Михайло Грушевський ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ ТОМ V. СУСПІЛЬНО-ПОЛЇТИЧНИЙ І ЦЕРКОВНИЙ УСТРІЙ І ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XIV-XVII В. Страница 68

альной библіотеки т. II ч. 3 ст. 768-9.



67) Див. вище c. 413-4.



68) У Кревзи Obrona jesnosci cerkiewney, 1617 c. 91-2 (передр. в Рус. ист. библ. IV с. 267-9) і в книжцї: Prawa i ptzywileje od nayjasniejszych krolow ich sei polskich i w. xiestwa Litews. nadane obywatelom korony Polskiey i w. x. Litew. religiej greckiej w jednosci z s. kosciolem rzymskim beedacym, Вильно, 1632, — доповнене виданнє Потїєвої збірки.



69) Досить докладну причину сього листу дав уже Копистенський (Рус. ист. библ. IV c. 1125), признаючи його „за небылицу и за змышленый и на прелесть Россовъ утвореный”. Новійшими часами він не був докладнїйше аналїзований. Коялович (Литов. церк. унія с. 24) уважав його за підправлений унїятами, але меньше, нїж Посольство Місаіла. М. Макарій, хоч з ріжними застереженнями, показував досить склонности до апробовання сеї грамоти (IX с. 90 і далї). Та обставана, що ми маємо не ориґінальну грамоту, а її польський переклад, значно утрудняє аналїзу. Але можна піднести кілька важних закидів против неї. Дата її „неблагополучна”, як то виказав Макарій. Похвали патріарха Фльорентийському собору дуже підозрілі, як піднїс іще Копистенський. Прошеннє від патріарха протекції у в. князя в устах Йосифа дуже дивне, бо по нашим звісткам, він номінацію від в. князя дістав відразу, противно — затягнула ся справа з апробатою патріарха. Все се робить сю гамоту в її нинїшнім видї в високій мірі непевною.



70) Акты Зап. Рос. ч. 155, 179, Воскр. лїт. II c. 239.



71) Воно видане у Тайнера Monumnga Poloniae et Lithuaniae II ч. 296.



72) Подібність його з Посланиєм 1476 р. служить також доказом автентичности сього остатнього.



73) Про все се довідуємо ся з листів папи до виленського біскупа і в. кн. Олександра — Monumenta Pol. et Lit. II ч. 300 (c. 281) і 303 (c. 283).



74) Quoniam huiusmodi reductio iuxta diffinitionem predicti concilii Florentini sepius tentata et tociens humani generis inimico impedients et zizaniam seminante, interrupta extifit.



75) Monum. Pol. et Lith. II ч. 319.



ПЕРЕВЕДЕННЄ УНЇЇ Й ВІДЛУЧЕННЄ УНЇЯТСЬКОЇ ЦЕРКВИ. ВІДРОДЖЕННЄ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ПОЛЬЩІ. ПРИХИЛЬНІ ОБСТАВИНИ ДЛЯ УНЇЇ Й ВІДРОДЖЕННЄ СЕЇ ІДЕЇ, ПРОПАҐАНДА УНЇЇ — ГЕРБЕСТ, СКАРҐА, ПОСЕВІНО Й БОЛОНЕТО, ЗНОСИНИ З КН. ОСТРОЗЬКИМИ, НАГІНКИ НА ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКОВ І ВАГАННЄ СЕРЕД ПРАВОСЛАВНИХЄ, ПЛЯН УНЇЇ В ФОРМІ ЗЛУКИ ЦЕРКОВ. ЗАРОДЖЕННЄ ПЛЯНУ УНЇЇ СЕРЕД ВЛАДИКІВ, ПРИКРОСТИ ВІД ГРЕЦЬКОЇ ЄРАРХІЇ, ПРИЇЗД ЄРЕМІЇ, ЙОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ В БРАЦЬКІЙ-СПРАВІ, СКИНЕННЄ МИТРОПОЛИТА, ВИКЛЮЧЕННЄ ДВОЖЕНЦЇВ, ІМЕНОВАННЄ ЕКЗАРХА, ВІДКЛИКАННЄ ГРАМОТ, РОЗ ПОРЯДЖЕННЯ НА ВІД'ЇЗДЇ, НЕВДОВОЛЕННЄ ВЛАДИКІВ З РОЗПОРЯДЖЕНЬ ЄРЕМІЇ, ФАЛЬЗИФІКАТИ ДІОНИСИЯ, ЗАМІШАННЯ ЧИНЕНІ ГРЕЦЬКИМИ ЄРАРХАМИ, ВЛАДИКИ РІШАЮТЬ СЯ УТЕЧИ З ПІД ВЛАСТИ ПАТРІАРХА.



В серединї XVI в. католицька церква в Польсько-литовській державі переживала такі гіркі часи, що не було що й думати про притяганнє до неї Русинів. Мало хто взагалї тодї журив ся католицтвом, а хто журив ся, мусїв думати про те, щоб ратувсти саму католицьку церкву, бо та сама була в як найгіршім станї. Ті обставини часу, що вплинули на росклад і деморалїзацію руської церкви, ще скорше дали відчути свої впливи на церкві католицькій, що приходить в другій і третїй четвертинї XVI в. до незвичайної деморалїзації й розстрою, так що сучасники — католицькі духовні не можуть знайти досить сильних виразів до схарактеризовання її непорядків 1). З другого боку реформаційний рух робить в тім часї страденні спустошення, особливо в вищих верствах польсько-литовської суспільности: все що інтелїґентнїйше, живійше, поступовійше кидає струпішіле, підупале католицтво й кидаєть ся в шумний потік протнстантського руху. Вкінцї, в значній мірі під впливом того реформаційного руху, розпочинаєть ся завзята кампанїя в лїтературі, парляментарнім житю, в законодавстві против католицької церкви — її правних і економічних привілєґій, її маєтків і доходів. Майже полишена правительством, що досить пасивно приглядало ся сїй боротьбі, католицька церква Польщі й Литви в серединї XVI в. ішла, здавало ся, до повного упадку.



Але сей критичний час не трівав довго, і вже в 1560-70-х рр. бачимо виразні симптоми зміни. Реформаційний рух, перешумівши, а не запустивши глубшого коріння в масах, почав сам собою слабнути серед спорів і боротьби ріжних акатолицьких доктрін. Жадно кинувши ся на новинку, польська шляхта починає в розчарованню вертати ся до „старої віри”, що знайшла дуже важну поміч в новоствореній ґвардії відродженого католицизму — єзуїтській громадї. Спроваджені до Польщі в 1560-х рр., єзуїти розпочинають дуже енерґічну й зручун дїяльність коло клєрікалїзовання суспільности дорогою проповіди, лїтератури і школи. Їх дїяльність мала великий успіх, тим більше, що й нове польське правительство — Баторія, а ще більше Жиґимонта Вази сильно піддержувало їх і взагалї рішучо стало по сторонї католицької церкви. В останнїй четертинї XVI в. католицька церква Польщі вже відновлена, скріплена на силах, жадна реваншу по перебутих ударах і занепадї, починає завзяту роботу коло навертання „єретиків і схизматиків”. Відбираннєм католицьких душ, захоплених „новою вірою” вона уже не вдоволяєть ся, і в міру того, як чула в собі зріст сили і атракційности, починає все більшу звертати увагу на парвославну церкву, що тодї переживала свої найгірші часи й здавала ся такою легкою здобичею. І поруч заходів коло навертання на католицтво правгславних одиниць — сим дуже енерґічно і досить успішно займають ся єзуїти, осїлі в українських і білоруських землях, починають знова піднсити ся гадки про унїю православної церкви з латинською. А то тим більше, що і ті полїтичні моменти, які відстрашили були литовське правительство від унїонних заходів на початку XVI в. — ґравітація православних до Москви й небезпечність вмішання в сю справу Москви, зникли з 70-80-ими роками: крівавий терор Івана IV зробив кінець ґравітації православної аристократії до Москви, а кампанїя Баторія підорвала воєнеий престиж Московщини в очах литовських полїтиків. Вони чули свої руки розвязаними супроти свійської Руси.



Уже в 1567 р. оден з виднїйших, як на тодїшню Польщу, учених і богословів Бенедикт Гербест, Галичанин з роду (з Перемищини), підносить гадку про унїю в своїй описи подорожи по Галичинї 2). Він каже, що мавши нагоду розмовляти з духовними руськими, переконав ся, що вони досить склонні до послушности римському престолови 3), і взагалї під вражіннєм грізного і для них реформаційного руху показують більше прихильности до латинства 4), так що на гадку Гербеста католицькі єрархи легко могли б привести Русь до унїї й винагородити католицизму страти, зроблені нововірством, аби лише постарали ся увійти в зносини з православною єрархією і виказати її хиби.



Трудно оцїнити, чи мало який вплив се писаннєчко, присьвячене репрезентантту одної з виднїйших галицьких фамілїй — Ст. Гербурту, львівському каштеляну. Самого Гербеста ми знаємо більше в його заходах коло навертання православних на латинство: ставши від 1570-х рр. одним з головнїйших дїячів єзуїтської колєґії в Ярославі, він по словам єзуітських письменників переводив час в неустанних місіях в Галичинї й на Поділю і мав в них так значний успіх, що Єзуіти величали його „апостолом Руси 5) й можливо, що сї місії його не зістали ся без впливв на приготованнє тої унїонної течії в Галичинї, про котру зачуваємо в 1592 від львівських братчиків, але се тяжко осудити.



Далеко більший розголос і безперечний вплив мала книжка виленського єзуіта Петра Скарґи, що вийшла десять лїт пізнїйше п. т. О iednosci kosciola Bozego pod jednym pasterzem y o greckim od tey iednosci odstapieniu z przestroga y upominaniem do narodow ruskich przy Grekach stoiacych 6). В передмові до сеї книги Скарґа каже, що сю тему він нераз виберав для своїх проповідей в Вильнї, й вони викликали увагу православних, тому йому раджено, аби він свої гадки в сїй справі оголосив друком, а перегляд руських друків, звернених против латинської церкви, наповнив його бажаннєм збити неправдиві їх закиди. Він починає доґматичними виводами про одність церкви й старшинство папи, переходить історію розлуки східньої і західньої церкви й сполучення їх на Фльорентийськім соборі і вкінцї звертаєть ся до православних Литви й Польщі з зазивом до унїї. Він виступає против погляду, що віра грецька і римська і так властиво одна, та доказує, що ріжницї між ними дуже важні й для спасення людей грецької вірп дуже небезпечні; підносить, що обряд східнїй при унїї зістаєть ся непорушним, треба тільки (!) признати доґмати римської церкви й зірвавши з патріархом царгородським піддати ся папі. Зручно показує він на ті користи, які православні осягнуть з унїєю: духовенство вийде з теперішнього свого пониження і неприродної залежности від сьвітських людей; з прийнятєм латинської мови піднесла ся б наука і осьвіта, так сильно занедбана в православній церкві, й вона увійшла в близшу спільність з иньшими католицькими церквами; Русини увійшли б у близше пожитє з Поляками й Литвою, вони б до них мали більше довірє, давали б їм визначнїйші уряди; цїла держава виграла б у силї 7). Нехай тільки Русини не оглядають ся на Греків, котрих здержує їх прирождений упір і „буйність розумів”, анї на варварську Московщину, яка зрештою сама за прикладом Руси скорше піде до унїї, — нехай самі дбають про себе. Коли б навіть руська єрархія противила ся унїї, треба відступити від неї; не треба казати: „як всї Русини духовні й старші пристануть на те, тодї й я з римською церпвою злучу ся”, бо не знати чи то так скоро наступить; кождий нехай думає за себе. А з католицької сторони автор заохочує до дїяльности в сїй справі духовенство й правительство. Подібно як Гербест, він уважає найлїпшим способом, аби католики постаарли ся входити в близші зносини з православними владиками і панами, публїковали по руськи книжки в релїґійній справі, закладали католицькі школи для Русинів, знайомились з руською лїтературою, посилали своїх богословів на діспути з православними 8), а вкінцї постарали ся про зложеннє собору з православних і католиків.



Ся чимала книжка, написана талановитим пером чоловіка, що здобув славу найлїпшого проповідника в Польщі, зручно присьвячена особі, котру уважали головою Руси — князю Константину Острозькому, мала безперечний вплив на сучасників. В передмові до нового видання своєї книги (1590) Скарґа з вдоволеннєм підносить, що вона „богатьом послужила на користь і вітворила їх очі”, а „богатша Русь” викуповувала його книгу й палила, щоб запобічи її впливу 9). Сам він за той час не переставав пропаґувати свої ідеї, а ставши чоловіком близьким до нового короля Жиґимонта, мав спромогу сповнити і ту частину проґрами, що дотикала заінтересовання правительства справою унїї. Королеви він присьвятив друге виданнє кгижки, накликаючи його до живійшої участи в справі унїї.



В тім же напрямі робили й иньші. Папський лєґат Антонїй Посевіно, що мав від папи місію в спркві прилучення московської церкви до римської, розвиває перед папою в своїх реляціях, правдоподібно — не без впливу ідей Скарґи, з котрими мав нагоду познайомити ся докладно, гадки про важність унїї православних Польсько-литовської держави — що вона могла б створити двері до приведення й Московщини й иньших східнїх церокв до унїї з Римом (ідея, яку потім присвоїв собі і спопуляризував папа Климент VIII в звістній апострофі: о mei Rutheni! per vos Orientem convertendum puto!). Він зачеркує широкий плян акції в сїй справі в дусї Скарґи: закладаннє бурс для учеників Русинія і Московитів, видаваннє на руській мові й безплатне роздаваннє, особливо між учеників-Русинів, книжок в унїятськім дусї (між иньшим він радить видати в короткім витягу, на руській мові й книгу Скарґи, бо так як єсть вона за велика, а зрештою вже й розійшла ся) 10), заохота від папи і короля до правславних воадик і панів, в формі ґречних листів, висланих з осібними лєґатами, добре дібраними теольоґами 11). Сї гадки він, безперечно, розвивав також і перед Баторієм, і перед ріжними людьми, з котрими мав нагоду сходити ся підчас своїх подорожей через Литву й Русь (він каже сам, що сходив ся й говорив з ріжними православними панами), а й книжка його Moscovia, видана в Вильнї 1586 р., ширила також його ідеї в ширших кругах; дещо з того, що він рекомендував, було зроблено — нпр. видані по руськи деякі з рекомендованих ним книжок 12), фундовані бурси для Русинів, і т. и.



Нунцій Больонєто, що пробував в Польщі в тімже часї, що й Посевін, мав в сих справах конференції з кн. Острозьким і його синами. Не знаємо, від кого сї зносини почали ся, але у них знайшли ся спільні справи: Януш Острозький в своїх родинних справах мав інтереси на віденськім дворі, й старий князь і він старали ся вплинути через курію на цїсаря в тих інтересах; старий князь інтересував ся книгами для своєї острозької друкарнї й професорами для отрозької школи, і в сих справах нунцій і папа жертвували йому свої услуги, а стаирй князь і його родина з свого боку заявляли свою повну прихильрість плянам злуки церков, про котрі заводив мову нунцій. Очевидно, на бажаннє нунція, старий князь написав лист до папи, де потверджував свою заяву, зроблену перед нунцієм, що нїчого не бажав горячійше, як злуки всїх християн, і не вагав ся б і житє-своє жертвувати для сеї справи 13). Він вдячно прийняв пропозицію нунція — розстарати ся учених Греків (розумієть ся — католиків) для Острозької колєґії; а його свояк кн. Юрий Слуцький заявляв охоту дати церковні уряди таким Грекам в своїх маєтностях 14). Довершений в тім часї, головно заходами і впливами Гербеста, перехід одного з синів Острозького, також Константина на імя, на католицтво 15) підогрів надїї на поміч унїї зі сторони сих стовпів православної аристократії, тим більше, що помилкою сього Константина-молодшого мішали з його батьком і голосили про перехід на унїю самого старого князя 16). Докінченнє справи нунцій покладав на Посевіна: поручав старому князеви в справі переведення унїї порозуміти ся з Посевіном, і Острозький уже був умовив ся що до конференції з ним, але зайшли якісь перешкоди, що то перебили 17). З вищого польського духовенства справу унїї дуже до серця взяв потім луцький біскуп Мацєйовский (іменований 1587 р.), котрого заслуги в її переведенню потім так високо підносив папа: уже при нагодї пееїзду Єремії через Підляше в 1588 р. він дуже охотив ся бачити ся з патріархом і говорити з ним в сих справах 18).



Ся пртповідь унїї й аґітація за нею не зіставала ся без результатів. З одного боку усильна аґресивність польської суспільности супроти православниих — результат склєрікалїзовання католицткої суспільности духовенством, єзуітами (від тих накликів до острійшого трактовання не свобідні були й провідники унїї) 19); нпр. в цитованім уже своїм листї до митрополита православна шляхта з Галичини пише, що ще таких насильств над православною вірою не було як в останнїх часах: „такихъ бЂдъ пеивЂй николи не бывало и вже большіє быти не могутъ, яко тые за пастерства в. м. — досить всего злого въ законЂ нашемъ стало ся, яко звалченья святостей, святыхъ таинъ замыканья, запечатованья церквей святыхъ, заказаньє звоненья, также вывоженья отъ престола съ церквей божіихъ поповъ, яко нЂкакихъ злочинцовъ шарпаючи, въ спросныхъ везеньяхъ ихъ сажаючи и мирскимъ людемъ въ церквахъ божіихъ молбъ забороняючи и выгоняючи; къ тому порубанья крестовъ святыхъ, побранье звоновъ до замку и кволи Жидомъ! — къ тому єще якія дЂются спустошенья церквей и зъ церквей костелы єзуитскіє, и имЂня, што бывали на церкви божія наданы, теперъ къ костеламъ привернены, и иныя многія нестроєнія великія” 20). 3 другого боку неустанні наклики до латинської церкви, до унїї, запевнення, що вона виведе Русинів з усїх бід і що то річ зовсїм легка — властиво тільки змінити послушність патріархови на послушнність папі 21). А при тім образ глубокого упадку раської церкви! Не диво, що серед православних помічало ся певне хитаннє — посьвідчене львівськими братчиками в їх листї до патріарха:



„Мнози же совЂтъ утвердиша предати ся римскому єдтноначалія ариєрейству, утверждающе себе, да прибудутъ подъ папою риискимъ, съвершающе вся своя въ церкви пг закону греческиє вЂри невозбранно — понеже и календар новый раздЂляетъ насъ сугубо (від Греків) — праздновати отобоюду запрети ся нам. И сей совЂтъ доселЂ пребываєтъ. Римский же папа послав нЂкоєго єрея своєго, повелЂвающе по всЂхъ церквах своих зде кваснымъ хлЂбомъ службу совершати и соєдиняюще сим общенієм церквам нашим — яже и зде во Лво†сбыст ся. НЂкий же єзуита виленский Петръ Скарга выдруковал книги, о вЂрЂ своєй и о грнческом заблужени глаголюще и кролеви сіє писаніє вручил, да всяким грады мірския власть потрясе нас, и готовивс я по своєму хотЂнію совершити. Людиє же сіє разсудиша, яко можетъ Христова вЂра подъ рымскою властію правовЂрно исповЂдати ся, якоже изначала быст, понеже безначаліє во многоначаліи нашемъ обрЂтаєт ся” 22).



Тут добре піднесено всї ті моменти, які впливали на се ваганнє: розстрій своєї церкви, страх пресій від правительства, і переконаннє про незначність переходу на унїю, піддержане навіть деякими умисними розпорядженнями, як заведеннє лїтурґії на кваснім хлїбі. І, безперечно, були такі що вагали ся. Мацєйовский доносив лєґату, що підчас переїзду патр. Єремії приходив до нього раз і другий судя берестейський — був ним Адам Потїй, пізнїйший владика; він мая уже перед тим кілька конференцій з єзуітами і як найрорячійше поручав Мацєйовскому використати сей момент для переведення унїї: пропонувати патріарху релїґійну конференцію з катоьицькими теольоґами, особливо, використати для неї заповіджений патріархом собор. По словам Потїя, і він і богато иньших православних панів — „визначних своїм характером і славою рода” тільки сього чекають, аби зірвати з патріархатом і його єресями; коли патіраих буде в діспутї побитий, дасть се їм повід до того; коли ж патріарх не прийме діспути, се здіскредитує його в очах православних і також улекшить їм перехід на унїю; се більше поможе її як всї полємічні писання на руську віру 23). Про самого Конст. Острозького знаємо, що він незвичайно уболївав над роздїлом церков, і в щирім запалї казав, що не пожалував би й свого житя, аби тільки привести їх до унїї 24).



Та сих симптомів вагання не належало перецїнювати. Серіозними й глубокими вони не були. Знаходили ся лише одиницї, що йшли за радою Скарґи — не оглядаючи ся анї на східню церкву взагалї, анї на свою єрархію, анї на загал православних, ратувати свої душі чи більш матеріальні інтереси прилученнєм до католицької церкви. Маси зіставали ся вірні своїй інстинктовній відразї до всякого зближення до латинства. Се зовсїм виразно зазначило ся тодї з нагоди реформи калєндаря. Навіть таку чисто формальну відміну і зближеннє до латинських порядків православна суспільність стрітила рішучою опозицією, і правительство аж двічи мусїло публїкувати грамоту, що православних нїхто не має силувати до нового калєндаря, й вони можуть зістати ся при своїм старім. І ті „визначні своїм характером і славою рода” люде, що заявляли свою охоту до злуки церков, бажали бачити власне злуку, а не переносити ся своїми особами з одної церкви до другої. Їх погляди й дезіюерати може характеризувати пізнїйший дещо лисст Конст. Острозького, що в таких сильних словах сьвідчив свою охоту до унїї перед Больонєто і папшю. Писаний він був до Потїя в 1593 р., коли ще нїхто не передчував, що справа унїї прибирає певні конкретні форми 25). Задумуючи тодї їхати для поратовання здоровя до Італїї, стсрий князь просич Потїя порушити справу злуки церков і тих умов і форм, в яких можлива була б така злука, а сам піднїмав ся з поручення собору в такім разї завести переговори з папою підчас тої подорожи. Мотивом служать для нього упадок православної церкви і „поругания єретик и тыхъ самыхъ отторгнувшых ся Рымлян, яже намъ иногда беша братия”. Але злуку він розуміє тільки загальну: „потреба бы и патриаръховъ обослать, жебы се до згоди склонили, жебысьмы єдинымъ серъцемъ и єдиными усты Пана Бога хвалили; потреба и до московъского (царя) и до Волохъ послати, жебы се на одно зъ
Страница 68 из 77 Следующая страница