аби клир і нарід руський дїйсно прийняв фльорентийські постанови. Пільги для руської церкви, яких просив Йосиф, папа ставив також в залежність від того ж прийнятя католицьких доґматів, та просив біскупа виленського подати йому докладні відомости про доґмати й обрядові практики руської церкви.



Скептицизм папи був вповнї оправданий. Хоч біскуп виленський похваляв сю нагоду до унїї руської церкви, обставини були для неї як найгірші. Під окликом релїґійних переслїдувань виступила руська іредента і московські окупаційні пляни; князї вандрували до Москви, цїлі провінції відпадали від в. кн. Литовського. В. князь литовський запевняв московського, що лишає в спткої православних, про нїяку проааґанду не думає. Навіть папського нунція бояли ся в Литві, аби поява його не дала в. князеви московському поводу до нової ворохобнї. Як тут можна було думати про якусь проповідь унїї, про громадне повертаннє на латинство клиру й народу! Йосифу, як би він не вмер, прийшло ся б тихенько сидїти з усїми благодатями одержаними від папи, але він умер кілька місяцїв по своїм посланию до папи, і з ним пішла до гробу ся нова проба унїї. Одиноким результатом її була папська буля, видана в серпнї 1501 р., що зносила друге хрещеннє при приступленню Русинів до католицької церкви: вона була результатом петиції Йосифа, а видана була, очевидно, на підставі зібраних папою відомостей про обряд хрещення в руській церкві 75).



З смертию Йосифа бесїда про унїю затихла, і то на довго. Страх, наведений руською іредентою й московськими претенсіями на литовську Русь, що виступали під тим окликом оборони православної віри, повстаннє Глинського, утрата Сїверщини й Смоленська — все се були факти,щ о зробили глубоке вражіннє в правительственних кругах литовсько-польських й поучили їх більшої обережности з справою „руської церкви”. Проби унїї переривають ся на довго.



Примітки



1) Найновійший перегляд сих заходів пап у Абрагама, Powstanie organizacyi kosciola lacinskiego. Автор його одначе не вповнї виломив ся з нахилу давнїйших католицьких і унїатських письменників — у всїм відшукувати ґравітацію руської церкви до католицтва. Тому занадто легко приймав він звістки пізнїйших компіляцій (особливо нїконівської й Татїщева) про зносини з Римом: сї численні звістки, переважно незнані з иньших джерел, ще вимагають критичного оцїнення, і їх за чисту монету приймати не можна.



2) Див. т. III 2 c. 32-3.



3) Ibid c. 69-73.



4) Про подоріж м. Кипріяна на Україну — Воскр. II c. 69, 70-1, Никон. III с. 164, 166.



5) Листи патріарха до Ягайла й Кипріяна — Acta patriarchatus II с. 280-285 = Рус. истор. библ. VI дод. 44 і 45. Звернено увагу на сї грамоти аж останнїми часами: не тільки Макарій і Пелеш, але й Прохаска в своїй спеціалльній статї про змагання до унїї за Ягайла ще не підозрівав сього факту. За те новійші дослїдники, що на сей факт звернули увагу, зовсїм довільно уважають Кипріяна щирим прихильником унїї. Джерела, себто листи патріарха не дають для такого виводу нїякої підстави, а з тим і годї запускати ся в здогади, як собі Кипріян ту унїю представляв, як то робить Голубінский, даючи з сеї нагоди таку увагу: „Кипріянъ, какъ узнаемъ, вполнЂ сочувствовалъ мысли Ягайла объ уніи” (ор. c. c. 338-9).



6) Пок. Левіцкий (ор. c.) в тім фактї, що патріарх разом з своїми відповідями посилав також свого екзарха в Галичину, бачив замір патріарха сею місією запобігти ширенню унїятської ідеї. Се не неможливо, хоч трівожити патріарха ся ідея в тодїшнїй формі своїй дуже не могла: тодї ще ледви кому приходило на гадку, аби руська церква могла сама, без східньої церкви, таку унїю зробити.



7) Прохаска в цитованій розавдцї (Przeglad powsz. 1896, VI c. 338) представляє так, мов би
Страница 66 из 77 Следующая страница