Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 67

Ягайло в тих часах також ратував візантійського цїсаря, але наводить на то звістку Длуґоша про подїю — 1415 р.!



8) Никонов. III. c. 192, хронїка видана Даниловичом c. 226, виписка у Карамзїна V прим. 254, c. 103. Здогади — Likowski Historya unii c. 33, Prochaska Dazenia c. 336.



9) Codex epist. Vitoldi c. 332 і 1030, Bunge LEKU. V ч. 2359, Firnhaber — Petrus de Pulka Abgesandter der Wiener Universitat am Concilium zu Constanz (Archiv fur osterr. Geschichte т. XV) c. 35, Finke Forschungen und Quellen zur Geschichte des Konstanzer Konzils (Падерборн, 1889) c. 3l8.



10) Полное собр. лЂтоп. IV с. 115, V c. 260, XVI c. 166, Воск. I с. 89, Никон. III с. 233.



11) Codex ер. saec. XV т. ч. 81. Scriptores rerum Pruss. III с. 376. Ulrichs von Richenthal Chronik des Constanzer Concils (herausgegeben von M. Buck, — Bibliothek des litterarischen Vereinns in Stuttgart, t. 158, 1882) (про сю хронїку й про її популяризатора Дахера див. у Льоренца Deutsche Geschichtsquellen І c. 95-7); про приїзд Цамблака говорить він на кількох місцях, з ріжними відмінами в подробицях і датах — c. 47, 133, 136, 206-7. Коментар до його звісток у Прохаски ор. c. т. 51 c. 47. Також Piekosinski — Goscie polskie na soborze konstancyjskim — Rozprawy wydz. hist. т. XXVII (коментар до звісток Ульриха й описаних ним гербів). Про скептицизм пруських послів — лист у Фірнгабера c. 68.



12) Привіт сей заховав ся в словянськім текстї, і недавно його видано з одної (одинокої досї звістної) рукописи XVI в.. де він має титул: Григория архиепископа києвъского и всея Руси слово похвальноє иже у Фролентіи и у Костентіи собору Галатомъ, Италомъ и Римляномъ и всЂ(м) Галатом (ИзвЂстія отд. рус. яз. 1903, II). Видавець вагаєть ся що до авторства між Цамблаком і Григориєм учеником Ісидора, що міг бутти присутним на соборі в Фльоренції. Наслїдком того ж вагання, очевидно, з'явтло ся й імя Фльоренції в титулї. Але слово треба уважати Цамблаковим: його дуже загальний тон, з поминеннєм якихось конкретнїйших заяв, дуже підходить до його мови перед папою (як низше) і більше відповідає його ролї, нїж пізнїйшого Григория. На стилїстичні подібности „слова” з Цамблаковими писаннями вказував Яцимірский (ор. c. 198). Дуже загальний характер „слова” вказує, що се була вступна, привітна промова; промова перед папою все таки більше входить в справу, і „слово” мусїло випередити її.



13) Авдієнцію Цамблака (25/ІІ) описує й його промову (в латинськім перекладї) наводить, очевидно — in extenso, дневник собора виданий Фінке в Forschungen und Quellen zur Geschichte des Konstanzer Konzils (Падерборн, 1889) c. 238-240 (автором його видавець уважає кардинала Fillastre). З сим текстом промови сходять ся й короткі звістки, подані в сучаснім листї з собору у Фірнгабера c. 68, тільки тут занадто сильно говорить ся про рішучість православного духовенства перевести унїю навіть против волї візантийського цїсаря, тим часом як в текстї дневника Цамблак кладе натиск на прихильність до унїї самого цїсаря. Відповідь папи у Фінке c. 238-40.



14) В перехованім латинськім текстї, що, розумієть ся, тільки в приближенню віддає Цамблаків ориґінал, се жаданнє собора представляєть ся нїби постулятом Ягайла й Витовта.



15) Супроти того, що промова Цамблака дуже мало звісна, наводжу в ориґіналї найбільше інтересний уступ: Cum ttaque ego dudum hanc sabctam unionem (заспокоєння католицької церкви) desiderarem, adii christianissimum dominum meum d. regem Polonie ad d. ducem Wytoldum fratrem suum, devotissimos prkncipes sacrorum pedum tuorum, apud quos contigit me eo tempore reperiri et ut plurimum conversari, quorum eciam serenissimorum principum devocione et amplissima fide dudum ad hanc sanctam voluntatem s. romane ecclesi motus sum atque deductus, ut non solum ego ad hanc sanctam fidem ecclesie summa exarserim avididate, sed eciam omnibus meis viribus et omni mea сurа et vigilia elaboraverim alios, quoscunque potui, ad hanc sanctam voluntatem inducere predicando et ammonendo in ydeomate illo rutenico. Ex quibus populis, sanctissime pater, multos repperi hojus sancte voluntatis, qui cupiunt hanc sanctam unionem ecclesie. Itaque supplex rogavi predictos serenissimos principes, quatenus me expedirent venire ad pedes vestre sanctitatis ob hanc maxime causam, ut ego eciam fruerer hac sancta расе ecclesie Dei cum ceteris christianis, insuper eciam, ut rogar m, quibus precibus possim, sanctitatem vestram, quatinus, sicut Dei voluntate in persona vestre sanctitafis ecclesia Dei unita est cum summa omni alacritate, ita eciam per vestram sanxtitatem summa cura atque sollicitudine agatur, quatinus fiat unio inter illam ecclesiam orientalem cum sancta romana ecclesia... Redeantque iste due gentes clarifice et magnlfice in pristina illarum benivolencia et amore, a qua benevolencia ob tam diuturnum scisma destitute sunt. Cupit hanc sanclissimam unionem, beatissime pater, Serenissimus dominus meus d. imperator constantinopolitanus, filius sanct. vestre, patriarcha eciam illius urbis ceterique populi christiani illarum parcium, sicut persensi, quod iam prelocutum fuit de hac materia in presencia sanctitatis vestre per legatum ipsiu seren. d. imperatoris, qui hanc materiam illius ipse secundum comissionem suam in hac parte prosequetur. In quantum autem attinet ex regionibus illis, ex quibus huc ad vestram sanctitatem accessi, que subiecte sunt in magna parte dominio et precepto superius nominatoruin ser. regis et principis, que tamen gentes cultui et ritui illius ecclesie subiecte sunt, — ipsi gloriossissimi principes, sicut in aliis curam gerunt in applificationem christianae religionis ey augmentum, omnem eciam curam fecerunt, ut gentes, que ipsorum precepto subiciuntur, que sequestrate sunt a gre-юіо s. romane ecclesie, reducantur, hoc servato, ut cum via debita et honesta atque consueta fiat, scilicet per congregacionem concilii, ut utrimque congregarentur periti et experti juris, qui discernant de negociis fidei.. Itaque sit imitatrix sanct. v. illius vicarii Christi Petri... nec proceletur amplius negocium hoc clarissimum in longius, sed quam cicius rumpangur more mittanturque ad illas partes persone ydonee, que sua odorifica conversacione sanctaque vita edificent illos populos trahantque ad unitatem s. matris ecclesie.



16) В сїм проєктованім Цамблаком соборі Прохаска зовсїм непотрібно бачить вплив тодїшньої соборної доктріни західнїх канонїстів. Так само безпідставно зве він його промову „обедієнцією” — див. замітку його в Kwart. histor. 1896. Що до характеристики відносин Цамблака до латинства, то новійші католицькі письменники представляють його щирим прихильником унїї, але не треба забувати, що в однім з свїох слів він дуже виступає против латинського причастя (меньш правдоподібне його авторство що до полємічного трактату на Латинян, надписуваного іменем митр. Григория — див. Поповъ Ист.-лит. обзоръ полемическихъ сочиненій противъ Латынянъ с. 316 і далї, Голубинскій II c. 386, Яцимірскій, c. 210).



17) H. Richenthal 47, 133, 137-141, Hardt Corpus actorum concilii Constantiensis IV c. 1512, Firnhaber ор. c. c. 68.



18) Тому нїяк не можу згодити ся з поглядом, мов би по констанцькім соборі становище Цамблака було таке прикре, що йому не було иньшого виходу як утечи (див. у Яцимірского c. 219, 229 й ин.).



19) Саго Liber cancellariae St. Ciolek част. І ч. 72 і II ч. 29. Rationes curiao VI. Jagiellonis c. 520-1.



20) Martene et Durand Veterum scriptorum collectio т. VIII с. 575. Деякі імена авторів слого листу зрештою зовсїм незвісні — див. здогади у Лєвіцкого Powstanie Swidrygielly c. 335.



21) Папські булї у Kotzebue Sqitrigail c. 156-61, переклад — Skarbief ч. 1694-5. Про акцію Герасим ау Смольки Najdawniejsze pomniki dziejopisarstwa rusko-litew. i Левіцкого Powstanie Swidrygielly.



22) Опись подорожи Ісидора на собор і назад, зладжена котримсь із московських його сопутників звісна в двох верзіях: перша надрукована у Новикова — Древняя Рос. Вивліотика т. VI, 2 вид., 1788. Друга у Сахарова Сказанія русскаго народа II кн. 8, 1849; виданнє тут зроблене з великими довільностями, а Щербина — як низше, уважає навіть сю другу верзію фальсифікатом Сахарова. Нове виданнє з рукоп. XVI в. у Малїнїна Старець Филотей, дод. XV. Звістки про подорож збирає Karge Die Reise der russischen Konzilgedandten durch die Ordenslander 1438 — Altpreussische Monatsschrift 1895. Також іще Lewicki Unia Florencka c. 220 і далї, Голубинскій ор. c. c. 432 і далї.



23) Голубінский, що дав кілька дуже інтересних гадок що до ролї Ісидора, завважує зовсїм справедливо, що нема нїякої підстави бачитм в Ісидорі прихильника унїї a priori, як то часто роблять, толкуючи й самий вибір його на руського митрополита тим, що мовляв імператор знвв його за прихильника унїї. Пок. Левіцкий в своїй розвідцї про фльорентийську унїю підтримуючи такий погляд, бачить в листї Жиґимонта Кейстутовича про Ісидора (LEKU. IX ч. 267) натяк, щ опід час першої своєї подорожі до Москви Ісидор з ним нараджував ся в справі унїї, і що Жиґимонт розхолоджував його оптимізм своїм скептицизмом. Але інтерпретація Левіцкого досить штучна, як і взагалї його представленнє Ісидора. Слова листу: is ist wol war, das her uns etczliche bisschoffe seines glaubens und beyoren von der Moskowen geborget und gelobet hatte zu stellen — можуть мати зовсїм иньше значіннє, не дотикаючи справи унїї. Що між Ісидором і Жиґимонтом могло бути напруженнє, як доводить Левіцкий, — можливо, але щоб воно вийшло на ґрунтї поглядів на унїю, можна дуже сумнївати ся. Зрештою Ісидор власне міг виказати ся дуже великою московською депутацією, яку віз з собою на собор, і якої, по гадцї Лєвіцкого, жадав для успіху собору Жиґиимонт.



24) Про Ферарсько-фльорентийський собор, окрім названих в прим. 11 розвідок Пірлїнґа і Лєвіцкого, ще: (Остроумова) Исторія Флорентійскаго собора, Мва, 1847. Hefele Die temporare Vereinigung der griechischen mit der lateinischen Kirche — Tub. Theolog. Quarttalschrift, 1898, йогож Konziliengeschichte, т. VII. Fromann Kritische Beitrage zur Geschichte der Florentined Kircheneinigung, 1872. Делекторскій Критико-библіографическій обзоръ древнерусскихъ сказаній о Флорентійской уніи (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1895, VII). Щербина Литеературная исторія русскихъ сказаній о Флорентійской уніи (ЛЂтопись ист.-фил. общ. при ново-рос. ун. т. )X. Малининъ Старецъ Елеазарова монастыря Филотей, К, 1901.



25) Лист в московських компіляціях: 2 Соф. — Полное собр. лЂтоп. VI, Воскр. Никон. Дати він тут немає. Пок. Левіцкий (ор. с. с. 22) через непорозуміннє прийняв подану в листї дату проголошення унїї за дату листу, й пробував її поправити. Дату побуту Ісидора в Будї дають описи його подорожі, й вона вповнї відповідає поданій компіляціями датї її видання — 5 марта.

26) Codex epist. saec. XV т. І. 2 ч. 113 (лист Олєснїцкого), Monumenta Poloniae hist. V c. 264, Monumenta Conciliorum III, IV c. 979, LEKUrkundb. IX ч. 1015.



27) Див. низше про конференції 1595 р.



28) Gens simplex et boni cupida est, et Latinorum moribus et conversationibus plurimum limata — описує Русинів Зб. Олєснїцкий, 1. c.



29) Таку гадку нпр. переводить в своїй розвідцї пок. Лєвіцкий, а навіть і Голубінский досить сюди схиляєть ся. Дальша доля унїї зовсїм виразно показує безпідставність таких гадок.



30) Оповіданнє Семена у Павлова Критическіе опыты по исторіи полемики против Латинянъ, c. 206.



31) Акты Историческіе І ч. 259.



32) Длуґош IV c. 724-5. Про Львовян переказує се Зїморович у своїй історії Львова — Opera ed. Heck c. 86. Густинська лїтоп. оповідає ще про киян, що Ісидор „пришедъ во одеждЂ кардиналской въ Кієвъ, но оттуду изгнаша єго” (Пол. собр. лЂт. II c. 355), але міркуючи становище, яке займав супроти Ісидора кн. Олельок, се оповіданнє не можна уважати за правдоподібне.



33) Инакше представляв ситуацію Лєвіцкий (1. c.). Подорож Ісидора по українських і білоруських землях 1440-1 рр. rzucila wiele fermentu i wzburzenia, на користь унїї, і боротьба приходила до „мятежів” і „кровопролить”. Та образок сей зовсїм фантастичний. Лєвіцкий операє його на двох московських листах — в.. князя й м. Йони — Рус. ист. библ. с. 535 і 557, та перший з них говорить про „неустроєніє и мятежи” без всякої звязи з унїєю (так як і „нахоженіє Агарян”), другий — про „погибели и кровопролитя” передовсїм візантийські, а в усякім разї без всяких вказівок пго усобицї спеціальоо литовські.



34) Справедливі гадки в сїм напрямі див. у Ґолубінского c. 452 і далї.



35) Див. джерела цитоваві на c. 524 в нотцї 1. По словам Олєснїцкого, Матеєви закидано з боку Ісидора, що він in captivitatem et deiectionem tam celebri et optimi patris et tam zelantissimi unionis sanctae fidei nostrae defensorem principis metropolis suae kyoviensis solicitasset et animasset. Се попсоване місце Лєвіцкии поправляв так, що читав defensoris i principes. Перша поправка зьвсїм добра. З другою справа тяжша. Навіть прийнявши поправку Лєвіцкого (бо вона дуже легка), маємо досить трудну справу — як її зрозуміти. Лєвіцкий толкує, що тут мова про князїв передовсїм московських. Се само по собі правдоподібно, та тільки годї припустити, що Ісидор закидав Матеєви підмовлюваннє московських князїв. Низде згаданих principes Лєвіцкий знову ж уважає за литовських, і думає, що влни скинули Ісидора собором і жадали собі нового митрополита (c. 252-5). Оповіданнє Олєснїцкого дїйсно дуже баламутне, і можливо навіть, що він умисно мішав тут до купи факти, щоб вигородити Матея. Вихідною точкою Ісидорової скарги буоло, що в. кн. литовський прислав Іону за митрополита. Се стало ся кількк місяцїв потім, і в тім брали участь литовсько-руські князї й біскуп Матей (див. низше). Замість того аби боронити Матея в сїй справі (і те підбурюваннє князїв — чи може в. князя Матєєм власне до сього факту мусить належати), Олєснїцкий приплїв сюди арештованнє Ісидора в Москві, й поставленнє Іони митрополитом в Москві та зносини в тій справі Москви з царгородським патріархом. Слова: principibus decennio і т. д. передовсїм належать до московських князїв, і тому Лєвіцкий зовсїм безпотрібно виводив звідси (c. 252), що Ісидора на Литві здеґрадовано рішеннєм духовного собору в 1451 р. Такого собору ми не знаємо, і його певно не було, a decennium рахує Олєснїцкий від признання Йони в Литві.



36) Harasiewicz Annales ecel. ruthenae c. 78. Лєвіцкий (ор. cit. c. 246) ставить гіпотезу, що сю грамоту Володислав видав на особисте прошеннє Ісидора, але се буде чистий здогад. Крім сього загального привилею були видавані пізнїйше в тім же дусї й осібні, для поодиноких владик, як згадана вище (c. 448) холмська (серпень 1444 р.).



37) Raynaldi Annales ecclesiastici, під р. 1451, т. IX c. 582 (польський переклад при перекладї хронїки Ваповского Малїновского III с. 101). Codex epist. saec. XV т. І, 27-116.



38) Видана у Попова Обзоръ с. 332.



39) Див. записку на c. 398.



40) Рус. ист. библ. VI ч. 67.



41) Досить справедливо завважив з сеї нагоди Лєвіцкий, що латинське духовенство було взагалї принціпіально противне унїї, бо вона регабілїтувала ріжні відміни православного обряду, нетолєровані католиками.



42) c. 408.



43) Рус. ист. библ. VI с. 658 і 665. Про поставленнє Григория й признаннє його в Литві звістки див. вище — на c. 408. Записуючи смерть Іони, Воскрес. лїт. (II c. 149) каже, то при нїм Київ відпав від московської митрополїї і що м. Григория признали в. кн. Казимир і вісїм епископів в. кн. Литовського. Ґолубинскій (II c. 505) припускає, що епископам залежність від московського митрополита була прикра; се вповнї можливо.



44) Про сю грамоту див. вище c. 408. Хронольоґія докладно не звісна. Грамота в. кн. Івана, що пише про заходи Григория, за сьвіжої памяти про його потвердженнє, писана найдальше — в осени 1470, бо ще за житя Іони; але коли був патріархом Симон і коли настав по нїм Діонисий, докладно не зсісно (пор. нпр. Ґолубінского II c. 533 з катальоґом патріархів при книзї Крумбахера Geschichte der byzant. Literatur стор. 1150). В. кн. Іван, пишучи про сї заходи Григория, представляє справу так, мов би Григорий головно старав ся дістати під свою власть московські епархії. Та се мабуть як каже прислівє — що в кого болить, про те і говорить: ся сторона в Григориєвім епізодї головно була неприємна в. кн. Івану, — на неї він і положив тактй надмірний натиск. Трудно думати, аби на пунктї Москви Григорий міг мати ілюзії, та щоб для сього лише розривав з унїєю.



45) Про спірну справу сього послания див. низше c. 532.



46) Про се нпр. у Макарія IX c. 56 і 61.



47) Див. Акты Зап. Рос. IV c. 164, Каратаевъ Описаніе книгъ її не має. Наново видав се посланиє, з двох пізнїйших копій, Петрушевич в Литературнім Сборнику гал.-рус. матицї за р. 1869 (вип. III), з деякими замітками, і ще раз Ґолубєв в Архиві Югозап. Рос. ч. І, VII, з Потїєвого видання (дефектного примірника, доповняючи його виданнєм Петрушевича).



48) Смотрицький в Треносї (1610), Мороховський в Пареґореї (1612), а Копистенський в своїй Палінодиї завважає: „до Сикста папежа змышленоє поселство южь не отъ єдиныхъ писаровъ доводне ся знесло” — Рус. ист. библ. IV с. 1036. Від тодї сей погляд в православній лїтературі задержав ся до новійших часів. Доперва Коялович позволив собі висловити обережний сумнів про сей погляд (Литов. церк. унія І c. 21), Малишевский в своїм рефератї, читанім на III археольоґічнім з'іздї (1874) виступив уже рішучо в оборонї автентичности „Посольства” (О грамотЂ кіевскаго митрополита Мисаила 1477 г. къ папЂ Сиксту IV — друковано в Кіевских епатхіальних вЂдомостях 1875 ч. 18, короткий зміст в Трудах III з'їзда І, протоколи c. 48-9). Його арґументацію піддержав слїдом м. Макарій IX c. 43 і далї. Против — підношено тільки загальні скептичні замітки, без близших арґументів, нпр. в примітках до IV т. Рус. истор. библ. IV c. 9, і в Архиві Югоз. Р. І. VII передм. c. XIII (своєї обіцянки — близше довести фальшивість посланія, олубєв, скільки знаю, не сповнив досї.



49) Sacrani Elucidarius errorum ritus ruthenici, cаp. 3.



50)) л. 11 вид. Потїя = c. 206 Архива.



51) л. 23 = c. 214.



52) л. 16 = с. 209.



53) л. 23 об. = с. 215. Се відгомін тодїшнїх спорів в Литві, чи Русини можуть бути прийняті до унїї з римською церквою без нового хрещення. Уже звісний нам виленський біскуп Матей против Ісидора видвигнув сей арґумент, що Русинів не можна приймати до церкви без нового хрещення. Пізнїйше, в 1480 і особливо 99-х рр. на сїм ґрунтї йшла суперечка між католицькими духовними, що обставали за повтореннєм хрещення, і Бернардинами, що тодї легким способом переводили руські душі на латинство, нр вимагаючи від нїчого окрім признання зверхности папи. (Про сей спір і пропаганду Бернардинів у Лєвіцкого Unia florencka с. 269 і далї). Вкінцї справу рішила папська буля 1501 р. (Theiner Monumenta Pol. і Lith. II ч. 319) — що була результатом петиції, висланої м. Йосифом (про се низше): вона посрановляла, що Русинів перекрещувати не треба, досить аби вирікли ся „всїх збочінь грецьких” (omnium errorum rituum grecorum).



54) л. 12 об., 17 = 207, 210._



55) с. 212.



56) л. 44 об. = с. 229.



57) ibid.



58) 26 об. = 216-7.



59) л. 13 = c. 207.



60) c. 211.



61) 22 об. = c. 215.



62) л. 10 л. об., 26 л. об. = 205, 217.



63) л. 8 об., 30 об. = 204, 219. Сї місця досить не подобають ся Потїєви, й він стараєть ся їх витолкувати в примітках — подробиця, яка говорить за певною автентичністю тексту.



64) В унїятськім фальсифікатї надїяли ся б ми далеко значнїйших і виразнїйших уступок.



65) 1. c.



66) „Во всем послЂдуя и повинуя ся преосвящен. господину моєму архіепископу Константинаграда Новаго Рима вселенскому патріарху кир Нифонту”. Описвніе рукописей синод
Страница 67 из 77 Следующая страница